Коцур В.П., КоцурА.П. Історіографія історії України

держави й зумів розрадити ту частину козацького товариства, яка була згодна пристати на пропоновану спільну акцію. У творі наголошується, що при укладенні угоди з Московією посли цім держави «підтвердили присягою своєю від особи Царя і Царсгва Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів».

По дальшії трагедія українського народу і його державності була пов'язана не з укладенням союзу з Московською державою (сам по собі цей акт був виправданим з огляду на ті небезпеки, які чекали в той час на знесилені їй багаторічною боротьбою протії польського й турецького понево-'іення український народ), а з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями й викорисганням ними обоїіільно добровільного союзу народів як зручної підстави для експансії в українських землях і поступового їх поглинання міцніючою Москов­ською імперією. Цю думку автор, із зрозумілих причин, не висловлював відкрито, але вона досить виразно читалася поміж рядками, прослідко-вувалася через весь виклад иісдяперсяе-чарської історії України, вкладалася н уста національних гюлгіи'їних діячів,

У творі вказувалося, що Україна з ЇЇ яскраво вираженими козацько-демократичпи.ми, державницькими традиціями і свогрід ним характером та кульгурою народу, який творив цей сусшльпо-по;іііичнніі лад- «не вписувалась» в абсолютистсько-моиархічний устрій 'юдішньої Московської держави, і ця обс'іавина стала далеко не останньою причиною трагічних для українського народу стосунків між двома державами.

В іншому місці висловлювалася думка про те, що російський абсолютизм нирізнявся своєю феодальною жорстокістю навіть з-поміж інших анюрнтарних нолігичних режимів сусідніх Україні держав, зокрема Отаманської.

Погляди автора «Історії Русів» на післяисреясданеью/ політику російського цара'іу щодо України чи не ишюільш виразно ирослід-ковуються в характеристиці гетьмана Мазепи й «мазепинщини». У доволі стриманому й «офіційному» описанні цієї ісюричної постаті між рядками проглядається явна симпатія до неї, а особлиію до її діла. Ціла програма української геополітики й державотворення викладена у вигаданій промові.Мачспи до козаків по переправі чере.і Десну восени і 708 р., подана автором без усяких коментарів: «... Не повинні ми

Історична думка в Україні першої половини XIX ст. 153

воювати зі шведами, аііі з поляками, аги з великоросіянамн, а иовніпп, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною... А при манбугньому загальному замиренні усіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держави, у якому вона була перед володінням польським, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають».

Значущість постаті Мазепи як провідника визвольних прагнень свого народу проступає ще більш рельєфно у контрастному проти­ставленні з царем Петром, котрий явно не користувався симпатією автора: «...Хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаїанці Царській».

Поруч з Петром змальовується й зловісна фігура Меньшикова, і все, чого не наважився автор сказати про Петра, одвсрто сказано на адресу Меньшикова, під чим безперечно крився й осуд царя московського. З неприкритим різким осудом описувалися звірства московських військ при здобутті Баї урина, мордування мазепинців у Лебедині га Ромні (при цьому лютості військ Пе'іра кілька разів протиставляється гуманне поводження з місцевим населенням шведських військ). Згадуючи про криваву вакханалію, автор спалахнув надзвичайно сильною тирадою, що відображала бачення ним сенсу величезних жертв, принесених кращими синами українського народу на олтар національного визволення: «...Якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття й небезпеку, то вже нсмак для'іих ітиі)-нв,хтобуіі ініїряддяміучасиикомЛебединськихтиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську. Зостається тепер рочмиедити й посудити, ию, коли, за словами самого Спаснтеля, в Євангелії списаними, які суть незмінні і ненроминальні: «Всяка кров. проливана на землі, доправиться з роду сього», то яке доправлений належиться за кров народу руського, пролиту від крові гетьмана На.'іишйка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про іе задуми, всьому людству властиві?»

Дата добавления: 2015-05-26