Ситуація З. Шестикласниця Наталя В. читала цікаву книгу і уроки не готувала, розраховуючи, що її не запитають

Ситуація 2

Шестикласниця Наталя В. читала цікаву книгу і уроки не готувала, розраховуючи, що її не запитають. І ось на­ступного дня в її щоденнику з'явилися двійки з алгебри і фізики.

— Ти, Наталю, сьогодні мене засмутила, — сказала на перерві Людмила Олексіївна.

Весь наступний день Наталя не знаходила собі місця. Найбільше вона боялася, що про двійки дізнаються батьки. Адже Людмила Олексіївна так часто буває у них дома...

У неділю гості вітали Наталиного батька з днем наро­дження.

Сімейні урочистості були у повному розпалі, коли про­лунав дзвінок.

Наталя кинулась відкривати двері.

— Дозвольте зайти, — почувся знайомий голос. Дівчинка завмерла: перед нею стояла Людмила Олек­сіївна.

— Як добре, що ви прийшли. Ми вам дуже раді, про­ходьте, будь ласка, — сказав учительці батько Наталі.

— Я до вас у справі, ненадовго.

— Ваша учениця чудово пече пиріжки, покуштуйте, — запропонували гості.

— Пироги справді смачні, але, зізнатися, я тут ні при чім, — сказала Людмила Олексіївна, і всі засміялися.

— Скажіть, як вчиться Наталя? — запитав хтось із го­стей.

"Ну, все пропало... На скаже?" — з відчаєм подумала Наталя.

— А хіба ви не знаєте? — запитала учителька. — Ната­ля — одна з моїх кращих учениць. Вона буде намагатися, щоб у другому півріччі у неї були лише четвірки і п'ятір­ки. Так, Наталю?

— Буду, обов'язково буду вчитися тільки на "п'ять"! — вигукнула дівчинка.

Як багато ніжних слів хотілося їй сказати. А Людмила Олексіївна, ніби вгадуючи її думки, сказала:

— Ну от і добре! *

7-й клас. Про нього йде "слава" як недисциплінованого, неорганізованого. Та ось цікава деталь: не у всіх учителів учні можуть "показати" себе. З гіршого боку, певне. Ро­сійську мову веде Ганна Кузьмівна. Вимоглива, сувора. Гу­ляти не дає. Але як тільки переходить до пояснення ново­го навчального матеріалу, всю увагу зосереджує на його змісті, логіці пояснення. Учні уже давно помітили, що в цей час вона не бачить всіх учнів. Ось тоді і можна зайнятися сто­ронніми справами. Мешканці задніх парт дозволяють собі вільності. Правда, якщо попадешся, то галасу буде багато.

Фізик Дмитро Андрійович заходить до класу рішуче. Зразу схоплює всіх разом і кожного зокрема. Пояснює но­вий матеріал і, не перериваючи розповіді, тихенько підхо­дить до Віктора Л., який сидить за задньою партою, простя­гає руку, і той, дещо нерішуче, витягає з кишені іграшковий пістолет і передає його Дмитру Андрійовичу. Учитель так само тихо, не говорячи ні слова, кладе іграшку у свою ки­шеню, не перериваючи розповіді.

Малює на дошці схему фізичних процесів і раптом:

— Тихенько, діти, Андрій їсть. Не будемо йому заважа­ти. Увага на дошку.

І це ніби і не повертаючись до класу. Або з тієї ж по­зиції:

— Галинко, фотографію і я хотів би подивитися. Але на перерві.

Це якось раптом, несподівано. Андрій ховає свого пи­ріжка, Галя здригається, ніяковіє і зосереджує свою увагу на дошці.

На перерві учні обступають вчителя і не можуть стри­мати своєї допитливості:

— Дмитре Андрійовичу, а як ви дізналися, що у мене в кишені пістолет? Адже я його навіть не діставав?

— Дмитре Андрійовичу, як ви ото малюєте на дошці схему і бачите все, що робиться в класі?

— Секрет фірми, хлопці та дівчата, — жартує вчитель. — Готувався працювати в цирку, а потрапив до вас. Виступи фокусників бачили?

Такий жарт подобається дітям. Вони теж розуміють, що це не якісь там фокуси, а майстерність Дмитра Андрійови­ча. Вона і стримує їх, організовує і навіть захоплює. Учні переконуються, що їхні фокуси і дрібні витівки на уроці в Дмитра Андрійовича не проходять. Тому краще без них.

Ситуація 4

Пам'ятаю маленького Дмитрика. Це було в 3-му класі... Уявіть собі: йде урок граматики. Ви пояснюєте біля дош­ки правило, всі слухають, записують приклади. Пише ніби­то й Дмитрик, але серце ваше непокоїться за цього хлопчи­ка. В очах у нього — ніби живі намистинки, чимось він зараз зайнятий, щось йому не до граматики. Підходите ти­хенько до хлопчика й бачите: перед ним напіввідкрита сірникова коробка, у ній щось ворушиться. Дмитрик увесь там, у коробочці його очі й думки. Придивляєтесь — у ко­робці жук, якийсь незвичайний, з одним рогом; як пилкою, ріже він і не може перерізати дверці своєї тюрми.

Можна, звичайно, розгніватися, довести хлопчика до сліз, а себе — до нервового тремтіння, але що з цього? Єдине, чого ви досягнете, — час буде витрачено даремно, жук стане роз­вагою для всього класу, діти заздритимуть Дмитрикові й підсміюватимуться над вашим гнівом.

Нехай не дає вам спокою в цю мить думка: що робить­ся в твоїй душі, дитино? Чому ти не зміг змусити себе відкла­сти жука на півгодини й зрозуміти граматичне правило? Ви берете коробочку, закриваєте її, кладете в кишеню, кла­дете руку на голову Дмитрика, ще раз пояснюєте правило, хлопчик пише; бачите, він зрозумів: бувають же такі діти

— одним оком дивиться на однорогого жука, другим на дош­ку — і все-таки щось залишається в голівці.

Після уроків Дмитрик підходить до вашого столу, мов­чить, нахиливши голову. Чорні намистинки очей ледве бли­щать, сховані під довгими віями. Але від вас він не може приховати, що в його очах усе-таки грають бісики. Віддає­те Дмитрикові жука і просите розповісти: де він знайшов таку дивну істоту, як це йому вдалося примусити жука "пиляти" дверці темниці, що він далі думає робити з жу­ком? Дмитрик охоче розповідає, він тягне вас за рукав до чагарника, де, за його словами, такі ось жуки вилазять на світло і літають один раз на три роки*.

Ситуація 5

Йду по коридору. Біля дверей 6-го класу стоїть учень Коля Н.

— Чому ти тут стоїш? — запитую.

— Сергій Іванович вигнав з класу, — ніяково відповідає учень.

— Що ж ти скоїв?

— Хтось на уроці свиснув, а вчитель подумав, що то я, забрав щоденника і ось...

— І ти, Колю, не свистів? А хто ж це зробив? — допи­туюся.

— Я справді не свистів, — мнеться учень. — А хто на­справді свистів я... Хай сам скаже...

Розмова з учителем після уроку не дає результату. Сергій Іванович стоїть на своєму:

— Ще не вистачало, щоб учні на моїх уроках свистіли. Я в щоденнику батькам Колі Н. зрозуміло написав, щоб привчили свого свистуна до порядку...

Нашу розмову чула вчителька географії Оксана Петрів­на. Поділилася своїм досвідом;

— У мене нещодавно, Сергію Івановичу, трапився по­дібний випадок. Але в 7-му класі. Пояснюю новий матері­ал, у класі тиша. І раптом хтось так собі тихенько свиснув.

Я відійшла від карти, подивилася на хлопців, які сиділи праворуч біля вікна, і сказала:

"Погано, хлопці, свистите. Треба навчитися... А то як молоденькі півники, що ще тільки вчаться кукурікати". І, заклавши в рот два пальці, свиснула що було духу. Добре таки свиснула. Дівчатка аж вуха позатуляли. А хлопці зненацька зробили великі очі, а дехто навіть і рота роз­крив. При цьому додала: "Хто хоче навчитися по-справж­ньому свистіти — навчу. Чекаю на заявки". І продовжила пояснення навчального матеріалу. Уже після уроку хлопці з цікавістю розпитували, де навчилася та як самому навчи­тися. Більше до цього питання не поверталися...

Ситуація 6

Сьогодні у 4-му класі все не так. Як минулого року. Тоді, бувало, на всі уроки приходила Катерина Степанівна. Сьогодні на перший урок прийшов Іван Петрович. Він ви­кладає математику. А Сергій Павлович — географію.

Іван Петрович, сівши до вчительського столу, відразу побачив собаку Бровка — друга нашого Альоші. Четвер­тий рік ходить наш Альоша в школу і четвертий рік поруч з ним кожного дня ходить і Бровко. Та ще й маленьку торбинку з Альошиним сніданком носить. Знає Бровко, що в цій торбинці є смачні речі і для нього. Всі уроки сидить Бровко перед вікном і торбинку із сніданком стереже. Катерина Степанівна звикла до Бровка. Якби все було, як і минулого року, якби всі уроки вела Катерина Степанівна, вона сказала б привітно: "Як почуває себе Бровко?". Бров­ко довірливо подивився б учительці в очі, весело помахую­чи хвостом.

Іван Петрович не знав Бровка і тому запитав:

— А це хто? Альоша відповів:

— Це мій друг Бровко... Він усі уроки чекає на мене...

— Хороший у тебе друг, вірний.

Сергій Павлович, що прийшов на другий урок, побачив­ши собаку, теж запитав:

— А це що?

— Це мій друг Бровко, — відповів Альоша. — Він усі уроки на мене чекає.

— Щоб я більше його перед вікном не бачив, — суворо сказав Сергій Павлович.

Усі в класі спохмурніли, сиділи похнюпившись, ніхто не говорив і не дивився на вчителя. Усім було соромно один перед одним, а Альоші було соромно і перед товари­шами, і перед собакою.

Прийшовши додому, Альоша взявся за уроки. Він з ве­ликим інтересом розв'язував задачі й приклади. Цікава ця наука математика. А за географію і не брався. І ніхто з учнів не брався вдома за підручник з географії. З самого початку ця наука виявилася нецікавою*.

Дата добавления: 2015-05-24