Акт злуки УНР і ЗУНР

Вже через місяць після Листопадового зриву, 1 грудня 1918 р., у Фастові укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР і Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». На засіданні 3 січня 1919 р. Українська На­ціональна Рада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР. Зокрема, в ухвалі Національної Ради зазначалося: «Українська Національна Рада, виконую­чи право самовизначення українського народу, прого­лошує торжественно з'єднання... ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку».

Невдовзі 36 галицьких делегатів, серед яких були Л.Бачинський, Л.Цегельський, Р.Перфецький, С.Вітик, письменник В.Стефаник, виїхали до Києва на урочис­тий Акт злуки, приурочений першій річниці проголо­шення самостійності Наддніпрянської України. Пого­жого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибра­ну Софіївську площу в Києві заповнили десятки ти­сяч жителів столиці, численні гості, військо. О двана­дцятій годині над колонами пролунало «Слава», про­звучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л.Цегельський оголосив грамоту — ухвалу Української Національної Ради і передав її голові Директорії В.Винниченку. У відповідь Ф.Швець зачи­тав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначало­ся: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Україн-ська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угор­ська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійсни­лися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...»

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під древніми стінами Софії закінчилося парадом україн­ських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під керівництвом полковника Є.Коновальця. Увечері 22 січня 1919 р. Трудовий Кон­грес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Уні­версал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Захід­ну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став Тризуб.

День 22, січня 1919 р. був одним із найпрекрасні-ших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єд­нання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення Злуки Директорія під тиском ро­сійських більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілковито лягала на їхні плечі.

Українсько-польська війна

ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких військово-політичних та міжнародних умовах. Український переворот 1 листопада 1918 р. захопив зненацька не тільки австро-угорську залогу, адмініст­рацію й населення Львова, а й польські військові орга­нізації, які одночасно з Українським військовим комі­тетом готувалися до захоплення міста й краю та передан-ня їх у руки Польської ліквідаційної комісії. Коли ж українці випередили поляків, вони відразу приступи­ли до контрудару — спочатку конспіративного, а потім відкритого. Ніхто з поляків, як військових, так і цивіль­них, не думав погоджуватися із самовизначенням наро­ду і фактом існування Української держави в Гали­чині. Поляки негайно почали організацію своїх військо­вих сил у Львові. Одночасно вони вислали до Польщі кур'єрів для мобілізації добровольців, а від польського уряду вимагали військової допомоги.

Центрами польської контратаки у Львові стали школа ім. Г. Сенькевича та будинок техніків у південно-західній частині міста. Вже перед обідом 1 листопада 1918 р. на вулицях Львова з'явилися польські жовніри, які вирішили оволодіти насамперед залізничним вок­залом. Вони почали нападати на українські стежі (спо­стережні пункти) на вулицях Сапіги й Городецькій. Польським військовим допомагало цивільне населення, яке обстрілювало українських вояків з вікон будинків, воріт і перевулків. Становище українського війська по­гіршувалося і тим, що чисельність польських легіонерів та жовнірів зростала з години на годину. Польські війська поповнювалися за рахунок мобілізації населен­ня Львова, українці ж чекали на добровольців з навко­лишніх сіл та всього краю. Перевага поляків виявлялася не тільки в кількості, а й у якості бойових сил. Україн­ці розпоряджалися тільки жменькою старшин і жов-нірів-селян. Поляки з самого початку мали багато стар­шин різних ступенів, а їх військові частини формува­лися майже винятково з інтелігентських та напівінтелі-гентських елементів, до того ж обізнаних з містом. Осно­вою польських збройних сил стали шкільна й ремісни-

ча молодь, залізничники й урядовці. До них приєдна­лося багато кваліфікованих промислових робітників, які відзначалися відчайдушністю і відвагою.

Уже наступного після перевороту дня поляки добили­ся відчутних успіхів. Оволодівши головним залізнич­ним вокзалом з великими військовими складами, вони зосередилися в південно-західній частині міста, звідки почали наступ на територію, яку повністю контролюва­ли українці. 13 листопада 1918 р. польські війська за­хопили Перемишль і організували засилання зброй­них загонів із Західної Галичини до Львова залізницею.

Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі української етнографіч­ної території й забезпечення державних кордонів. Для цього уряд ЗУНР приступив до організації регулярної Української галицької армії (УГА), основою якої ста­ли Українські січові стрільці. Рядовий склад УГА зде­більшого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими дорогами Першої світової війни. Україн­ських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офіцерів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом — і росій­ського виробництва. Згідно з приблизними оцінками, загальна чисельність УГА на 18 листопада 1918 р. ста­новила бл. 50 тис. чол., у т. ч. до 25 тис. багнетів та шабель при 40 гарматах. У січні 1919 р. армія ЗУНР нараховувала вже 70 тис. чол. та 60 гармат, а влітку того ж року — до 100 тис. чол., маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили знач­но швидше. Економічний і людський потенціал корін­ної Польщі значно перевищував ресурси Східної Га­личини. Вирішальну роль відіграла військово-економіч­на допомога Польщі держав Антанти. ЗУНР не отрима­ла зовнішньої підтримки ні від кого. До того ж Антан­та вирішила зробити подачки урядам новостворених європейських країн за рахунок західноукраїнських зе­мель, щоб створити в майбутньому санітарний кордон проти більшовицького режиму.

Хоч у листопаді — грудні активність УГА була висо­кою, загарбники досягли значних успіхів — захопили 10—11 повітів ЗУНР, утримували Львів та Перемишль. 5 січня 1919 р. головне командування у Варшаві ки­нуло на галицький фронт-більшість сил, 8 січня почав­ся польський наступ. Його було відбито, але безуспіш­ними виявилися наступи українських військ на Львів (27 грудня 1918 р., 2 та 11 січня 1919 р.). Столицю Захід­ноукраїнської Народної Республіки після втрати Льво­ва було перенесено до Тернополя, а згодом до Станісла­ва (нині Івано-Франківськ).

У лютому 1919 р., врахувавши досвід попередніх боїв, Начальна команда (штаб) УГА розробила план нового наступу, який передбачав оволодіння залізнич­ною колією на відрізку Городок — Судова Вишня і таким чином здійснити повне оточення Львова. Операція роз­вивалась успішно: 15 лютого українські війська звільни­ли села Долиняни, Вовчухи, Бар, Долгомостиська, а 20 лютого повністю перервали зв'язок між Львовом і Перемишлем. Проте дальший розвиток наступу загаль­мувала місія Антанти, яка в ультимативній формі висунула вимогу припинити бойові дії, укласти україн­сько-польське перемир'я та передати суперечливі пи­тання на розгляд Паризької мирної конференції.

Припинення вогню тривало з 25 лютого, але вже 2 бе­резня, зважаючи на абсолютно неприйнятну позицію поляків та антантської місії на переговорах, українські війська відновили наступ. Польський гарнізон у Львові опинився під загрозою капітуляції. Однак польське го­ловне командування, скориставшись переговорами, організувало і перекинуло сюди нові сили, які 12 бе­резня почали успішний контрнаступ і деблокували окупований Львів.

У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт при­була сформована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Галлера, що кардинально змінило співвідношення військових сил. 19 — 20 квітня 1919 р. польські інтервенти перейшли в наступ під Львовом, а в другій пол. травня українські війська почали загаль­ний відступ. Становище ЗУНР ускладнилось і втру­чанням у її внутрішні справи Румунії.

Командування УГА віддало наказ військам зосереди­тися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин —Чортків — Товсте — Залі-щики. Це дозволило на певний час відірватися від насту­паючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.

8 червня 1919 р. УГА зі свого, плацдарму несподіва­но для ворога перейшла в контрнаступ. Того ж дня вона прорвала польський фронт і звільнила Чортків. І корпус успішно наступав на Бучач, 15 червня здобув Тернопіль і повернув на Бережани. II корпус УГА дійшов до Микулинців, а III — лівим берегом Дністра просу­нувся до Монастириська і 16—19 червня здобув пере­могу під Перемишлянами..

Успіхи УГА викликали ентузіазм українського на­селення, насамперед селянства, дали змогу сформува­ти IV корпус і почати формування V. Але відсутність надійних і стабільних джерел постачання озброєння не дала змогу сповна скористатися народним піднесенням: з 90 тис. добровольців до війська змогли прийняти 15 тис, а решту було розпущено по домівках.

Тим часом польське командування перекидало на га­лицький фронт нові сили, які Антанта забезпечила всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА під Перемишлянами та Янчином. Почався другий, цього разу останній, відступ українських військ у межиріччя Збруча та Дністра.

У зв'язку з неможливістю тримати фронт проти пе­реважаючих сил польських інтервентів, 16—18 липня 1919 р., згідно з наказом диктатора ЗУНР Є.Петруше-вича, корпуси УГА переправилися на лівий берег Збруча. Тоді у них було 40 — 45 тис. стрільців та старшин,, 158 гармат, 546 кулеметів. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в'язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко пересліду­вали. УГА судилося продовжити свій тернистий шлях.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що проіснувала більше восьми місяців, впала. Головною причиною поразки була значна перевага противника у силі — боротьба фактично велася між 3,5 млн українців Східної Галичини і 18 млн поляків за підтримки остан-

ніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від інозем­ного поневолення та об'єднати їх із землями Україн­ської Народної Республіки чітко окреслила етногра­фічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням. Усе це мов еста­фету перебрали нові покоління борців за незалежну Українську державу.

4. Встановлення влади Директорії: відродження та занепад УНР

Після перемоги збройного повстання Директорія фак­тично перетворилася на уряд нововідродженої Україн­ської Народної Республіки. У той час вона переживала мить тріумфу, свого найвищого злету.

Дата добавления: 2015-05-22