Передумови повстання

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умо­вах політичного розпаду. На Галичину зазіхала ново-створена Польська держава. Деякі з галицько-україн­ських політиків, побачивши, що Відень не збирається виконувати свої обіцянки щодо реалізації таємних ста­тей Брестського договору, почали задумуватися над самостійним вирішенням західноукраїнського питання. З цією метою у Львові протягом вересня 1918 р. було засновано таємний старшинський гурток, який спочат­ку складався головним чином із офіцерів-українців австрійської армії -і згодом прибрав назву Централь­ний військовий комітет (ЦВК). Його члени попервах обстоювали автономію західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії. Правда, з приходом до Комітету в першій пол. жовтня представників Українських січових стрільців — поручника В.Старо-сольського, сотника Н.Гірняка, підхорунжого Д.Паліїва, а згодом й інших — Комітет вирішив «боротися під знаменом соборної України».

16 жовтня 1918 р. цісар Карл видав запізні лий мані­фест, у якому обіцяв перетворити Австрію на союз на­ціональних держав. «Австрія по волі своїх народів, — зазначалося в цьому документі, — має статися союзною державою, у якій кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм». Тимчасове представництво інтересів окремих народів передавалося Національним Радам, створеним з парла­ментських послів кожної нації. Відповідно до плану

австрійського уряду, на територіях колишніх коронних країв імперії (без Угорщини) мало постати чотири національні держави — німецько-австрійська, чеська, південнослов'янська та українська. Поляки отримали право самостійно вирішувати питання своєї держав­ності. Доля Боснії й Герцеговини та румунської части­ни Буковини залишалася нез'ясованою. Це була остання спроба врятувати конаючу монархію Габсбургів. Однак народи, які вона поневолювала, не хотіли ні австрій­ської ласки, ні спільного з нею майбутнього.

Після попередніх нарад 10 жовтня Української пар­ламентської репрезентації й засідання 12 жовтня у Львові Народного комітету 18 жовтня 1918 р. зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входило 33 українських по­сли обох палат австрійського парламенту, 50 депутатів галицького та буковинського крайових сеймів, а також по три представники від кожної української політич­ної партії. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) й під ке­рівництвом парламентського посла Євгена Петрушеви-ча приступила до державотворчої діяльності. її засідан­ня почалося о 8 годині вечора і тривало' до 4-ї ранку наступної доби. 19 жовтня 1918 р. одноголосно було прийнято постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української

держави.

Аналогічні рішення прийняли конституанти інших народів колишньої Австро-Угорщини — чехів і сло­ваків, південних слов'ян і поляків. Останні проголоси­ли приєднання до Польщі українських земель Галичи­ни. 28 жовтня 1918 р. у Кракові відбулася нарада польських парламентаріїв. На ній було створено Поль­ську ліквідаційну комісію, влада якої мала поширювати­ся на всю Галичину. Це передвіщало українсько-поль­ський конфлікт, до якого треба було негайно готуватися.

29 жовтня до Львова прибув сотник УСС Дмитро Вітовський, який уже наступного дня на засіданні ЦВК перебрав на себе функції керівника майбутньої акції. Відтоді, хоча дата виступу ще не була відома, Централь-

ний військовий комітет почав працювати як справжній військовий штаб підготовки повстання.

Не відставали й поляки, які з набагато більшим розма­хом, ніж українці {якщо з українського боку на орга­нізацію повстання було витрачено всього 9 000 крон, то з польського —100 000 крон і 50 000 франків) та майже не криючись від австрійських властей, також готувалися до захоплення влади. Начальник жандарме­рії Галичини й Буковини генерал-майор Фішер допо­відав у Відень, що «легіонери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збираються гроші, одяг тощо, навіть вербуються добровольці», що ці організації ма­ють зв'язок з Варшавою, Краковом, Лодзю і представ­никами Антанти. 26 жовтня він уже прямо телеграфу­вав до Відня, що у Львові йде «підготовка путчу з боку поляків». 28 — 30 жовтня відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання захоплення влади.

У таких умовах 31 жовтня бл. 6 год. ранку члени ЦВК довідалися, що австрійський намісник у Галичині отримав наказ із Відня «передати владу тому, хто має силу і хто по неї перший зголоситься». Невдовзі вони також дізнались із вранішніх польських газет, що 1 ли­стопада до Львова приїздить з Кракова Польська ліквідаційна комісія для перебрання влади на території Східної Галичини. Водночас польський уряд у Варшаві призначив В.Чарторийського генеральним комісаром усієї Галичини. Було очевидним, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники Української На­ціональної Ради на чолі з її головою Є.Петрушеви-чем у той час перебували у Відні, проводячи час за переговорами з представниками конаючої Габсбурзької імперії. Наслідком цих нарад стало рішення австрій­ського уряду, що виглядало як глузування над україн­цями: за кілька годин до повстання їм обіцяли місця урядовців у деяких староствах, повітових фінансових установах, а також, за наявності відповідних спеціалістів, на залізниці та в судах.

Тим часом у Львові галицька делегація УНРади, хоча напередодні почула від Д.Вітовського про готовність негайно почати воєнну акцію, просила австрійського

намісника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки (як виявилося згодом, тоді ж намісник запевнив делегацію Польської військової організації, що най­ближчим часом передасть їй владу в краї). Зібравшись після цього на чергову нараду, тепер вже з участю членів Центрального військового комітету, галицька делегація радилася, що робити далі: вичікувати сподіваної інформації з Відня від президії УНРади, стежити, що зроблять поляки, чи негайно перебирати владу? Була думка, зокрема в К.Левицького, що краще дочекатися вказівок з Відня. Проти такої позиції рішуче виступив Д.Вітовський, який від імені Комітету заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. «Справа може вдатися тільки зараз, — ще раз підкреслив сотник Вітовський. — Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки».'Така рішучість і впевненість провідника май­бутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі ще вагалися, погодитися з його аргументами.

Дата добавления: 2015-05-22