Філософська думка в Рішельєвському ліцеї

Цікавим осередком філософствування на українських землях у ХІХ ст. стала Одеса, де, як зазначалося, в 1817 р. відкрили Рішельянський ліцей, перетворений у 1865 р. в університет. З одного боку, будучи великим портовим містом, Одеса виявилася «відкритою» для іноземних впливів. Тут відносно швидко приживалися заграничні новинки, в т.ч. й філософські. З іншого боку, будучи віддаленою від столичних центрів, Одеса ніби мала «автономію». Здавалося, тут «вільніше дихається». Це певним чином впливало й на Рішельєвський ліцей, що став своєрідним осередком філософії шеллінгіанства.

Одним з перших тут пропагандистів цієї філософії став Микола Курляндцев (1802—1835). Походив він із Москви. Можливо, саме там познайомився з шеллінгіанством. У Рішельєвському ліцеї працював у 1826-1835 рр. До речі, саме в цей період ліцей деякий час очолював згадуваний закарпатець І.Орлай, який непогано знав німецьку філософію. М.Курляндцев викладав фізико-математичні та «військові» дисципліни. Він є автором математичних робіт, але його перу належать переклади праць представників шеллінгіанства російською мовою. Зокрема, М.Курляндцев здійснив перший російськомовний переклад праці Ф.В.Й.Шеллінга і видав її в Одесі в 1834 р. Цей твір називався «Вступ до умоглядної фізики».

Говорити про особливу оригінальність поглядів М.Курляндцева не доводиться. Природу, подібно до Ф.В.Й.Шеллінга, він розглядав як гармонійне ціле, витвір досконалого життя. Відстоював ідею єдності й взаємозв'язку всіх явищ природи та динамічного їх розвитку. Критично ставився до науковців-емпіриків, оскільки вважав, що абсолютизація досвіду перетворюється на недооцінювання теоретичного мислення, здатного пізнавати світ у єдності матеріального та ідеального.

Відносно оригінальний творчий спадок залишив після себе сучасник М.Курляндцева і його колега по Рішельєвському ліцею Костянтин Зеленецький (1812—1858). У 1835-6 рр. він видав у Москві чотири збірники «Досвід дослідження деяких теоретичних питань». Були там вміщені статті також філософського характеру – «Про всезагальний закон життя духа людського», «Про основні знання, його предмети і значення», «Про місце, яке займає логіка в системі філософії», «Про логіку як про систематичне ціле і як про науку, що пояснює факти мислення й знання». У поглядах мислителя простежується намагання поєднати погляди І.Канта й Ф.В.Й.Шеллінга.

На його думку, об’єктивне й суб’єктивне мають духовну природу. Суб’єктивне – це єство духа, проте воно недоступне свідомості. Доступним свідомості є об’єктивне – його віднаходимо як у своїй душі, так і в результаті спостереження. Суб’єктивне – єдине, об’єктивне ж – різноманітне, відмінне в просторі й часі. Свідомість є відходом духа від свого єства, ствердження самодостатності суб’єктивного від об’єктивного. Дух розуміє лише те, що згідне із законами його розуму, а що незгідне – те відкидається як неіснуюче. Тому наші знання можливі лише в тій мірі, в якій формальний бік речей є приступний розуму і може об’єднуватися з ним в уявленнях. У думці ідеальне та реальне сполучені у вищу єдність.

Мисленна діяльність як би проходить три стадії. На першій мислення є стражданням, на другій — власне мисленням, на третій — спогляданням духом явища як думки, тобто буттям свідомості. Відповідно, діяльність духу теж має свої стадії: спочатку – повідомлення, потім – розуміння, наслідком якого стає істина й воля. Кінцевим результатом є благо.

Звертає К.Зеленецький увагу й на питання історії, подаючи історіософську концепцію, яка загалом співпадає з поглядами Ф.В.Й.Шеллінга. Він виходив із того, що сутність людства складається з тих стихій, що й сутність кожної людини: духовної (релігійна, розумова діяльність) і тілесної (виробнича й торговельна діяльність). Кожний народ має свою історію, проходячи три періоди розвитку: дитинство, коли народ є «племенем»; зрілість, на стадії якої народ стає організованим і гармонізованим тілом; нарешті старість – час занепаду, вичерпаності. Першому періоду притаманна перевага фантазії, другому – розсудливості, третьому – розуму.

Помітною філософською фігурою у Рішельєвському ліцеї став Йосип Григорович Міхневич (1809—1885). Народився він на Волині, у містечку Локачі. Навчався у Волинській духовній семінарії, що в той час знаходилася в Острозі, а в 1825 р. була перенесена в Аннопіль. Вищу освіту здобув у Київській духовній академії (1829-1833). Звісно, студії в духовних навчальних закладах не могли не справити на нього впливу. Однак, судячи з творів Й.Міхневича, його погляди не зовсім вписувалися в межі «академічної» філософії. Тому ми його й не розглядаємо в контексті цієї традиції.

Вважається, що Й.Міхневич був шеллінгіанцем [43].У нього дійсно є робота, присвячена філософії Ф.В.Й.Шеллінга. Правда, Д.Чижевський більш схильний вважати його гегельянцем [44]. Не вдаючись у дискусію, хто з німецьких філософів мав на нього більший вплив, відзначимо лише, що він непогано знав їх праці, ідеї яких використовував у своїх філософських побудовах.

Після закінчення студій Й.Міхневич деякий час працював у своїй альма матер, а в 1838 р. перейшов на роботу до Рішельєвського ліцею, де прийнявши кафедру філософії. Пропрацював він там близько двадцяти років. У одеський період написав і видав низку філософських статей – «Про успіхи грецьких філософів» (1839), «Про достоїнство філософії, її справжнє буття, зміст і частини» (1840), «Завдання філософії» (1842), які були надруковані в «Журналі Міністерства народної освіти»; підручник логіки (1847) та книгу «Досвід простого викладу системи Шеллінга, яка розглядається у зв’язку з системами інших німецьких філософів» (1850). Остання ніби вписувалася в контекст тієї шеллінгіанської традиції, що склалася в Одесі.

Звісно, як викладач Й.Міхневич мав би дотримуватися усталених поглядів на філософію. Однак у вступній лекції, яка була прочитана для студентів ліцею «Про гідність філософії…», він подавав погляди нетрадиційні, пропонуючи свою систему філософських дисциплін. Й.Міхневич виходив з того, що філософія є наукою – правда, такою, що відрізняє її від інших наук. «Філософія, – вважає він, – вникаючи у ті сфери предметів, над дослідженням яких трудяться інші Науки, помічає в них і повертає у свою власність те, чого не сягає погляд людини…» Вона є такою наукою, «яка намагається обійняти всю цілісність предметів, дійти до крайніх основ всього сутнього й розкрити глибину нашого духа, де самим Творцем покладена основа всіх наших думок, бажань і дій» [45].

Науки, твердив Й.Міхневич, поділяються в залежності від способу пізнання речей. Є емпіричні науки, що користаються досвідом. Філософія ж, на відміну від цих наук, використовує спосіб умоглядний, розглядаючи ідеї. Умоглядний спосіб відкриває нам можливу, необхідну й безумовну сторону речей, а емпіричний показує властивості реальні, випадкові й умовні.

Й.Міхневич визначав філософію як науку про свідомість. Свідомість же, на його думку, виявляється в трьох актах: «у прагненні від себе до не-себе, або від я до не-я – від людини до світу; у прагненні від не-себе до себе, або від не-я до я – від світу до людини і в прагненні від того й іншого – від світу й людини до першої причини всього – до Бога» [46]. Як наука про свідомість філософія розглядає 1) суб’єкт свідомості; 2) внутрішні дії свідомості, що відкриваються в мисленні; 3) дії зовнішні, які представляються в свідомості. Звідси три частини філософії – психологія, що розглядає суб’єкт свідомості, душу; логіка, котра звертає увагу на внутрішню свідомість, мислення; метафізика, яка розмірковує про зовнішні дії свідомості і має своїм предметом пізнання ідеальної сторони речей. Далі Й.Міхневич ділить метафізику теж на три частини. Необхідність цього поділу він пояснює таким чином: «…оскільки вся область предметів має три головні сфери і неначе три основні предмети: Бога, світ і людину, то Метафізика як частина філософії, що займається пізнанням предметів, сама ділиться на частини й складається із Теології – Науки про Бога, Космології – Науки про світ і Антропології – Науки про людину» [47]. У свою чергу Й.Міхневич поліляє космологію та антропологію теж на три частини. Цей поділ обґрунтовує наступним чином. Світ (космос) складається із неорганічних, органічних та духовних сутностей – відповідно Космологія поділяється на анорганологію, що вивчає неживу природу; органологію, предметом якої є природа жива; і пневматологію – науку про царство духовне. Антропологія ж складається із вчення про ідеї розуму – ідеології; вчення про закони відчуття – естетики; а також вчення про закони волі – етики.

Отже, структура філософії, запропонована Й.Міхневичем, виглядала таким чином: основні частини – психологія, логіка й метафізика; частини окремі – теологія, космологія, антропологія як частини метафізики; і частини дрібні – анорганологія, органологія, пневматологія як частини космології; ідеологія, естетика й етика як частини антропології. Звісно, таке розуміння філософії та поділ її на такі частини загалом виходив із платонівського підходу. Однак тут відчутні й аристотелівські впливи, і впливи німецької класичної філософії. Але, попри те, Й.Міхневич запропонував дійсно оригінальну схему філософії, яка виглядала «органічно» й логічно. Він був свідомий оригінальності цієї схеми і заявляв, що «Філософія в такому обсязі… ще не введена в школі й не існує в системах» [48].

На той час така схема виглядала «крамольно» – особливо для випускника вищого духовного навчального закладу. Адже там філософія традиційно розглядалася лише як вступ до теології. А за схемою Й.Міхневича теологія всього лиш частина філософії, до того ж не основна, а складова метафізики. Щоправда, тут мислитель міг послатися на авторитет Аристотеля, який теж розглядав теологію як частину метафізики.

Взагалі у Й.Міхневича маємо цікаве трактування проблеми співвідношення філософії й релігії. На відміну від представників «теїзму» Київської духовної академії чи російської релігійної філософії, які віддавали однозначну перевагу одкровенню перед філософією чи навіть трактували філософію як «служницю релігії», Й.Міхневич схильний був трактувати філософію й одкровення як речі «рівноправні», кожна з яких має свою «сферу впливу».

Наведемо його міркування з цього приводу. Мислитель вважав, що в даний час нам зручніше осягати першооснови й принципи речей, тобто філософствувати, оскільки «Верховний Принцип відкрив нам себе через своє Слово у повному світлі, так що нашому розумові вже не треба шукати першого винуватця Всесвіту, як це робили язичницькі Філософи». Тому тепер філософія «охоче підкоряється Одкровенню». «Але, – далі зазначає Й.Міхневич, – й при цій підпорядкованості вона все ж залишається наукою самостійною…» Адже й «після осяяння людини світлом надприродним природа її розуму залишилась з тими ж властивостями і при тих же потребах: головна ж властивість розуму є цікавість, а необхідною його потребою є чіткість знань». Шукати ж відповідь на всі питання в божественному одкровенні «означало би робити Одкровення такою книгою, яка вдовольняє людську цікавість, тоді як переважна мета його є моральне покращення людства. Розум наш і тепер вимагає вміння розташовувати думки в логічній стрункості й систематичному порядку, а це вміння надає лише Філософія як Наука…» [49]

Й.Міхневич вважав: той, хто хоче освоїти філософію, мав би вивчити її історію, приділяючи певну увагу в своїх роботах історико-філософським питанням. У нього зустрічаємо цікаві й оригінальні міркування щодо розвитку філософії. Так, він виділяє три причини її появи. Причина перша – поява в людей «винахідливості й осмислення». Мається на увазі те, що людина, протистоячи світу «зі своїми силами й стихіями», виділяє те, що приносить їй користь, а що шкоду; «винаходить здорову їжу, вигідний одяг і зручне житло». У результаті цього з’являються «мистецтва й промисли». Зараз ми би це сказали так: появі філософії передувала поява «цивілізації», виділення людини з природи. Друга причина – це поява суспільно-політичних відносин, того, що ми зараз називаємо державним життям. Нарешті, третя причина – поява вишуканого естетизму, пов’язаного з розвитком мистецтв [50]. Як на нашу думку, то ці міркування навіть сьогодні заслуговують на увагу: Й.Міхневичу дійсно вдалося вказати на важливі чинники, що визначили появу філософії.

Заслуговує на увагу (хай і недостатньо розвинуте) міркування про те, що філософія є своєрідним індикатором розвитку народу. Й.Міхневич, зокрема, писав: «Історії видно, що народи, які усвідомлювали себе і своє призначення, не тільки не задовольнялися преданням предків, а й не вдовольнялися тими знаннями, які для них зібрав зовнішній і внутрішній досвід, та шукали у видимому невидимого…» [51], тобто філософствували. Інакше кажучи, Й.Міхневич виділяв кілька стадій розумового розвитку народу. Перша – коли народ користується «преданнями предків», тобто міфами, у кращому випадкумає раціонально оформлені історичні знання. Друга стадія – коли народ розвиває емпіричні науки. Нарешті, третя стадія – коли народ має свою філософію.

Цікавими є його міркування щодо змінюваності філософських систем. В тому, що ці системи в історії філософії змінювалися, Й.Міхневич не бачить якоїсь вади, навпаки, це є ознакою нормального розвитку. Зрештою, і в емпіричних науках спостерігаємо заперечення одних знань і прихід на їхнє місце інших. Й.Міхневич зазначав наступне: «…швидке проходження систем, як би воно не здавалось невигідним, є втішним явищем у розумовому світі, як ознака й доказ розумового розвитку й вивищення, і бажати однієї постійної і, так би мовити, всесвітньої системи означало би бажати застою умів, аж ніяк не згідного з природою нашого духа, якому властиво просуватися вперед. Водночас не можна сказати, що ті постійні зміни не залишили після себе чогось незмінного: системи Філософії з’являються і зникають, а пізнані їх творцями істини залишаються в історії людського розуму…» [52].

Загалом можемо констатувати, що підходи Й.Міхневича до філософських питань були і оригінальними, і конструктивними. При чому ця оригінальність не виливалася в «нестримному польоті фантазії», що, зокрема, зустрічаємо в російській релігійній філософії. У Й.Міхневича оригінальність поєднувалася з достатньо ґрунтовним знанням та розумінням класичних філософських систем, намаганні їх конструктивно використовувати в своїх філософських побудовах. Інша річ, що мислитель не мав філософського середовища, яке б сприймало і допомагало розвивати його ідеї. Якраз у часи роботи Й.Міхневича в Рішельєвському ліцеї філософія потрапляє в немилість. Її необхідно було не стільки розвивати, скільки захищати. До речі, це він і робить у роботі «Про гідність філософії…», до якої ми зверталися.

Зустрічається думка, ніби Й.Міхневич вплинув на Миколу Федорова (1828-1903), якого вважають засновником т.зв. російського космізму [53]. Дійсно, М.Федоров кілька років навчався у Рішельєвському ліцеї і міг ознайомитися з філософськими поглядами Й.Міхневича. Не виключено, що вони стимулювали інтерес в майбутнього батька російського космізму до філософських питань, до сприйняття світу в дусі ідеалістичної філософії – проте не більше, оскільки філософські погляди Й.Міхневича та М.Федорова помітно різняться між собою.

Й.Міхневичу, попри його старання, не вдалося розвинути філософські студії. «Гоніння на філософію», які розпочалися у вищих школах Російської імперії у 50-их рр. ХІХ ст., ніяк не сприяли цьому. Зрештою, Й.Міхневич у 1859 р. полишив викладання в ліцеї і пішов працювати на адміністративну роботу в сферу освіти.

Надалі протягом тривалого часу ми не зустрічаємо у Рішельєвському ліцеї, а потім у створеному на його базі університеті примітних фігур у галузі філософії. Єдиний виняток становить хіба що М.Грот, який після тривалої роботи в Ніжинському ліцеї у 1883-1886 рр. завідував кафедрою філософії Новоросійського університету. Цей вчений займався переважно питаннями психології. Спочатку знаходився на позиціях позитивізму, потім відійшов від нього і намагався поєднати матеріалізм та ідеалізм, витворивши свою оригінальну концепцію монодуалізму. В Одесі він опублікував дві свої праці «Джордано Бруно і пантеїзм» (1885) та «Про душу у зв’язку із сучасним вченням про силу. Досвід філософської побудови» (1886). Як зазначалося, в Одесі у М.Грота навчався Г.Челпанов, який продовжив розвивати філософські й психологічні погляди свого вчителя. Однак перебування М.Грота було нетривалим і він не залишив тут після себе помітного сліду.

15.8. Перипетії філософських студій у Ніжинському ліцеї. «Справа про вільнодумство»

У 1820 році в Ніжині реально почала працювати Гімназія вищих наук, яка вважалась вищим навчальним закладом, наближеним до університетів. Її учні після закінчення навчання одержували той же чиновницький клас, що й випускники університетів.

Навчання в Гімназії передбачало вивчення філософських дисциплін, зокрема логіки, метафізики, моральної філософії, філософії права тощо.

Спочатку на чолі цього навчального закладу став В.Г.Кукольник, виходець із Закарпаття, який непогано знав німецьку філософією – вчення Г.Лейбніца, Х.Вольфа та І.Канта. У 1821 р. його змінив І.Орлай, про якого ми згадували вище. Він не лише добре орієнтувався у європейській філософії, а й дещо знав про філософію китайську, зокрема про вчення Конфуція, якого любив і називав великим. Свій інтерес до філософії І.Орлай намагався прищепити учням гімназії. Збирав їх у себе вдома, вів з ними бесіди. Вдячні учні порівнювали його дім з Афінською академією Платона. І.Орлай підтримував добрі стосунки з батьками Миколи Гоголя. Певно, саме завдяки його сприянню майбутній письменник опинився на навчанні у Ніжинській Гімназії вищих наук.

І.Орлай посприяв викладанню у керованому ним навчальному закладі такої дисципліни, як природне право. Для викладання цього предмету до Ніжина запросили Миколу Григоровича Білоусова (1799-1854), з яким була пов’язана т.зв. «справа про вільнодумство» [54].

М.Білоусов, за походженням киянин, спочатку студіював у Київській духовній академії, а згодом – у Харківському університеті. Навчався у А.Дудровича і засвоїв деякі положення «крамольного філософа» Й.Б.Шада. Працював цей викладач у Ніжинській Гімназії з 1825 до 1830 р. При цьому дозволяв собі викладати не за визначеним у програмі підручником, а самостійно, за своїм баченням та переконанням.

Молодий викладач непогано знав німецьку філософію і використовував її напрацювання в своїх лекціях. У них він, зокрема, вів мову про природне право особистості на свободу, про користь просвітництва для народу, формував у своїх вихованців критичне мислення. У своєму лекційному курсі М.Білоусов, характеризуючи закони природного права, вбачав у них найбільш довершену та розумну основу суспільного устрою. Докази природного права, вважав він, потрібно черпати у передусім з розуму, саме всемогутність людського розуму є «найчистішим джерелом» природного права. Державні закони є морально обов’язковими для людини лише остільки, оскільки вони не суперечать законам самої природи. Людина має право існувати так, вважав М.Білоусов, як велить їй душа. Звідси виводилась ідея «непорушності особи», її свободи волі та незалежності. Відповідно, право людини на свободу є священним і беззаперечним. Не дивно, що такі лекції викликали жваву зацікавленість з боку учнів ліцею.

Захоплювався лекціями М.Білоусова і юний Микола Гоголь. Про це він, зокрема, писав матері. «Я не знаю, чи можна гідно вихвалити цю рідкісну людину. Він обходиться зі всіма нами зовсім як із друзями своїми… І, зізнаюся, якби не він, то в мене не вистачило б терпіння закінчити тут курс» [55]. Стосунки М.Білоусова й М.Гоголя – особлива тема. Є всі підстави твердити, що саме цей викладач викликав у майбутнього письменника інтерес до філософії.

М.Гоголь старанно конспектував лекції свого улюбленого вчителя. Мрія ж майбутнього письменника стати «людиною відомою», щоб сміливо відстоювати справедливість, правду і зробити якомога більше для «загального добра», очевидно, виникла у нього під впливом лекцій М. Білоусова. Показово, що навіть після закінчення Ніжинської Гімназії М.Гоголь цікавився долею свого вчителя.

Згадувана «справа про вільнодумство», яка почалася в 1827 р. і тривала близько трьох років, мала таку історію. Спочатку викладач М.Білевич звернувся з рапортом, у якому йшлось про «безпорядки в гімназії», про те, що він «помітив у деяких учнів певні підстави вільнодумства». Це, на його думку, стало наслідком прочитаного викладачем М.Білоусовим курсу природного права. Як приклад «неповаги вихованців до своїх наставників» відзначалася неприйнятна поведінка Миколи Яновського (Гоголя). Це вільнодумство, пояснював М.Білевич, пішло від плутанини «у підставах природного права, котре, хоча й запропоновано було викладати по системі Де Мартіні, але він, п. молодший професор Білоусов, викладає назване природне право по своїх записках, будуючи його на підставах філософії Канта й Шада» [56].

Почалося слідство. В учнів були забрані зошити й записки, що стосувалися предмету природного права. Одним із головних об’єктів слідства став конспект М.Гоголя, який переписувався іншими учнями. А сам М.Гоголь виступав як один з головних фігурантів цієї «справи», яка змусила його багато що переоцінити в житті. Адже переслідування його улюбленого викладача вступали в протиріччя з ідеєю свободи людської особистості, що її той так яскраво проповідував на своїх лекціях. 1827 року М.Гоголь у своїх листах з ненавистю писатиме про «нікчемне самовдоволення» ніжинських обивателів, котрі забули про «високе призначення людини».

Можливо, М.Білоусов справив вплив ще на одного випускника Ніжинської гімназії Петра Григоровича Редькіна (1808-1891), який з часом зацікавився як філософією права, так і німецькою класичною філософією. Вищу освіту він здобував у Московському та Дерптському університетах. Навчався також за кордоном, де в Берлінському університеті слухав лекції Гегеля з філософії права. Став прихильником гегельянства. Опублікував першу в царській Росії роботу, що стосувалася поглядів Гегеля. Це – «Огляд гегелівської логіки» (1841). Викладав у Московському університеті філософію права. Але в 1848 р. змушений був піти з університету через звинувачення у вільнодумстві. Лише в 1863 р. повернувся на викладацьку роботу до Петербурзького університету, де теж викладав філософію права. У останні роки життя він опублікував працю, яка називалася «Із лекцій з історії філософії права у зв’язку з історією філософії взагалі» (1889-1891). Займався П.Редькін також питаннями педагогіки. Зокрема, справив значний вплив на видатного російського педагога К.Ушинського.

Розслідування «справи по вільнодумство» виявило, що в Ніжинській гімназії учні знайомились також з творами Вольтера, Руссо, Монтеск’є, Гельвеція, Локка, Юма, Канта та інших європейських мислителів [57]. Філософськи мислячими, критично налаштованими були і самі викладачі гімназії. Тому було визнано недоцільним зберігати за Ніжинською гімназією властивий їй профіль. У 1832 році Гімназію вищих наук було закрито, а на її місці створено фізико-математичний ліцей вузької спеціалізації.

Незважаючи на «справу про вільнодумство» і згортання філософських студій у Ніжинському ліцеї, все таки варто відзначити, що в ньому працювали викладачі, знані своїми філософськими роботами. Так, у 1853 р. ліцей очолив Христіан Екеблад (1800-1877), колишній учень шеллінгіанця Д.Велланського. Йому належав твір філософського характеру «Досвід біо-психологічних досліджень властивостей людського духа» (1872).

Із Ніжинським ліцеєм пов’язаний початок викладацької кар’єри Миколи Яковича Грота (1852-1899) [58], відомого російського психолога й філософа. Народився він у Гельсінгфорсі (зараз Фінляндія), закінчив Петербурзький університет у 1875 р. Перебував у річному закордонному відрядженні в Німеччині, вивчав філософські та природничі дисципліни в університетах Берліна й Стратсбурга.

Після стажування розпочав свою роботу в Ніжинському ліцеї, викладаючи психологію, логіку й історію філософії. Саме в ніжинський період М.Грот захистив магістерську дисертацію «Психологія відчуттів у її історії та головних основах» (1880), а також дисертацію докторську «До питання про реформу логіки. Досвід нової теорії розумових процесів» (1882).

Після Ніжинського ліцею, як зазначалося, М.Грот деякий час працював у Одесі, а в 1886 р. очолив кафедру філософії у Московському університеті й зосередив свої зусилля на організації філософської науки в Росії. Став одним із засновників Психологічного товариства в Москві й журналу «Питання філософії і психології». Однак проблеми зі здоров’ям змусили його полишити викладання й переїхати в Харківську губернію, де він помер і був похований.

На початковому етапі М.Грот виступав як позитивіст. Тоді він зосереджував свою увагу на психології, вважаючи, що вона може пояснити духовне життя людини в усіх її проявах. Пізніше мислитель зробив спробу розвинути вчення про взаємодію психічного й матеріального процесів. Вважав, що поряд з такими типами енергії, як механічна, теплова, електромагнітна, існує також і енергія психічна. М.Грот дотримувався думки, що взаємодія матеріального й психічного процесів не порушують закону збереження енергії. Ця теорія була близькою до теорії енергетизму С.Освальда [59]. Мислитель ніби намагався примирити ідеалізм та матеріалізм, висунувши теорію т.зв. монодуалізму, де йшлося про єдність двох начал – матеріального та ідеального (духовного). Зрештою М.Грот еволюціонував у бік платонізму, визнав підґрунтям явищ єдину світову душу. Говорив про подвійність та невпинну боротьбу двох начал – активного (сили-духу) і пасивного (матерії-сили), розглядаючи світовий прогрес як перемогу духовної сили над матеріальною.

Погляди М.Грота мали певне поширення на українських землях. Не був виняток у цьому плані й Ніжинський ліцей. Правда, останній так і не став помітним осередком філософствування в Україні. Проте те, що він «подарував» російській та українській культурам М.Гоголя, це вже немало.

15.9. Спроби утвердити професійне українське філософствування в Чернівецькому університеті. Клим Ганкевич

Найпізніше заснованим на українських землях у ХІХ ст. став університет у Чернівцях. Короний край Буковина, який ввійшов до складу Австрійської імперії у 1774 р., належав до найбільш відсталих у освітньому плані регіонів держави. Австрійський уряд у 1786 р. заснував у Сучаві т.зв. клерикальну школу, перенесену до Чернівців у 1789 р. Цей навчальний заклав мав на меті підготовку священницьких кадрів для православної церкви. Однак його рівень не був високим. І говорити про якусь серйозну філософську чи богословську підготовку в ньому не довводиться.

У 1827 р. на базі цієї клерикальної школи був заснований богословський навчальний заклад (інститут), який у 1875 р. перетворили в університет, що отримав ім'я імператора Франца-Йосифа. Складався він із трьох факльтетів – теологічного, філософського та юридичного.

Незважаючи на те, що на теренах Буковини домінувало українське й молдавське населення, яке в той час не розрізнялося з румунським, університет мав загалом німецький характер. Мовою викладання в ньому була німецька. Правда, з самого початку в університеті були створені кафедри української та румунської філології [60]. Щодо етнічного складу студентів університету, то тут теж були помітні диспропорції, якщо порівняти його з етнічним складом краю. Українці серед студентів становили не більше 20%. Те саме можна сказати про молдаван. Зате серед студентів домінували етнічні меншини краю – німці та євреї.

Хоча українці та українознавчі студії опинилися на маргінесі, все ж у Чернівецькому ніверситеті українські інтелектуали отримали певні можливості для самореалізації. Показово, що першим ректором університету був українець Костянтин Томащук. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. на ректорські посади обирали й інших українців. Як зазначалося, в університеті функціонувала кафедра української філології і викладалася українська мова й література. Натеологічному факультеті викладалася мова церковнослов'янська. Правда, на цьому факультеті переважно навчалися молдавани, українці ж становили мізерну кількість.

Що стосується філософських студій, то їм не приділялася особлива увага. Хоча в складі університету існував філософський факультет, але на ньому, як і на інших філософських факультетах тогочасних європейських університетів, вивчалися різні природничі й гуманітарні науки. Здавалося, філософським студіям мали би приділяти увагу на факультеті теологічному. Однак цього не було. Факультет готував священиків переважно для православної церкви Буковини, де домінували румунські традиції. Ці традиції не знали єзуїтської освіченості, згідно з якою теологічним студіям обов'язково мали би передувати студії філософські. Викладання теології в Чернівецькому університеті мало переважно практичний характер. Так, на факультеті працювало 7 кафедр – вивчення Біблії, тлумачення Старого й Нового Завіту, догматики, морального богослів'я, історії церкви, практичної теології і східних мов.

Та все ж в історії Чернівецького університету кінця ХІХ ст. є цікаві моменти, які стосуються філософських студій. Із початків існування цього вищого навчального закладу в ньому працював швейцарський філософ Антон Марти (1847-1917), який займався філософськими проблемами мовознавства. Він був прихильником відомого швейцарського філософа й психолога Франца Брентано, з яким підтримував зв'язки. У Чернівецькому університеті А.Марти працював з 1875 по 1880 рр. Тоді він видав дві свої важливі роботи – «Про походження мови» (1875) та «Питання щодо історичного розвитку сенсу колористики» (1879).

Психологічні погляди Ф.Брентано А.Марти намагався використати в осмисленні мовних явищ. Зокрема, виділяв т.зв. мовні категорії, до яких відносив уявлення, судження й емотивні вирази (емоції).

Важко сказати, наскільки відомими й впливовими були погляди А.Марти в Чернівецькому університеті. Працював він тут, як бачимо, лише п'ять років, перейшовши пізніше викладати до Празького університету. Однак можна думати, що деякий вплив він справив на К.Ганкевича, з яким працював одночасно в університеті.

Клим Миколайович Ганкевич (1842-1924) [61]– цікава й водночас незаслужено забута фігура в історії нашої філософської думки. Він народився в с.Настасів біля Тернополя. Навчався в Бережанській гімназії, семінарії греко-католицької церкви у Львові, Львівському університеті. У 1868 р. захистив докторат у Відні. Працював у гімназіях Перемишля, Бережан, Станіслава, Чернівців. Водночас брав активну участь у суспільному житті Галичини й Буковини, публікувався в національно орієнтований пресі.

У 1868 р., у час підготовки й захисту докторату, К.Ганкевич написав і опублікував у львівськосу часописі «Правда» статтю «Кілька думок із філософії». Тут необхідно зробити деякі пояснення. На той час відбулося становлення української літературної мови, яка використовувалися при написанні художньо-літературних творів. Однак ще не існувало розвинутої української наукової термінології. Стосувалося це й термінології філософської. Практично не було філософської літератури (навіть популярної) новочасною українською мовою. В Україні філософські тексти, як правило, поширювалися на мертвих мовах – латинській, церковнослов'янській, близькій до неї старій книжній українській мові, а також сучасними мовами – російській, польській, німецькій. Лише з середини ХІХ ст. починають епізодично з'являтися популярні статті на філософську тему. І в них, відповідно, були спроби виробити українську філософську термінологію. Публікувалися ці статті, звісно, не в підросійській Україні, де функціонування української мови у друкованих виданнях було вкрай обмежене, а в українській пресі Галичини. Ще в 50-их рр. ХІХ ст. у газеті «Зоря галицька» почали з'являтися такі публікації. Статтю К.Ганкевича «Кілька думок із філософії» можна вважати етапною. Це, наскільки нам відомо, була перша україномовна стаття, котра стосувалася не окремих філософських питань, а давала цілісне уявлення, що таке філософія, чим вона займається, як співвідноситься із емпіричними науками.

Вказана стаття також дає уявлення про філософські уподобання К.Ганкевича. Свого часу Д.Чижевський охарактеризував їх як гегельянські [62]. Загалом погоджуючись із такою думкою, все ж варто вказати, що К.Ганкевич виявляв інтерес до кантіанства і навіть до позитивізму. Однак звернемося до статті «Кілька думок із філософії».

Спочатку автор з'ясовує походження терміну філософія. Пише, що його поява пов'язана з інтелектуальною порядністю мислителів, які, займаючись осмисленням причин речей, співставляли нескінченість цього завдання (осягнення абсолютної істини) з природним обмеженням людського розуму. Тому ці мислителі відмовились від слів «софос», «софія» (мудрість), назвавши себе скромніше – філософами (любителями мудрості).

Здатністю до філософствування володіє кожна людина, проте «стрімкість стежки» до «найвищої правди» залишає багатьох людей на початку цього непростого шляху. Аби «піднятися на вершину» і пізнати цю «правду», потрібні не просто зусилля, але і певні моральні якості, очищення свого духу від баласту, що тягне вниз. Загалом для К.Ганкевича як типового українського мислителя притаманна певна «етизація» філософських питань.

З'ясовуючи ставлення філософії до емпіричних наук, автор статті вважав, що їх «нерви» сходяться до філософії. Філософія є рефлексією («свідомістю») наукового знання. Вона також спрямовує погляд дослідника на загальне («закон єдності всесвіту») і суттєве («есенціальне») в речах. Автор вказує на методологічну функцію філософії – забезпечення переходів від одиничного до загального й навпаки, орієнтацію на пошуки ідеї як субстанції сущого і т.д. У цих питаннях К.Ганкевич демонстрував свою прихильність до традиційного для України платонізму.

Звертається К.Ганкевич і до питання про взаємовідносини філософії та релігії. Вони, на його думку, мають одне джерело – одкровення. Для релігії це одкровення надприродне. Для філософії – одкровення, що виявляється в природі й розумі людини. Розум і віра взаємодоповнюють одна одну. При цьому в філософії домінує розум, у релігії – віра. Філософія, на його думку, має бути теїстичною.

Приділяє К.Ганкевич увагу й антропологічній проблематиці. Адже, вважає він, першим предметом людської думки є сама людина. Релігія й мораль ставлять ці питання в практично-моральній площині, філософія – у теоретичній. Однак наука, приписуючи розуму всемогутність, створила прірву між релгією та філософією. Потрібен міст через цю прірву, бо позбавлений віри розум збивається на манівці. Філософія може прокласти цей міст, але тільки в тому випадку, коли людський розум усвідомить своє обмеження, а віра сприйматиметься як посланець вищого розуму до людини. Релігія та філософія поєднуються на полі любові. Позбавляючи любові світ, ми перетворюємо його в хаос.

Розглядає автор й проблему співвідношення духовного та тілесного, відстоюючи ідею їхньої гармонії й взаємопроникливості. Також у статті зверталася увага на деякі психологічні проблеми, зокрема питання сну і сновидінь.

Значення статті «Кілька думок із філософії» полягало не лише в тому, що в ній давався популярний виклад засадничих філософських питань. К.Ганкевич намагався в цій роботі виробити філософську термінологію українською мовою. Відчуваючи постійні труднощі у цьому плані, він закликав використовувати наявнімовні ресурси, які необхідно обробляти й вдосконалювати. При цьому подавав приклад, вводячи наступну лексику: вища єдність, єстество, битьє, житьє, людське познаньє, мисленьє, понятьє общого і поодинокого, свідомість. Однак часто змушений був вдаватися до використання інтернаціональних термінів: ідея абсолютної справедливості, право натури, трансцедентальні ідеї, універсум тощо.

Незадовго після статті «Кілька думок із філософії» К.Ганкевич публікує працю, в якій сміливо ставить питання про існування філософії у слов'ян і українців зокрема. Це згадувана робота «Основні риси слов'янської філософії», спершу опублікована двома випусками в Кракові у 1869р., а потім з доповненнями окремою книгою у Ряшеві (Жешуві) в 1873 р. Фактично частина цієї роботи під назвою «Народна філософія малоросів» вийшла в Лейпцигу в 1881 р. Всі ці видання побачили світ німецькою мовою і, очевидно, були розраховані на інтелігентну публіку з різних (передусім слов'янських) регіонів Австро-Угорщини. Про ці роботи відгукнулася й львівська «Правда», і інші, зокрема чеські, видання.

Звісно, К.Ганкевичу можна закинути «примітивізм» у висвітленні питань слов'янської, в т.ч. й української, філософії, як це, наприклад, зробив Д.Чижевський [63]. Проте закономірно виникає питання, а чи можна було уникнути цього «примітивізму», коли всерйоз навіть не велася мова про слов'янську філософію, а професійне філософствування українською мовою, як і мовами багатьої інших слов'янських народів, в ліпшому випадку робило тільки перші кроки. Той самий Д.Чижевський, на відміну від К.Ганкевича, так і не спромігся написати історію слов'янської філософії – хоча жив пізніше і, здавалося, мав кращі можливості це зробити. Більше того, Д.Чижевський навіть повторив деякі думки К.Ганкевича.

Характеризуючи слов'янську філософію, К.Ганкевич звертається до культурного матеріалу Чехії, Польщі та України-Русі. Він намагається виділити основні прикмети слов’янського філософствування. На його думку, це – персоналізація Бога, увага до проблем моралі, утвердження діяльного безсмерття людини, трактування природи як творіння божого, намагання поєднати духовні традиції Сходу і Заходу. Вслід за Гердером К.Ганкевич стверджував, що слов'яни в духовному житті Європи займають місце серця, тоді як германські народи – місце голови. На його думку, слов'янські народи ще не сказали свого слова в філософії.

В інших своїх працях К.Ганкевич теж виявляв інтерес до філософської думки слов'ян. Так, у 1871 р. він опублікував польською мовою роботу «Життя, твори й філософська система Броніслава Трентовського» (1871), була в нього й спеціальна розвідка про нові тенденцій розвиткуслов'янської філософії. Серед інших філософських зацікавлень К.Ганкевича варто відзначити питання психології (у 1874 р. він опублікував підручник з психології для середніх шкіл), питання естетики, певні філософські аспекти мовознавства.

Саме проблеми естетики й мовознавства стали важливими для К.Ганкевича, коли він з 1875 по 1887 рр. працював викладачем у Чернівецькому університеті на кафедрі української мови й літератури. Власне, він і започаткував цю кафедру. Трактуючи питання естетики, К.Ганкевич переважно дотримувався гегельянських підходів. Однак у цей час, наскільки можемо судити, на нього певний вплив справив А.Марти. Так, у 1885 р. «Буковинський альманах» опублікував статтю К.Ганкевича «Естетичне значення та символіка барв». Як відомо, подібними питаннями займався й А.Марти.

Також К.Ганкевич у зазначений період займався питаннями словонаголосу в українській та індоєвропейських мовах (санскриті й грецькій мові). У 1875 р. опублікував брошуру «Система словонаголосу в санскриті, грецькій та руській мовах». Висловлював думку, що порівняльне мовознавства в багатьох історичних і мовних питаннях сягає глибше, ніж археологія.

Ще одним моментом університетського періоду стала критика К.Ганкевичем матеріалістичних вчень. Тут знову ж таки далися взнаки гегельянські симпатії мислителя, а також його релігійність. Це й стало підставою радянським дослідникам трактувати К.Ганкевича як «реакційного філософа» і замовчувати його напрацювання.

Під час роботи в Чернівецькому університеті К.Ганкевич не обмежувався лише викладацькою роботою та науковими студіями. Це був практичний філософ, який брав активну участь у громадському житті, зокрема в діяльності громадських організацій «Руська бесіда», «Буковинська руська рада», яку певний час очолював. В університеті він організував українське академічне товариство «Союз».

У 1887 р. К.Ганкевич очолив редакцію релігійної газети «Мир». При цьому він і далі продовжував займатися питаннями, які стосувалися проблем філософії. Так, у газеті «Новий галичанин» за 1899-1900 рр. опублікував низку статей «Про фантазію в житті та мистецтві», «Реалізм в літературі та мистецтві і його межі управління», «Літературні і філософські фрагменти», де піднімалися питання естетики.

Тобто бачимо, що К.Ганкевич, намагався створити професійне філософствування українською моваю, прагув утвердити серед європейських інтелектуалів думку про «філософську спроможність» українців і, нарешті, поширював філософські знання серед українського загалу. Проте, схоже, це був один у полі воїн.

Література
Гнатюк В. Національне відродження австро-угорських українців (1772-1880). – Львів, 2006.
Історія української філософії. – К., 2008.
Лосский Н.О. История русской философии. – М., 1991.
Ткачук М. Філософія в університеті святого Володимира // Київ в історії філософії України. – К., 2000.
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Його ж. Філософські твори: У чотирьох томах. – К., 2005. – Т.1.

Дата добавления: 2015-05-22