Землях на початку 20 ст

Цукру.

Відбулася монополізація промисловості. Утворились синдикати «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», великі банківські об’єднання. Більшість заводів належало іноземному капіталу.

В сільському господарсті переважало поміщицьке землеволодіння. Цукрові заводи належали українським поміщикам.

Політичні партії..

В 1902 р. відбувся розкол в РУП. Міхновцями утворено Українську національну партію (УНП).

Невдовзі стався другий розкол — в1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію. В 1905 р. з РУП утворенаУкраїнської соціал-демократична партія (УСДП).Очолювана М. Поршем, В.Винниченком та С. Петлюрою. Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.

. В 1904 році ЗУБО перетворено в Українську демократичну партію (УДП). Серед її лідерів були Є. Чикаленко, С. Єфремов, Б.Грінченко.

В 1905 р. зі складу УДП вийшла Українська радикальна партія (УРП) на чолі з Б.Грінченко та С. Єфремовим.

Партії виступали за автономію України в складі російської федерації.

У1905 р. УДП та УРП об’єдналися в одну організацію—Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

У 1907 р. зростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

У 1908 році створено Товариство Українських поступовців (ТУП), одним із засновників якої був М.Грушевський. Основний напрямок роботи запровадження української мови в школах, церквах, судочинстві. Виступало за автономію України в складі Російської федерації.

М. Грушевський (1866 – 1934 рр.)

Народився у м. Холм, нині Польща. В 1890 р. закінчив університет, В 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському універститі. Найвидатніша його істрична праця «Історія України – Руси».За редакцією Грушевського видаються «Записки Наукового товариства», на сторінках 116 томів цього видання друкувалися майже всі науковці України.В роки революції 1905-1907 рр. в Петербурзі заснував журнал «Украинский весник». Ініціатор створення Товариства українських поступовців (ТУП). Перша світова війна застала Грушевського в Галичині.

15.Україна в роки першої російської революції 1905—1907 рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі(«кривава неділя»). Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячаа мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреба. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!». Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні —120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Царизм жорстоко розправлявся з повстанцями. В с. Вихвостові на Чернігівщині панські прислужники закатували 15 селян. Пізніше по всій державі пронеслась вість про Сорочинську трагедію (Полтавщина) де було вбито десятки селян.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у

Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів.

Наслідком жовтневого загальноросійського страйку стало підписання 17 жовтня 1905 р. Миколою ІІ «Маніфесту», в якому народу гарантувались громадянські свободи, обіцялось скликання російського парламенту-законодавчої Державної думи з залучення до виборів всіх верств населення.

В роки революції виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». Царський уряд дозволив викладати в школах місцевою говіркою.

Українські парламентські громади в І та ІІ Державних Думах.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу—думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. Очолював громаду Ілля Шрага.

Київський університет та інші отримують автономію, В лубнах видається українська гахета «Хлібороб», виникають «Просвіти», українська газета «Громадська думка» (згодом «Рада») видається до 1914 р.

З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період—період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 рр.

Перша російська революція зазнала поразки.

Посилення національного гніту. Столипінська реформа.

У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».

Революція 1905—1907 рр. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло в політичне. Саме тому ще в ході революції прем’єр-міністром П. Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сектора. Реформа 1906 року передбачала:

руйнування селянської общини,

дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб),

переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію.

Більшого результату мали реформи в Україні. Протягом 1907—1915 рр. на Правобережжі вийшли із общини 48% селян, утворивши 440 тис. хуторів, що становило 14% селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії. Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіна. На нові землі протягом 1906—1912 рр. виїхало з України майже 1 мли осіб. На жаль, погана організація процесу переселення призвела до того, що лише в 1911 р. повернулося додому 68,5% переселенців.

Отже, після поразки революції 1905—1907 рр. розпочався широкомасштабний наступ реакції.

Соціально – економічне становище на західноукраїнських

На початку XX ст. економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер. Промислові галузі краю (цукрова, текстильна, скляна, паперова та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали. Переважав кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості.

У західноукраїнському регіоні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер — нафтоозокеритна, солильна та борошномельна. Найшвидше зростала нафтова промисловість.

Наприкінці XIX ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн. метрів кубічних. З часом ця тенденція дедалі поглиблювалася.

Намагаючись втримати промисловий розвиток західноукраїнських земель у межах колоніальної провінції, офіційна австро-угорська влада гальмувала впровадження технічних новацій у промисловості цього регіону. Тому в Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонувало в Австро-У горській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим. Західноукраїнський регіону було перетворено на ринок збуту товарів, вироблених сусідніми, більш розвинутими промисловими державами.

Батьками кооперативного руху були Василь Нагірний та Апплон Нечай.

Отже, у другій половині ХІХ — на початку XX ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Але свої панівні позиції зберігає і поміщицьке землеволодіння.

Динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Українці масово шукають кращої долі за океаном, емігруючи в Америку, Канаду та інші країни світу.

Діяльність політичних партій Західної України.

Досить складною була ситуація в суспільно-політичній сфері. Українці поділилися на москвофілів та українофілів. Москвофільство набуло поширення в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства («Галицько-руська матиця», Товариство їм. М. Качковського, «Народний дім»), видавалися періодичні видання (газета «Слово», журнали «Сємєйная бібліотека», «Галичанин», «Лада» тощо). Москвофілли орієнтувалися на Росію. Народовська (українофільська) течія сформувалась на демократичних традиціях «Руської трійці», під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Слід зазначити, якщо серед москвофілів переважало духовенство, то серед народовців більшість становили світські особи — адвокати, вчителі, лікарі тощо. Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі терпимого ставлення до австрійської влади.

В жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія-Русько-українська радикальна партія (РУРП). Це політичне об’єднання було першою легальною українською політичною партією європейського типу і водночас першою в Європі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі.

Невдовзі одна за одною виникають нові партії: Українська національно - демократична партія — УНДП (1899). Ця партія прагнула до державної самостійності, а як програму мінімум – автономія. Керівником УНДП став Євген Левицький творець РУРП.;

Русько-український християнський союз (1896), який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія -УСДП (1899).

Наприкінці XIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського «Україна іридентна» (уярмлена) вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України.

В Буковині створюється Українська радкальна партія та Соціал – демократична партія.

В 1907 році введено загальне виборче право для чоловіків. Але на Галичині перевагу віддавали полякам. При виборі до сойму Галичини українцям було призначено 28 мандатів, а полякам 78. Хоч українці повинні мати їх в тричі більше. Керував Галичиною намісник.

Український студент Мирослав Січинський вбив намісника Галичини графа Потоцького за його негативну позицію щодо відкриття українського університету у Львові.

Національно – спортивні організації «Сокіл», «Пласт» та «Січ».

Вони виникли, як спортивно – пожежні товариства. Організатори Кирило Трильовський та Іван Бобельський. Перша «Січ» виникла у 1900 р., через рік відбувся з’їзд січовиків.Вони видавали газету «Нова Січ». До першої світової війни налічувалось 90 тисяч січовиків.

Митрополит Андрій Шептицький (1865 – 1944 рр.).

За його часі греко-католицька церква стала найвпливовішою серед галичан. Він піклувався про народну освіту, охорону здоров’я, виступив покровителем української науки та культури. Організував Український національний музей у Львові. Був депутатом австрійсткого парламенту, де боровся за права українців. Депутат австрійського парламенту, заступник маршалка галицького сойму.

16.Українська культура в другій половині 19 – початку 20ст.

Освіта.

До скасування кріпацтва одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. На жаль, в 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.

У 1864 р. проводиться освітня реформа, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. стали гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної—лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років реальні гімназії перейменували в реальні училища. Наприкінці ХІХ ст. в Україні діяло 129 гімназій,19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський (створений у 1805 році-Каразін), Київський (1834 р.) та Новоросійський в Одесі (1865) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Виникає низка вищих спеціальних навчальних закладів: Ніжинський історико-філологічний, Харківський ветеринарний, Південноросійський технологічний, Київський політехнічний інститути.

Наука і література.

Радикальні зміни в економці, позитивні зрушення в освіті зумовили інтенсивний розвиток науки. Основними осередками були Харківський, Київський та Новоросійський (нині — Одеський) університети. Створено низку наукових товариств:

Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи;

Харківське математичне, Київське фізико-математичне товариства;

історичне товариство Нестора Літописця в Києві,

історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині,

наукове товариство ім. Шевченка у Львові та ін.

Бурхливого розвитку в пореформений період набули природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні.

Математик О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем.

Хімік М. Бєкєтов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії

Зоолог І. Мечніков заклав підвалини мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі він заснував першу в російській імперії та другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу

Фізіолог І. Сєченов став засновником російської фізіологічної школи,

а фізик М. Авенаріус—школи молекулярної фізики.

У другій половині ХІХ ст. відбулися значні зрушення і в сфері гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40— 90-х роках процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний архів, опубліковано 35 томів «Архіва Юго - Западной Россіі», протягом 1863—1892 рр. Археологічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящіхся к історії Южной и Западной Россії”. М. Костомаров та В. Антонович стали основоположниками народницького напряму в українській історіографії. Представниками цієї течії були М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д. Баталій, та ін.

Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Інка, П. Куліша, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.

Театр і музика.

Найпомітнішою постаттю в музичному житті України цієї доби був М. Лисенко. Скарбницю вітчизняної музики збагатили його опери “Різдвяна ніч”, «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда» та ін.

В західноукраїнських землях на ниві музичної творчості плідно працювали М. Вербицький, І. Лавровський, І. Воробкевич, В. Матюк, Д. Січинський та ін. У 1862 р. на слова П. Чубинського композитор М. Вербицький написав національний український гімн «Ще вмерла Україна».

Гулак – Артемовський написав оперу «Запорожець за Дунаєм». Найвідомішою співачкою була Соломія Крушельницька.

У другій половині XIX ст. значних успіхів досягає українське професійне театральне мистецтво. Значною мірою це пов‘язано з появою високохудожніх драматичних творів. Йдеться насамперед про п’єси, створені відомими реформаторами та засновниками українського театру — М. Кропивницьким (понад 40 п’єс—«Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», “Глитай, або ж Павук» та ін.), -М. Старицьким (25 п’єс — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Талан» та ін.), І.Карпенком-Карим (понад 20 п’єс— «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» та ін.). Після Емського указу 1876 р. та циркуляру 1881 р. категорично заборонялися українські вистави історичного та соціального змісту. Під тиском громадськості цензура дозволяла лише драматичні твори, що висвітлювали сільське життя.

Пореформений період—це час розквіту любительського театру. Аматорські театральні вистави ставили у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині та інших містах і навіть селах України. У1882 р. у Єлисаветграді М. Кропивницький з акторів-любителів та акторів-професіоналів створив першу українську професійну трупу, до складу якої ввійшли М.Заньковецька, М.Садовський, І.Бурлака, О.Маркова, Саксаганський—блискуча плеяда майстрів української сцени.

В західноукраїнських землях перший український театр виник 1864 р. у Львові. Його засновником став режисер та актор О. Бачинський. Невдовзі в 1869 р. при чернівецькій «Руській бесіді» утворюються любительські драматичні гуртки на Буковині. У 1862 р. С. Гулак-Артемовський створює першу національну українську оперу—«Запорожець за Дунаєм». У фонд української класичної музики увійшли опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», «Богдан Хмельницький» П. Сокольського, “Українська симфонія” М. Калачевського.

Дата добавления: 2015-05-23