Київська Русь та Галицько-волинська держава 53

XIII ст. Її традиціям наслідували наступні покоління письменників та істориків Південної, Західної і Піинічиої Русі навіть тоді, коли напрямок історичного розвитку цих земель розмежувався, тобто в часи поглиблення феодальної роздрібненості.

Літописи іа інші істерико-літератур ні твори були не єдиним засобом поширення історичних знань у Київській Русі. Велику роль відігравала усна народна творчість, в якій відображено життя і побут народу в його образному народному уявленні.

І Іисьмові історичні пам'ятки XI - XIII ст. мають безпосереднє відношення до української історіографії. Традиції руського літописання були успадковані пізнішою історіографією України XIV -ХУЇст.

• Проблема виникнення Київської Русі у вітчизняній та зарубіжній лігсріітурі. Проблема виникнення Київської Русі - одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. В цілому дослідники від і порили доволі повний і об'сісгивний образ держави східних слов'ян, котра сформувалася в результаті їхньої тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Вона розвивалася в рамках загальних закономірніше гей ісгорико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний етнос брав участь, насамперед через власні культурні традиції.

Разом із тим доводиться констатувати: поряд із науково-об'єктивним висвітленням згаданої проблеми існують й інші підходи. За ними, внутрішні закономірності складання східнослов'янської Державності, традиції якої сягають у глибину віків, підмінюються зовнішніми; роль культуртрегерів східних слов'ян відводиться візантійцям, хозарам, норманам та ін.

Вітіце вже згадувалося, що, відповідаючи на запитання «откуда єсть пошла земля Русская?», літописець Песюр у «Повісі і минулих літ» відтворив широку картину розселення східнослов'янських племінних об єднань - полян, сіверян, полинян, дреговичів, словен (загальним числом 14),якіперебуваліі усгадії іаро/іженнядержавиосгі. Влічоиису Ці об'єднання названі князівствами: «Й по сихьбратьи (після Кия, Щека ^и Хорива, - Авт.) держати почаша родь ихь княженье в полях, а в Деревлянах своє, а дрегоцичи своє, а словьни своє в Новьгородь, а другое на і Іолоть». «Род» тут виступає в значенні князівської династії.

54 Коцур В.П., Коцур А.ГЕ. Історіографія історії України

Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, що мало, повторимо, давні -ірадиції політичного розвитку. В VI- VII ст. тут виникло велике об'єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен - Рос або Рус.

Першим князем цього союзу ІІссгор називає Кия, котрий ходив до Царгорода і з почес'іями був прийнятий візангійським імператором. «Ини же, не свгдуще, рекоша, яко Кий єсть перевозник бьіль, оу Києва бо бяше персвоз тогда с оноя сторона Дньира, тьмі. глаголаху: на перевозь на Києв-ь, Аіце бо бьі [іерсвозникь Кий, то не ходила Царюгороду; но се Кий княжаше в родь своєм, приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велику честь прнняль от царя, при когором'ь приходив! цари. Идущю же ему вспять, приде кь Дунаеви й вьчлюби мьсто, й сруби градокь мал, й хотяше сьсти с родом своимь й не даша ему ту близь живущий; еже й доньїнь нарсчють Дунаици городище Киевеиь, Киевн же иришедшю вь свои граді Києві. ту живот свой сконча; а брать сго Щск й Хорив й сестра нх Льібедь ту скончаша».

Повідомлення Нестора (яке до речі поділяють далеко не всі вчені) не с чимось незвичайним у слов'янській історії. Поно, по суті, підтверджує гься свідченнями вііанпиських ав'юрівпро постійні набіги антів і склавінів на візантійські володіння наприкінці У—в VII ст. Розповідь Прокопія Кгеапіиського про антсько-ні'і.ін гійеькІ контакти 30-40-х років VI ст,, а також про антського вождя Хільбудія певним чином перегукується з розповіддю Нестора про Кия.

Важливим моментом у процесі політичної консолідації Полянського племінного союзу стало заснування Києва, Відомі на сьогодні археологічні й писемні джерела дають підстави твердити, що це сталося наприкінці V - в першій половині V! ст. Розташоване й надзвичайно зручній географічній точці, когра була своєрідним природної сторичним фокусом Східноєвропейської рівнини, це місто протягом тривалого часу правило за головний політичний центр східних слов'ян.

Практично кожному союзові племен відповідає своя археологічна культура. Виходячи з даної тези, можна окреслити територію ранніх слов'янських об'єднань та ви-ін;ічити рівень їхнього соціально-економічного розвитку. За Б.О.Рибаковим, 1 Іолянський союз іілемен (або Русь VI -VII ст.) охоплював землі площею до 200 тис- км².

Київ с ьк а Русь та Галицько-волинська держава 55

Процеси консолідації східнослов'янських племен, що відбувалися за умов постійної небезпеки з боку кочовиків, викликали до життя нову {Ьорму поселень. У літопису вона дістала визначення «град». Можна припустити, що ці «гради» виступали насамперед як адміністративно-політичні й культові центри союзів племен, а також як порубіжні фортеці. Археологічні дослідження Києва, Чернігова, Пскова, Ізборська, городищ біля сіл Зимне (Волинь), Пастирське (Черкащина), Ко-чочин (Гомель-шина) та інших засвідчують їхню фізичну та соціальну однотипність.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VII — IX ст. Саме тоді, з;і Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання полян, древлян і сіверян - Руська земля.

Наявні писемні джерела містять чимало аргументів на користь південного походження терміна «Русь». Ті ж історики, які обс-тюють думку щодо його північного походження, апелюють, як правило, до «Повісті минулих літ», охоче цитуючи таке її місце: «Й бгша у него (князя Олега. - Авт.) варязи й словьни й прочии прозвашася русью». Однак при цьому забувають відзначити: дивне перетворення північних зайд на русів відбуває гься тільки після тоги, як вони потрапляють до Києва.

У зв'язку з цим виникає ще одне запитання: якщо, згідно з цими дослідниками, завдяки тісним слов'яно-фіноскандинавським контактам назн;і «Русь» уже в IX ст. могла з'явитися лише в середовищі цього змішаного населення (тобто далеко на північ від Середнього Подніпров'я), то чому Олег оголосив "матерью городам руским» не якесь північне місто - скажімо Ладогу або Новгород, - а Київ, віддалений від останнього на тисячу кілометрів?

Літописці й пізніше чітко відрізнятимуть русь від впрягів і навіть словен. У 1015 р. Ярослав виступив із Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Йому назустріч вийшов Святополк, «пристрой бещисла вои, Русь й печеетьгь». А після утвердження па київському столі вже Ярослав став володарем руської (київської) дружини. Ще показовішим у цьому плані є свідчення давньоруських літописів XII - XIII ст, У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях - • широкому, яке стосується всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави, й вузькому, вживаному тільки щодо чівденної частини цих земель — Київщини, Чернігівщини, Переяслав­щини. Аналіз літописних повідомлень про Руську землю у вузькому

56 Коцур В.П,, Коцур А.П. Історіографія історії України

значенні цього терміна, або про внутрішню Русь, дає змогу визначити ЇЇ межі - між Десною на півночі. Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні. Горинню на заході. Інакше кажучи, це ті самі землі, де колись сиділи поляни, сіверяни і древляни, які-то й склали етнополітичну основу ранньодержавного утворення Русь, До речі, саме тут збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних із цією назвою, - Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з'явилося кілька міст із назвою Переяслав, перший із них (який дав цю назву іншим) став називатись Переяслав Руський.

Навряд чи можна сумніватися у тому. шо пізні літописці відродили пам'ять й окреслили гу корінну Русь, котра нокла-іа початок державі. Очевидно, і Константан Багрянородний, говорячі про «внутрішню Русь» мав на увачі саме цей регіон.

Хронологічно найдавніші згадки назви «Русь» в арабській літературі належать авторам IX ст.: рікаДрус (Данапрос-Дніпро), Руські гори (Джабал-Рус). купці (ар-Рус). В анонімному творі того ж століття «Худуд-ул-Алам» говориться: країна Русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Ібн-Хордадбех визначив, що, за твердженням самих русів, вони є християнами. Свідчення на користь цьою містяться в «Житії Сгсфана Сурозького», де розповідається про похід ким ія Правді на до Криму кіш уі VIII початку IX ст. (як і його наступники-київські князі, котрі ходили на Візантію, Бравлж ман на меті утвердити Русь на чорноморських ринках). Усіншніе'іь цих ранніх воєнних експедицій донодиіьея тим, що «Румійське море» стало називатися «Руським»: «А Дньпр втечет в Понетьское морс треми жергломь, еже море словеть Руское».

увііжішй і исуперсджений аналіз літописних свідчень не дає підстав убачати в назві «Русь» щось чуже для східних слов'ян, нібито привнесене в їхнє життя тільки у IX -X ст. Навпаки, той факт. що ця назва шиидко поширилася на весь східнослов'янський світ, указує на давні традиції його побутування у даному середовищі. І [езалежно від свого походження н період східнослов'янської етнополітичної і культурної консолідації назва «Русь» була тогожною назві «слоіі'яни». В цьому нас переконують літописні писловлювання - «Руекие і радьі», «мьі оі рода Руского», «Русин» та ін. Поза сумнівом, уже в IX ~ Х ст. колишні міжплеменні союзи поступово зливаються в єдину етнічну

Київська Русь та Галицько-Волинська держа&а

спільність. Ця народність почала називатися «родом руським» або

«Руссю».

Норманізм як наукова течія має давнє коріння. Виник він у Росії уХУІПсг., а вже потім його підхопила історіографія західних країн. На сьогодні крайнощі с-іарої норманської школи (як до речі, й анти-норманізму) подолані, однак проблема залишається. Неонорманісти оголошують варяіів однією з історичних сил, котра відігравала вирішальну роль в угворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських

міст тощо-

Характерною в цьому відношенні ("позиція шведського дослідника Холгера Арбмана. З одною боку, він, як і його попередники, доводив:

просуваючись на схід і південь, шведи підкорили місцеве, головним чином слов'янське, населення й дали йому політичну організацію; з іншого ж - цього науковця бентежила незначна кількість пам'яток скандинавського походження в давньоруських містах.

Практично всі історики, які прагнуть обгрунтувати пріоритет скандинавів в утворенні Київської Русі, як один ^ головнії', аргументів ви корі ютову ю гь відомий текст із «Новісіі минулих ліг» про скликання варягів;«ИизгбрашасяЗ братья с родьі своими, пояша по собь всю Русь, й придоша, етарьиіний Рюрик е'і.де Пов-ьгород. а другой Синеус-ь на Бель-озере,;і третий Изоор-ьс'і-ь, і'рувор-ьл. Як доведено, два з цих братів виявилися міфічними. Вони виникли під пером живописця, який погано знав шведську мову: Сінеус означає «свій рід», а Трувор - «вірна Дружина». Не все ясно з Рюриком, Історичність його не піддається сумнівам, однак етнічна належність і роль у давньоруській історії ще потребують з'ясування. Деякі дослідники вважають його вихідцем з Ютландії (Данія), але не ииключсно, що він міг походити ч венсдських ободритів, - в їхніх землях відоме торгівельне місто Рерік (до речі, в німецького хроніста XI ст. Адама Бременського ім'я Рерік виступає як Друга назва поморських слов'ян-ободритів).

Все ска.іане стосується й стічної належносі варягів. Нині є всі підстави стверджувати: вони мали не тільки скандинавське (шведське чи датське), а й поморсько-слов'янське походження. Праж-ііючий феномен адап-гіїції вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що ще до приходу їх на оереги Волхова й Дніпра вони були наполовину слов'янами. За

58 Коцур В.П.. Коцур А.П. Історіографія історії України

археологічне підтвердження широкого проникнення поморсько-слов'янського населення в північно-західні райони Русі правлять керамічні комплекси так званого балгійського вигляду, знайдені в Новгороді. 1 Іскоиі, Старій Ладозі, в городку на Лонагі-На тісний зв'язок псковських кривичів і ношородських слоіісі! із венедським (західно­слов'янським) регіоном вказують і дані лінгвістики.

Некоректні посиланим ряду іарубіжних дослідників на літописні повідомлення про варягів сіворююіь оманлива враження мало не рівноправної участі їх у східнослов'янському державному будівництві. Однак навіть і у виправленому вшляді «Повість минулих літ» не дає для цього підстав. Після приходу на РусьРюрик,чгідііопсгаітеюй62р., сів у Новгороді, Сінеус - у Білоозері, Трувор - в Ізборську- По смерті братів «нрия вдасть І'юрик, й роздая мужемі своимь градьі овому По-цоїескг., овому І'осгоіі, другому Білоозеро». Наче передбачаючи майбутні претензії норманістів, Нестор (а може його попередник) пояснив: «А перьвии насельници в Ноиьгородь Слов-ьне, вь Полотьски кривичи». У Я82 р. кпячь Олег, спускаючись Дніпром, «приде кт> Смоленску сь крнвичи, и і ірия і рад, н посади мужь евоіі; о пуда поиде вниз, й взя Любець, й посади муж свой». Сам же він сів у Києві. То де ж тут рівноправна участь? Адже Рюрнк і а Олег не засновують і юііііх міст, а здобувають уже ісіі)іочі, не іаиронад/ьую'іь у них сне і ему політичної влади,алише міняють стару адміністрацію на «свою»! Цілком природно, що нона кмячівеька династія, північна за походженням, спочатку сприяла залученню ііарягів до державного житія. Однак це ніколи не набирало форм панування, засилля чужинців. Процес їхнього припливу на Русь контролювався, а прожинання у слов'янському середовищі - регламен­тувалося (що виявлялося, наприклад, в ексіериюріальності варязьких дружин у відношенні до великих давньоруських міст).

Думки про недоцільність тримати буйні ватаги варягів у містах дійшов ще Гіолодимир Святослави'!. До речі, він вирішив повідомити візантійського імпераї ора про досвід спілкування русичів із норманами. Посли, виряджені ним до Царгорода попереду відправленої туди ж варязької дружини, передали імператорові т.ікі етова київського князя:

«Сс йдуть ктебіварязи, немоін нхндсржаїи г.'і; і ріідь, оли ні егьворять ти зло, яко й сде, но росточи я розно». Щоразу, як тільки варязькі найманці виконували своє завдання, князі намагалися позбутися їх. При цьому

Дата добавления: 2015-05-26