Архітектура бароко Італії, Австрії, Німеччини

Провідна роль у розвитку архітектури бароко належала католицькій церкві, Ватикану, який прагнув підтримати свій престиж шляхом зведення численних храмів, не таких великих за розмірами, але завжди оформлених надзвичайно ефектно й емоційно вражаюче. У територіально роздробленій Італії завдяки руху Контрреформації Рим набув нового значення, а будівництво культових будівель отримало сильний імпульс. Бароко зародилося в Італії вже в період Пізнього Ренесансу. Його принципи повною мірою отримали свій розвиток у 16 ст. у творах архітекторів Риму. Починаючи з другої половини 16 ст. виникають художньо більш складні житлові споруди. Своєрідний характер мають панські маєтки, що відповідають вимогам безпеки й водночас є зручними садибами. Зазвичай це чотирибічні в плані споруди з кутовими вежами або еркерами.

Видатними архітекторами бароко в Італії є Лоренцо Берніні, Гваріно Гваріні, Франческо Борроміні, Карло Фонтана, Карло Райнальді, Бальдассаре Лонга, Джузеппе Сарді, Філіппо Ювара. У середині 18 ст. в архітектурі Італії та в інших країнах Європи відзначається вже перехід до класицизму.

Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело (1475 – 1564), який підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, скупчення архітектурних елементів.

Першою спорудою в стилі бароко вважається церква Іль Джезу в Римі – головна церква ордену єзуїтів. Церква побудована архітектором Джакомо делла Порта на основі проекту Джакомо да Віньоли протягом 1568 – 1584 рр. у дусі маньєризму близько до естетики бароко. Глибинний розвиток внутрішнього простору підкреслено на фасаді акцентуванням входу. Його виразність досягається шляхом наростання до центру ордерних форм, створення сильних контрастів світла й тіні, динамічним рухом членувань від країв до осі. Площина фасаду сприймається як масивний «екран», за яким головне – внутрішній простір. Бічні фасади мають другорядне значення, їх спрощена композиція мало пов’язана з основним фасадом. Іль Джезу стала завершальним етапом еволюції композиції храмових споруд доби Відродження. Церква була визначена як канон для єзуїтських храмів по всій Європі.

Одним з найбільш визначних митців римського бароко був Джованні Лоренцо Берніні (1598 – 1680). Побудована ним у Римі церква Сант Андреа аль Квірінале (1658) особливо чітко виявляє характерну для бароко тенденцію до виділення на фасаді урочистого порталу. Звернений до вулиці фасад у вигляді величезного порталу, по суті, незалежний від розташованої в глибині ділянки еліпсоподібного об’єму. Найбільша робота Берніні в Римі – грандіозна колонада перед собором св. Петра, що завершила в середині 17 ст. формування ансамблю. Ідея створення центричної композиції собору, закладена у проектах Браманте і Мікеланджело, в період розвитку бароко була порушена їх наступниками: шляхом подовження композиція собору з центричної перетворилася на глибинну, фронтально-осьову. Значно зросло значення фасаду, який на початку 17 ст. був побудований видатним майстром бароко К.Мадерно. Оброблена колосальним ордером площина фасаду завширшки 115 м і заввишки 45 м пригнічує своїм масштабом людину, яка сприймається крихітною поруч з гіпертрофованими формами. Берніні створив велику площу перед фасадом собору. Овальна колонада заввишки близько 20 м здається невеликою порівняно з фасадом і тим величезним простором, який вона обмежує. Вісь собору панує в композиції, послідовно організовуючи інтер’єр, фасад і простір площі.

Особливо монументальним та урочистим характером відрізнялась архітектура бароко в Австрії. Фішер фон Ерлах та Лукас фон Гільдебрандт – основоположники так званого «австрійського», або «віденського», бароко з такими специфічними рисами, як грандіозний розмах, святковість, парадність, дещо важкувата патетика. У кінці 17 ст. постає необхідність відбудови столиці – Відня, яка була доручена Ф. фон Ерлаху. Навколо історичної частини міста архітектор розмістив зелену смугу садів і парків, за якими розташував великі палацові комплекси, головним з яких був Шенбрунський палац і парк із численними терасами і павільйонами. Одну з ключових позицій у новому ансамблі зайняла церква св. Карла Борромея. Як зразок культової архітектури «австрійського» бароко вонавідзначалася помпезністю, обтяженістю декором і класичною симетрією у вирішенні фасадів. В архітектурі церкви поєднано риси бароко, класицизму та орієнталізму. Храм є базилікальною спорудою; традиційний двобаштовий фасад, оздоблений шестиколонним парадним портиком, а його головна вісь підтримана двома тріумфальними колонами, що імітують колони Траяна, але в силуеті споруди більше нагадують мінарети. В об’ємі та на фасаді церкви домінує купол. Фішер фон Ерлах є також автором барокових будівель у Празі.

Споруди Гільдебрандта відрізняються більш площинним характером вирішення фасадів, вишуканістю деталей і помірним використанням скульптури. Найвизначніше досягнення архітектора – палацовий комплекс Бельведер у Відні, якому властиве поєднання парадної величі і невимушеної простоти, широкого розмаху та водночас доступності.

До ансамбля палацу входять симетрично розташовані будівлі «верхнього» та «нижнього» Бельведеру, між якими розташований парк з боскетами, партером, водоймами, фонтанами і сходами. Ансамбль вирізняється завершеністю, гармонійним співвідношенням між будівлями та парком.

У Німеччині бароко з’являється на останньому етапі свого розвитку. Видатний архітектор німецького бароко – Йоганн Бальтазар Нейман. Його стиль характеризується своєю «жвавістю», справжністю та легкістю. У будинках, спроектованих Нейманом, усі елементи нерозривно пов’язані між собою, тобто взаємодіють і доповнюють один одного. Майже вся поверхня прикрашена декоративними елементами: фресками, ліпниною, статуями та позолотою. Покровителем Неймана був князь-єпископ Шенберн, у якого він і став придворним архітектором. Нейман спроектував єпископську резиденцію, державні та релігійні будівлі. Видатною пам’яткою барокового зодчества є палац у Вюрцбурзі. Інтер’єру будівлі надають витонченості і гармонії куполи і циліндричні склепіння. Денне світло, що потрапляє через вікна і склепіння, заповнює весь простір, стіни палацу прикрашені ліпниною, а стеля – фрескою, яку виконав венеціанський художник Тьєполо. Пізнє бароко Німеччини втілилося в багатих архітектурних формах Дрезденського королівського палацу Цвінґер, палацах архієпископів у Зальцбурзі, монастирських будівлях. Під впливом місцевої традиції тип єзуїтського храму змінився: фасад за зразком готичних храмів вкладено в рамки двох однакових веж, екстер’єр та інтер’єр заповнені декором, рослинними орнаментами і фігурами, які поєднуються з настінним живописом в єдину напружену цілісність. Храми і собори в Німеччині будувалися зазвичай на відкритому просторі і більше пов’язані з пейзажем, ніж з міським оточенням, на відміну від Італії.

Отже, для зодчества бароко характерні ансамблевість, синтетичність архітектури, посилення рис зображувальності, насиченість деталями фасадів, багатство внутрішнього оздоблення, динамізм рішень. У кожній з держав барокова архітектура мала свої національні риси.

Дата добавления: 2015-05-23