КНИГА ШОСТА 2 страница

Хоч я розсудливий, та як без метушні

Тому, хто в війську, серед інших, б'ється [5]

Здобути рівне?

Адже ті, що лізуть скрізь, і надто мудрі...(20)

(18) У грецьких общинах-державах (полісах) прийняття найважливіших рішень, як і законодавчі функції, є прерогативою народних зборів, що віддзеркалюють волю всього громадянського колективу. Втіленням же рішень народних зборів, вирішенням побіжних справ займаються політики, безумовно підзвітні в усіх своїх діях народним зборам.

(19) На відміну від законодавців чи майстрів, які приймають відповідні закони та рішення.

(20) Слова Одіссея з прологу утраченої трагедії Евріпіда "Філоклет" (Eur. Fr. 787-788. 2 (Nauck)).

Люди ж бо переслідують своє власне благо і впевнені, що це й слід робити. Виходячи з такої думки, прийшли [до переконання], що ці, [зайняті своїм благом люди], розсудливі, хоч власне благо, очевидно, не може існувати незалежно від [10] господарства (άνευ οικονομίας) і державного устрою (δα/ευ πολιτείας). Крім того, неясно і підлягає розгляду, як треба вести своє власне господарство.

Сказане підтверджується також і тим, що молоді люди стають геометрами та математиками і мудрими в подібних предметах, але, очевидно, не бувають розсудливими. Причина цього в тому, що розсудливість виявляється в окремих випадках, з якими [15] знайомляться на досвіді, а молода людина не буває досвідченою, бо досвідченість набувається за довгий час. Одначе, можна розглянути і такі [питання]: чому, дійсно, дитина може стати математиком, але мудрим природознавцем не може. Можливо, річ і тім, що [предмет математики] існує відсторонено (αφαιρέσεως), а начала (α'ι αρχαι) [предметів філософії - мудрості та фізики] пізнаються з досвіду? І юнаки не вірять [20] [у начала філософії та фізики], але тільки говорять [з чужих слів], а в чому суть [начал у математиці], їм цілком ясно? А крім того, рішення може бути прийняте або помилково, або з точки зору загального, або ж з точки зору окремого, адже [можна помилятися], як вважаючи, що погана всяка вода з домішками, так і вважаючи, що в цьому випадку вона їх містить.

Що розсудливість не суть наука, [тепер] ясно, адже вона, як було сказано, має справу з останньою даністю, [25] тому що таким є здійснюване у вчинку (το πρακτόν). Розсудливість, таким чином, протилежна розуму, бо розум має справу з [гранично загальними] визначеннями, для яких неможливе судження, а розсудливість, навпаки, - з останньою даністю, для [збагнення] якої існує не наука, а почуття (ή α'ίσθησίς), однак [почуття] не власних [предметів почуттєвого сприйняття], а таке, завдяки якому <в математиці> ми відчуваємо, що останнє [обмеження площини ламаною лінією] - це трикутник, бо тут і доведеться зупинитися. Але [хоч] у порівнянні [30] з розсудливістю це в більшій мірі почуття, це все-таки особливий вид [почуття].

10 (IX). Пошуки (το ζητεΐν) відрізняються від прийняття рішень (το βουλεύεσθαι), тому що прийняття рішення - це один з видів пошуків. Що стосується розумності в рішеннях (ή ευβουλία), то треба зрозуміти, у чому її суть, чи є вона свого роду знанням [наукою], чи думкою, чи влучністю (ή ευστοχία(21)), а чи це щось іншого роду (άλλο τι γένος).

Звичайно, це не знання, адже не досліджують 1142b те, що знають, а розумність у рішеннях - це різновид прийняття рішення, і той, хто приймає рішення, займається пошуками і розрахунком. Але це, звичайно, і не влучність, бо влучність [обходиться] без [роз]судження і [є] раптовою, тим часом як рішення приймають впродовж тривалого часу; і [5] прислів'я свідчить: належить швидко рішенню виконуватися, [5] прийматися ж - повільно(22). Нарешті, і проникливість (άγχίνοια) відрізняється від розумності в рішеннях, бо проникливість - це деяка влучність.

І звичайно, розумність у рішеннях не співпадає з думкою (ή δόξα). Але оскільки той, хто погано приймає рішення, помиляється, а хто добре - [робить] правильно, ясно, що розумність у рішеннях - це різновид правильності (ή όρθότης), однак правильність не науки і не думки, тому що правильність для науки не [10] існує (бо не існує й помилковість), а для думки правильність - [це] істинність, [а не розумність], і разом з тим все, про що є думка, вже визначене, [а рішення приймають про невизначене]. Однак розумність у рішеннях не чужа і судженню. Залишається, отже, правильність думки, бо думка - це ще не твердження (ή φασις). Адже і думка - це не пошуки (ή ζήτησις), але вже деяке твердження, а хто приймає рішення, - розумно він це робить чи погано, - щось шукає і розраховує. [15] Розумність у рішеннях - це різновид правильності в рішеннях, тому спочатку треба дослідити, що таке прийняття рішення і до чого воно відноситься.

Оскільки [термін] "правильність" (ή όρθότης) багатозначний, ясно, що [правильність у рішеннях] - це ще не вся [правильність]. Дійсно, непоміркована і погана людина досягне поставленої мети по розрахунку (εκ του λογισμού), а отже, буде людиною, яка ухвалила рішення [20] правильно, але надбала (ε'ιληφώς) велике зло. Вважається, однак, що розумно ухвалити рішення - це своєрідне благо, тому що така правильність рішення означає розумність у рішеннях, яка уміє досягати блага (ή άγαθοΰ τευκτική). Проте благо можна отримати і при помилковому силогізмі (ψευδεΐ συλλογισμό)(23)), а саме: отримати те, що слід зробити, але способом (δι' ου), яким не слід, тому що помилковий середній член (τον μέσον δρον) силогізму. Отже, така правильність, внаслідок якої знаходять (τυγχάνει) те, що слід, але все ж не тим способом, яким слід, ще не є [25] розумністю в рішеннях. Крім того, один знаходить, довго обдумуючи рішення, а інший - швидко. Значить, така правильність теж ще не є розумністю в рішеннях, а є нею правильність з точки зору вигоди (ορθότης ή κοί,τίχτό ώφέλιμον), так само як з точки зору мети (ου δει), способу (ως) і терміну (δτε).

(21) У значенні винахідливості, спритності, натхнення тощо.

(22) Крилатий вислів, який часто зустрічається в античних джерелах. Див. приклади в: НВБ. - С. 728 прим. 42.

(23) Тобто умовиводі.

Нарешті, рішення може бути розумним і безвідносно (απλώς), і відносно певної мети (προς τι τέλος). Таке [30] безвідносно розумне рішення справедливе (κατορθοΰσα) для безвідносної мети, а рішення, розумне в якомусь певному відношенні, - для певної мети. Оскільки ж приймати розумні рішення властиво розсудливим, розумність у рішеннях буде правильністю з точки зору способу досягнення (ορθότης ή κατά το συμφέρον) тієї чи іншої мети, розсудливість відносно якого і є істинним уявленням.

11 (X). Розумність (ή σύνεσις) і благорозумність (ή εύσυνεσία)(24), внаслідок яких 1143а ми називаємо людей розумними і благо-розумними, не тотожні ні науці чи думці (δόξτ)) загалом (бо тоді всі були б розумними), ні якійсь одній із приватних наук, як, наприклад, лікарська [наука], пов'язана зі здоров'ям, або геометрія, пов'язана з величинами. Адже розумність [5] не відноситься ні до вічно сущого, ні до незмінного, ні до чого б то не було, що знаходиться в процесі становлення, але до того, про що можна задатися питанням і ухвалити рішення. А тому, будучи пов'язаним з тим же, з чим пов'язана розсудливість, розумність не тотожна розсудливості. Розсудливість наказує, адже її мета (вказати), що слід робити і чого не слід, а розумність здатна [10] тільки судити (ή δε σύνεσις κριτική μόνον). Розумність і благорозумність (σύνεσις καΐ εύσυνεσ'ια) [по суті] одне і те ж, так само як розумні і благо-розумні (συνετοί και ευσύνετοι).

Розумність не полягає ні у володінні розсудливістю, ні в її придбаванні, але подібно до того, як стосовно наукового знання вивчати означає розуміти, так і стосовно думки (ττ| δόξτ|) розуміти означає судити про те, у чому [досвідчений] розсудливий, [15] коли говорить про це інша людина, причому судити гарно, тому що "благе" (το ευ) і "гарне" (το καλώς) одне і те ж(25).

(24) Розумність (] σύνεσις) і благо-розумність (·ή εύσυνεσ'ια) - однокореневі слова, що й означають дуже близькі поняття. На їхній однокореневості і вибудовує в подальшому розгляді свої розмірковування Арістотель. При цьому варто зауважити, що саме слово ή εύσυνεσ'ια, здається, видумав сам Арістотель.

(25) ТО ευ, tb καλώς буквально означають "добре, благе" і, відповідно, "гарне", дійсно дуже схожі якості.

Звідси і походить слово "розумність" і відповідно "благо-розумні", а саме від розуміння при засвоєнні знань, бо часто ми говоримо "розуміти" замість "вивчити".

(XI). А так звана поблажливість (ή γνάμη), яка дозволяє називати людей милостивими (συγγνώμον) і [20] поблажливими (εχειν γνώμην), - це правильний суд (ή κρ'ΐσίς 6ρθή) доброї людини. Це підтверджується [ось чим]: доброго ми вважаємо особливо поблажливим, а бути прихильним у деяких речах - це властивість доброти.

Милостивість (ή συγγνώμη) же - це здатна судити правильна поблажливість (γνώμη κριτική ορθή) доброї людини, а правильна вона в істинно [доброї людини](26).

(26) Ми не приймаємо тут переклад слова "ή γνώμη" як "совість" і відповідно похідних слів та словосполучень, оскільки такий переклад не відповідає, на наш погляд, ні духу, ні букві оригіналу. Арістотель просто такого не писав, а крім того подібні значення цих термінів не засвідчені ні в давньо-, ні в новогрецькій мові.

12. [25] Усі ж ці склади [душі] дуже розумно спрямовані на одне і те ж, адже ми говоримо "поблажливість", "розумність", "розсудливість" і "розум" стосовно одних і тих же людей і говоримо, що вони поблажливі і вже наділені розумом, і що вони розсудливі і розумні.

Адже всі ці здатності (α'ΐ δυνάμεις) існують для останніх даностей і окремих випадків (τα καθ' έκαστον). I якщо людина здатна судити [30] про те, з чим має справу розсудливий (Ь φρόνιμος), то вона розумна, прихильна (ευγνώμων), і милостива, бо доброта-загальна властивість взагалі всіх чеснотливих людей в їхньому ставленні до іншого (εν τω προς άλλον).

До окремих же випадків і останніх даностей відноситься взагалі все, що здійснюється у вчинках, і, звичайно, потрібно, щоб розсудливий їх знав; і розумність разом із поблажливістю також існує для вчинків, а вони являють собою останню [35] даність. І розум також має справу з останніми даностями, в обидва боки: бо і для перших визначень і для останніх даностей 1143b існує розум (а не судження), і якщо при доказах розум має справу з незмінними і першими визначеннями, то в тому, що стосується вчинків, - з останньою даністю, а також з тим, що допускає зміни, і з другим засновком: вони ж бо [тобто ці останні] є началами у значенні цільової причини, тому що до [5] загального [приходять] від окремого; отже, треба володіти чуттям цих [окремих, останніх даностей], а воно-то і є ум (5 νους).

Тому-то і вважається, що дані [здібності] - природні, і якщо ніхто не буває мудрий від природи, то поблажливість, розумність і ум мають від природи. Це підтверджується нашою впевненістю в тім, що ці здібності з'являються з віком і певний вік володіє умом і поблажливістю, як наче б то причиною була природа. <Ось чому розум - це [10] початок і кінець, [чи начало і мета]: докази виходять з [начал] і направлені [на останню даність]>.

Тому недоказові твердження і думки досвідчених і старших або розсудливих брати до уваги слід не менше, ніж докази. Дійсно, завдяки тому що досвід дав їм око (το όμμα), вони бачать правильно.

Таким чином, сказано, що таке [15] розсудливість і мудрість, до чого те й інше може відноситися, і що те і інше є доброчесністю різних частин душі.

13 (XII). Можна було б задати питання: навіщо вони потрібні? Адже мудрість не вчить (ουδέν θεωρήσει), чому людина [20] буде щасливою (бо ніщо з того, що стає, не є її предметом). Розсудливість же цим займається. Але яка в ній потреба, коли вже сам предмет розсудливості - справедливе, прекрасне і добродійне стосовно людини, а це і є вчинки, властиві добродійному мужу? Причому завдяки [одному тільки] знанню того, що [справедливо, добродійно і прекрасно], ми анітрохи не здібніші до здійснення такого у вчинках (оскільки доброчесність [25] суть склади [душі]), подібно до того, як не [стають здоровішими і загартованішими], знаючи, що таке "здорове" і "загартування" (якщо тільки розуміти під [здоровим і загартуванням] не те, що створює [такий стан], а те, що при такому стані-складі має місце); дійсно, володіючи мистецтвом лікування або гімнастики, ми анітрохи не більш здатні до відповідних вчинків.

Якщо ж треба говорити, що розсудливий існує не задля цих [знань], але задля становлення [добродійних устоїв], то [людям уже] доброчесним [розсудливий] зовсім некорисний; [30] більш того, і тим, хто не володіє [доброчесністю], - також, бо не буде відмінності, чи самі [вони] володіють [доброчесністю], а чи слухаються тих, хто нею володіє; і мабуть, досить, якщо [ми будемо поступати] так, як із здоров'ям: бажаючи бути здоровими, ми все ж не вивчаємо лікарське мистецтво.

До того ж, безглуздим здається, якщо, будучи нижче мудрості, розсудливість виявиться головнішою: [35] вона ж бо начальствує як творча здатність (ή ποιούσα) і віддає накази для окремих випадків.

Саме про це і належить сказати, а зараз ми тільки поставили про них питання.

1144а Отже, передовсім ми скажемо, що ці доброчесності з необхідністю вже самі по собі є предметом вибору тому, що кожна з них - це доброчесність відповідної частини душі, навіть якщо ні та, ні інша доброчесність нічого не створює. Але при всьому цьому вони щось створюють, проте не так, як лікарське мистецтво - здоров'я, а як здоров'я - [здорове життя]; і в такому ж значенні [5] мудрість створює щастя, тому що, будучи частиною доброчесності загалом, вона робить людину щасливою від володіння доброчесністю і від діяльного її вияву (τω ένεργείν).

І далі: мета [людини] виповнюється (το έργον αποτελείται) завдяки розсудливості і етичній доброчесності (κατά την ήθικήν αρετήν); адже доброчесність робить правильною мету, а розсудливість [робить правильними] засоби для її досягнення (τα προς τοΰτον). Але для четвертої, тобто належної до [10] живлення (του θρεπτικού), частини душі(27) нема такої доброчесності, тому що від цієї частини не залежить здійснення або не здійснення вчинку. Що ж стосується твердження, що від розсудливості ми не робимося здібнішими здійснювати етично прекрасні і справедливі вчинки, то тут слід почати дещо більш здалеку, і ось що прийняти за початок.

(27) Пор.: 1102b10.

Оскільки, як ми кажемо, деякі, здійснюючи [15] справедливі вчинки, ще не є справедливими (наприклад, ті, хто роблять те, що наказують закони, чи то проти волі, по невіданню, чи то з іншої якої [причини], але не задля самих справедливих вчинків, хоч би вони здійснювали при цьому вчинки належні і ті, що личать доброчесному), то здається можливим, щоб, маючи певний склад, людина діяла в кожному окремому випадку так, щоб бути чеснотливою, тобто бути такою людиною, чиї вчинки зумовлені свідомим вибором і здійснюються задля самих цих [20] вчинків.

Отже, правильним свідомий вибір робить доброчесність, але не до доброчесності, а до іншої здатності відноситься те, що природно робити, щоб здійснити [вибране].

Якщо ми маємо намір вивчити [це], треба навести деякі пояснення.

Існує здатність (t| δύναμις) під назвою "винахідливість" (rj δεί-νότης); властивість її полягає в [25] здатності робити те, що направлене до запропонованої мети, і досягати її. Тому, якщо мета прекрасна (Ь σκοπός καλός), така здатність похвальна, а якщо погана (φαΰλος), то ми її називаємо лукавістю, недаремно навіть розсудливих ми називаємо винахідливими (о δεινός) і лукавими (Ь πανούργος). Розсудливість же не є цією здатністю, але й без цієї здатності вона не існує. І складом душі (ή έξις) [30] вона стає за наявності такого ока (το δμμα) не без доброчесності, що й було сказано і що є очевидним. Дійсно, силогізми, що мають своїм предметом вчинки, включають засновок: "оскільки така-то мета і є найкраще..." (причому байдуже, що саме, бо при міркуванні це може бути що завгодно), але, що є [найкраще], нікому, крім чеснотливого, не видно, оскільки [35] зіпсутість заплутує, примушуючи обманюватися щодо засновків учинків. Таким чином ясно, що бути розсудливим, не будучи чеснотливим, 1144b неможливо.

(XIII). Тепер належить знов розглянути доброчесність, оскільки у випадку з доброчесністю має місце таке ж співвідношення, як між розсудливістю і винахідливістю: з одного боку - це не одне і те ж, а з іншого - [щось] подібне; так і природна доброчесність (ή φυσική αρετή) співвідноситься з доброчесністю у властивому значенні слова (προς την κυρ'ιαν). Дійсно, всім [5] здається, що кожна [риса] вдачі дана як би від природи, адже і справедливими, і розсудливими, і мужніми, і так далі ми буваємо від народження; однак ми досліджуємо деяке "благо" у властивому значенні слова (τι το κυρίως αγαθόν), і такі [доброчесності] дані іншим способом [ніж від природи]. Дійсно, і дітям, і звірам дані природні [склади], але без керівництва розуму вони виявляються шкідливими. [10] Це ж, мабуть, видно при такому порівнянні: як сильне тіло, рухаючись наосліп, дуже забивається, тому що позбавлене зору, так і в цьому випадку [можлива шкода]. Коли ж людина набула розуму, вона відрізняємося за вчинками [від нерозумних дітей і звірів]; і [тільки] тоді склад [душі], хоч він і схожий [із природною доброчесністю], буде доброчесністю у властивому значенні слова.

Отже, подібно до того як у виробляючої думки частини душі (του δοξαστικού) є два види [15] [доброчесності]: винахідливість і розсудливість, так і в етичної її частини також два види: одна - доброчесність природна і інша:- у властивому значенні слова, а з них та, що доброчесність у властивому значенні, виникає [і розвивається] за участю розсудливості.

Саме тому деякі стверджують, що вся доброчесність - це [різновиди] розсудливості, і Сократ, досліджуючи доброчесність, в одному був правий (ορθός), а в іншому помилявся, а саме: він помилявся, думаючи, що вся доброчесність - це [види] [20] розсудливості, і правильно вважав, що доброчесність неможлива без розсудливості(28).

(28) Див. детальні посилання на відповідні місця у Ксенофонта та Платона: НВБ. -С. 729 прим. 65.

Ось тому підтвердження: і нині всі [філософи] при визначенні доброчесності, сказавши, що це склад [душі] і з чим він має справу, додають: "згідний з вірною думкою" (κατατόν ορθόν λόγον), а вірна думка узгоджується з розсудливістю. Значить, мабуть, усі так чи інакше здогадуються, що саме такий склад суть доброчесність, тобто склад, [25] згідний з розсудливістю. Але треба зробити ще один крок. Річ у тім, що доброчесність - це не тільки склад [душі], згідний з вірною думкою (κατά τον 6ρθόν λόγον), але й склад, причетний йому (μετά του ορθοΰ λόγου), а розсудливість - це і є вірна думка про відповідні речі. Таким чином, якщо Сократ думав, що доброчесності - це [вірні] судження (λόγοι) (тому що, [на його думку], всі вони являють собою [30] знання), то ми вважаємо, що вони лише причетні [вірному] думці.

Отже, ясно зі сказаного, що неможливо ні бути властиво чеснотливим без розсудливості, ні бути розсудливим без етичної доброчесності. І тоді можна спростувати довід (Ь λόγος), за допомогою якого було б діалектичне обгрунтовано, що доброчесності існують окремо одна від одної. [Довід такий]: одна і та ж людина не буває від природи виключно схильною до всієї доброчесності [35] одразу, а значить, [у будь-яку дану мить] одну вона вже знайшла, а іншу - ще ні. Але можливо це [лише] при природних доброчесностях, а при тих, при яких людина 1145а визначається як чеснотлива безвідносно (απλώς αγαθός), це неможливо. Адже при наявності розсудливості, хоч це [тільки] одна [з доброчесностей], всі [етичні доброчесності] виявляться у наявності.

Очевидно, що, навіть якби розсудливість не була направлена на вчинки, у ній все-таки була б потреба, тому що вона суть доброчесність однієї з частин душі і тому, що як без розсудливості, так і без доброчесності свідомий вибір не буде правильним, бо друга створює мету, а перша дозволяє здійснювати [5] вчинки, що ведуть до мети.

Але розсудливість все ж не головніша від мудрість і кращої частини душі, так само як лікарське мистецтво не головніше від здоров'я, бо розсудливість не користується мудрістю, але тільки стежить, щоб мудрість виникала [і розвивалася]. А тому приписи [розсудливості] - це розпорядження задля мудрості, але не їй [самій]. [10] І, нарешті, сказати, [що розсудливість начальствує над мудрістю], - це все одно що сказати, неначе наука про державу начальствує над богами, оскільки вона встановлює (επιτάττει) все, що має відношення до держави (πάντα τα εν τί] πόλει).

Дата добавления: 2015-05-26