Антропологія та теорія сродної праці

Вище говорилося, що на Г.Сковороду, поряд з християнським неоплатонізмом, помітний вплив справило епікурейство. Але якщо неоплатонізм визначав онтологію та гносеологію філософа, то епікурейство – етику й ставлення до соціальний проблем.

Г.Сковорода не лише ставив на один рівень Христа й Епікура в «Саду божественних пісень», а й не раз покликався на цього античного мислителя в своїх філософських трактатах. Наприклад, на початку твору «Ікона Алкавіадська» Г.Сковорода згадує Епікура, який у його очах є одним з найавторитетніших мислителів. Мовляв, Епікур навчав своїх друзів, що «життя залежить від солодкості і що веселість серця є життя людині» [39]. Веде він також дискусію з противниками античного філософа, які обезславили його «за солодкість і вважали його самого за пастиря свинячого стада» [40].

Показово, що трактат «Вхідні двері до християнської доброчесності» – фактично єдиний твір Г.Сковороди, де дається відносно систематизований виклад поглядів мислителя, починається міркуваннями в дусі філософії Епікура:

«Подякуймо блаженному Богу за те, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним.
Немає нічого солодшого й потрібнішого для людини, ніж щастя; немає нічого й легше цього. Подяка блаженнійшому Богу» [41].

Як і Епікур, Г.Сковорода проголошує основною метою людини досягнення людського щастя. При цьому зазначає, що щастя досягнути легко, адже Бог потрібне зробив неважким. «Нині бажаєш бути щасливим?» – запитує філософ. І відповідає: «Не шукай щастя за морем, не проси його в чоловіка, не подорожуй по планетам, не волочися по палацам, не повзай по кулі земній, не броди по Єрусалимах… щастя, яко необхідна необхідність, всюди й завжди дарується» [42]. У цих словах можна побачити заперечення притаманної європейцях періоду Нового часу жаги освоєння нових земель. Мовляв, не треба шукати щастя поза своєю землею, воно є всюди. Та й, зрештою, дає зрозуміти Г.Сковорода, щастя дається не в результаті якихось зовнішніх шукань, а зосередження на собі.

Тут, власне, й підходимо до трактування Г.Сковородою проблеми людини. Він вважав: тіло, видима поверхня – це лише «риза», яка покриває справжню людську суть. Ця поверхня мало чого вартує. У трактаті «Наркіс…» один з персонажів, Лука, який репрезентує матеріалістичну точку зору, заявляє: «Я ж не тінь. Я маю твердий корпус». На що інший персонаж, Друг, який представляє ідеалістичну лінію, заявляє: «Ти то тінь, тьма і тлінь. Ти зовнішність істинної твоєї людини. Ти риза, а він тіло. Ти привид, а він у тобі. Ти ніщо, а він істота в тобі. Ти бруд, а він твоя краса, образ і план...» [43]. Тіло само собою нічого не робить – воно підкорене нашим думкам.

Для Г.Сковороди цінність має «внутрішня людина», душа. «Царство Боже всередині нас – заявляє він. – Щастя у серці, серце в любові, любов же в законі вічного» [44]. Тобто щастя, до якого прагне людина, визначається нашим внутрішнім душевним станом і не пов’язане зі світом матеріальних речей: «Щастя наше є світом душевним, але цей світ не відноситься до якоїсь речовини; він не золото, ні срібло, ні дерево, ні вогонь, ні вода, ні зірки, ні планети» [45].

У трактаті «Алфавіт світу» Г.Сковорода малює майже реалістичну картину розмови людей, які шукають щастя в матеріальному світі, і протиставляє їм справжнє духовне щастя: «При пляшках та склянках жахливий розгорівся диспут. Хтось звеличував механіку, хтось підносив хімію, ще інший хвалив геометрію, хтось пришивав щастя до лікарської науки, той похвальними піснями славив історію, той вивищував граматику з мовами, а інший політику з поводженням. Потім була суперечка, яка їжа здоровіша, яке вино корисніше. Нарешті, полум’я суперечки загуло про причини, що погубили республіку Афінську – плодородну матір учених людей. Багато просторікували і про богиню Мінерву, якій було присвячене місто Афінське. Однак я не міг нічого зрозуміти й сам не знаю чому, але ніякого смаку не відчував. А в улюбленій моїй книжечці, яку завжди ношу з собою, недавно прочитав, що щастя не від наук, ні від чинів, не від багатства, а єдино залежить від того, щоб охоче віддатися на волю божу. Це одне може вспокоїти душу» [46].

В іншому трактаті, «Розмова п’яти подорожніх…», Г.Сковорода намагається дати свій рецепт досягнення щастя, дистанціювавшись від зовнішнього світу й зосередившись на внутрішньому світі людини: «Подякуймо отцю нашому небесному за те, що він відкрив очі наші. Тепер розуміємо, в чому полягає наше істинне щастя. Воно живе у внутрішньому серці нашого світу, а світ у згоді з Богом... Тілесне здоров’я є ніщо інше, як рівновага і згода вогню, води, повітря і землі, а приборкання бунтівних думок є здоров’я душі й життя вічне» [47].

Проте зосередження на внутрішньому світі людини, «внутрішня робота», що веде до щастя, не означає бездіяльності в зовнішньому світі. Навпаки, природа, тобто божественна натура, запалює людину до праці в цьому світі, аби сплести «вінець радості» Творцеві. «Звідки ж народиться труд, якщо немає бажання й настирливості? – пише Г.Сковорода. – Де ж візьметься бажання без природи? Природа всьому є початкова причина й рушійна сила. Вона є матір’ю бажання. Бажання ж – започаткування, схильність і рух. Бажання, як гласить приказка, сильніше неволі. Воно прагне до праці й радіє з неї, як зі свого сина. Праця є живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа запалює до діла і укріпляє в праці, роблячи працю солодкою» [48]. Г.Сковорода також дає образне визначення «солодкості праці»: «Я… дивлюся із задоволенням, який солодкий труд трудівникові, якщо він природний. Як весело жене зайця хорт! Яка радість, коли почує він сигнал до ловитви! Як насолоджується трудом бджола, збираючи мед! За мед її вбивають, але вона трудитись не перестає, допоки жива. Труд солодший їй за мед і солодший за стільник. До того народжена вона. О Боже мій! Яка солодка з тобою найгірша праця» [49]. У цих міркуваннях можна побачити принцип у-вей, що утвердився в філософії даосизму. Звісно, український мислитель не був знайомий з китайською філософією. Але паралелі проглядаються. В обох випадках акцент робиться на тому, що діяльність (праця) має бути природною.

Труду Г.Сковорода протиставляє стан, коли людина нудиться, є бездіяльною. Саме бездіяльність усе перетворює «в тріск і бунт, вводить у душу нечистих духів» [50].

Тут підходимо до важливої ідеї в філософії Г.Сковороди – ідеї сродної праці. Якщо людина хоче бути щасливою, то праця, якою вона займається, має бути солодкою. Але це можливо лише тоді, коли вона відповідає єству людини, є сродною.

Правда, багато хто цього не розуміє й займається тим, чим їм не варто займатися. Це веде до нещастя. У «Алфавіті світі» Г.Сковорода вказує на чинники, які гублять людей:

«Найперший ґанок та передухіддя, що веде до пагуби, і найперша навичка, наче буквар, що вчить нас бути противною Богові, є така:
А. Входити у неспоріднену стать;
Б. Мати посаду, супротивну природі.
В. Вчитися тому, до чого не зроджений.
Г. Дружити з тими, до яких не є народжений.
Ці доріжки питомий для нещастя шлях» [51].

Г.Сковорода виходив з того, що світ різноманітний і люди теж різні. Суспільство, на його думку, нагадує машину. «У ньому непорозуміння бувають тоді, коли його частини відступають від того до чого вони майстром зроблені» [52]. Кожна людина мала б знайти місце в світі й зайнятися тим, що їй «прописала» природа. Звісно, для цього треба пізнати себе. Філософ таким чином викладає теорію сродної праці, вдаючись при цьому до ідеї «нерівної рівності»:

«Потрібно тільки пізнати себе, хто для чого народжений. Краще бути натуральним котом, ніж з ослиною природою левом.
Гонитися, маючи звання, за доходами – то є правдивий знак неспродності. Не втратиш доходів, якщо буде в тобі царство боже в силі своїй.
Хіба не чудо, що один в достатку збіднений, а інший у бідності задоволений? Очевидно, що природа виявляє більше вмілості, виліплюючи фігуру мурашки, ніж слона, і дивніший царства божого промисел можна побачити в бджолиних роях, ніж у стадах овець та волів.
Бог багатому подібний фонтану, який наповнює різні посудини за їхнім об’ємом. Над фонтаном напис такий: «Нерівна всім рівність».
Ллються з різних трубок різні потоки в різні посудини, що стоять навколо фонтану. Менша посудина має менше, але в тому вона рівна більшому, що все одно є повним. І що дурніше, ніж рівна рівність, яку нерозумні люди в світ ввести всує намагаються. Наскільки нерозумним є все те, що противне блаженній натурі?.. Боїмося голоду, не пам’ятаючи, що набагато більше людей помирає від переїдання. Нерозумна нудота сама не знає, чого бажає. Хіба переїдання не від нудоти? Краще померти, аніж усе життя сумувати в несродностях» [53].

Слідувати своїй природі означає слідувати Богу – так вважає мислитель. Це є «найсолодше джерело миру, щастя та мудрості». «Якщо не будеш коритися Господові, – попереджає мислитель, – то сум загризе душу твою серед позолочених палат і заплачеш, згадуючи поля зелені. Рано скажеш: «Коли той день пройде?..» А увечері скажеш: «Коли світанок наступить?»

Характеризуючи етику Г.Сковороди, можемо вказати на її консервативний характер. Шукаючи щастя, мислитель закликав зосередитися на собі, не шукати його у «великому світі», обмежитися «тим, що необхідне». Також щасливим є той, хто займається питомою, сродною працею. Це загалом відповідало ідеалу традиційного, малодинамічного суспільства, яке поступово руйнувалося в період ранньомодерного часу. Судячи з усього, Г.Сковорода боляче сприймав ці процеси. Реально він бачив вихід у «втечі від світу», самоізоляції у середовищі «незіпсованої природи». «Моя хата скраю» – так можна зрозуміти одну з центральних ідей мандрівного філософа.

На фоні здобутків новочасної європейської думки філософія Г.Сковороди виглядає «примітивною» і дилетантською. «Примітивно» вона виглядає навіть на фоні філософії професорів Києво-Могилянської академії. Але в чому «сила» Г.Сковороди? По-перше, його філософія представляла лінію неоплатонізму і до неї не можна підходити з позиції критеріїв домінуючої на той час лінії західноєвропейської філософії. По-друге, попри своє дилетантство (а можливо, саме завдяки йому), Г.Сковороді вдалося створити оригінальну філософську систему, поєднавши в ній здавалось би непоєднувані речі – неоплатонізм із вираженим містицизмом та епікурейство, християнський погляд на світ, біблеїзм та елементи античної філософії. При цьому в філософії Г.Сковороди знайшли відображення як реалії ранньомодерного часу, так і особливості української ментальності. Чи не звідси таке трепетне ставлення українців до мандрівного філософа та його міфологізація?

Література

Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х тт. – К., 1973.
Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. – К., 1992.
Від Вишенського до Сковороди. – К.: 1972.
Іваньо І. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. – К.: 1983.
Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. – К., 2003.
Ушкалов Л., Марченко О. Нариси з філософії Григорія Сковороди. – Х., 1993.
Чижевський Д. філософія Г.С.Сковороди // Чижевський Д. Філософські твори: У чотирьох томах. – К., 2005. – Т.1. – С.163-338.

Дата добавления: 2015-05-22