Ліквідація Гетьманату

Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання, до якого готувалися опозиційні гетьману сили. Представники соціалістич­них партій, зібравшись 13 листопада 1918 р. в Києві, у будинку Міністерства шляхів, обрали Директорію — тимчасовий орган для керівництва повстанням проти гетьмана. До неї увійшли: В.Винниченко — голова Директорії, члени — С.Петлюра й Ф.Швець, тимчасові члени — А.Макаренко і П.Андрієвський. Того ж дня Директорія виїхала в Білу Церкву — центр антигеть-манських сил, де дислокувалися Січові стрільці, які повинні були стати збройним ядром повстання. У Києві залишився тільки голова Директорії Володимир

Винниченко. Тут він склав відозву до населення, у якій проголошувалося, що гетьманська влада має бути дощенту знищена, а гетьман є поза законом. С.Петлюра в Білій Церкві видав універсал до народу із закликом до повстання. Цей заклик знайшов активний відгук серед українського населення.

Регулярних військ у Директорії було мало, але її підтримали добровольці із селян і міського населення. Німецькі війська дотримувалися нейтралітету й шука­ли можливості повернутися додому. 17 листопада по­встанська армія зайняла Білу Церкву та Фастів і ру­шила на Київ. 18 листопада вона розбила гетьманські війська під Мотовилівкою — за ЗО км від столиці. Перші успіхи повстанців вплинули на ті військові підрозділи, які підтримували уряд П.Скоропадського. 20 листо­пада на бік Директорії перейшов кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю.Отмарштейна, а згодом — Запорізька дивізія полковника П.Болбоча-на. Дещо пізніше до лав повстанців влилася Сердю-цька дивізія.

За кілька тижнів боїв війська Директорії оволоділи столицею Української Держави. Надії гетьмана на до­помогу російських солдатів не збулись. У Києві тоді було 15 тис. російських офіцерів, але в сутичці із Січо­вими стрільцями вони не виявили хоробрості. Бачачи безперспективність дальшої боротьби, 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зробив таку заяву: «Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикла­дав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умо­ви, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». П.Скоропадський передав владу та державний скарб урядові, а сам під виглядом пораненого німецького офіцера виїхав за кор­дон. Це врятувало йому життя. 14 грудня 1918 р. україн­ські війська вступили в Київ. Місто зустріло їх урочисто. Отже, спроби гетьмана П.Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.

3. Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях

Революційні події 1917 —1918 рр. на Наддніпрянщині мали великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділя­ли. Озброєні багатими традиціями визвольних змагань західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Дата добавления: 2015-05-22