Польське просвітництво. Гуго Коллонтай та Кременецький ліцей

Як уже говорилося, одним з найвидатніших представників польського Просвітництва вважається Гуго Коллонтай (1750-1812) [7], який народився в містечку Великі Дедеркали (нині це село на території Шумського району Тернопільської області).

Незважаючи на українське походження, принаймні територіальне, Г.Коллонтай сформувався в лоні польської культури. Його батьки належали до дрібної польської шляхти. Це був не чисто польський, а, радше, мішаний рід, де поєднувалися польські й українські елементи. Вважається, що рід Коллонтаїв (чи Калатаїв – так могло звучати це прізвисько в первісному варіанті) свій початок вів від брянських бояр, який осів на Волині десь у ХVI ст.

Початкову освіту Гуго здобував удома, де його навчала матір. Потім студіював у Піньчові, вищу освіту отримав у Краківському університеті, де вивчав філософію й теологію. Там захистив докторат з філософії. Подальшу освіту здобував у Відні, Болоньї та Римі, став доктором теології й церковного права. У Італії мав змогу ознайомитися з творами західноєвропейських просвітителів. Особливий вплив на нього справили фізіократи – економісти, що визнавали землю та землеробство єдиним джерелом багатства й, відповідно, високо цінували землеробську працю. У такому інтересі можна побачити вияв антеїзму, притаманного українській ментальності. Загалом Г.Коллонтай добре орієнтувався в досягненнях тогочасної європейської науки та філософської думки.

У 1775 р. прийняв духовний сан і став краківським каноніком. Проте його діяльність виходила далеко за межі церковної сфери. Він активно працював в Едукаційній комісії – своєрідному міністерстві освіти, що було засноване в Речі Посполитій відразу після ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. Як інспектор цієї комісії, Г.Коллонтай провів реформування Краківського університету. Перед реформою в цьому навчальному закладі існувало чотири відділи: теології, права, філософії та медицини. Виходячи з власного погляду на диференціацію наук, Г.Коллонтай поділив академію на дві колегії – фізичну й моральну. До першої ввійшли школи: математична, фізична й медична, до другої – теологічна, правова й літературна [8]. З 1782 по 1786 рр. Г.Коллонтай працював ректором Краківського університету, втілюючи свої реформаторські погляди в галузі освіти. Зараз у музеї університету є спеціальний зал Г.Коллонтая, а його вважають одним з найвидатніших представників цього навчального закладу.

З 1786 р. Г.Коллонтай включається в політичне життя, стає литовським референдарем (чиновником, який вислуховував скарги громадян і представляв їх у оформленому письмовому вигляді канцлеру, тобто главі уряду, для подальшого представлення королю). У період роботи т.зв. Чотирьохлітнього сейму (1788-1792) Г.Коллонтай належав до активних політичних діячів Польщі, виступаючи речником демократичних верств, передусім міщанства. Навколо нього об'єднувалися радикальні діячі, які отримали назву якобінців [9] за свої виступи проти шляхетських вільностей. Насправді ж, Г.Коллонтай у своїх поглядах та діях не демонстрував крайнього радикалізму. Радше, для нього притаманним був радикалізм поміркований.

Г.Коллонтай та його прихильники покладали великі надії на Чотирьохлітній сейм, сподіваючись, що він здійснить зміни, які призведуть до переходу Речі Посполитої від станової децентралізованої монархії до держави з ефективною системою управління та більш демократичними порядками. Своє бачення цих реформ Г.Коллонтай виклав у написаних у той час публіцистичних творах – «До пресвітлої депутації» (1788), «Кілька листів Аноніма до Станіслава Малаховського, референдаря коронного, про майбутній сейм» (1788-1789), «Політичне право польської нації» (1790). У них Г.Коллонтай відстоював думку про необхідність ліквідації права «ліберум вето», яке на той час стало сильним гальмом суспільних змін у Речі Посполитій, домагався введення загального оподаткування, розширення прав міщан та особистої свободи для селян. При викладі своєї позиції вдавався до раціональних аргументів, уникаючи ліричних і сентиментальних виразів.

Мислитель вважав, що між селянами й панами мусять бути встановлені договірні відносини. З глибоким обуренням писав про важке матеріальне й моральне становище селян. При цьому заперечував аргументи своїх політичних противників, які хотіли відкласти надання особистої свободи селянам, вважаючи, що ті через свою неосвіченість ще не доросли до свободи. З цього приводу Г.Коллонтай твердив: не повинно існувати ніяких причин, щоб обмежували права людини; не можна назвати ту націю вільною, де людина є нещасною, не може бути той край вільним, де людина є невільником; ні одне суспільство не може жертвувати одними людьми заради інших.

Г.Коллонтай одним із перших у Речі Посполитій почав вести мову про рівність людей (передусім у сенсі правовому) незалежно від їхнього суспільного й расового походження. На його думку, така рівність – це природне право, а всі люди, ким би вони не були і де б не жили, є «громадянами Землі» [10].

Такі міркування, які зараз видаються цілком звичними, у той час сприймалися дещо інакше. Варто враховувати, що в кінці XVIII ст. Річ Посполита, як і більшість європейських держав, була становою монархією, де права конкретної людини визначалися передусім її соціальною приналежністю. Ідея «рівності прав усіх людей» виглядала тоді революційно.

Г.Коллонтай не обмежувався теоретичними міркуваннями, а намагався втілити свої погляди в життя. Так, у листопаді 1789 р. до Варшави з’їхалися представники від 141 міста Речі Посполитої, котрі з допомогою Г.Коллонтая сформулювали вимоги «третього стану» до сейму. Серед них були вимоги надання міщанам права особистої недоторканості, права набуття земельної власності, права займати вищі духовні й світські посади, мати своє представництво у сеймі тощо [11].

Також Г.Коллонтай відіграв важливу роль у створенні польської Конституції 3 травня 1791 р., яка стала першою європейською конституцією (і другою в світі після американської). При її створенні «конкурували» два проекти – поміркований (королівський) і радикальний (Коллонтаївський). Г.Коллонтай у своєму проекті передбачав існування конституційної монархії при значному розширенні прав представницького законодавчого органу (сейму). Передбачалося також надання політичних прав міщанам, реформування адміністративного устрою, судової системи, податкової сфери. Зрештою був прийнятий компромісний варіант Конституції, а його укладачем на прикінцевому етапі став Г.Коллонтай [12].

Після проголошення Конституції він за підтримки т.зв. «патріотичної партії» зайняв посаду коронного підканцлера (заступника глави уряду) і брав участь у реалізації положень Основного закону. Однак і Конституція, і реформістська діяльність Чотирьохлітнього сейму викликала незадоволення з боку консервативних сил Речі Посполитої, які оформили Тарговицьку конфедерацію і при підтримці російських військ захопили владу в 1792 р. У такій ситуації Г.Коллонтай змушений був покинути Річ Посполиту й подався на еміграцію. Там, на еміграції, ним разом з Ігнацієм Потоцьким і Франціском Домоховським була створена книга «Про становлення й падіння Конституції 3 травня 1791 р.» Ця робота послужила для ідеологічної підготовки повстання під проводом Тадеуша Костюшка, спрямованого проти експансіоністської політики Росії в Речі Посполитій.

Сам Г.Коллонтай узяв активну участь у цьому повстанні. Ним був підготовлений «Акт повстання», проголошений у Кракові 24 березня 1794 р. Г.Коллонтай входив до складу повстанського уряду – Верховної національної ради. 7 травня 1794 р. Т.Костюшко видав Полонецький універсал, до написання якого долучився Г.Коллонтай. У цьому документі передбачалася низка радикальних змін, зокрема надання селянам особистої свободи при умові їх повного розрахунку з поміщиками й сплати державних податків. На час повстання панщина скорочувалася вдвічі. Господарства, які брали участь у повстанні, звільнялися від панщини. Селяни отримували спадкове право на землю, яку вони обробляли. Пан міг позбавити селянина землі лише тоді, коли той не виконував своїх повинностей.

Під час повстання Г.Коллонтай займав радикальну позицію, закликав до фізичної розправи над консервативно налаштованими прихильниками Тарговицької конфедерації. Така позиція Г.Коллонтая та його прихильників призвела до непорозумінь і конфліктів з Т.Костюшком, який волів діяти більш помірковано і обережно.

Після придушення повстання Г.Коллонтай перебував у казематах австрійських фортець Йозефштадт і Оломоунц (1794-1802). Тут він написав перший варіант своєї історіософської праці «Критичний розгляд основ історії початку людського роду», працював також над іншими роботами філософського характеру.

Звільнившись із ув’язнення, мислитель поселяється на۬ рідній Волині, жив неподалік Кременця. Разом із головним візитатором училищ Волинської, Київської та Подільської губерній, заможним волинським землевласником Тадеушем Чацьким організовує збір коштів для створення в Кременці Вищої Волинської гімназії [13]. Загалом на цю справу було зібрано 415 тисяч 720 злотих. У 1805 р. гімназія почала функціонувати, а в 1819 р. її реорганізували в ліцей [14]. Цей навчальний заклад став значним культурно-освітнім осередком, вплив якого не обмежувався лише Волинню. Кременецький ліцей мав чудову бібліотеку, добре обладнані класи й кабінети, кваліфікованих викладачів.

Правда, Г.Коллонтай не мав змоги працювати у Вищій Волинській гімназії, оскільки царською владою трактувався як людина неблагонадійна. Але саме він склав для неї навчальну програму. Їй передав свою багату колекцію мінералів і створив тут базу для вивчення геології.

Варто відзначити, що геологія у ХVІІІ ст. стала надзвичайно популярною наукою в Європі, а захоплення нею навіть перетворилося в своєрідну моду. Інтерес до цієї науки мав практичний характер, оскільки розвиток промисловості вимагав корисних копалин, а їхні пошуки й розробка надихали на геологічні дослідження. Однак інтерес до геології не обмежувався чисто практичним характером. У той час ця сфера знань відігравала помітну роль у формування світоглядних уявлень. Тут її значимість була приблизно такою, як значення астрономії й механіки на початку Нового часу.

Г.Коллонтай зорієнтував Вищу Волинську гімназію на те, щоб навчання в ній мало практичну спрямованість. У цьому навчальному закладі викладалися природознавство, російська, французька, грецька й латинська мови, креслення, архітектура, політична економія, топографія, музика, фехтування, плавання. Особлива увага приділялася вивченню польської мови, яка була очищена від елементів латини. У 1807 р. при гімназії заснували школи геометрів, механіків, садівників та учительська семінарія. Існував ботанічний сад і обсерваторія [15]. Бібліотека гімназії нараховувала понад 34 тис. примірників, серед яких були рідкісні видання (інкунабули), друки XVI-XVIII ст., пергаментні документи [16].

Наполеонівські війни змусили Г.Коллонтая повернутися до політичної діяльності. Він опиняється у створеному Наполеоном Варшавському князівстві. Пише політично програмовий твір «Роздуми над положенням тієї частини польської землі, яка після Тільзітського миру отримала назву Варшавського князівства» (1809). Цей твір у порівнянні з попередніми політичними творами мислителя відзначався помітною поміркованістю. Автор пропагував ідею недоторканості кордонів держав і право кожного народу самому обирати шлях свого розвитку та форму правління. Загалом Г.Коллонтай, навчений гірким досвідом, звернувся до французького уряду з меморандумом, де пропонував не вдаватися до радикальних дій у плані соціальному, оскільки це, на його думку, може призвести до протидії з боку консервативного шляхетства. Г.Коллонтай також подав наполеонівському маршалу Л.-Н.Даву свою роботу «Нариси політичної ситуації Росії і польських провінцій, приєднаних до імперії зокрема». У ній велася мова про українське козацтво і рекомендації французькій владі щодо можливостей використання козаків у боротьбі з Росією [17].

Хоча Г.Коллонтай уже не виступав як радикальний політик, слава про його «якобінське» минуле не дала йому можливості брати участь в управлінні Варшавським князівством. Тому він зосередився на культурно-освітній діяльності. У 1809-1810 рр. здійснив ще одну спробу реформувати Краківський університет, водночас продовжив свої наукові й філософські студії. Тоді ж, 1810 року, вийшла у світ його філософська праця «Фізично-моральний порядок».

Помер Г.Коллонтай у 1812 р. у Варшаві. Поховали його у варшавських катакомбах для простолюдинів. Точне місцезнаходження могили цього громадського діяча і філософа до сьогоднішнього часу не встановлене. Уже після смерті вийшла низка праць мислителя, найбільш важлива із яких «Стан просвітництва в Польщі в останні роки правління Августа ІІІ».

Як бачимо, Г.Коллонтай був багатогранною людиною – не лише видатним педагогом, політиком, публіцистом, а й вченим. Його праці стосувалися різних сфер: філософії, педагогіки, історії, політики, права, природознавства.

Він був типовим представником європейського Просвітництва. Г.Коллонтай добре знав твори французьких енциклопедистів, а їхня Велика енциклопедія знаходилася в його бібліотеці. Відповідно, в багатьох моментах погляди Г.Коллонтая виявилися співзвучними поглядам просвітителів. Водночас вони були дещо співзвучними й поглядам соцініан – далеких предтеч енциклопедистів.

Як і провідні представники французького Просвітництва (Вольтер, Д.Дідро), Г.Коллонтай стояв на позиціях деїзму. Вважав, що існує першопричина світу, а всі процеси варто осмислювати в контексті причинно-наслідкових зв’язків. Так, у творі «Фізично-моральний порядок» Г.Коллонтай писав наступне: «…як нам вдається пізнати причини окремих наслідків, так само ми можемо не сумніватися в тому, що той загальний наслідок, який ми іменуємо світом, ті фізичні закони, які є загальним наслідком… повинна викликати якась одна причина, або сила, яка дала речам буття і постійний, незмінний та необхідний спосіб існування. Наявність цієї причини, чи сили, виявляється в спостереженні загальних наслідків, які ми іменуємо фізичними законами. По-друге, цей світ та його частини не могли початися з нічого: відповідно, він мав початися з цієї єдиної і присутній у собі причині. По-третє, будь-які наслідки не тільки не могли бути причинами самих себе, але, більше того, вони не могли надати собі законів, відповідно яким все є так, як є» [18]. При цьому Г.Коллонтай заявляв, що воліє уникати характеристики першопричини, тобто свідомо дистанціювався від теологічних питань.

Деїзм в умовах Нового часу став філософією розвитку природничих наук. Г.Коллонтай, як і інші просвітники, високо цінував науку. Вважав, що вона не повинна бути забавкою допитливого розуму. Наука, на його думку, занепадає там, коли починає «вивчати» непотрібні, пустопорожні проблеми.

Філософ відмовлявся вважати науковими проблеми ті питання, які не піддаються емпіричній перевірці. Значення науки, на його думку, є пізнання об’єктивних процесів, а також законів існування й розвитку оточуючих людину явищ. Таке пізнання має на меті краще й успішніше задовольняти потреби людини, а також облаштовувати світ відповідно вимогам розуму. Г.Коллонтай вважав, що саме розумова культура, наука й освіта повинні належати до основних чинників, які визначають поступ суспільства. У розвитку чи занепаді означених чинників варто бачити причини розквіту або занепаду держав та народів. Звідси й активна діяльність Г.Коллонтая на ниві просвітництва. При цьому мислитель вимагав, аби знання, які далися в школах, були зорієнтовані на практичну діяльність.

Щодо філософії, то Г.Коллонтай бачив її як логічне продовження й звершення природничих наук. Він давав таке визначення цій галузі знань: «Справжня філософія є останнім результатом всіх фізичних наук; вона, без сумніву, починається там, де закінчуються вони, і її не можна розглядати інакше, як найбільш зрілий плід розуму» [19].

У своїй філософії Г.Коллонтай, як і багато мислителів Нового часу, приділяв увагу проблемі методу. Вважав, що метод дедукції, який широко використовувався в схоластичній філософії, непридатний для справжнього наукового пізнання. Він дотримувався думки, що методом, котрий має використовуватися в науках, має бути аналіз. Г.Коллонтай запропонував п’ять вихідних позицій цього методу:

«1-е. Необхідно почати з аналізу фізичного стану людини, тобто уважно вивчати фізичні закони, від яких залежить її існування, оскільки з цього боку можемо познайомитися з людиною шляхом наших відчуттів, які є першими ключами до пізнання світу.

2-е. Після прискіпливого аналізу фізичного стану людини немає необхідності досліджувати фізичні закони, котрі керують нею, оскільки в цьому нема потреби для відкриття її прав та обов’язків. Тому можемо обмежити наш аналіз лише тими фізичними законами, знайомство із якими необхідне для нашого предмету. Нам тут не потрібно займатися анатомічними, фізіологічними й патологічними дослідженнями, навіть якщо вони корисні в інших відношеннях.

3-є. При всіх цих дослідженнях треба йти шляхом аналізу, рухаючись від відомих предметів до тих, які нам невідомі, оскільки це спосіб, якщо дотримуватися його правил, є самим достовірним і ніколи не вводить у оману. Тому ми повинні почати дослідження із самих звичних предметів, які відомі всім і не викликають ніяких сумнівів.

4-е. Коли в наших дослідженнях будемо поступово наближатися до тих предметів, які нам невідомі, то необхідно, аби наші відчуття були провідниками нашого розуму і щоб уява не мала над ними ніякої сили.

5-е. Те, що ми не здатні з’ясувати при допомозі наших відчуттів, те варто розглядати як недоступне для нашого пізнання й визнати, що ми цього не знаємо. Визнання того, що ми не можемо цього пізнати, є істинною мудрістю, бо в науці не повинно бути місця довільним припущенням» [20].

Як бачимо, Г.Коллонтай стояв на позиціях сенсуалізму, вважаючи, що саме наші відчуття повинні відігравати першорядну роль у пізнанні світу. Такий підхід він пропонував не лише в сфері природничих, а й суспільних наук. Зокрема, відстоював ідею історизму. Суть її зводилася до того, що, пізнаючи соціальні явища, ми повинні звертатися до фактичного матеріалу. Вважав, що в історичному й суспільному пізнанні не можна «довіряти лише розумові» й завдячуючи йому «простежувати всю історію людства від витоків її до теперішнього стану» [21].

Загалом філософські погляди Г.Коллонтая для тодішньої Речі Посполитої були прогресивнм явищем, зорієнтованими на те, щоб подолати анархію в цій державі і наблизити її устрій до устрою найбільш передових європейських держав.

На перший погляд, діяльність Г.Коллонтая мала опосередковане відношення до України. Цей діяч вважав себе поляком і діяв у межах культури польської. Однак треба враховувати, що він народився на українській землі, тут пройшло його дитинство. Сюди навідувався й у більш зрілому віці. Тому не міг бути повністю ізольованим від українських реалій. Ці реалії так чи інакше мусили впливати на нього – хай навіть на рівні несвідомому. Принаймні це могло виявлятися в наступних моментах.

По-перше, будучи католицьким каноніком, Г.Коллонтай вільно ставився до своїх священицьких обов’язків. У даному випадку не останню роль могло відіграти його українське походження. Адже характерне для Волині конфесійне протистояння, що супроводжувалося протистоянням соціальним, цілком могло посприяти виробленню в Г.Коллонтая відносно вільного ставлення до своїх священицьких обов’язків.

По-друге, як зазначалося, Г.Коллонтай належав до радикальних революційних діячів польського руху кінця XVIII – початку XIX ст. й відстоював інтереси простолюду. Відповідно виникає питання про джерело такого демократизму. На нашу думку, українські реалії (зокрема, злиденне життя українського селянства, його безправність) були одним із таких джерел і сприяли виробленню в Г.Коллонтая уявлення про рівність людей. Показово, що Г.Коллонтай в своїх історичних дослідженнях орієнтувався на вивчення побуту й культури простого народу. Його творчість стала помітним поштовхом для етнографічних студій у Польщі.

Все це дає підстави говорити, що Г.Коллонтай мав відношення і до України, і до української культури.

Утверджена у Кременецькому ліцеї Г.Коллонтаєм філософія просвітництва знайшла своїх прихильників та продовжувачів. Одним із них був Стефан Зенович (1779-1866) – теоретик науки, знавець фізики, хімії, мінералогії, ботаніки й зоології [22]. Народився він у Луцьку в шляхетській родині. Студіював у Віленському університеті, де в 1807 р. здобув ступінь доктора філософії. З 1814 р. працював у Кременецькому ліцеї, викладаючи хімію, мінералогію, геологію та інші точні науки. Після ліквідації ліцею став професором Київського університету, з 1834 р. був головою університетської ради, а в 1837/38 навчальному році – деканом філософського факультету. У 1839 р., вийшовши на пенсію, повернувся спочатку до Кременця, а потім до рідного Луцька, де й помер.

С.Зенович займався філософією природи, був автором оригінальної теорії, які стосувалася основ усіх природничих наук. Свої погляди виклав у рукописах «Про незадовільність поширених у хімії основ» та «Про необхідність зміни загальних основ наук, усіх теорій і систем». Перший з названих рукописів був посланий у 1830 р. до Варшавського товариства шанувальників наук, другий – у 1837 р. до Академії наук у Петербурзі. Однак ці праці не дочекалися публікації, а рукописи загинули. Часткове уявлення про теорію С.Зеновича дає опублікований без його відома у 1851 р. «Лист… до Генрика, графа Жевуського, що містить роздуми автора про всю сферу природничих наук, разом з відповіддю пп. Ю.-І.Крашевському, Каролю Качковському, Людмилу Волинському і т.д.» [23].

Вчений, будучи добре обізнаним з тогочасними точними науками, вважав, що результати наукових досліджень, будучи засновані на спостереженнях властивостей тіл та експериментах і підтверджені математично, не викликають сумнівів. Сумнівними ж є всілякі узагальнення та базовані на них природничі теорії. Останні не пояснюють ніяких явищ, що відбуваються в природі, оскільки не дають відповіді на основні запитання: звідкіля беруться фізичні, хімічні та органічні сили, що таке природи і від чого походять властивості тіл. У подібних поглядах можна побачити позитивістські підходи, що потім набули поширення в польській філософській думці. Хоча сам вчений вдавався до теоретизування.

С.Зенович дотримувався думки, що увесь світ складається з шести «таємничих творінь Бога» – небесного простору, атомів, електрики, теплецю (флогістону), органічної істоти і душі. Пізнання цих творінь та законів, які ними керують, вестиме до «пізнання таємниці їхнього творця й переконання в дійсному існуванні святих істин одкровення» [24].

Цікавими видаються погляди С.Зеновича щодо сонячного світла. Воно, на думку вченого, окрім кольорових променів, складається з трьох видів енергії – електричної, теплецевої та життєвої (або органічних істот). Електрика й теплець присутні в усіх тілах – відповідно, і в атомах. Теплець виявляється в масі атомів, а електрика – на їхній поверхні. Впливаючи на атоми, електрика й теплець творять негативні і позитивні полюси. Виходячи з цього, вчений пояснював взаємодію тіл – як фізичних, так і органічних.

Органічні істоти, що виникають у результаті розкладу сонячного світла, здатні збиратися на мозку людини й діяти за допомогою органів чуття. Результатом такої діяльності є кмітливість, швидкість спостереження, інтуїція. Якщо ж у цій діяльності бере участь ще й душа, то маємо справу з розумом.

Однак дія на мозок органічних істот – це лише один із шляхів людського пізнання. У станах ясновидіння, гіпнозу дія цих органічних істот на мозок припиняється. Тоді душа пригадує, що було на початку світу і що чекає при його кінці. Це – «Божа мудрість душі, зверненої до свого творця…, становить одкровення святих істин», яких не осягнути розумом [25]. Саме завдячуючи душі людина відрізняється від інших живих істот. Бо рослини й тварини складаються з п’яти, а не шести божих творінь (без душі), мінерали – з чотирьох (без душі й органічних істот), а сонячне світло – з трьох (електрика, теплець та органічна істота).

У поглядах С.Зеновича своєрідно поєдналися, з одного боку, просвітницькі погляди, породжені ними пієтет перед точними науками, що в перспективі вів до позитивізму, а з другого, традиційні для України погляди неоплатоніків. Останнє, по-перше, виражалося в тому, що в теорії С.Зеновича важлива роль відводилася сонцю й сонячним променям. До речі, Г.Сковорода іноді називав сонце «оком світу». По-друге, С.Зенович, як і неоплатоніки, вів мову про «внутрішнє знання», носієм якого була безсмертна душа.

Незважаючи на те, що натурфілософські праці С.Зеновича не були опубліковані, все таки вчений намагався доносити свої погляди до відносно широкого кола людей. Починаючи з 1826 р., він викладав їх під час своїх лекцій у Кременецькому ліцеї. Тут у нього знайшлося чимале коло шанувальників. Його теорію високо цінували викладач математики Гжегож Гречина, фізики Кароль Єнтц, хімії Александр Ходкевич. С.Зенович приятелював з Янушевськими, родиною матері Юліуша Словацького, часто бував у гостях у дідуся й бабусі поета, його дядька Теофіля. Напевно, малий Юліуш зустрічався з ним. Принаймні не викликає сумніву, що він був знайомий з поглядами С.Зеновича. Відголоски цих поглядів зустрічаємо у поетичних творах письменника. Потім на схилі життя він почав вибудовувати схожу «нову науку», яку виклав у «Листі до Яна-Непомуцена Рембовського» (1846-1847), де порівняв С.Зеновича з М.Коперником [26]. Погляди С.Зеновича були відомі деяким польським інтелектуалам, що жили в Україні й були пов’язані з українською культурою. Зокрема, це стосується відомого прозаїка Ю.-І. Крашевського. Також С.Зеновича та його погляди знали й українські діячі культури. Наприклад, П.Куліш, який тепло відгукувався про цього мислителя [27].

Ще одним представником філософської думки в Кременецькому ліцеї був Міхал Вишневський (1794-1865). Під час студій у цьому навчальному закладі він розпочав працю над великим літературним твором «Пам’яткою, що лишилася після доброго батька». У цьому творі маємо похвалу розуму як досконалому пізнавальному інструменту. Після закінчення ліцею М.Вишневський вчився в Едінбурзі, подорожував по Італії, Франції та Англії. Потім повернувся в Кременець і зайняв у ліцеї посаду викладача філософії, пропагуючи просвітницькі погляди. Пізніше викладав у Краківському університеті. Вважався вченим-енциклопедистом. Після себе залишив праці в різних галузях – літературознавстві, філології, економіки, медицини, права, природознавства, географії, а також філософії [28].

Діяльність Г.Коллонтая мала відношення і до розгортання українського культурно-національного руху в ХІХ ст. Створений за його участю Кременецький ліцей хоча і мав польський характер, однак для його діячів був притаманний інтерес до української проблематики. Так, соратник Г.Коллонтая, співорганізатор Кременецького ліцею Тадеуш Чацький, написав твір «Про назву «Україна» і зародження козацтва». До речі, високу оцінку Т.Чацькому дав Т.Шевченко [29]. Саме у Кременці беруть витоки «української школи» в польській літературі. Так, у Вищій Волинській гімназії навчався Антоній Мальчевський (1793-1826). Вважається, що його поема «Марія» (1825), ставши видатним явищем польської романтичної літератури, започаткувала цю школу [30]. У цьому творі, зокрема, маємо творення польського козацького міфу України. Пізніше цей міф розвивали Ю.Словацький і Тимко Падура, про яких буде йти мова далі, а також інші польськомовні письменники.

У Кременці та Вищій Волинській гімназії (частково завдячуючи впливам Г.Коллонтая) розгортаються народознавчі студії, вивчення українського фольклору. У 1814 р. директор цього навчального закладу Міхал Сциборський розіслав у всі підпорядковані гімназії школи розпорядження зайнятися збиранням серед місцевого населення казок, пісень, обрядів, замовлянь та іншого фольклорного матеріалу і надсилати ці збірки до Кременця. Кременець відіграв важливу роль у житті слов’янського фольклориста Зоріана Доленги-Ходаковського (Адама Чарноцького, 1784-1825), який зібрав понад дві тисячі українських пісень й стояв біля витоків української фольклористики. У 1813-1814 р. він жив у Кременці, працював у бібліотеці гімназії. Його кореспондентами були згадуваний М.Сциборський та викладач Ф.Рудзький. Багато фольклорних записів З.Доленга-Ходаковський зробив у околицях Кременця [31].

Дата добавления: 2015-05-22