КНИГА П'ЯТА 2 страница

(17) Взяті в квадратні дужки рядки вважаються пізнішою інтерполяцією, оскільки погано узгоджуються з попередніми і наступними розмірковуваннями Арістотеля, а крім того - повторяються далі, рядки 1133а14-16.

Прийшли ж ці назви, і "збиток" і "нажива", із [сфери] самохітного обміну. Адже мати більше своєї [частки] означає "наживатися", а мати менше, ніж було спочатку, значить "терпіти збитки", [15] як буває при купівлі, продажу і всіх інших [справах], дозволених законом. А коли немає ні "більше", ні "менше", але якраз все те ж саме, кажуть, що у кожного його [частка] і ніхто не терпить збитку і не наживається.

Отже, справедливе при обміні, противному волі (των παρά το έ κού σΐον), це, по-перше, середина між свого роду наживою і збитком і, по-друге, володіння рівною [часткою] [20] і до, і після [обміну].

8 (V). Деякі ж тим часом вважають, що розплата (το αντιπεπονθος) і є безвідносно справедливе (απλώς δίκαιον), як те і стверджували піфагорійці(18): адже вони визначали справедливе просто (απλώς) як розплату з іншим. Однак [поняття] розплати не підходить ні для розподільного справедливого (то νεμητικόν δίκαιον), ні для [25] направного (το διορθωτικόν(19)), - (однак у Радамантове(20) "справедливе(21)" все ж вкладають таке значення:

Коли ти щось скоїв, страждаєш - справедливість з'являється чиста), - бо [воно] багато чому суперечить(22). Так, наприклад, якщо той, що обіймає посаду начальника (αρχήν έχων), ударив, то удар у відповідь наносити не треба, а якщо удар нанесений начальнику, то [у відповідь] слід не тільки [30] вдарити, але й піддати покаранню. І крім того, дуже важливо (διαφέρει πολύ), чи самохітно [діяла людина], а чи несамохітно. Тим часом у взаємовідносинах [на основі] обміну зв'язуючим є саме таке справедливе - розплата, грунтована, однак, не на зрівнюванні, а на встановленні пропорції. Річ бо в тім, що й держава (ή πόλις) тримається на пропорційній розплаті. Дійсно, бажають або зла [у відповідь на зло], а [поводитися ] інакше здається рабством, 1133а або добра [у відповідь на добро]: інакше ж бо не буває передачі (με-ταδοσίς), тим часом як разом тримаються завдяки передачі. Тому-то й храми Харіт - богинь Удячності - ставлять на видному місці (έμποδάι/)(23): щоб воздаяння (ανταπόδοσις) здійснювалося; адже це й властиво вдячності - віддячити тому, хто [5] догодив, послугою за послугу і в свою чергу почати годити йому.

(18) Про помсту та розплату в контексті становлення античної грецької полісної цивілізації, їх етичне осмислення тощо див.: Ставнюк. "Кілонова смута"... - С. 220-221 прим. 25-26).

(19) У даному випадку можна перекласти ІЬ δίκαιου і як правосуддя, подібно до такого ж полісемантичного латинського iustilia, яке першопочатково мало відтінок головним чином справедливості і вже тільки у другу чергу - правосуддя.

(20) Радамант - син Міноса і Європи, брат Міноса і Сарпедона, народився на Криті і дав критянам закони. Як найсправедливіший з людей, Радамант після смерті став разом з Міносом та Еаком суддею над мертвими в Аїді.

(21) тЬ δίκαιον, знову таки, може мати тут відтінок і "правосуддя ".

(22) Буквальна цитата з Гесіода: Hes. Fr. 174 (Rzach).

(23) Харіти, - богині Вдячності, Милості і Доброти, - дочки Зевса та океаніди Евріноми. їхні храми зазвичай знаходилися на центральних площах грецьких полісів, як то було в Спарті, Орхоменах та Олімпії; в Афінах храм Харіт знаходився навпроти входу до Акрополя.

Пропорційна віддача (ή αντ'ιδοσίς) виходить при перехресному попарному об'єднанні. Так, наприклад, будівник будинку буде а, взуттьовик - β, будинок - γ, сандалі - δ. У цьому випадку будівнику треба придбавати у цього взуттьовика його роботу, а свою [10] власну передавати йому.

Якщо спочатку є пропорційна рівність [роботи], а потім сталася розплата, вийде те, що називається [справедливим у значенні рівності]. А якщо ні, то не буде ні рівності, ні взаємин: ніщо ж бо не заважає роботі одного бути кращою, ніж робота іншого, а тим часом ці [роботи] мають бути зрівняні. Це стосується й інших мистецтв: вони були б [15] знищені, якби, виробляючи, не виробляли б чогось, певної кількості і певної якості, а отримуючи це, не отримували б саме це, такої кількості і якості. Адже [суспільні] взаємини (κοινωνία) виникають не тоді, коли є два лікарі, а коли є [скажімо], лікар і землероб і взагалі різні і нерівні [сторони], а їх-то й треба урівняти.

Тому-то все, що бере участь в обміні, має бути якимсь чином порівнянним (συμβλητα). Для [20] цього з'явилася монета і служить у деякому значенні посередницею (πως μέσον): нею ж бо все вимірюється, а значить і надмірність, і недостача, і тим самим скільки сандаль дорівнює будинку чи їжі. Відповідно й відношення будівника будинку до взуттьовика повинно відповідати відношенню певної кількості сандаль до будинку чи до їжі. А якщо цього немає, не буде ні обміну, ні [суспільних] взаємин. [25] Не буде ж цього, якщо [обмінювані речі] не будуть в якомусь значенні рівними. Тому, як і було сказано вище, все має вимірюватися чимсь одним. По-істині (ιτ αλήθεια) такою мірою є потреба (ή χρεία), яка все зв'язує разом, бо, не будь у людей ні в чому потреби або май потребу вони по-різному, тоді або не буде обміну, або він буде не таким [тобто не справедливим]; [30] і, немов заміна потреби, по загальній домовленості з'явилася монета; тому й ім'я їй "номісма", що вона існує не за природою (ОІ) φύσει), а по встановленню (νόμω εστί) і в нашій владі змінити її або вивести з ужитку(24).

(24) Теорія ринкових відносин Арістотеля відповідає його загальним поглядам на природу суспільства і суспільних відносин як таких, в основі яких має бути певна нерівність і несхожість індивідів. Регулятор ринку - потреба, попит, еквівалентом яких стала монета.

Отже, розплата станеться тоді, коли рівність утверджена так, щоб землероб відносився до взутівника, як робота взутівника до роботи землероба.

1133b Проте у вигляді пропорції представляти це не слід тоді, коли обмін вже здійснено (інакше обидві переваги будуть знаходитися в одного з крайніх [членів пропорції]), а лише тоді, коли [сторони] володіють своїм власним. Тоді вони рівні (ї σοι) і співучасники (κοινωνοί), оскільки це прирівнювання може здійснитися. [Нехай] землероб - а, їжа - γ, [5] взутівник - β і його робота, прирівняна [до γ], - δ. Будь неможливою подібна розплата, не було б і [суспільних] взаємин.

Що потреба зв'язує так, неначе існує якась єдність (τι εν), стає ясно тому, що коли немає потреби один в одному (у обох сторін чи в однієї з двох у іншій), то обмін і не відбувається, наприклад, коли у одного є те, в чому інший, маючи потребу (скажімо, у вині), дозволяє [натомість] вивіз [10] хліба(25). А значить, це, [тобто хліб і вино], і повинне бути прирівняне.

(25)... наприклад... хліба - текст зіпсований.

І якщо сьогодні немає потреби ні в чому, то монета служить нам як би заставою можливості обміну в майбутньому, якщо виникне потреба, бо треба, щоб у того, хто приносить [гроші], була можливість придбати [на них що-небудь].

Але й монета зазнає того ж, [що й інші блага], адже не завжди вона має рівну силу. І все ж монета більш тяжіє до постійності. Тому-то й потрібно, щоб всьому була призначена ціна, бо в такому випадку [15] завжди буде можливий обмін, а якщо буде обмін, будуть і [суспільні] взаємини. Отже, монета, немов міра, роблячи речі сумірними, прирівнює; і як без обміну не було б [суспільних] взаємин, так без прирівнювання - обміну, а без сумірності - прирівнювання.

Звичайно, насправді такі різні речі не можуть стати [20] сумірними, але, якщо мати на увазі потребу, то підстави [для сумірності] достатні.

Отже, має бути якась одиниця [виміру], причому [грунтована] на домовленості, і тому вона зветься номісма; дійсно, вона робить все сумірним (σύμμετρα), бо все вимірюється монетою.

[Нехай] будинок - (X, десять мін - β, ложе - γ. α - це половина β, якщо будинок коштує п'ять мін або рівний п'яти мінам. Ложе γ - десята [25] частина β; ясно тоді, скільки лож дорівнює будинку, а саме п'ять. Ясно також, що до монети обмін відбувався саме таким чином, тому що байдуже, чи дати за будинок п'ять лож, а чи ціну п'яти лож.

9. Таким чином, що є несправедливе (το δίδικον) і що є справедливе (το δίκαιον) - сказано.

[30] Оскільки ці [поняття] визначені, ясно, що справедливість в дії (ή δικαιοπραγία) означає середину між тим, щоб чинити несправедливо (το αδίκεΐν), і тим, щоб зазнавати несправедливості (το αδίκεΐσθαι): в одному випадку мають більше [належного], в іншому - менше. А справедливість (ή δικαιοσύνη) полягає у дотримуванні деякої середини, однак не в тому ж значенні, що інші доброчесності, але оскільки вона належить середині, 1134а а несправедливість (ή αδικία) - крайнощам.

Справедливість, отже, є те, внаслідок чого справедливий (Ь δίκαιος) вважається здатним чинити справедливо по свідомому вибору (ката προαίρεσιν) і розподіляти [блага] між собою та іншими, а також поміж інших не так, щоб більша [частка] від вигідного [дісталася] йому самому, а менша - [5] ближньому, і навпаки при [розподілі] шкідливого, але [так, щоб обидві сторони отримали] пропорційно рівні частки; так само він чинить, [розподіляючи частки] поміж інших.

Несправедливість же, навпаки, передбачає несправедливе. Тобто у вигідному і шкідливому - відповідно надлишок і недостача, які порушують пропорційність. Ось чому несправедливість - це надлишок і недостача, адже вона [причина] [10] надлишку і недостачі, і притому для самого несправедливого - [причина] надлишку в безумовно вигідному і недоліку у шкідливому, а для інших загалом [все] так само, тільки пропорційність може порушуватися в будь-яку сторону. Отже, несправедлива справа (το αδίκημα) [має дві сторони]: [мати] "менше" означає зазнавати несправедливості, [мати] "більше" - несправедливо чинити.

На цьому завершимо розмову про справедливість і несправедливість, про те, яка їх [15] природа, а відповідно і про загальні [поняття] справедливого і несправедливого.

10 (VI). Оскільки можна, діючи несправедливо, ще не бути несправедливим, то в якій несправедливій справі, діючи несправедливо, людина тим самим є несправедливою з точки зору [тієї чи іншої] окремої несправедливості, скажімо є злодієм, чи перелюбником, чи розбійником? Чи так відмінність виявлена не буде? Нехай навіть [20] людина зійшлася із [заміжньої] жінкою, знаючи, хто вона, однак джерело [вчинку] не свідомий вибір, а пристрасть. І ось, діючи несправедливо, [людина все-таки] не є несправедливою, наприклад не злодій, хоч украв, і не перелюбник, хоча вчинив перелюбство; відповідно і в інших випадках.

Вище було сказано, як співвідносяться "розплата" і "справедливе". Слід, однак, не [25] забувати, що досліджується "взагалі справедливе" (το απλώς δίκαιον) і "справедливе державне" (το πολιτικον δίκαιον). Це останнє стосується тих, що беруть участь у суспільному житті (έπι κοινωνών βίου) задля самодостатнього буття (προς το είναι αύ-

τόρκειαν), вільних і рівних пропорційно або арифметичне(26). Так що, у кого цього немає, у тих немає стосовно один одного державного справедливого, а є лише [зовні] схожий його [30] різновид. Справедливе існує для тих, у кого є закон, що стосується їх самих, а закон [потрібен] для того, у чому [можлива] несправедливість, бо "суд" (ή δίκη) є вироком (f| κρίσίς) щодо справедливого і несправедливого.

Отже, де [можлива] несправедливість, там є й можливість чинити несправедливо (але там, де є можливість чинити несправедливо, не завжди [можлива] несправедливість), а це означає [можливість] приділяти собі більше безвідносних благ і менше - безвідносного зла. [35] Тому ми дозволяємо начальствувати (αρχείν) не людині, а слову [закону] (5 λόγος), оскільки людина собі [приділяє більше благ і менше зла] 1134b і стає тираном. Тим часом начальник (Ь άρχων) - страж справедливості (φύλαξ του δικαίου(27)), а раз справедливості, то й рівності. А оскільки вважається, що в нього, якщо тільки він дійсно справедливий, "більше" не буває (він адже не приділяє собі більше безвідносного блага, за винятком того, що для нього пропорційно; тому [5] його труд - на [користь] іншого, і недаремно кажуть, що справедливість це "чуже благо", як і було раніше сказано(28)), остільки йому потрібно давати певну винагороду, а саме повагу і почесті; ті ж, кому цього недостатньо, стають тиранами(29).

(26) Важлива характеристика поліса: мета суспільних відносин - забезпечити умови для самодостатнього буття вільних і рівних (геометричне чи арифметичне) політів. Що тут мається на увазі саме справедливість, а не просто право, очевидно: адже для Арістотеля не просто держава і її право є об'єктом дослідження, а держава як колектив вільних і рівних громадян, тобто поліс, а не будь-яка з варварських держав, де також ε закон і право.

(27) Термін Ь άρχων означає не просто судову посаду, але обіймання будь-якої полісної посади, головним же чином - архонта. Тому, знову ж таки, тут передбачається переклад не просто страж правосуддя, але страж справедливості, дотримання якої в полісі забезпечувала вся система магістратур.

(28) Див.: 1130аЗ.

(29) Характерне для Арістотеля з його неприйняттям тиранії етичне обгрунтування останньої як прагнення до благ матеріальних.

Справедливе хазяїв (το δεσποτικον δίκαιον) і батьків (το πατρι-KOV) не те ж саме, [що справедливе державне (то πολίτίκον δίκαιον)], хоч і подібне йому; адже неможлива [10] безумовна несправедливість по відношенню до свого, а придбане (τ6 κτήμα) і дитина (доки вона не досягла певного віку і не відділилася), це як би частина самого [власника], собі ж свідомо ніхто шкодити не збирається. Саме тому стосовно самого себе не буває несправедливості. Отже, тут немає ні несправедливого, ні справедливого державного: адже воно співвідноситься з законом і буває у тих, кому за природою властиво мати закон, а це ті, [15] що порівну беруть участь (υπάρχει Ίσότης) і в начальстві, і в підкоренні (του άρχειν και αρχεσθαι).

Тому справедливе існує, радше, стосовно дружини, а не дітей і придбань; це і є сімейне справедливе (το Οίκονομίκόν δίκαιον), але і воно різниться від державного.

(VII). Державне справедливе почасти - природне (το φυσικόν), почасти ж - узаконене (тб νομικόν). Воно природне, якщо повсюди має однакову силу [20] і не залежить від визнання чи невизнання; але якщо спочатку не важливо, так [чинити] чи інакше, а коли це [вже] встановлено - тоді важливо, скажімо, що [бранця] викупляють за одну міну або що в жертву приносять одного цапа, а не двох баранів, то це узаконене [справедливе]. Сюди ж належать закони, встановлені для окремих випадків (наприклад, про пожертву Брасіду(30)), а також всі [приватні питання], по яких, голосуючи, приймають особливі рішення (τα ψηφισματώδη).

(30) Спартанський полководець Брасід у 422 р. до Р.Х., під час Пелопоннеської війни, відвоював Амфіполь в Афінської морської держави і загинув, захищаючи його від військ Клеона. На ознаменування цієї події його вшановували в Амфіполі як героя, із щорічними іграми та жертвоприношеннями (див. про це: Thuc. V. 11).

Деякі вважають узаконеним все [25] це, бо природне незмінне і всюди має таку ж силу, наприклад і тут, і в Персії вогонь палить; але ж вони бачать, як міняється те, що [вважається] справедливим. У такому вигляді ця [думка] не[вірна], але у певному значенні може бути [вірною]. Для богів, принаймні, [мінливість], очевидно, абсолютно виключена, а для нас хоч і можливе щось [30] [справедливе] від природи, все це, однак, мінливе, і разом з тим одне існує від природи, інше - не від природи. Яке [справедливе] від природи, а яке згідно із законом і домовленістю, якщо мова йде про те, що може бути і так, і інакше, і при умові, що і те і інше схильне до змін, також ясно. І для інших речей підходить таке ж розмежування: адже від природи сильніше права рука, але ж усім можна стати [35] з двома правими руками.

Те із справедливого, що грунтується на 1135а домовленості і взаємній вигоді, можна уподібнити мірам; дійсно, міри для вина і хліба не всюди рівні, а в скупників вони більші, у [роздрібних] торговців - менші. Подібним же чином і не природні, а людські поняття справедливого не бувають всюди тотожні, коли вже і державні [5] устрої (αα πολιτεΐαΐ) [не всюди тотожні], але тільки одне [з них] всюди є найкращим за природою.

Кожне [поняття] справедливого і закону є як би загальне по відношенню до приватного: адже вчинки різноманітні, а [положення] всякий раз одне - воно ж бо загальне.

Різняться ж несправедлива справа (το αδίκημα) і [поняття] "несправедливе" (το αδίκον), справедлива справа (το δικαίωμα) і [поняття] "справедливе" (το δίκαιον). Несправедливе [10] може бути за природою або по встановленню, і, коли це здійснилося у вчинку, тоді це несправедлива справа, але до того, як здійснилося - це ще не [справа], а [поняття] несправедливого. Так само й із справедливою справою.

Загальне поняття радше називається [словом] "справедливодіяння" (το δικαιοπράγημα), а "справедлива справа" (το δικαίωμα) [означає] виправлення несправедливої справи. Згодом треба буде уважно розглянути кожне окремо: які види [справедливої і несправедливої справи], скільки таких [справ] і з чим [15] вони можуть бути пов'язані.

(VIII). Оскільки [поняття] справедливого і несправедливого такі, як ми сказали, то людина діє несправедливо і справедливо тоді, коли здійснює вчинки по своїй волі (εκών), а коли вона здійснює вчинки всупереч своїй волі (άκων), то діє і не справедливо, і не несправедливо, хіба тільки привхідним чином (κατά συμβεβηκός): тобто вона здійснює вчинки, які, дивлячись по обставинах, є справедливими або несправедливими.

Визначення несправедливої і [20] справедливої справи залежить від її самохітності і несамохітності, бо, коли [несправедливе ще й] самохітне, воно засуджується, і тоді справа є несправедливою; таким чином, щось буде "несправедливим", не будучи ще "несправедливою справою", а саме якщо не додається самохітність (το εκούσιον).

Довільним я називаю, як було й раніше сказано, який-небудь із вчинків, що залежать від самої людини, який вона здійснює свідомо і не по невіданню про те, [25] проти кого, за допомогою чого і <заддя> чого вона це робить, наприклад кого він б'є, чим і навіщо, причому все це незалежно від випадкових обставин (κατά συμβεβηκός) і не підневільне (так, якщо хто-небудь, взявши руку людини, ударить іншого, то це буде не по волі [того, що вдарив], бо від нього не залежить).

Може бути й так, що удар наносять батькові, знаючи, що це людина чи хтось із [30] присутніх, але не знаючи, що це батько. Подібним же чином необхідно розмежовувати вчинок, його мету і те, що стосується його взагалі.

Якщо вчинок скоєно по невіданню або хоч і не по невіданню, але незалежно від самої людини чи підневільне, це вчинок несамохітний. Адже багато що з існуючого від природи 1135b ми робимо і відчуваємо на собі (πράττομεν και πάσχομεν), усвідомлюючи це, [але] ніщо з цього не є ні несамохітним, ні несамохітним, як наприклад старіння або вмирання.

І випадкові обставини також впливають на несправедливе і справедливе.

Якщо хто-небудь віддає назад ввірене [йому майно] всупереч своїй волі й зі [5] страху, то не треба говорити, ні що він робить щось справедливе (δίκαια πράττειν), ні що він здійснює справедливість (δίκαίοπραγεΐν) інакше, ніж внаслідок випадкових обставин (κατά. συμβεβηκός).

Так само ж і коли людина не повертає ввірене [їй майно] вимушено і всупереч своїй волі, треба говорити, що він чинить несправедливо (αδικείν) і робить щось несправедливе (τα άδικα πράττειν) внаслідок випадкових обставин.

Одні самохітні вчинки ми здійснюємо по свідомому вибору, а інші - не по вибору, бо [10] свідомо вибране те, про що заздалегідь прийнято рішення, про що ж не приймають рішень заздалегідь, то не вибирають свідомо.

При взаємовідносинах у суспільствах (εν ταΐ,ς κοινωνίαις) шкода може бути троякою. Проступки (τα αμαρτήματα), зумовлені невіданням, коли не збиралися чинити те, проти того, за допомогою того і задля того; так, людина не збиралася кидати, чи [збиралася, але не] в те, чи не тим, чи не задля того, [15] а вийшло всупереч очікуванню, наприклад думав не поранити, а вколоти, чи не того, чи не тим.

Отже, якщо шкода заподіяна всупереч розрахунку (παραλόγως), то трапилася невдача, а якщо не всупереч розрахунку, але без зіпсутості, то скоєно проступок (бо проступок скоюють, коли сама людина - джерело провини, а невдача трапляється, коли джерело зовні). Коли [20] діють свідомо, однак не прийнявши рішення заздалегідь (μη προβου-λεύσας), то [перед нами] несправедлива справа; трапляється це між людьми з шалу і через інші пристрасті, вимушені вони чи природні. Заподіюючи цю шкоду і здійснюючи такі проступки, люди діють несправедливо, і мають місце несправедливі справи, але через це люди все-таки в якомусь значенні не "несправедливі" і не "підлі": адже заподіяна шкода не зумовлена їх ницістю.

[25] Коли ж [людина заподіює шкоду] по свідомому вибору, вона є несправедливою та ницою. Тому-то й правильно (καλώς) розцінює суд (κρίνεται) скоєне з шалу як скоєне без наміру, бо джерелом тут є не той, хгадіє через шал, а той, хто розгнівав.

Крім того, спірне тут не "було чи не було", а справедливість [такої дії]: адже гнів буває зверненим на те, що уявляється несправедливістю (επί φαινόμενη αδικία). Отже, спірне не те, що сталося (як у випадку [30] з обміном, при якому одна сторона з необхідністю ница, якщо тільки її дії не пояснюються забудькуватістю); навпаки, про [сам] предмет [сторони] згідні, а сперечаються про те, на чиїй стороні справедливість (зловмисник ж бо не перебуває в невіданні щодо цього), так що той думає, що зазнає 1136а несправедливості, а той - ні.

Значить, якщо людина по свідомому вибору заподіяла шкоду, то вона чинить несправедливо; і вже через такі несправедливі справи, коли порушується пропорційність чи рівність, вона є несправедливою. Відповідно і справедливою людина є тоді, коли справедливі справи вона здійснює по свідомому вибору; здійснюють же справедливі справи, лише [5] діючи по своїй волі.

З несамохітних вчинків одні викликають співчуття (τα εστί συγγνωμονικα), інші ні. Проступки, скоєні не тільки в невіданні, але й по невіданню, викликають співчуття, а скоєні не по невіданню, а в невіданні через пристрасть, причому протиприродну і нелюдську, співчуття не викликають.

11 (IX). [10] Може виникнути питання: чи досить вже розмежовані [поняття] "зазнавати несправедливості" і "чинити несправедливо", а в першу чергу - чи можливе те, що [так] дивно висловив Евріпід:

- Я мати свою убив, короткі мої слова.

- То воля обох вас? а чи тільки одної її(31)?

(31) Очевидно, це уривок з діалогу Алкмеона та Фегея з утраченої трагедії Евріпіда (Ear. Fr. 68 (Nauck)).

[15] І дійсно, чи можливо "зазнавати несправедливості" (αδί-κεΐσθαΐ) справді по своїй волі, а чи таке завжди несамохітне, подібно до того, як усякий несправедливий вчинок - це [вчинок] самохітний? І чи всі так [зазнають несправедливості] по своїй волі, а чи завжди всупереч своїй волі, або ж в одних випадках має місце одне, а в інших інше?

Те ж саме стосується і [поняття] "зазнавати справедливості" (δίκαιου σθαι), оскільки здійснення справедливої справи (το δικαιοπραγεΐν) завжди самохітне, а тому цілком розумно [20] вважати в обох випадках схоже співставлення, тобто зазнавати несправедливості і зазнавати справедливості - це або [дії] самохітні, або несамохітні. Однак навіть стосовно "зазнавати справедливості" було б, мабуть, безглуздо [вважати, що це] завжди самохітне: дійсно, деякі "зазнають справедливості" не по своїй волі.

Після цього можна задати й таке питання: чи всякий, хто потерпів від несправедливості (το ά,δίκον πεπονθάς), [сам] зазнає несправедливості (αδικείται), а чи як з [25] дією, так і з стражданням [від неї]? Адже і в тому, і в іншому випадку можна бути причетним справедливим [вчинкам] випадково. Ясно, що так сам і з несправедливими [вчинками], бо не одне й те ж: робити несправедливе (ταδικα πράττει ν) і чинити несправедливо (αδίκεΐν), і [не одне й те ж] потерпати від несправедливого (τ6 άδικα πάσχειν) і зазнавати несправедливості (το αδίκεΐσθαι); це ж справедливо і для [понять] здійснювати справедливість (το δικαιοπραγεΐν) і зазнавати справедливості (το δίκαιοΰσθαι), тому що неможливо [30] зазнавати несправедливості, якщо немає того, хто чинить несправедливо, або зазнавати справедливості, якщо немає того, хто здійснює справедливість.

Дата добавления: 2015-05-26