Романтична «українософія». Юліуш Словацький і Тимко Падура

Юліуш Словацький (1809-1849) [32] належить до видатних польських поетів-романтиків. Однак він мав українські корені, писав про Україну, зрештою, глибоко, як на свій час, осмислював українські проблеми.

Народився Ю.Словацький у містечку Кременці на Волині. Його батько був викладачем польської мови у Вищій Волинській гімназії. Мати походила з дрібношляхетської волинської родини, представники якої дотримувалися східного (уніатського) обряду. Цікаво, що Ю.Словацький був охрещений за східним обрядом уніатським священиком Василієм Собкевичем. Незважаючи на те, що в Кременці Ю.Словацький жив недовго, враження від міста залишилися в нього на все життя, а кременецькі мотиви часто звучать у творах письменника. Зокрема, він писав, що велике враження на нього в дитинстві справили місцеві колядки й ходіння з вертепом, і саме їм він зобов’язаний своїм «шекспірівським запалом». У драмі «Срібний сон Соломеї», наприклад, читаємо:
«Згадую свят-вечір на селі:
Двір увесь сніги позамітали;
Біля татка заколядували,
Як у стайні, пастушки малі,
Що з овечок стригли руно, вздріли
Зірку Божу; пломені ясніли,
Радуючи сяйвом неземним…» [33]

Поет високо цінував українську народну літературу. Вважав, що в українських думах знайшла вияв не лише душа українців, а й душа поляків. Тому широко використовував український фольклор у своїй творчості.

Наприкінці життя, перебуваючи на еміграції і не маючи змоги повернутися додому, Ю.Словацький написав вірш, у якому з великою силою звучить ностальгія за рідним Кременецьким краєм:
«Якщо колись у тій моїй країні,
Де котить Іква хвилі по долині,
Де пасма гір блакитніють над мроком,
А місто дзвонить над шумким потоком,
Де пахнуче конваліями поле
Біжить на скелі, під хати й стодоли,
Як будеш там, душе мойого тіла,
Хоть би ти в плоть з промінням прилетіла,
Побачивши мою тугу, що на скалах,
Мов янгол золотий, незгасний спалах,
Стоїть, і часом місто облітає,
А потім знов спічне, стоїть і сяє.
Повітря, що тебе там зцілить, знаю,
Я лив з грудей своїх для свого краю» [34].

У цьому вірші чути відголоски поглядів згадуваного вище філософа С.Зеновича. Загалом Ю.Словацький виробив свою релігійно-філософську концепцію, згідно якої душа людини, іскра божа, зазнає постійних перевтілень, поки не зливається з Богом. Ця концепція, як і погляди С.Зеновича, мала виражені неоплатоністичні моменти. У дечому вона навіть співпадала з поглядами Г.Сковороди.

Власне, в Кременецькому ліцеї Ю.Словацький вчився недовго. Освіту здобував у Вільно, в місцевому університеті. Проте віленські мотиви помітно поступаються в творчості письменника мотивам кременецьким.

У 1829 р. Ю.Словацький приїздить у Варшаву, де працює в Комісії доходів та скарбу. І пише низку поетичних та драматичних творів. Серед них – поему «Змій», де в романтичному дусі змальовані українські козаки. Ось уривок зі «Змія»:
«Гей! Далеко Чорне море,
Чайки плинуть у тумані;
Пальми й замки на Боспорі –
Мов комиш густий в лимані.
І горять, як очерети,
Як трава суха на схилі,
Грізні щогли її мінарети.
Линьте, чайки! Грайте, хвилі!
Гей, козак паном
Хвиль з ранніх літ.
Гей, у похід! Гей, у похід!
З нашим гетьманом,
Гей, у похід» [35].

Як бачимо, козаки поетом зображуються як відчайдухи, котрі воюють проти ворожого мусульманського світу. Тут простежуються паралелі з Шевченковим «Гамалією». Правда, вказана Шевченкова поема писалася років з десять пізніше «Змія». Показово, що саме «Змій» відкривав першу двотомну збірку творів Словацького, видану в Парижі в 1832 р.

Великий вплив на Словацького мало польське повстання 1830-1831 р. Він, не задумуючись, приєднався до революціонерів. Його вірші надихали їх. Вірш, що починався словами, «Богородице, сталося диво!» став гімном повстанців. Проте повстання закінчилося поразкою і поет опинився на чужині. Переважно жив у Парижі, який став головним осередком польських політичних емігрантів. Тут були написані й видані його основні твори – поезії, поеми, драми.

Помер Словацький на еміграції 3 квітня 1849 р., не доживши до свого сорокаліття якихось кілька місяців. Поховали його в Парижі. У 1927 р., коли була відновлена Польська держава, прах поета перенесли до Кракова на Вавель, де був створений пантеон польських героїв.

Помітне місце в творчості Ю.Словацького займала українська проблематика. Поет намагався осмислити непрості стосунки українців та поляків, вдаючись у своїх творах до їхнього символічного трактування. Він давав зрозуміти, що має дві батьківщини – Україну й Польщу. Та все ж для Ю.Словацького Україна – первинна, «давня» батьківщина. У одній із найбільших його поем «Беньовський», де часто піднімається проблема українсько-польських взаємин, зустрічаємо наступні слова-звернення до своєї «давньої» вітчизни:
«Моя вітчизно давня! Я стою
В твій смертний лик вчарований без тями;
Ти зваблювала молодість мою
На давній шлях сумний між цвинтарями» [36].

Для Ю.Словацького Україна – це домовина. Тут так і напрошується паралель з Т.Шевченком. Взагалі символ домовини, який означає поховану честь, славу, фігурує в романтичній поезії. Водночас це, як не парадоксально, символ воскресіння. Рано чи пізно з домовини має встати слава, відродитися могутність. Також у творах Ю.Словацького, як і в Шевченка, неодноразово фігурують кобзарі-пророки.

Вина за «смерть України» (і це Ю.Словацький дає зрозуміти) значною мірою лежить на польській шляхті, яка керується власними егоїстичними інтересами, ігнорує потреби українського люду. Непорозуміння між цими двома силами ведуть до кривавих конфліктів. Це з великою силою поет зображує у драмі «Срібний сон Соломеї». Дія твору відбувається в часи гайдамаччини. Сцени варварства з одного та другого боку просто шокуючі. Поет не стає ні на один, ні на інший бік. Він прагне миру, як і козацький пророк Вернигора. У кінці драми ніби з’являється слабка надія – козак Сава, що символізує Україну, має одружитися з княгинею Вишневецькою, яка є символом Польщі.

Поет прагнув з’єднати Україну й Польщу «в одну потугу». У згадуваній поемі «Беньовський» він так говорить про це в алегоричній формі:
«Мов журавель в руках своїх тримаю
Своє камінне серце, о мій краю…
О найбіліша, найскорботніша моя,
Одну в тобі, а над тобою другу –
Дві пісні чую, і хотів би я
З’єднати їх в одну ясну потугу…» [37].

Поет розуміє: ця справа малореальна. Проте він готовий боротися за неї. І в цьому Ю.Словацький не був самотнім. З’являється когорта польських інтелектуалів (переважно українського походження), які ставили собі за мету досягнути такої єдності. Це – Б.Залеський, Т.Падура, І.Терлецький, Ф.Духінський та інші.

Попри всі негаразди, Ю.Словацький вірив у воскресіння України. Для нього Україна була не географічним поняттям, як для Адама Міцкевича й багатьох інших польських діячів того часу. Це – край, вважав Ю.Словацький, який має своє багате культурне обличчя, а, отже, й право на самостійне існування.

Пророцтво про воскресіння України звучить у поемі «Вацлав». Герой твору – моральна потвора, польський шляхтич, який зрадив повстанців під проводом Т.Костюшка. Він живе в Україні, його навіть вигодувала українська жінка своїм молоком. І ось коли Вацлава ховають, вона з’являється й проголошує такі слова:
«Ідеш у гріб з трутизною гіркою!
Йди, трупе! Я тебе в колиску клала,
Я молоком своїм тебе плекала,
Тепер тебе кладу в могилу радо,
Йди, чорна трумно, йди, огидна зрадо,
Моя дитино й мій отруйний гаде,
Іди, нехай тебе черва обсяде;
Хоч кров твоя твій чорний гріх замаже,
Бог звістувати це тобі не каже, –
Не знатимеш у пеклі, ти, шайтане,
Що Україна із могили встане!» [38].

Ці слова набирають глибокого значення. Помирає Вацлав – символ найгірших рис польського шляхетства, яке жило на українських землях за рахунок праці українських селян. Але колись, хай у муках, має воскреснути Україна.

Український патріотизм Ю.Словацького не підлягає сумніву. Однак візія цього патріотизму дещо інша, ніж візія кирило-мефодіївців чи інших представників українського національного відродження, які походили з Центральної чи Східної України. Для останніх все таки притаманні були антипольські мотиви, свідоме чи несвідоме намагання отримати підтримку з боку російського самодержавства. Показовою в цьому плані була творчість М.Гоголя. І хоча він формально не був причетний до українського національного руху, але твори цього письменника активно використовувалися українськими діячами. Лише окремі з них, як, наприклад, Т.Шевченко, зуміли позбутися русофільства. Щодо Ю.Словацького, як і близьких йому діячів польського руху, то для них русофільство не було притаманне. Вони були противниками російського самодержавства. Запоруку ж перемоги над ним бачили в союзі українців та поляків.

Показовою фігурою в цьому плані є сучасник Ю.Словацького, поет Тимко Падура (1801-1871) [39]. В його особі маємо типового представника пограниччя, який у своїй творчості поєднував елементи як польської, так і української культур.

Народився Т.Падура у містечку Іллінці на Поділлі. У 1825 р. закінчив Кременецький ліцей, де й почав віршувати. Писав польською та українською мовами. При написанні українських поезій використовував польський варіант латинської абетки.

У своїх творах чітко проводив ідею братання поляків та українців, орієнтуючи їх на спільну боротьбу проти російського царизму. У 1825 р. Т.Падура написав «Рухавку (Пісню козацьку)», де закликав українців до повстання проти самодержавства. У зазначеному творі проводилася думка, що росіяни – «байстрючий плід могол» і вони є ворогом слов’янських народів. Через деякий час цю ідею спробував теоретично обгрунтувати полонізований українець Ф.Духінський, про якого буде йти мова далі. У «Рухавці», намагаючись відновити козацьку славу, Т.Падура писав:
«Ternom szlach toj nё zaris,
Zwidky na Sicz pokłon bih;
Dwyh sia Kremel z naszych spїs,
Czas szczob w netri pachom lih!» [40].

Своєрідними були історичні погляди цього автора. Він вважав, що поляки й українці мають спільний корінь, є нащадками літописних полян. Їхнє ж розділення відбулося в результаті варязької експансії. Знову ж таки ці ідеї з часом розвиватиме Ф.Духінський. Поляни, вважав Т.Падура, загалом були народом спокійним та лагідним, а буйність і дикість їм прищепили нападники-коси, які приходили з Кавказу і від яких ведуть родовід козаки. Але й у козацькому середовищі домінують ідеї свободи й республіканства, що відрізняє українців від росіян і зближує з поляками. Тому війну під проводом Богдана Хмельницького поет вважав великим нещастям для України, а образ самого гетьмана трактував украй негативно [41].

Т.Падура, як і інші представники «української школи» в польській літературі, намагалися витворити свій, пропольсько орієнтований погляд на Україну. Вони теж, як правило, зверталися до козацької проблематики, надаючи їй свою інтерпретацію. У певному сенсі творений ними український світ був альтернативою тієї символічної України, яку формували східноукраїнські автори.

Дата добавления: 2015-05-22