Історичні знання в українськихземлях ХІУ-пер.пол. ХУП ст. 85

об'єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду, але

щя правильного розуміння ііігї доби і іеобхід по відмови гнсь від сучасних уявлень про державу як про необхідно національний утвір».

Зовсім іншу точку зору висловлював М.Грушевський, Вказуючи на окупаційну нр-цітнку литовських князів, він підкреслював, що вона цега'іиііно позі іачндася на полі нічному становищі України та її внутрішніх відносинах: у складі Литви Україна нгратила самостійність. Ще більш чітко сформулював цю думку І.Криіі'якеиич, Аналізуючи становище України у складі Литви, історик зазначав, що на перший погляд може видатися, ніби Литовська держава- це нродоиження давньої української державності. І Іроте той факт. що з самого початку на престол був покликаний литовський князь, снідчи.чо про відмову від самостійності - аджа цим самим Галицько-Водинське князівство потрапляло в іадежність від Литви, ставало литовською провінцією. В історичних джерелах є свідчення, що міста Київської Русі підкорялися литовським княіям. не'шпячи особливого опору. Голошюю причиною цього було прагнення звільнитися від ненависного татаро- монгольського гноблення, тим більше, що окупація литовцями українськії \ земель здіисіїїова.'іась під лоіунгом: "Ми старовини не чіпаємо і новини не вводимо». Однак з цнміітвср;.[женнями важкії погодитися, якщо врахувати більш ніж столітнє панування на українських землях гаких вііііовннчіїх литовські ічюія'іів. як Мендовг, Гсді мін, його син Ольгерд, який остаточно приєднав до Литви Волинь 1 Поділля.

Стосовно ж твердження, щолшовські князі «старовини не зачіпали, а новини не вводили», то історики, котрі визнають литовську державу одночас українською, висувають як аргумент той фак-г, що українці в ній юристу валися рівними і литоннями правами 1 справді, украшщ та білоруси мали значні права у Великому князівстві Литовському. Так українські й білоруські князі га бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в державній адмпііс'ір.щії га війську, користувалися рівними з литовцями привілеями І Іеркові юсдов'яііеЕ.ка мова з домішкою української в й знавала ся державною мовою. Православна церква чаіі.міц;і привілейоване с'і ановише, Позипівний вплив н;і литовську мала українська культура, яка на той час досягла значно вин іогорі)'іви'іку(/іив-:

Малик Я.. Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. —Львів: Світ, 1995).

Коцур В.П.. Коцур А.П. Історіографія історії України

Але з іншого боку, із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського відбулися суттєві зміни у державній струк-гурі. По-перше, державна влада сконцентрувалася й руках великого литовського князя і була иона майже необмеженою. По-друге, великий князь розпоряджався всіма військовими силами й матеріальними засобами держави. По-трс'ії, хоч українські землі і користувалися самоуправлінням, проте ноно поширювалося тільки на і 'осі юдарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію. По-четверте, литовський князь Ольгерд усунув у головних українських центрах українських князів і замість них призначив намісниками своїх синів та родичів. Так лиговські князі намагалися знищити в Україні стремління до самостійного державного життя (Див,: Коцур А. Українська державність: історія та сучасність. -Чернівці, 1995), Традиції української державності розвинулися і поглибилися в період козаччини.

Проблема етносоціального розвитку українського народу належить до складних, особливо дискусійних і разом з тим до найактуальніших га найменш досліджених в українській іеторюї-рафії. Питання етногенезу українського народу досліджували Ф.Сафонович, І-Гізель (др. пол. XVII ст.), П.Симоноиський, О. Рігсльман. О.Шафон-ський, Я.Маркевич (XVIII ст-), Д.Башиш-Ка.менський, М.Маркевич, М-Максимович, В.Антонович, М.Костомаров (XIX ст.) таін. М-Грушев-ський першим в історіографії бачив український народ цілком зформованим ще в часи складання Київської держави, тобю в ЇХ сг. Увесь його «Нарис історії українського народу», спеціально написаний до російського читача, пронизує думка, що Київська Русь породила Україну. В іншому популярному творі «Ілюстрована історія України» М.Грушенеький ирослідковує родовід української народності з перших століть нашої ери. Десятий параграф першої частини гак і називається-«Українське розселення. Анти». В дссятіпомній «ІсторііУкраїнн-Руси» найповніше в тогочасній ісіорюі рафії відображено концепцію української етнічної сутності і спадщини Київської Русі. В окремих публіцисгичних працях (кОсвобождениеРоссии иукраинский іюпрос») М.Грушевськнй писав, що «...українська народність належиіь до категорії народностей демократичних, а історичні умови звели її національний склад майже виключно до діімосу, причому, головним чином, демосу селянського, землеробського».

Історичні знання в українських землях XIV - пер. пол. XVII ст. 87

Протягом десятиріч радянська історіографія, послуговуючись «різнобарвними» псевдонауковими дефініціями, безпідставно твердила про походження українського народу з XIV ст. (опубліковано з цього приводу понад 31)0 праць). Так, навіть у найііонішій радянській монографії, присвяченій цьому питанню, (Українська народність: нариси соціально-економічної і сінополітпчної історії. -К. Наукова думка, 1990) проблема походження українського народу висвітлюється ча тради­ційною схемою, коріння якої, все-таки, в «Кратком курсе истории ВКІ 1(6)». Зародження української народності автори даної монографії вілносягь до ХІІ-ХІП ст., а консолідацію до ХУ-ХУП ст. Па їх думку переростання української народності в націю буржуазну відбувалося протягом др. пол. XVII - середини XIX ст.

У такому ж дусі трактую і ься ці проблеми і в навчальному посібнику з історії України.'і-'ія сіудснив вузів (історія України. Курс лекцій: У 2-х т.-Т. 1.-К.:Либідь, 1991). По-перше, дивує, чому питання про формування українського народу розглядається аж у сімнадцятій лекції- По-друге, незважаючи на те, що автори намагаються подати різні точки зору на цю проблему, їхні особисті симпатії на боці тих, хто сповідує- формаційний принцип в історії України. А звідси:

«Існують такі типи етносоціальннх спільностей: плем'я, народ (народність), нація..., плем'я зароджується в умовах первісно­общинного ладу, народ - в умовах феодалізму, нація — в умовах буржуазного ладу. Період утворення українського народу охоплює XII -др, пол. XVIII ст,»(С. 336).

В цьому плані вигідно відрізняється шкільний підручник з історії України (Г.Я.Сергієнко, В.А.Смолій, Історія України (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.), К.: Освіга, ІУУЗ). Прийнявши в питанні етногенезу українського народу і становленні його державності концепцію М Гру і лепського, згідно з якою історія українського народу, як -іакого, починається з IV ст., авюри зазначають, що «новітні Дослідження українських істориків і археологів в основному підтвер­джують думки вченого», І далі «Анти і склавени, яких учені називають прау краіш [ями, були численними слов'янськими племенами, які в сиву Давнину започаткували формування української народності й Державності в формі демократії... Потім формування української народності відбувалося в епоху раннього середньовіччя, коли союзи

88 Коцур В,П„ Коцур А.П. Історіографія історії України

східнослов'янських племен утворили Київську державу....Зрештою в період політичного роздроблення цієї великої держави українська народність стала етнічною основою південно-чахідних князівств:

Київського, Переяславською, Чериіі інською, Сінгрського, Галицькою, Волинського. Все це були державно-політичні й соціально-економічні форми існування української народності протягом першого її тисячоліття» (С. 38),

Сьогодні стає зрозумілим, чому в радянській історіографії було введене поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам, чому «обгрунговувалась» історичними <<фактами»еуто ію-іі і ична концепція влиття націй. Існував нібито один народ, потім через зовнішні несприятливі обставини (татаро-монгольське завоювання) він роздрібнився, а після «возз'єднання» в кордонал однкї держави треба поступово позбутися національних відмінностей і повернутися до першооснови. Щось подібне можна почуіи в наш час серед «науковців», перш за все Росії, які ратую'іь за відновлення імперії на теренах колишнього СРСР. І ще один аргумент:

ми цілком точно знаємо, коли саме і в яких політичних документах народилися тези, на зразок про гдину давньоруську народність. Тому не потрібно витрачати. - за словами О.Субтельного, - порох на наукову аргументацію неможливості ЇЇ існування.

Рекомендована література

1. Бевзо 0-А. «Львівський літопис» і «Острозький літописець» як джерело для вивчення історії України н др. пол, XVI - пер. пол. XVII ст, // Наук. заіі, Ін-іу історії АИ УРСР, 1960. - Т. ІЗ. - С. 39 - 62.

2.Білик Б.І,, Гриценко І.С., Калакура Я.С. Джерела та історіографія української Історії // Історія України: Конспекти лекцій, - К.: НМК ВО, 1992. -С- 17-2І.

3. Ващенко В.П, Советская историография о социально-зкономическом развитии Украиньї в период феодализма: Уч. пособие. - Одесса: ОГУ, 1982-

4. Історіографія проблеми формування української народності // Українська народність: нариси соціально-економічпої та етно-політичної істіїрії. - К.: Наук. думка, 1990. -С. 12-40.

5. Крип'якевнчі. Мемуари українців XVI- XVIII ст. - Львів: Зоря, 1924,

Г Історичні знання в українських землях XIV - пер. пол. ХУІТ ст. 89

6. Кулинич І.М- «Щоденник» Еріха Лясоти - як джерело для вивчення історії України другої половини XVI ст. // Міжнародні зв'язки України:

наукові пошуки і знахідки: Міжвід. наук, зб,- К., 1995.- Вип. 5.- С.

127-135,

7. Міносян А.С. Становлення української державності у IX - на початку XX ст.: Історіографія проблеми - Дніпропетровськ. 1996.

8. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам'ятках). - К.: Дніпро, 1942.

9. Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст- К.: Основи, 1998- С. 79-149.

10. Оглоблин О. Історіографія.'7 Еп'їнклопедія Українознавства: В 10 т. -Львів, НТІЧ, 1994, -Т. 3. - С. ІІУ7 -Я90.

11. Різні погляди на причини й характер польсько-українських відносин XVI - XVII ст. Питання про походження української козаччини в історичній літературі // Дорошенко Д.І. Нарис історії України. - Львів:

Світ, 1991.-С. 146-І66.

12. Сочинський В. Чужинці про Україну.-Львів: Світ, 1991.-С. 14-24.

13. Яворницький Д. Украіно-руське козацтво перед судом історії (історіографія питання)// Україна. - 1991. ^ 18. - С- 17 - 19.

Дата добавления: 2015-05-26