КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
КНИГА ШОСТА 1 страница
1 (І). 1138b [18] Оскільки раніше ми сказали, що слід обирати середину, а не надлишок і недостачу, а [20] середина така, як визначає вірне судження, то давайте в цьому розберемося(1). Отже, для всіх вищезазначених складів [душі], як і для всього іншого, існує певна ціль (τις σκοπός), з оглядкою на яку той, що володіє розсудом (Ь τον λόγον έχων), натягує і ослабляє [тятиву та струни](2); і в дотримуванні середини існує певна межа (τις δρος), котра, як ми стверджуємо (φαμεν), існує між надлишком і недостачею, [25] будучи узгоджена з вірним судженням. Таке висловлювання істинне (το ε'ιπεΐν αληθές), проте аж ніяк не прозоре (ούθέν δε σαφές): адже й для інших занять, для яких існує наука, істинним є висловлювання, що утруднятися і прохолоджуватися треба не дуже багато і не дуже мало, а [дотримуючи] середини, тобто так, як [велить] вірне судження; але, володіючи тільки цим [знанням], [30] людина не знала б нічого більше - наприклад, які [ліки] потрібні для тіла, якби сказав: "ті, які визначає лікарське мистецтво, і той, хто ним володіє". Тому-то й потрібно, щоб і стосовно складів душі (περί τός της ψυχής έξεις) не тільки було висловлено щось істинне, але й було б точно визначено: що є вірне судження і яка його межа.
2. Розділивши доброчесності душі, ми стверджували, що одні стосуються 1139а вдачі (του ήθους), а інші - думки (της διανοίας). Ми вже розібрали етичну доброчесність, про інші ж говоритимемо (сказавши спершу про душу) наступним чином. Раніше вже було сказано, що існують дві частини душі: наділена судженням (το λόγον έχον) і позбавлена [5] його (το αλογον)(3); тепер належить таким же способом розділити ту, що наділена судженням. (1) Див. кн. 2, особливо 1104а11-22, 1106а26-27. (2) Слова, вжиті тут Арістотелем, означають як натягування тятиви лука, так і настройку ліри. (3) το λόγον έχον можна перепадати ще й як "та, що має здатність розсуду, судження тощо"; відповідно το άλογον можна перепадати як "позбавлена [5] здатності розсуду, судження тощо". Припустімо, що частин, наділених думкою, також дві: одна - та, за допомогою якої ми споглядаємо такі сутності, чиї начала (α'ΐ όρχαί) не можуть бути інакшими, [тобто мінятися]; інша - та, за допомогою якої [ми споглядаємо] ті, [чиї начала] можуть [бути і такими, і інакшими]. Адже для речей різного роду існують і різного роду частини душі, призначені для кожної окремої [10] речі за самою своєю природою, коли вже пізнання можливе тут за якоюсь подібністю і спорідненістю [цих частин душі і предметів пізнання]. Нехай тоді одна частина називається науковою (το έπιστημονικόν), а інша - розраховную (το λογιστι-κόν), бо приймати рішення (βουλεύεσθαι) і розраховувати (λογ'ιζε-σθαΐ) - це одне і те ж, причому ніхто не приймає рішень про те, що не може бути інакше. Отже, розраховна частина - це [тільки] якась одна частина [15] тієї частини, що наділена судженням. Отже, тепер належить розглянути, який найкращий склад (t| έξις) для тієї і для іншої частини душі, бо для тієї і для іншої саме він є доброчесністю, а доброчесність виявляється у справі, їй властивій (προς το έργον το ο'ικεΐον). (II). Є три [сили] душі, головні (tot κύρια) для вчинку і для істини: почуття (ή αισθησις), розум (Ь νους), прагнення (ή δρεξις). З них почуття не є началом(4) якого б то не було вчинку; це ясно тому, що почуття мають і [20] звірі, але вони не причетні до вчинку. Далі, що для думки -твердження (κατάφασις) і заперечення (απόφασις), то для прагнення - переслідування (δ'ίωξίς) і втеча (φυγή). Таким чином, якщо етична доброчесність (ή ηθική αρετή)-це устої, які обираються нами свідомо (ή έξις προαιρετική), а свідомий вибір - це прагнення, при якому приймають рішення (ή δρεξις βουλευτική), то судження має бути тому істинним, а прагнення - правильним, [25] коли вже й свідомий вибір (ή προα'ιρεσις) доброчесний (σπουδαία), і [судження] стверджує те ж, що має на меті (διώκείν) [прагнення]. Отже, ці думка та істина мають справу із вчинками (πρακτική), а для споглядальної (θεωρητική) думки, що не передбачає ні вчинків, ні творчості (ποιητική), добро (το ευ) і зло (το κακώς)-це, відповідно, істина (ταληθές) і брехня (ψευδός(5)): це ж бо справа всього мислячого, а справа тієї частини, що відає вчинками [30] і думкою, - істина, яка узгоджується з правильним прагненням. (4) Тобто джерелом - &ρχή· (5) В значенні "неправда". Начало вчинку (πράξεως όρχή) - свідомий вибір (але як спонука (ή κίνησις), а не як мета його (ου ένεκα)), а свідомого вибору - прагнення і судження, яке має щось на меті (ένεκα τίνος). Тому-то ні без [участі] розуму, ні без [участі] думки, ні без [участі] етичних устоїв свідомий вибір неможливий: благо-у-вчинку (ή εύπραξία) ж бо, як і його [35] протилежність (το εναντίον), не існує у вчинку без [участі] думки і вдачі. Однак сама думка нічого не приводить в рух, [це робить тільки думка], що передбачає якусь мету і має справу із вчинками, 1139b оскільки вона начальствує і над творчою [думкою]. Адже всякий, хто творить, творить задля якоїсь мети, і метою не безвідносною (а чиєюсь і відносною) є творчість (το ποιητόν), але не здійснення вчинку (το πρακτόν): благо-у-вчинку саме є метою, а прагнення спрямоване до мети. Саме тому свідомий вибір - це прагнучий розум (5 ορεκτικός νους), [5] або ж осмислене прагнення (ή δρεξις διανοητική), а саме таке начало і суть людина. Предметом свідомого вибору (το προαιρετόν) не може бути щось у минулому; так, ніхто не збирається (προαιρείται) зруйнувати Іліон(6), бо стосовно минулого не приймають рішень, [їх приймають тільки] стосовно майбутнього і стосовно того, що можливе, а минуле не може стати таким, чого не було, і тому правий Агафон: [10] Адже лишень одного і богові не дано: Не бувшим зробити те, що зроблене вже було(7). (6) Іліон = Троя. (7) Цитата з грецького трагіка Агафона (Agathon. Fr. 5 Nauck), який передає тут широковідому античну гному; детальніше про це див.: НВБ. - С. 725 прим. 13. Таким чином, справа обох розумових частин душі - істина (ή αλήθεια). Отже, для обох частин доброчесностями є ті склади [душі], завдяки яким кожна з них досягне істини найбільш повно. З (III). Отже, знов розпочнемо наше міркування про [15] ці [душевні склади] з самого початку (άνωθεν). Нехай душа досягає істини, стверджуючи або заперечуючи завдяки п'яти [речам], а саме: мистецтву (ή τέχνη), науці (ή επιστήμη), розсудливості (ή φρόνησις), мудрості (ή σοφία), розуму (b νους): в уявленнях (ή Ί>πόληψις) ж бо та думках (ή δόξα) можна обдуритися. Що таке наука - якщо треба давати точні визначення, а не керуватися зовнішньою схожістю, - ясно з наступного. Ми всі припускаємо, що відоме [20] нам з науки не може бути і таким, і інакшим; а про те, що може бути і так і інакше, коли воно поза [нашим] спогляданням, ми вже не знаємо, існує воно чи ні. Таким чином, те, що складає предмет науки (το επιστητόν), існує з необхідністю, а значить, вічно, бо все суще з безумовною необхідністю - вічне, вічне ж не виникає і не знищується. [25] Далі, вважається, що всякій науці нас навчають (διδακτή απασα επιστήμη), а предмет науки - це предмет навчання (το μαθη-τόν). Як ми стверджували і в "Аналітиках"(8), всяке пізнання (τα διδασκαλία), виходячи з уже пізнаного, [вдається ] в одному випадку до наведення (ή επαγωγή), в іншому - до умовиводу (Ь συλλογισμός), [тобто силогізму]. При цьому наведення - це [вихідний] принцип, і [він веде] до загального, а силогізм виходить із загального. Отже, існують [30] начала(9), з яких виводиться силогізм і які не можуть бути отримані силогічно, а значить, їх отримують наведенням. Отже, науковість (ή επιστήμη) - це склад аподиктичний(10), (а інші визначення до нього ми наводимо в "Аналітиках"): адже людина володіє науковим знанням, коли вона в якомусь значенні володіє вірою і засновки їй відомі. Якщо ж [засновки відомі їй] не більше висновку, вона буде володіти наукою тільки привхідним чином. Отже, нехай визначення науки тут буде дано таким способом.
4 (IV). 1140а У тому, що може бути і так, і інакше, одне відноситься до творчості, інше - до вчинків, а творчість (ή πο'ίησίς) і вчинки (ή πράξις) - це різні речі (в цьому ми довіряємося творам для широкого кола"). Отже, і передбачаючий вчинки склад, причетний судженню (ή μετά λόγου έξις πρακτική), відрізняється від причетного судженню складу, який передбачає [5] творчість (ή μετά λόγου έξις ποιητική). Тому-то вони один в одному не містяться: адже ні вчинок (ή πράξις) не суть творчість (ή ποίησίς), ні творчість - вчинок. Оскільки, скажімо, архітектура (ή οικοδομική) - деяке мистецтво, а значить, і різновид відповідного причетного судженню складу, що передбачає творчість, і не існує ні такого мистецтва, яке не було б причетним судженню і передбачаючим творчість складом, а ні подібного складу(12), який не був би мистецтвом, остільки [10] мистецтво і склад [душі], причетний істинному судженню і передбачаючий творчість, - це, мабуть, одне і те ж. Усяке ж мистецтво має справу з виникненням, і вдаватися до мистецтва (τεχνάζειν) - значить розуміти (θεωρείν), як виникає щось з речей, які можуть бути і не бути, і чиє начало у творці (εν τω ποιοΰντι), а не в творимому (εν τω ποίουμένω). Мистецтво адже не відноситься ні до того, що існує або виникає з [15] необхідністю, ні до того, що існує або виникає природно, бо [все] це має начало [свого існування і виникнення] в собі самому. А оскільки творчість і вчинки - речі різні, мистецтво з необхідністю відноситься до творчості, а не до вчинків. Випадок (ή τύχη) і мистецтво, тим часом, деяким чином (τρόπον τινά) мають справу з одним і тим же; по слову Агафона: (8) Див.: Aristot. An. Post. 77al. (9) Тобто принципи - ίχρχαΐ. (10) Тобто, такий, що доказує, доказуючий (έξις ίχποδεικτική). (11) Власне, творам для зовнішніх, езотеричним - тобто для тих, хто не належить до посвячених у гурток Арістотеля (περί αυτών καΐ τοις εξωτερικοίς λόγοις). (12) Тобто, складу, причетного судженню і передбачаючого творчість. [20] Мистецтву милий випадок, а випадку - мистецтво(13) (13) Agathon. Ft. 6 (Nauck). Таким чином, як вже було сказано, мистецтво [і умілість] - це деякий причетний істинному судженню склад [душі], що передбачає творчість (έξις τις μετά λόγου αληθούς ποιητική), а невмілість (ή άτεχΐ/toc), навпаки, є склад [душі], що передбачає творчість, але причетний помилковому судженню (μετά λόγου ψεύδους ποιητική έξις), причому [і те і інше] має справу з речами, які можуть бути і такими і інакшими.
5 (V). Про розсудливість (ή φρόνησις) ми тоді складемо поняття (λάβοΐμεν), коли дослідимо, [25] кого ми називаємо розсудливими. А розсудливим здається той, хто здатний приймати вірні рішення у зв'язку з благом і користю для нього самого, однак не в частковостях (оі) κατά μέρος) - наприклад, що [корисне] для здоров'я, для міцності тіла, - але загалом: що [корисне] для хорошого життя. Підтверджується це тим, що ми говоримо про розсудливих в якомусь відношенні, коли люди зуміли добре розрахувати, що треба для [30] досягнення певної доброчесної мети, [для досягнення якої] не існує мистецтва. Отже, хто здатний приймати [розумні] рішення, той і розсудливий в загальному значенні слова. Тим часом ніхто не приймає рішень ні про те, що не може бути іншим, ні про те, що йому неможливо здійснити. Отже, коли вже наука пов'язана з доказом, а для того, чиї принципи можуть бути і такими і інакшими, доказ неможливий [35] (бо все може бути й інакшим) і, нарешті, неможливо 1140b приймати рішення про суще з необхідністю (περί των εξ ανάγκης όντων), то розсудливість не буде ні наукою, ні мистецтвом: наукою не буде, тому що здійснювати вчинок можна і так і інакше, а мистецтвом не буде, тому що вчинок і творчість розрізнюються по роду. А значить, їй залишається бути причетним істинному судженню складом, [5] що передбачає вчинки, які стосуються блага і зла для людини. Мета творчості відмінна від нього [самого], а мета вчинку, очевидно, ні, бо тут метою є саме благо-у-вчинку (ή εύπραξ'ΐα). Тому ми і вважаємо розсудливим Періклата йому подібних, що вони здатні розуміти, у чому благо для них самих, а в чому - для людей; такі якості ми приписуємо [10] тим, що управляють господарчими або державними справами (ηγούμεθα τους οικονομικούς καί τους πολιτικούς). Ось тому ми і розсудливість називаємо таким ім'ям, що вважаємо її хранителем розсудливості. Оберігає ж воно саме таке уявлення [про власне і людське благо]. Адже не всяке уявлення псується (διαφθείρει) або викривлюється задоволенням і стражданням, наприклад, що сума кутів трикутника рівна або не рівна сумі [15] двох прямих кутів; [це відбувається тільки з уявленнями] які пов'язані зі здійсненням вчинків. Річ у тім, що начала вчинків - це те, задля чого вони здійснюються, але для того, хто через задоволення або страждання розтлінний (τω διεφθαρμένα)), начало негайно втрачає очевидність, як і те, що всякий вибір і вчинок слід робити задля цього начала і через нього. Дійсно, зіпсутість (ή κακία) знищує (φθαρτική) [20] начало. Отже, розсудливістю необхідно є [душевний] склад, причетний судженню, істинний і передбачаючий вчинки, що стосуються людських благ. Але, разом з тим, якщо для мистецтва існує доброчесність, то для розсудливості - ні. До того ж у мистецтві перевага віддається тому, хто помиляється по своїй волі(14), а в тому, що стосується розсудливості, [така людина] гірша [тієї, що помиляється всупереч своїй волі], так само як у випадку з доброчесністю. Ясно тому, що [розсудливість сама] є деякою [25] доброчесністю і не є мистецтвом. Оскільки ж існують дві частини душі, що володіють судженням, розсудливість, очевидно, буде доброчесністю однією з них, а саме тієї, що виробляє думки, бо і думка (ή δόξα), і розсудливість мають справу з тим, що може бути і так і інакше. Але розсудливість - це все ж таки не тільки [душевний] склад, причетний судженню; а підтвердження цього в тому, що такий склад [душі] можна забути, а [30] розсудливість - ні. (14) Відомий парадокс Сократа. Див. особливо: Plato. Hipp. Min. 370e-376b; детальніше див.: НВБ. - С. 726 прим. 27.
6 (VI). Оскільки наука - це уявлення (ή ύπόληψις) загального та сущого з необхідністю, а начала причетні доказам і всій науці (адже наука причетна судженню), то началам наукового знання не причетні arfi наука, ані мистецтво, ані [35] розсудливість. Дійсно, предмет наукового знання (το επιστητόν) - [це щось] таке, що доводиться (το ίχποδεικτόν), а вони мають справу 1141а з тим, що може бути і так, і інакше. Навіть мудрість не причетна їм, тому що мудрецеві властиво в деяких випадках користуватися доказами. Якщо ж те, завдяки чому ми досягаємо істини і ніколи не обманюємося відносно речей, що не можуть бути такими й інакшими або що навіть [5] можуть, це наука (ή επιστήμη), розсудливість (ή φρόνησις), мудрість (ή σοφία) та ум (Ь νους), і жодна з цих трьох (під трьома я маю на увазі розсудливість, науку і мудрість) не може [братися в розрахунок у цьому випадку], залишається [зробити висновок], що началам причетний ум.
7 (VII). Мудрість у мистецтвах ми визнаємо за тими, хто бездоганно точний [10] у [своєму] мистецтві; так, наприклад, Фідія ми визнаємо мудрим каменерізом (Ь λίθουργος), а Поліклета-мудрим скульптором (6 ανδριαντοποιός), маючи на увазі під мудрістю, звичайно, не що інше, як доброчесність мистецтва (ορετή τέχνης). Однак ми впевнені, що існують деякі мудреці в загальному значенні, а не в частковому (κατ(Χ μέρος) чи в якомусь іншому, як Гомер говорить у "Маргіті": [15] Боги не дали йому землекопа ані орача, Ані когось там іще мудрості(15). (15) Комічна поема "Маргіт" безпідставно приписувалася Гомерові. Головна дійова особа поеми - безтолковий Маргіт, саме ім'я якого означає безглуздий, пришелепуватий тощо: він "усе знав, але все погано". З огляду на це, вважається, що в даному випадку Арістотель міг процитувати дану поему з гумористичною, а не логічною метою. Отже, ясно, що мудрість - це найточніша з наук. А значить, має бути так, що мудрець не тільки знає [наслідки] з начал, але й володіє істинним знанням цих начал (περί τός ορχός αληθεύειν). Мудрість, отже, буде розумом і наукою, немов би загол?вною наукою про те, що всього [20] цінніше. Безглуздо думати, неначе наука про державу або розсудливість є найдоброчеснішими, якщо людина не є найвищим (το άριστον) з усього в світі (fev τω κοσμώ). Далі, якщо "здорове" і "благе" для людей і риб різне, але "біле" і "пряме" завжди одне і те ж, то й "мудрим" (το σοφόν) усі визнали б одне і те ж, а "розсудливим" (το φρόνιμον) - інше. Дійсно, розсудливим [25] назвуть того, хто добре розбирається в тій чи іншій справі (περί αυτό), і віддадуть це на його розсуд. Ось чому навіть деяких звірів визнають "розсудливими", а саме тих, у яких помітна здатність передчуття того, що стосується їх власного існування. Так що ясно, що мудрість (ή σοφία) і мистецтво управляти державою (ή πολιτική) не тотожні, бо якщо [30] скажуть, що [уміння розбиратися] у власній вигоді є мудрість, то багато виявиться мудростей, тому що не існує одного [уміння] для [визначення] блага всіх живих істот сукупно, але для кожного - своє, коли вже і лікарське мистецтво також не єдине для всього сущого. А якщо [сказати], що людина найкраща з усіх інших живих істот, то це нічого не міняє (ουδέν διαφέρει): адже є багато інших, набагато 1141b божественніших за природою, ніж людина, речей, взяти хоч би найбільш зриме, з яких складається небо (Ь κόσμος)(16). Зі сказаного, таким чином, ясно, що мудрість (ή σοφία) - це і наукове знання (ή επιστήμη), і осягнення розумом (Ь νους) речей, найбільш цінних за природою. Ось чому Анаксагора та Фалеса(17) і їм подібних визнають мудрими (τους σοφούς), а [5] розсудливими - ні (τους φρόνιμους), оскільки видно, що своя власна користь їм невідома, і визнають, що знають вони [предмети] довершені, гідні подиву, складні і божественні, однак некорисні, тому що людське благо вони не досліджують. (16) Маються на увазі, очевидно, небесні світила - сонце, зорі і планети, які в інших творах Арістотель згадує в якості "божественних тіл, що рухаються по небу" тощо; детальніше про це див.. Met. 1074а30, Aristot. Met. a8, Aristot. Phys. 196a33. (17) Фалес Мілетський (624-546 pp. до Р.Х.) входить до числа Семи Мудреців і взагалі вважається першим грецьким філософом. Анаксагор (близько 500-428 pp. до Р.Х.) із Клазомен належить до більш пізнього покоління філософів часів Перікла, до кола якого він певний час і належав.
8. Розсудливість (ή φρόνησίς) же пов'язана з людськими справами (περί τα ανθρώπινα) і з тим, про що можна приймати рішення; ми [10] стверджуємо, що справа розсудливого - це, передусім, розумно приймати рішення (το ευ βουλεύεσθαι), а рішення не приймають ні про ті речі, яким неможливо бути і такими і інакшими, ні про ті, які не мають певної мети, причому ця мета суть благо, здійсненне у вчинку (το πρακτον αγαθόν). А безумовно здібний до розумних рішень (Ь απλώς εύβουλος) той, хто завдяки розрахунку (κατά τον λογισμόν) уміє досягти найвищого із здійсненних у вчинках блага для людини. І не тільки із загальним (ουδέ μόνον των καθόλου) має справу [15] розсудливість, але їй належить бути обізнаною і в поодиноких справах (τόί καθ' έκαστα), тому що вона має справу із вчинками, а вчинок пов'язаний з поодинокими справами. Ось чому деякі, не будучи знавцями [загальних питань], у кожному окремому випадку діють краще (πρακτικώτεροι) інших знавців [загальних правил], і взагалі досвідчені в інших речах. Так, якщо, знаючи, що пісне м'ясо добре перетравлюється і корисне для здоров'я, не знати, яке ж є пісним, то здоров'я [20] не надбати, і радше надбає здоров'я той, хто знає, що <пісне і> корисне для здоров'я м'ясо птахів. Таким чином, розсудливість має справу із вчинками (ή δε φρόνησις πρακτική); отже, [щоб бути розсудливим], треба володіти [знанням] і того, і іншого [і поодинокого, і загального] або навіть більше [знанням поодиноких справ]. Однак і в цьому випадку є деяке керівне (αρχιτεκτονική) [знання, або мистецтво, тобто політика]. (VIII). І державне мистецтво (ή πολιτική), і розсудливість (ή φρόνησις)-це один і той же склад (ή έξις), хоч ці поняття і не тотожні. Адже розсудливість у справах [25] держави (ή περί πόλιν φρόνησις) буває або, як керівна, законодавчою наукою (ή νομοθετική), або, як причетна поодиноким справам, має загальну назву державної науки (ή πολιτική)(18). Вона передбачає як вчинки, так і прийняття рішень, бо що вирішено постановою народних зборів, те здійснюється зрештою (το εσχατον) у вчинках. Тому тільки про цих людей кажуть, що вони займаються державними справами, оскільки тільки вони діють подібно ремісникам(19). Вважається, [30] однак, що найбільшою розсудливістю є та, що пов'язана з самою людиною, причому з однією (ή περί αυτόν και ένα); вона також має загальну назву "розсудливість". А з тих [розсудливостей, що не пов'язані з однією людиною], одна господарська, інша законодавча, третя державна, причому остання поділяється на розсудливість у прийнятті рішень (βουλευτική) і в судочинстві (δικαστική).
9. Отже, знання [блага] для себе буде одним з видів пізнання, але він дуже відрізняється [від інших видів]. 1142а Вважається також, що розсудливий - це той, хто знає власне благо і ним займається; що ж до державних мужів (ο'ι πολιτικοί), то вони лізуть у чужі справи (πολυπράγμονες). Тому Евріпід і говорить:
Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 319; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |