Поширення німецької класичної філософії на українських землях

На початку ХІХ ст. на українських землях значного поширення набувають погляди представників німецької класичної філософії[3]. У цьому не було нічого дивного. Німецька філософська класика стає своєрідною інтелектуальною «модою» в Європі. Окрім того, чимало українців їздило на студії до німецьких університетів, а також існували певні зв’язки між українськими й німецькими інтелектуалами. Серед освічених українців було чимало людей, які непогано знали німецьку мову й могли в оригіналі читати твори німецьких філософів. У зоні потужних впливів німецької культури знаходилися землі підавстрійської України, а підросійська Україна стала чи не головним транслятором ідей німецької класичної філософії в Російській імперії.

В Україні були видані одні з перших перекладів російською мовою твори чільних представників німецької класичної філософії. Я.Рубан у Миколаєві опублікував «Етику» Е.Канта під назвою «Кантівске обґрунтування метафізики нравів» (1803); С.Єссикорський здійснив у Харкові перше видання роботи Й.-Г.Фіхте «Найясніший виклад, у чому полягає суттєва сила новітньої філософії» (1813); М.Курляндцев у Одесі – переклад книги Ф.-В.-Й Шеллінга «Вступ до умоглядної фізики» (1833).

Правда, ставлення до представників німецької класичної філософії в Україні не було однозначним. Кантівська «критична філософія», отримавши загальне визнання, водночас стала об'єктом критики. Зокрема, не сприймалося кантівське протиставлення світу людини й природи, недооцінка ним донаукових форм свідомості тощо. Прихильниками кантіанства в Україні можна вважати П.Лодія, В.Довговича, деяких інших мислителів, про яких буде йти мова далі.

Щодо Й.-Г.Фіхте, то насторожувало його намагання перетворити філософію в суб’єктивістське «науковчення», ігнорування світу природи. Учнем і прихильником цього філософа був Й.-Б.Шад, який започаткував студіювання філософії у Харківському університеті. Останній став осередком філософії Й.-Г.Фіхте. Тут сформувалася фіхтеанська школа Й.-Б.Шада, до якої можна віднести Г.Хлапотіна, П.Ковалевського, А.Г евлевича, П.Бразоля, С.Єссикорського, П.Любавського, І.Любачинського, А.Дудровича, М.Білоусова.

Більш привабливою для українців виявилася філософія Ф.-В.-Й.Шеллінга. Вона цікавила їх, зокрема, зверненням до світу природи, трактуванням його як живого організму, де все живе вмирає й народжується знову, визнанням можливості пізнання природних сил та механізмів. Імпонувало українцям і шеллінгіанське розуміння мистецтва як вільного дарунку природи. Шеллінгіанство орієнтувало також на романтичне світосприйняття, зокрема на ідеалізацію історичного минулого та народного життя.

Тому шеллінгіанство, певним чином відповідаючи українській ментальності, стає чи не найбільш поширеною філософською течією, яку приймали професори вищих навчальних закладів в Україні у першій половині ХІХ ст. Показово, що одним із найбільш відомих шеллінгіанців Росії був українець Данило Михайлович Кавунник-Велланський (1774—1847), випускник Києво-Могилянської академії[4].Навчався він також у Петербурзі, Берліні, Відні, Парижі, Вюрцбурзі. Слухав лекції Ф.-В.-Й.Шеллінга, котрий виділив Д.Велланського серед інших слухачів. Після повернення в Росію надрукував латинською мовою «Фізико-медичну дисертацію про реформу медичної та фізичної теорій у світлі натуральної філософії» (1807), де продемонстрував прихильність до шеллінгіанства. Д.Велланський жив у Петербурзі й викладав з 1805 по 1837 pp. у Медико-хірургічній академії, будучи професором анатомії та фізіології. Його погляди далеко не завжди сприймалися й викликали негативну реакцію з боку «ревнителів освіти».

У шеллінгіанстві Д.Велланський робив акцент на питаннях натурфілософії, які в німецького мислителя не стояли на першому місці. Він
вважав, що метою дослідження природи є не емпіричне та поверхове пояснення окремих фактів, а пошук загальних принципів, єдності й гармонії у природі. Саму ж природу розглядав у єдності. Вона жива, динамічна, не знає спокою, усе в ній перебуває у русі. Поділяючи природу на органічну й неорганічну, Д.Велланський вважав, що перша знаходиться в другій, як душа в тілі. Однак природа – це відображення «загального життя», суттю якого є абсолютний розум, абсолютна ідея.

Філософ вважав, що лише в людині маємо цілісну організація світу в земних умовах. Відповідно, вона здатна пізнавати світ, а пізнання пов'язане з трьома моментами: момент суб'єкта, який спостерігає; розгляд об'єкта; пізнання себе. Лише тоді, коли людина пізнає себе, здійснюється пізнання сутності природи. Як бачимо, ця теза відповідала одній із засадничих ідей філософії Г.Сковороди. Виходячи з таких поглядів, Д.Велланський пропонував наступну структуру наукового пізнання: фізика – органічна фізика (фізіологія) – антропологія.

Хоча Д.Велланський більшу частину свого життя провів у Петербурзі, однак треба мати на увазі, що в цьому місті існувала велика українська діаспора, з представниками якої філософ підтримував контакти. Зокрема, листувався з М.Максимовичем, М.Білозерським, І.Мартосом. Як відомо, М.Максимович, перший ректор Київського університету, знаходився під впливом шеллінгіанства. Однак не можна твердити, що Київський університет став осередком цього напрямку. Правда, М.Максимович прислужився розвитку українського романтизму, який ввібрав у себе шеллінгіанські ідеї.

Одним із осередків шеллінгіанства став Рішельєвський ліцей. Тут цю течію представляли М. Курляндцев, К. Зеленецький та Й. Міхневич. Іншими її представниками у вищих навчальних закладах підросійської України були Й.-Х.Кронеберг (Харківський університет), П.Авсенєв (Київська духовна академія) та учень Д.Велланського, Х.Екеблад (Ніжинський ліцей).

Дещо пізніше в Україні починають поширюватися гегельянські погляди, зокрема ті, які стосувалися осмислення історичних процесів. Українські гегельянці часто переймали погляди Гегеля в комплексі з ідеями інших німецьких філософів. Представниками цього напрямку (правда, з певними застереженнями) можемо зарахувати вихованців Київської духовної академії О.Новицького та С.Гогоцького, які викладали в Київському університеті. Погляди Гегеля поділяв професор історії Харківського університету М.Лунін; його учень А.Рославський-Петровський; український поет-романтик А.Метлинський; Й.Чачковський, який у Відні видав гегельянську працю «Спроба з’єднання наук» (1863), подавши оригінальну систему категорій; викладач Чернівецького університету К.Ганкевич, про якого вже велася мова.

Загалом можемо констатувати, що німецька класична філософія була представлена в університетах Україні в першій половин й середині ХІХ ст. Правда, це не була німецька філософська класика в чистому вигляді, а філософія певним чином адаптована на українському ґрунті. Показово, що серед течій німецької класичної філософії домінувало шеллінгіанство, яке виявилося найближчим українцям.

15.3. Філософія в Львівському університеті. Викладання філософських дисциплін у Руському інституті

У результаті розподілів Польщі землі Галичини, зокрема Львів, ввійшли до складу Австрійської імперії. Тоді ж у цій державі відбулися широкомасштабні йосифінські реформи (від імені імператора Йосифа ІІ), які мали на меті створення модерної централізованої держави. У ході цих реформ відбулася секуляризація церковних маєтностей, а також створення на базі деяких колишніх релігійних шкіл державних навчальних закладів. Передбачалося й створення світського університету у Львові.

16 листопада 1784 р. він був урочисто відкритий. Для його потреб передавалося приміщення, що колись належало монастирю ордена тринітаріїв при вулиці Краківській. У складі університету функціонували чотири факультети – філософський, юридичний, медичний і теологічний. У 1805-1817 рр. Львівський університет зазнав реорганізації. Це було пов’язано з тим, що в той час до складу Австрії ввійшов Краків зі своїм старим Ягеллонським університетом. Було вирішено, що в одному коронному краї (а Краків, як і Львів, належав до коронного краю Галичина) недоцільно мати два університети. Тому на базі Львівського університету був створений ліцей, який давав вищу освіту. Однак Краків скоро вийшов зі складу Австрії, отримавши статус вільного міста. Тому в 1817 р. Львівський університет відновили. Правда, без медичного факультету, який почав функціонувати лише в 1894 р.

Усі студенти університету перші три роки вчилися за програмою філософського факультету. Після його закінчення мали змогу поглиблювати навчання з окремих дисциплін або студіювати на «вищих» факультетах – юридичному, медичному й теологічному, де навчальний курс тривав чотири чи п’ять років. Викладання переважно відбувалося німецькою та латинською мовами. Домінуючим факультетом був юридичний. На ньому, як правило, навчалася більша половина студентів. Це обумовлювалося тим, що імперська влада розглядала Львівський університет передусім як кузню кадрів для державних інституцій.

Щодо філософського факультету, то на ньому викладалися природничі й гуманітарні дисципліни. Тут функціонували кафедри не лише філософії, а й фізики, математики, геометрії, історії, філології, естетики, німецької мови та літератури, педагогіки тощо. Першим деканом філософського факультету став Ігнацій Юзеф Мартинович, автор двохтомного підручника експерементальної фізики, першим професором філософії – Віт Фреха, що прибув із Відня. Читав він логіку, метафізику й етику. Викладання філософії здійснювалося тоді у дусі вольфіанства, що було характерним для німецьких університетів.

У першій половині ХІХ ст. у Львівському університеті набуває поширення німецька класична філософія. Тоді філософські дисципліни читали Вацлав Міхал Фойгт, Микола Нападієвич, Марселій Горак, Францішек Стронський. Серед них виділяється Ігнацій Ян Гануш (1812-1869), який за походженням був чехом. Він знаходився під впливом філософії Ф.-В.Й.Шеллінга й Г.-В.Ф.Гегеля, поєднуючи в своїх поглядах ідеї романтизму та слов’янофільства. Науковий доробок І.Я.Гануша становить понад 30 праць, які стосуються питань філософії, слов’янознавства та історії культури. Його вважають першим автором, який почав публікувати філософські твори чеською мовою.

У Львівському університеті І.Я.Гануш працював у 1837-1847 рр. Саме в цей час написав і видав німецькою мовою свою фундаментальну працю «Дослідження слов’янського міфу в якнайширшому сенсі, охоплюючи старопрусько-литовський міф» (1842). Цей твір був побудований переважно на засадах міфологічної школи у фольклористиці. Проте, на відміну від «міфологів», І.Я.Гануш широко послуговувався порівняльним аналізом. Він наполягав на самобутності слов’янської міфології. Вважав, що до її складу входять лише елементи чужих міфологічних пластів – індійського та перського фольклору [5].

Такі етнографічні студії цілком вписувалися в контекст «філософії романтизму», яка використовувала ідеї шеллінгіанства. Водночас фольклористичні напрацювання І.Я.Гануша стимулювали відповідні дослідження в середовищі українських вчених. Праці чеського філософа й науковця були відомі М.Костомарову, І.Франку й іншим українським етнографам.

У середині ХІХ ст. ставлення до філософського факультету в Львівському університеті змінилося. Він перестав трактуватися як підготовчий відділ для навчання на інших факультетах, ставши самостійним навчальни підрозділом, випускники якого отримали право вчителювати в середніх школах. У 1849 р. кафедру філософії очолив Микола Липинський, який з 1862 р. почав викладати польською мовою. Він читав курси історії філософії, філософії теоретичної й моральної. Цікавився також питаннями психології. Йому належить опублікована у Львові праця польською мовою «Нарис психічної антропології чи емпіричної психології» (1867).

У кінці ХІХ ст. філософські курси в університеті читали згадуваний Юліан Охоровіч; Евсебіуш Черкаський, лекції якого відвідували І.Франко та М.Павлик; Олександр Рациборський, що займався дослідженнями в галузі історії філософії та логіки. У той час, як зазначалося, в Львівському університеті набувають поширення ідеї позитивізму. Вершиною розвитку позитивістської філософії в університеті стала діяльність Казімєжа Твардовського, який тут 15 листопада 1895 р. прочитав свою першу лекцію. Уже в наступні роки, в ХХ ст., вчений став засновником неопозитивістської Львівсько-Варшавської філософської школи [6].

Зрозуміло, що названі філософські студії у Львівському університеті не вписуються в українську філософську традицію. Вони представляли переважно традиції німецьку й польську. І все ж саме в Львівському університеті – чи не в єдиному з усіх університетів України в ХІХ ст. – була зроблена спроба підняти українське філософствування на рівень професійний.

Так, у 1787 р. при теологічному факультеті Львівського університету був створений т.зв. Руський інститут (Studium Ruthenorum). Сталося це на прохання львівського єпископа Петра Білянського, котрий звернувся до імператора Йосифа ІІ, аби читання дисциплін для українців, які навчаються в університеті, здійснювалося також руською (тогочасною українською книжною) мовою. Ця просьба була підтримана мукачівським та перемишлянським греко-католицькими єпископами. 24 липня 1786 р. імператор розпорядився, щоб для русинів (українців) моральна й пасторальна теологія, а також догматика читалися руською мовою. А 9 березня 1787 р. імператор дозволив для українців цією мовою читати навчальні дисципліни на філософському й теологічному факультетах. Таким чином постав Руський інститут.

Певно, не останню роль у його становленні відіграв мукачівський єпископ Андрій Бачинський, про якого буде йти мова далі. Цей ієрарх займався активною просвітницькою діяльністю і користувався чималим впливом при віденському дворі. Власне, в діяльності Інституту досить помітним був «закарпатський слід». Так, його організатором став виходець із Закарпаття Михайло Шавницький, а закарпатці склали чималу групу його викладачів.

У Інституті навчалися діти греко-католицьких священиків, які в майбутньому планували робити духовну кар’єру. Навчання мало богословське спрямування, а необхідною його складовою стало вивчення філософських предметів.

Одним із талановитих викладачів філософії в Руському інституті був закарпатський українець Петро Лодій, що працював тут з 1787 по 1801 рр. Він викладав логіку, метафізику й моральну філософію. Зараз у Львівській науковій бібліотеці зберігаються його тексти лекцій з логіки та метафізики, писані тогочасною українською книжною мовою. У 1790 р. П.Лодій видав перекладений ним етичний твір Ф.Баумайстера «Настанови моральної філософії» («Наставленія любомудрія нравоучітельнаго»). У цьому перекладі простежуються спроби творити філософську термінологію українською мовою. Без сумніву, вироблення такої термінології могло посприяти розвитку української професійної філософії.

На жаль, Руський інститут розглядався як другорядний навчальний заклад у Львівському університеті. Німецька професура вороже ставилася до нього, не давала його викладачам у повній мірі користатися університетськими правами. Тому талановиті викладачі не бажали пов’язувати з Інститутом свою долю. П.Лодій не став винятком. У 1801 р. він починає викладати філософські дисципліни у Краківському університеті, а з 1803 р. працює в Петербурзі, де видає свої підручники з логіки та філософії права. Цей викладач, як зрештою і багато інших талановитих вихідців із Закарпаття, присвятив себе служінню російській культурі.

Доля Руського інституту виявилася незавидною. Він не знайшов належної підтримки з боку українців Галичини. Ні викладачі цього закладу, ні студенти не виявляли зацікавленості в його існуванні. Більше того, вони відчували свою меншовартість на фоні інших студентів, для яких викладання велося латинською чи німецькою мовами. Треба мати також на увазі, що тогочасна українська книжна мова, не зазнавши реорганізації, фактично стала мертвою мовою, складною для розуміння. Вузькою також була сфера її вжитку. Простолюд, зазвичай, користувався рідними діалектами, а представники греко-католицького духовенства все частіше (навіть у побуті!) користувалися польською мовою.

Після тимчасового припинення функціонування Львівського університету в 1805 р. викладання руською мовою ще відбувалося на теологічному відділені ліцею, створеному на університетській базі. Так тривало кілька років, але в 1808 р. студії руською мовою були ліквідовані й замінені латинськими. [7].

Можливо, якби в галицьких українців у той час існувало розуміння потрібності такої інституції і вони надали їй підтримку, з часом Руський інститут міг би перетворитися в осередок української культури й філософії. Цього не сталося і шанс був утрачений.

Руська (українська) мова на довгий час «покидає» стіни Львівського університету. Лише революційні події «весни народів» 1848-1849 рр. допомагають їй повернутися сюди.

З 1848 по 1867 рр. в університеті працює один із діячів «руської трійці» Яків Головацький, викладаючи «руську», власне, українську філологію. Деякий час він був деканом філософського факультету (1858/9 навчальний рік) та ректором університету (1862-1864). Викладачами української філології в університеті були Омелян Огоновський, Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький та інші. У 1850 р. в університеті почали читати догматику й пасторальну теологію українською мовою, а з 1852 р. – катехитику.

У 1869 р. розпорядженням імператора Франца-Йосифа польська мова була визнана офіційною мовою коронного краю Галичина. З того часу починається поступова полонізація Львівського університету. У 1871 р. було постановлено, що в університеті читатимуться лекції польською та українською мовами. Правда, цим дозволом переважно скористалися поляки. А в 1879 р. польську мову визнали мовою управління в університеті. У 1906 р. цією мовою читалося 185 предметів, у той час як українською – лише 19. Тобто, як бачимо, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. університет отримав виразно польський характер.

Незважаючи на це, даний навчальний заклад все ж став одним із важливих осередків українського руху. Тут навчалося багато відомих українських діячів Галичини. Університет відіграв важливу роль у становленні М.Грушевського як вченого. Він близько двадцяти років працював у Львівському університеті (1894-1914), викладаючи тут українську історію. Саме у львівський період М.Грушевський створив свої головні праці з історії України, в т.ч. й фундаментальну «Історію України-Руси».

Але якщо ми, наприклад, можемо говорити про розвиток української філології чи історіографії в Львівському університеті, то цього не скажеш про філософію. Українська професійна філософія так і не стала тут реальністю.

Дата добавления: 2015-05-22