Архітектура Високого Відродження

Високий Ренесанс – це вершина розвитку культури Відродження, її розквіт і водночас завершення основних ренесансних тенденцій. Порівняно з мистецтвом Кватроченто образи Високого Відродження характеризує масштабність. В архітектурі, скульптурі, живописі почали з’являтися визначні твори великих форм. Мистецтву Високого Ренесансу притаманні тенденції синтезу й узагальнення. Архітектори ґрунтовно та глибоко вивчають античне зодчество. Вони прагнуть наслідувати давню архітектуру, активно застосовують ордери і надають їм більш правильних, ніж раніше, пропорцій. Архітектори створили нову конструктивну систему купольної конструкції: сполучення двох цегляних оболонок, які розташовані на невеликій відстані одна від одної. Куполи доби Відродження ставилися на високий, циліндричної форми барабан і завершувалися угорі освітлювальним ліхтариком – лантерною.

У кінці 15 ст. розмах будівництва скорочується. 1453 р. турки захопили Константинополь, відрізали Італію від Сходу, економіка країни занепадає. Гуманізм втрачає свій бойовий характер, мистецтво розглядається як засіб відходу від реального життя до ідилії, в архітектурі цінуються витонченість і вишуканість.

Високий Ренесанс змінив співвідношення локальних художніх шкіл Італії. Особлива роль у розвитку мистецтва належала Флоренції (тоді Італійська республіка). Але на межі 15 – 16 ст. провідним центром Італії став Рим. Він набув статусу духовної столиці всього католицького світу. Тут працювали кращі художники з інших міст Італії. Папський палац у Ватикані і собор святого Петра (головний храм католицизму) мали бути грандіознішими, ніж монументальні будівлі Флоренції і Венеції. Адже саме у Римі збереглися античні традиції, тутешні розкопки виявляли руїни давніх споруд, пам’ятки античної скульптури. Серед майстрів, що збиралися з усіх кінців Італії в папський Рим, провідне становище зайняв Донато де Анжело Браманте (1444 – 1514). Його творчість мала таке ж важливе значення для Високого Відродження, як творчість Брунеллескі для попереднього етапу.

Браманте розпочав свою діяльність у Мілані спочатку як живописець. Мілан у сфері архітектури був надзвичайно консервативним. У Ломбардії майже до кінця 15 ст. панували середньовічні архітектурні форми, пов’язані з міцними народними традиціями цегельного будівництва і теракотового декору. Браманте зумів поєднати нові тенденції італійського зодчества з архітектурними традиціями Ломбардії. Першою архітектурною роботою Браманте була перебудова розпочатої ще у 9 ст. церкви Санта Марія пресо Сан Сатіро в Мілані в 1479 р. В Мілані одночасно з Браманте працював видатний митець Леонардо да Вінчі, передові містобудівні й архітектурні ідеї якого зафіксовані в його записах. Розуміння завдань архітектури викладено в його ескізах ідеальних міст з вулицями, різними за призначенням, з рухом на різних рівнях. Його захоплювали ідеї створення складних житлових комплексів, іригаційних споруд, судноплавних каналів, церков, громадських будівель, монументів тощо.

Творчі устремління Браманте розгорнулися з його переїздом у папську столицю. 1503 р. Папою Римським було обрано Юлія ІІ. Правління Юлія ІІ було епохою значних досягнень у мистецтві, що відповідало поставленій ним меті: повернути Риму, центру християнського світу, колишню славу і велич. Головним здобутком його діяльності був новий зовнішній вигляд міста. Для підтримання авторитету церкви папа Юлій ІІ розгорнув спорудження монументальних будівель. Папа розумів, що монументальна архітектура чинить значний вплив на суспільство і, на його думку, це добре знали архітектори Стародавнього Риму. Головним архітектором папа призначив Браманте, який майстерно використовував ордер і його різні сполучення зі стіною та арками. У 1505 р. Браманте почав будівельні роботи у палацовому комплексі Бельведер – літній резиденції папи у Ватикані. Проект містив безліч архітектурно-просторових композиційних прийомів, використаних пізніше зодчими при спорудженні вілл і міських ансамблів. Прагнучи досягти суто римської величі, Браманте поєднав тут риси античної вілли, театру й форуму. Бельведер став прикладом винахідливого поєднання стіни, ордеру й аркад. Юлій ІІ вирішив перебудувати Собор святого Петра і довірив розробку проекту Браманте. Плани щодо спорудження нового собору святого Петра були грандіозними. Основою плану є грецький хрест, у центрі вивищується величезний півсферичний купол, чотири вежі розташовані по кутах. У 1505 р. Юлій ІІ замовив Мікеланджело проект своєї гробниці, яка мала бути грандіозною, однак її завершення після смерті папи було далеким від початкового задуму. Після смерті Юлія ІІ план у формі грецького хреста було замінено на план у формі латинського хреста. Неймовірна розкіш папського двору у наступні роки стала однією з причин занепаду католицизму і Реформації.

Браманте побудував також палаццо Капріні (так званий будинок Рафаеля), що мав великий вплив на розвиток палацової архітектури. Упродовж кількох століть він був ідеальним взірцем для міських палаців. Найхарактерніші його елементи – застосування класичного ордера, облицьований рустом цокольний поверх, вікна з фронтонами і балюстрадою.

Видатним архітектором був Рафаель Санті, який після смерті Браманте певний час працював над проектуванням і будівництвом собору святого Петра в Римі. Перша споруда Рафаеля – маленька церква Сант Еліджо дельї Оріфічі. Вона центрична за композицією й увінчана єдиною великою банею з ліхтариком. Рафаель проектував і зводив палаци для вельмож папського двору неподалік Ватикана. Значним досягненням Рафаеля-архітектора стали проект та побудова вілли для Джуліо де Медичі (в подальшому отримала назву Вілла Мадама), яка не була завершена через смерть митця в 1520 р.

У 1534 р. до Риму переїхав Мікеланджело, який привніс у зодчество елементи напруженої пластичної виразності, прихованої динаміки і драматичного зіткнення внутрішніх сил. Архітектурна діяльність Мікеланджело у Римі почалася з реконструкції занепалої площі Капітолію. Мікеланджело створив тут один з найвидатніших містобудівних ансамблів епохи Відродження. Його ідейний задум пов’язаний з високим суспільним значенням Капітолійського пагорба, що був центром і символом древнього та середньовічного Риму.

Важливим завданням ренесансної архітектури було будівництво палаців для старої і нової аристократії. Поступово відбувалося пластичне збагачення фасадів. Засвоєння ордерної системи у трьох’ярусному типі палаццо Відродження завершилося у палаццо делла Канчеллерія (з італ. – палац канцелярії), який був споруджений протягом 1485 – 1511 рр. і став першою спорудою в Римі, зведеною у стилі Ренесансу. До її будівництва архітектор Браманте долучився, коли вже два поверхи були зведені. Він надав композиції завершеного вигляду, добудувавши третій ярус, який визначив ритмічну закономірність палаццо. Ця споруда вражає незвичним простором, стіна верхнього ярусу ніби «виростає» з легких аркад. Складна пластична і разом із тим просторова композиція пов’язана воєдино різноманітністю використання ордеру, який вільно взаємодіє зі стіною.

Видатною пам’яткою архітектури та живопису Високого Відродження є вілла Фарнезіна, розташована на лівому березі Тибру. Вілла була зведена для багатого сієнського банкіра Аґостіно Кіджі. Він побудував для себе класичну заміську віллу для відпочинку від міської суєти. У 1577 р. віллу придбало сімейство Фарнезе. Це була перша в Римі вілла легкого, «павільйонного» типу, з лоджією, відкритою у сад, без внутрішніх двориків і кімнат для аудієнцій. Вілла була побудована у 1506 – 1510 рр. за проектом Бальдазаре Перуцці. Авторами фресок лоджії є Рафаель, Себастьяно дель Пйомбо, Джуліо Романо. Ілюзорні архітектурні елементи у розписі кімнат другого поверху, де було зображено колони з різних порід мармуру, за якими ніби відкривався вигляд на Рим, створювали ефект справжньої заміської вілли. Для її оздоблення не обов’язковим було використання дорогих матеріалів. Справжній мармур використав Аґостіно Фіджі під час оформлення капели в церкві Санта-Марія-дель-Пополо, тому що ця капела мала стати втіленням тієї суспільної значущості, якої він досяг.

Нові архітектурні тенденції знайшли своє відображення і в містах північної Італії – Венеції, Вероні, Віченці, Генуї. Тут на початку 16 ст. працювали видатні архітектори Палладіо, Сансовіно, Санмікеле, Млессі. Андрео Палладіо вважають засновником архітектури класицизму. Для нього взірцем була античність, митець використовував класичні ордери, руст, правильні пропорції і пристосовував їх до вимог замовників. Багаті венеціанські патриції бажали бачити свої вілли у класичному стилі. Композиції Палладіо врівноважені та гармонійні. Переважна більшість його споруд – палаци та вілли. Зодчий майстерно висунув на перший план проблему фасаду споруди. Архітектура Палладіо – це торжество одного будинку, міського палацу або заміської вілли багатого аристократа. В окремому будинку фасадна стіна відіграє роль виразника архітектурного задуму. Вілла Капра (вілла Ротонда) у Віченце вважається взірцем вілли у стилі класицизм або його різновиду – палладіанства. Ця споруда поєднує фасад з фронтоном, характерним для античних храмів, і купол; таке поєднання стало правилом в архітектурі заміського палацу на довгий час. У 1570 р. Палладіо надрукував трактат «Чотири книги про архітектуру» з додатком власних малюнків античних споруд та їх реконструкцій. Видання було узагальненням теоретичних і практичних навичок архітектора. Після виходу у світ цієї книги Палладіо став другим найбільш визнаним теоретиком архітектури після відомого теоретика 15 ст. Леона-Баттіста Альберті. Видання було переведене на іноземні мови, в тому числі на англійську, його використовували як підручник для навчання. Творчість Палладіо мала величезний вплив на розвиток європейської архітектури, особливо в Англії, Франції, Росії, вона значною мірою визначила композиційні прийоми й естетичні ідеали класицизму. Ім’ям Палладіо названо цілий напрям в архітектурі Західної Європи – палладіанство.

Одночасно з Палладіо у Венеції працював архітектор Сансовіно. Він також використовував засоби класичної ордерної архітектури, до того ж не тільки в окремих спорудах, а й у містобудуванні. Сансовіно побудував чимало споруд, завершивши композицію ансамблю міського центру Венеції – площу Сан Марко. Архітектор надав монументального характеру старому торговому центру Венеції в районі моста Ріальто, побудувавши великий торгово-адміністративний будинок Фаббрікке Нуово. Особливе значення для формування архітектурного вигляду Венеції мали містобудівні роботи Сансовіно із забудови суспільного центру міста.

Переломне значення для архітектури Пізнього Відродження мала зведена у Римі церква Іль Джезу – соборна церква ордена єзуїтів, у якій похований його засновник Ігнатій Лойола. Храм побудовано у дусі маньєризму, близько до естетики бароко протягом 1568 – 1584 рр. Архітектори – Джакомо да Віньойола і Джакомо делла Порта. Розкішний інтер’єр споруди включає один неф з бічними капелами. Однією з художніх особливостей церкви є унікальна фреска на плафоні споруди. Написані особливим чином фігури створюють ілюзію, що вони літають під стелею. Іль Джезу стала взірцем церковної архітектури у всій Європі.

Маньєризм (італ. manierismo – від maniera – «манера», «стиль», буквально – примхливість, химерність) – течія в західноєвропейському мистецтві 16 ст., що відобразила кризу гуманістичної культури Відродження і характеризується суб’єктивізмом, ускладненістю, деформацією пропорцій. Для архітектури маньєризму характерне посилення ролі зовнішнього декору, пластичне насичення фасадів і поява вигадливих спіралей-волют – типової ознаки бароко. До того ж вигляд будівлі залишався типово ренесансним. Термін «маньєризм» використовують для характеристики мистецтва після 1520 р. і до початку розвитку бароко в 1590-ті рр. Маньєризм з’явився в Італії, найважливішими осередками розвитку стилю стали Флоренція, Мантуя, Рим, потім поширився у Франції та інших європейських країнах. Стиль був породженням кризових явищ у суспільно-політичній сфері, характерних для Пізнього Відродження з його соціальною, моральною та релігійною нестійкістю. Правителі Франції, Іспанії, Священної Римської імперії майже всю першу половину 16 ст. намагалися заволодіти землями Італії. У 1527 р. Рим розграбували війська імператора Карла V. Політична нестабільність та руйнування відобразилися в мистецтві. Особливістю маньєризму як стилю був аристократизм, орієнтованість на смаки багатих володарів. Головними замовниками і споживачами мистецтва маньєризму була церковна і світська аристократія. Художники Високого Відродження прагнули до гармонійних, урівноважених композицій, для маньєризму ж характерні асиметричні композиції. В архітектурі маньєризм проявився застосуванням класичних деталей у некласичному контексті. Деякі мистецтвознавці не вважають маньєризм самостійним стилем, а вбачають у ньому ранню фазу бароко.

Отже, художні й теоретичні досягнення, переосмислення й оновлення античних традицій в архітектурі митцями епохи Ренесансу закладають міцний фундамент подальшого розвитку світової архітектури.

Дата добавления: 2015-05-23