Друга війна більшовицької Росії проти України

Використавши важке становище Директорії, більшо­вики організували другий похід на Україну. Вже 17 ли­стопада 1918 р. в Москві утворилася Рада українського фронту — В.Антонов-Овсієнко, Й.Сталін та В.Затон-ський. У розпорядженні Ради були 43-й Воронезький робітничий полк, 2-а Орловська кавалерійська дивізія. Одночасно за рішенням ЦК РКП(б) було утворено маріонетковий радянський уряд України на чолі з

Г.П'ятаковим, до якого увійшли В.Антонов-Овсієнко, Ф.Сергєєв (Артем), Е.Квірінг, В.Затонський. Уряд УНР 31 грудня 1918 р., З, 4 і 9 січня 1919 р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви. На них він отримав лицемірну відповідь, що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська Украї­ни — української радянської влади й Директорії. У січні 1919 р. УНР з усіх боків оточили вороги. На південному сході українська армія переслідувала неве­ликі загони російських добровольців — прихильників П.Скоропадського, які відступали. З півночі та сходу почали наступати більшовицькі війська. Над Украї­ною нависла смертельна небезпека. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. 24 січня на всій території УНР було введено воєнне становище. Червоноармійські частини після важких боїв біля Хар­кова, Полтави, Катеринослава, Чернігова зайняли з до­помогою отаманів Н.Махна і Д.Терпила, які перейшли на їх бік, майже всю Лівобережну Україну.

5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Киє­ва. Директорія перебралася до Вінниці. У сер. лютого 1919 р. все Лівобережжя було в руках більшовицької армії. У цій ситуації В.Винниченко заявив про свій «відхід від політики» і виїхав за кордон, «щоб зайня­тись далі літературною працею». Разом з В.Винничен-ком з уряду вийшли й інші соціал-демократи. Було створено новий уряд на чолі з безпартійним С.Оста-пєнком. Більшість його членів належала до Української партії соціалістів-федералістів. Обов'язки голови Ди­ректорії взявся виконувати Симон Петлюра. Це з за­доволенням сприйняли українські патріоти, національне вояцтво. «Серед усіх членів Директорії, — писав пол­ковник Є.Коновалець, — найбільше вибивався Симон Петлюра, людина криштально чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри й енергії. Справді, й у нього не було потрібної підготовки для керми військовими й полі­тичними справами Української Республіки, однак його віра була тим чинником, який мимо неуспіхів, що поча­ли спадати на українську владу, спаював усіх в одну цілість і дав змогу, не дивлячись на незвичайно несприят-

ливі обставини, вести визвольну боротьбу на українській території більше ніж півтора року».

Захопивши Київ і зміцнивши свої позиції, радянські війська в лютому —березні 1919 р., щоб не допустити війська Директорії до Галичини, почали новий наступ у напрямку на Мозир і Коростень, а також на Кремен­чук, щоб відрізати їх від військ Антанти. Під натиском радянських військ Директорія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова (нині Хмельницький). Сили її слабнули, а командування Антанти, не надаючи реаль­ної допомоги, висувало щораз нові вимоги: виключення з Директорії С.Петлюри та П.Андрієвського, передача Антанті права контролю за внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з військами А.Денікіна. Під впливом воєнних і дипломатичних невдач в україн­ській армії посилювалися розлад й анархія. У квітні 1919 р. українське військо та залишки державного апа­рату опинились у Галичині. Всю Наддніпрянщину зай­няли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним. Озброєні селянські маси, яким більшо­вики не дозволили ділити панські землі, не хотіли задарма давати хліб для вивезення в Росію. Навесні 1919 р. в Україні почалися масові повстання (з 1 квітня по 19 червня 1919 р- — 338 повстань), в основному се­лянські.

Підтримана повстанським рухом українська армія в сер. 1919 р. перейшла в контрнаступ проти російської Червоної армії. Цьому сприяв той факт, що внаслідок поразки у війні з Польщею збройні сили Західноукра­їнсько; Народної Республіки — Українська галицька армія — 16—18 липня 1919 р. відступили за Збруч і посилили український протибільшовицький фронт. Спільними силами, чисельність яких становила при­близно 80 тис. вояків, вдалося вибити російську Черво­ну армію з більшої частини Правобережжя. 31 серпня 1919 р. об'єднані українські частини вступили в Київ. Одночасно в столицю увійшла з південного сходу росій­ська Добровольча армія на чолі з генералом А.Дені-кіним.

Кінцевий етап визвольних змагань

Внаслідок конфлікту між Головним отаманом С.Пет­люрою і генералом А.Денікіним, почалися відхід і роз­вал української армії. Оточена з усіх боків ворогами, знесилена голодом і тифом, вона опинилася в жахливо­му становищі. Тільки в Жмеринці та її околицях від голоду й тифу загинуло 10 тис. галичан. 6 листопада 1919 р. командувач УГА Мирон Тарнавський під тиском розпачливих обставин, щоб захистити хворих стрільців від неминучої загибелі, підписав пакт із генералом Дені-кіним про перехід армії під його командування за умо­ви неучасті у воєнних операціях проти військ Петлю­ри та надання їй відпочинку.

Отже, наприкін. листопада 1919 р. армія й уряд УНР опинилися в оточенні більшовиків, поляків і денікінців. На нараді в Чорториї 4 грудня 1919 р. було вирішено припинити війну регулярною армією і вдатися до такти­ки партизанської боротьби. Із 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р. Наддніпрянська армія здійснила перший Зимо­вий похід — по тилах спочатку А.Денікіна, потім біль­шовиків. Воїни-наддніпрянці пройшли з боями Право­бережну Україну, поширивши бойові дії і на Лівобе­режжя. Вони завдали кілька поразок білогвардійським військам, зруйнували їх комунікації. У кінці березня 1920 р. армія УНР отримала наказ рухатися до поль­ського фронту.

Удари армії УНР, завдані білогвардійцям, полегшили більшовикам остаточний розгром денікінців. Денікінці залишили Україну і вирушили до Ростова-на-Дону.

7 листопада 1919 р. почався наступ більшовиків на Україну. 16 грудня 1919 р. вони втретє зайняли Київ і до сер. лютого 1920 р., витіснивши війська А.Денікі­на, оволоділи Україною. Частини УГА знову опинив­шись у безвихідній ситуації — Денікіна було розбито, зворотна дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмо­вила їм у притулку — у лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків і отримали назву ЧУГА.

Тим часом українська дипломатична місія у Варшаві (А.Лівицький і С.Петлюра) продовжувала переговори з поляками. 22 квітня 1920 р. було підписано т. зв.

Варшавський договір, який передбачав: 1) визнання польським урядом незалежності Української Народної Республіки та Директорії УНР на чолі з Головним отаманом С.Петлюрою як верховної влади в державі; 2) встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частину Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини; 3) зобов'язання Польщі не укладати між­народних угод, спрямованих проти України; 4) гаран­тування національно-культурних прав українського населення в Польщі і польського — в Україні.

Складовою Варшавського договору була українсько-польська військова конвенція, яка передбачала поча­ток спільних військових дій проти більшовиків на тери­торії України. У результаті почався польсько-україн­ський наступ на більшовиків. Поруч із польською армією діяли дві українські дивізії і армія, яка повер­нулася із Зимового походу. Вже 7 травня 1920 р. диві­зія М.Безручка разом з польськими частинами увійш­ла до Києва. Однак ці початкові успіхи перекреслив контрнаступ більшовицької армії С.Будьонного, яка протягом червня — серпня здобула територію до Збруча, після чого зайняла велику частину Галичини й Волині та через Замостя розпочала наступ на Варшаву. Після розгрому більшовиків під Варшавою (15 верес­ня 1920 р.) почався черговий наступ польсько-україн­ських армій, які, відтіснивши більшовицькі загони, дійшли на Поділлі до лінії Яруга над Дністром —Шар-город — Бар — Літин. Ці операції були припинені після підписання 18 жовтня 1920 р. польсько-радянського перемир'я. Армія УНР — 23 тис. бійців — сама про­довжувала боротьбу до 21 жовтня 1920 р., коли під тиском переважаючих більшовицьких військ мусила пе­рейти за Збруч на територію Польської держави, де була інтернована. Перестала існувати й УГА, яка на­прикін. квітня 1920 р., скориставшись наступом україн­сько-польського війська проти більшовиків, покинула останніх у надії пристати до українського війська і боротися за українську самостійність. Проте вояки УГА були оточені поляками, роззброєні й заслані до спеці-

лчч

альних таборів. Значну частину галичан, що залишилися в Червоній армії, незабаром було репресовано більшо­виками.

Однак збройна боротьба проти радянської влади в Україні не припинялась. Український повстанський рух у жовтні 1920 р. охоплював бл. 40 тис. чол. і завдавав відчутної шкоди більшовицькому режимові. Але страш­на посуха 1921 р. та її наслідок — голод — підірвали спротив українського народу.

Для його підтримки з числа добровольців армії УНР, інтернованих у Польщі, було організовано партизан­ський рейд за участю 1500 вояків — відомий в історії як другий Зимовий похід. Він почався в ніч з 3 на 4 ли­стопада 1921 р. Було створено три повстанські групи: Волинську, яку очолював Ю.Тютюнник, Подільську (М.Палій) і Бессарабську (А.Гуляй-Гуленко). Остання через різні перешкоди не змогла прорватися з Румунії в Україну. Група Палія пройшла з боями Проскурів-ський та Летичівський повіти, дійшла до Малина й Бо-родянки, згодом вирушила на схід від Радомишля, про­бралася через любарські та заславські ліси і 29 листо­пада 1921 р., перейшовши польський кордон, поверну­лася назад. Група Ю.Тютюнника попрямувала на Коро­стень, який захопила з великими трофеями. Та 14 листо­пада 1921 р. повстанців оточила і розбила червона кава­лерія. Частина вояків повернулася до Польщі. А 359 бійців більшовики розстріляли 21 листопада 1921 р. у м. Базар після того, як жоден не захотів «каятися».

Дата добавления: 2015-05-22