КНИГА СЬОМА 1 страница

1 (І). [15] А тепер слід сказати, виходячи з іншого принципу (άλ-λην ποιησαμένους 6ίρχήν), що існує три види такого, чого уникають у вдачах (περί τα ήθη): зіпсутість (ή κακία), непоміркованість (ή άκρασία), звірство (ή θηριότης). Протилежності (τα εναντία) щодо першого і другого очевидні, бо одне ми називаємо доброчесністю (ή αρετή), а інше - поміркованістю (ή εγκράτεια); звірству ж найбільше підходить протипоставити вищу від нас доброчесність (την υπέρ ημάς αρετήν) - [20] як би героїчну і божественну (так і Гомер склав слова Пріама про Гектора, що він, нібито, був вельми чеснотливий:

Так, не смертного мужа здавався він сином, а бога!)(1).

Так що, коли, як мовиться, при надлишку доброчесності з людей стають богами(2), то, очевидно, саме такий склад [душі] протилежний [25] звірячому, і, як звірю не властиві ні зіпсутість, ні доброчесність, так не властиві вони й богу, але [у нього] є щось, що ціниться вище доброчесності, а у [звіра] -деякий рід [вдачі], відмінний від зіпсутості.

Але як людина рідко буває "божественною" (подібно до того як зазвичай звертаються лаконці: коли вони кимсь захоплені надзвичайно, вони кажуть "божественний муж" (σεΐος άνήρ)(3)), так рідко зустрічається серед людей і [30] звіроподібний (Ь θηριώδης), причому головним чином серед варварів, а ще народжуються такими через хвороби і каліцтво; і ми тавруємо цим [словом] тих між людьми, хто від зіпсутості переступає [всякі] межі.

(1) Нот. II. XXIV. 258.

(2) Богоподібність героїв, що відзначаються доброчесністю, є однією з тем античної міфологічної традиції.

(3) Архаїчне гомерівське σεΐος замість θειος підкреслює іронічність Арістотеля. За словами Платона (Plato. Meno. 99d), тільки жінки та спартанці називають гарних людей "божественними".

Але про цю схильність нам треба буде згадати пізніше, а про зіпсутість [35] було розказано раніше; [тепер же] треба сказати про непоміркованість, зніженість (ή μαλακία) та розпещеність (ή τρυφή), з одного боку, і про поміркованість та стриманість (ή καρτερία) - з іншого. Річ у тім, 1145b що ні той, ні інший склад [душі] не можна визнати ні тотожним доброчесності або зіпсутості, ні відмінним по роду. Тому-то потрібно, як і в інших випадках, викласти те, що людям уявллється (τα φαινόμενα), і, розібравши спочатку спірні питання, показати таким способом по можливості всі [5] гідні уваги думки (τα ένδοξα) щодо цих пристрастей (περί ταΰτα τα πάθη), а якщо не всі, то більшу їх частину і найголовнішіші: адже коли складності будуть розв'язані і гідні уваги думки - відібрані, тоді й [предмет] буде сприйнятий достатньо (ικανώς).

2. Прийнято вважати, що поміркованість (ή εγκράτεια) і стриманість (ή καρτερία) належать до речей.доброчесних і гідних похвали, а непоміркованість (ή ακρασία) і зніженість (η μαλακία) - [10] до числа поганих і гідних осуду, і "поміркований" (Ь εγκρατής) - це те ж саме, що й "той, хто дотримується розрахунку" (Ь έμμενετίκος τω λογισμω), а "непоміркований" (Ь ακρατής) - "той, хто відступає від розрахунку" (Ь εκστατικός του λογισμού). I якщо непоміркований, знаючи, що [чинить] погано, проте чинить [так] під впливом пристрасті, то поміркований, знаючи, що [його] потяги (α'ΐ έπιθυμίαι) погані, не слідує їм завдяки судженню (δια τον λόγον). I, з одного боку, розсудливого визнають поміркованим і [15] стриманим, а з іншого - на думку одних, [поміркований і витриманий] розсудливий у всіх відношеннях, а на думку інших - не у всіх; і якщо одні змішують розбещеного з непоміркованим і непоміркованого з розбещеним, то інші їх розрізнюють. Про розсудливого ж іноді кажуть, що він непоміркованим бути не може, а іноді - що деякі, будучи розсудливими і одночасно винахідливими, непомірковані. І нарешті, кажуть про непоміркованих у [20] шалу, [у жадобі] почестей і прибутку. Ось що, таким чином, говориться зазвичай.

3 (II). Може виникнути питання, як [можна], маючи правильні уявлення (ϋπολαμβανων ορθώς), бути непоміркованим (ακρατεύεται). З цього приводу деякі кажуть, що "знаючий" (επισταμένος) не здатний бути таким: адже дивно, на думку Сократа, якщо, незважаючи на наявні [в людини] знання (επιστήμης ενούσης), перемагає щось інше і тягає [її за собою], наче раба(4). [25] Сократ же ж бо взагалі відстоював розумність (Ь λόγος) так, наче непоміркованості не існує: ніхто, начебто, не чинить всупереч тому, що уявляється найкращим, а [якщо чинить, то] тільки по невіданню. У такому вигляді це вчення явно суперечить очевидності, і треба дослідити [питання] про пристрасть: якщо [вона буває] по невіданню, то що це за невідання таке? [30] Адже зрозуміло, що той, хто веде непомірковане [життя], все ж не думає [так жити], перш ніж виявився охоплений пристрастю.

(4) Plato. Prot. 352b.

Деякі в одному погоджуються з [Сократом], а в іншому ні, а саме: погоджуються з тим, що нема нічого кращого, ніж знання; але з тим, що ніхто не чинить всупереч тому, що здалося (παρά 10 δόξαν) кращим, не погоджуються. І тому вони стверджують, що непоміркований перемагається (κρατείσθαι) задоволеннями як такий, що має [35] не знання, а тільки думку. А якщо це дійсно тільки думка а не [точне] знання, і якщо задоволенню і пристрасті протидіє не чітке (μηδ' Ισχυρά) уявлення, 1146а а смутне, як у нерішучих, то можна поспівчувати тому, хто не дотримується (μη μένείν) цих [думок і уявлень] у хвилини сильних потягів. Але зіпсутим не співчувають, так само як всьому іншому, що гідне осуду.

Можливо, тоді розсудливість протистоїть [потягу]? [5] Адже вона в нас - найсильніше (ίσχυρότατον). Але [таке припущення] безглузде: бо тоді одна і та ж людина буде одночасно розсудливою і непомірко-ваною, тим часом ніхто, мабуть, не стверджуватиме, що розсудливому властиво з власної волі здійснювати найгірші вчинки. Крім того, раніше вже було показано(5), що розсудливий як такий, що має справу з останніми даностями, є [людиною] вчинків (πρακτικός) і такий, що володіє й іншими доброчесностями.

Далі, якщо [10] бути поміркованим - значить мати сильні і погані потяги, то ні розсудливий не буде поміркованим, ні поміркований - розсудливим, тому що розсудливому не властиво мати ні надмірних, ні поганих потягів. А якщо потяги корисні, склад [душі], який перешкоджає слідувати їм, - поганий склад; таким чином, не всяка поміркованість [15] доброчесна. Але якщо потяги слабкі і не погані, [у поміркованості] немає нічого вражаючого, а якщо вони погані, але слабкі, то - нічого великого.

Далі, якщо поміркованість примушує дотримуватися всякої думки, в тому числі помилкової, вона погана. А якщо непоміркованість полягає у відступі від усякої думки, то буде [існувати] деяка доброчесна непоміркованість, як, наприклад, у Софоклового Неоптолема [20] в "Філоктеті": адже він заслуговує на похвалу за те, що не тримався того, у чому його переконав Одіссей, оскільки брехати було болісно(6).

(5) Див.: 1140М-6, 1141b14 наст., 1142а23 наст., 1144b30 наст.

(6) Soph. Phil. 54-122, 895-916.

Крім того, вводить в оману (ψευδόμενος απορ'ια) софістичне розмірковування (Ь σοφιστικός λόγος). Дійсно, через те, що софісти хочуть доказати парадокси (παράδοξα βούλεσθαι έλέγχειν), щоб, коли це вдасться, викликати здивування, - через це отриманий силогізм і являє собою нерозв'язну трудність (η απορία). Дійсно, думка [25] скована, коли через незадоволення висновком триматися його не хоче, а йти далі не може, тому що не здатна спростувати [це] міркування.

При одному [софістичному] розмірковуванні випливає, що нерозсудливість (ή αφροσύνη) укупі з непоміркованістю є доброчесність. Дійсно, від непоміркованості людина здійснює вчинки, протилежні [її власним] уявленням, а [від нерозсудливості] їй уявляється, що чеснотливі вчинки хибні (ταγαθό; κακά είναι) і робити їх не слід, і, значить, вона буде здійснювати вчинки чеснотливі, а не [30] хибні.

Далі, хто приносить собі задоволення і домагається їх по переконанню і свідомому вибору, той, значить, видасться кращим у порівнянні з тим, хто так чинить не по розрахунку, а від непоміркованості: адже його легше зцілити, тому що можна переконати. До непоміркованого ж стосується прислів'я, у якому [35] говориться: "Коли водою подавишся, чим запивати?", тому що якби людина здійснювала вчинки 1146b по переконанню, то, будучи переконаною, вона перестала б так чинити; у даному ж випадку переконана <в одному> вона, одначе, робить по-іншому.

І нарешті, якщо непоміркованість і поміркованість можуть відноситися до всього, хто ж тоді буде непоміркованим у всіх відношеннях (απλώς)? Дійсно, ніхто не наділений всіма [видами] непоміркованості в сукупності, а тим часом ми говоримо, що дехто непоміркований у [5] всіх відношеннях.

4. Такі, отже, певні [логічні] ускладнення (απορ'ιαΐ), які тут виникають: одні з них треба відкинути, а інші зберегти, бо розв'язання [логічного] ускладнення - це виявлення (ή εύρεσις) [істини].

(III). Передусім, звичайно, належить розглянути, свідомо (ειδότες) чи ні [діють непомірковані], і якщо свідомо, то в якому значенні; потім, у яких речах слід вважати людину непоміркованою [10] і поміркованою, тобто (λέγω) чи в будь-яких задоволеннях і стражданнях, а чи [тільки] в якихсь цілком визначених речах (περί τινας αφωρισμένας), а крім того, чи одне і те ж бути поміркованим і стриманим, а чи це різні речі? Відповідним чином слід розглянути й інші питання, які тісно пов'язані з цим дослідженням (ή θεωρία).

Початок нашого розгляду - чи розрізнюються [15] поміркований і непоміркований по тім, з чим вони мають справу, а чи по тім, як вони до цього ставляться, тобто чи є людина непоміркованою тільки тому, що непоміркована стосовно цілком певних речей, чи не тому, але тому, як вона до них ставиться; або ж і не через це, але внаслідок як того, так і іншого. Наступне питання: чи до всього відноситься непоміркованість і поміркованість чи ні? Адже непоміркований не у всьому є непоміркованим [20] взагалі (απλώς), але саме в тому, у чому [є непоміркованим] розбещений; і не від того він непоміркований, що просто має справу з цими речами (бо тоді непоміркованість була б тотожна розбещеності), але від того, що має з ними справу цілком певним чином (τω ώδΐ). Адже якщо розбещеного штовхає свідомий вибір, оскільки він вважає, що треба завжди переслідувати безпосереднє задоволення, то непоміркований так не думає, але домагається того ж самого.

5. Для нашого розмірковування не важливо, що непомірковане життя ведуть (ακρατεύονται) всупереч істинній думці, а не всупереч [25] знанню, адже деякі з тих, у кого є думки, не сумніваються, а, навпаки, думають, що їх знання точні. Тому, якщо [скажуть, що ті], хто мають лише думки, поступають всупереч своїм уявленням [про належне] через слабку впевненість швидше, ніж ті, у кого [тверді] знання, то виявиться, що жодної різниці між знанням (t| επιστήμη) і думкою (ή δόξα) немає. Дійсно, деякі анітрохи [30] не менш упевнені в тому, про що мають думку (οΐς δοξάζουσιν), ніж у тому, про що мають знання (οΐς επίσταν-ται). Геракліт ясно це показує(7).

(7) Це, очевидно, посилання на вчення Геракліта як таке.

Але оскільки ми говоримо "знати" (το επ'ιστασθαι) в двох смислах ("знає" ж бо кажуть і про того, хто, володіючи знанням, не застосовує його, і про того, хто застосовує), то відмінність виявиться між вчинками всупереч належному у наділеного знанням, що його не застосовує, і у наділеного знанням, що його застосовує: [35] саме це останнє здається дивним, а не [те, що так чинять] без застосування знання.

Далі, коли вже засновки бувають 1147a двох видів (δύο τρόποι των προτάσεων), ніщо не заважає, маючи обидві, чинити всупереч знанню, тобто застосовувати знання загального засновку (το καθόλου), а окремого ні; тим часом вчинки (τ& πρακτα) - це окремі випадки (τα καθ' έκαστα). Але розрізняється й саме загальне, бо воно може стосуватися самої [5] дійової особи (εφ' έαυτοΰ), а може й предмета (επί του πράγματος): так, наприклад те, що "всякій людині корисно сухе", означає що сам я - людина або що така-то якість - сухість. Однак, чи має дана річ дану якість, людина або не знає, або не застосовує [своє знання]. При тому і іншому способі [знати] різниця буде такою величезною, що не видасться дивним, якщо [людина помиляється], володіючи знанням тільки в одному із смислів; дивно, якщо [вона це робить], володіючи ним [10] інакше.

Крім того, людям властиво володіти знанням і способом іншим у порівнянні з щойно названим. Дійсно, у володінні [знанням] без застосування (εν τω έχειν μη χρήσθαι) ми бачимо вже зовсім іншу властивість (ή έξις), так що в якомусь значенні людина знанням володіє, а в якомусь не володіє, як, скажімо, той, що спить, божевільний і п'яний. Однак саме таким є стан (ούτω διατίθενται) людей, [15] охоплених пристрастями. Адже напади шалу (ΟΙ θυμοί), любовні потяги (επιθυ-μίαι αφροδισίων) і деякі [інші] з таких [пристрастей] вельми помітно впливають на тіло, а в деяких викликають навіть божевілля (ή μανία). Ясно тому, що необхідно сказати: помірковані мають склад [душі], схожий зі [станом] цих людей. Якщо висловлюють судження, що випливає із знання, то це зовсім не означає, що ним володіють: адже і охоплені пристрастями наводять [20] докази і виголошують вірші Емпедокла; а учні-початківці (о'І πρώτον μαθόντες) навіть вибудовують розмірковування (συνείρουσι τους λόγους), але без усякого знання (ίσασι δ' ούπω), бо [зі знаннями] треба зростися, а це вимагає часу. Так що висловлювання людей, які ведуть непомірковане життя, треба уявляти собі подібними мовам лицедіїв.

І нарешті, на причину непоміркованості можна подивитися ще й з точки зору [25] природознавства (ώδε φυσικώς). Одна ж бо думка (ή δόξα), [тобто засновок], стосується загального, інша - окремого, де, як відомо, господар - почуття (α\u963σθησις κυρία). Коли ж з цих двох [засновків] склалася одна [думка], то при теоретичному [засновку] необхідно, щоб душа висловила висновок, а при [засновках], пов'язаних з дією (εν δε ταΐς ποιητικαΐς), - щоб тут же здійснила її у вчинку. Наприклад, якщо "треба куштувати все солодке", а ось це - як один якийсь з окремих [30] [випадків] - солодке, то, маючи можливість і не маючи перешкод, необхідно негайно здійснювати відповідний вчинок. Отже, коли в нас присутній загальний засновок, заборонна куштувати солодке, і [загальний] засновок, що "все солодке приносить задоволення", і [якщо перед] нами щось солодке (а це останнє і виявляється дійовим), то, будь у нас потяг [до задоволень], тоді одне говорить, що цього треба уникати, але потяг веде за собою: [35] бо ж кожна з частин [душі] здатна привести [нас] у рух. Таким чином, виходить, 1147b що непомірковане життя ведуть під впливом певних розмірковувань і думок, які самі по собі не суперечать (хіба тільки по випадковості) вірному судженню - адже суперечить йому потяг, а не думка. Так що і з цієї причини також звірі не непомірковані, оскільки не мають загальних [5] уявлень, але тільки образи (ή φαντασία) і пам'ять про окремі [предмети].

Як усувається невідання і до непоміркованого повертається його знання, пояснює те ж саме вчення, яке [тлумачить стан] сп'янілого і сплячого, і для пристрасті воно не є особливим; слухати це [вчення] слід у природознавців (φυσιολόγοι).

Оскільки ж кінцевий засновок (ή τελευταία πρότασις) - це і думка [10] про те, що сприймається почуттями (δόξα αισθητού), і господар вчинків (κυρία των πράξεων), а одержимий пристрастю або не знає цієї посилки, або ж знає, але так, що це знання, як було сказано, означає не знання, а тільки повторення слів, так само як п'яний [бурмотить вірші] Емпедокла; оскільки [далі] останній член [силогізму] не має узагальнюючого значення і, мабуть, не є на відміну від узагальнення [тобто узагальнюючого члена], науковим (το επιστημο-VlKOV), то, схоже, виходить якраз те, що хотів довести [15] Сократ. Адже пристрасть не виникає в присутності знання, яке вважається науковим у властивому значенні (ή κυρίως επιστήμη), і це знання не захоплюється силою пристрасті; пристрасть виникає, коли в нас присутнє [тільки] почуттєве знання.

Отже, про те, свідомо чи несвідомо і в якому значенні свідомо можна вести непомірковане життя, хай буде сказано досить.

6 (IV). [20] Услід за цим належить сказати про те, чи існує взагалі непоміркований (απλώς ακρατής), а чи всі [непомірковані тільки] частково (κατά μέρος), і якщо [взагалі непоміркований] існує, то з чим він має справу (περί ποια εστί).

Ясно, тим часом, що помірковані і стримані, так само як помірковані і зніжені, виявляють себе у відношенні до задоволень і страждань. Коли вже з того, що приносить задоволення, одне - речі необхідні (τα μεν αναγκαία), а інше само по собі заслуговує обрання (τα δ' α'ιρετά), [25] але допускає порушення міри, причому необхідне відноситься до тіла (під цим я маю на увазі те, що пов'язано з їжею і любовною потребою, і тому подібні тілесні потреби, з якими ми співвіднесли розбещеність і розсудливість), а що є не необхідним, заслуговує обрання саме по собі (я маю на увазі, [30] наприклад, перемогу, пошану, багатство і тому подібні блага і задоволення), -- [коли вже все це так], тоді тих, хто [в речах, гідних обрання], всупереч укладеній в них самих правильному судженню, порушують міру, ми не називаємо взагалі непоміркованими, але уточнюємо: "помірковані у відношенні до майна", або "до наживи", або "до почестей", або "в шалу", і не [говоримо] без уточнень, тому що ці люди відрізняються від [непоміркованих в необхідних речах] і називаються непоміркованими внаслідок [35] схожості, як, наприклад, переможець на Олімпійських іграх по імені Людина (Ь άνθρωπος): 1148а адже в випадку з ним загальне поняття "людина" мало відрізнялося від власного імені, але все ж відрізнялося(8). І ось підтвердження (σημεΐον δε): непоміркованість [у загальному значенні] засуджують не тільки як погрішування, але і як певну зіпсутість чи то взагалі, чи то в частковому значенні, [тоді як] нікого [з непоміркованих] в іншому так не засуджують.

(8) 3 Оксірінхського папірусу відомий олімпійський переможець з кулачного бою 456 р. до Р.Х. по імені Антропос - Людина. Його ім'я використовувалося, очевидно, для ілюстрації думок Арістотеля щодо загальних понять.

З тих, [5] хто має справу з тілесними насолодами (περί τος σωματικός απολαύσεις), у зв'язку з якими ми говоримо про розсудливе і розбещене, той, хто не по свідомому вибору, але всупереч і йому, і думці, домагається надмірних задоволень і уникає страждань, голоду, спраги, спеки, холодів і всього, що буває від дотику і смаку, [10] іменується непоміркованім, - без уточнень (оі) κατά πρόσθεσιν), що в такому-то відношенні (περί τάδε), наприклад у гніві, - а просто взагалі непоміркованім. Підтвердження таке (σημεΐον δε): зніженим вважають за відношення до цих [задоволень і незадоволень], але не за відношення до якогось з тих [не тілесних задоволень]. І з цієї причини ми майже ототожнюємо непоміркованого і розбещеного, так само як поміркованого і розсудливого, але нікого [15] з тих [інших], оскільки вони мають справу з майже одними і тими ж (περί τας αίηάς πως) задоволеннями і стражданнями. Але хоч вони [розбещений і непоміркований] виявляють себе у відношенні до одного і того ж, вони це роблять не однаково, а один - по свідомому вибору, інший - ні.

Тому-то ми, скоріше, назвемо розбещеним того, хто, не відчуваючи потягу або відчуваючи потяг помірний (ήρεμα), домагається надмірних задоволень і уникає [навіть] помірних страждань, ніж того, хто [робить це] через [20] палкий потяг. Що ж, дійсно, накоїть перший, з'явися в ньому ще й по-юнацьки [пристрасний] потяг (επιθυμία νεανική) і сильне страждання (λύπη Ισχυρά) через потребу в необхідних речах? Однак, згідно з розподілом, зробленим раніше(9), серед потягів і задоволень існують і такі, що по роду належать до речей прекрасних і доброякісних (бо серед речей, що приносять задоволення, деякі за природою гідні обрання), і протилежні їм, і такі, що знаходяться [25] посередині (τα μεταξύ), наприклад майно (χρήματα) і прибуток, перемога й пошана. З приводу всього - і цих речей, і тих, що знаходяться посередині - людей засуджують не за те, що вони відчувають їх вплив, почувають до них потяг і любов, але за те, як вони це роблять, а саме за те, що порушують міру. Ось чому засуджуються й ті, хто всупереч [вірному] судженню або утримуються від чогось прекрасного за природою і [30] благого, або [всупереч думці] переслідують це, як, наприклад, ті, хто більше, ніж треба, клопочуться про пошану або про дітей і батьків, бо хоч це також належить до благ і, хто клопочеться про це, заслуговує на похвалу, однак і тут буває свого роду непомірність (якщо, скажімо, хтось, як Ніоба, сперечається з богами(10) або ж називає батька, як Сатир, 1148b прозваний отцелюбом (Ь φίλοπάτωρ), оскільки вважали, що він поводиться дуже безглуздо"); однак зі сказаного не випливає якась зіпсутість у цьому, тому що сам по собі кожний такий предмет потлілу належить до речей, за природою гідних обрання, а поганими і такими, яких уникають, є надмірності в них. Так само [5] нема й непоміркованості: адже непоміркованість не тільки те, чого слід уникати, але й одне з того, що засуджується; унаслідок же схожості пристрасті (δι' ομοιότητα δε του πάθους) про непоміркованість ми тут говоримо, уточнюючи в кожному окремому випадку, в чому [полягає] непоміркованість, так само як "поганий лікар" і "поганий актор" ми говоримо про людину, яку не назвали б "поганою взагалі" (απλούς κακός). І ось як тут ми не [обходимося без уточнення], тому що кожна з цих [10] ["зіпсутостей"] означає не властиву зіпсутість (t| κακία), але подібну їй по відповідності (τω αυαλογον όμοια), так, очевидно, і в випадку з непоміркованістю і поміркованістю треба мати на увазі (ύποληπτέον) тільки ту непоміркованість і ту поміркованість, що стосуються того ж самого, що й розсудливість і розбещеність. А в зв'язку з шалом ми вживаємо ці слова тільки через схожість [пристрасті], і тому говоримо "непоміркований", уточнюючи: "в нападах шалу", так само як: "в честолюбстві" і "в наживі".

(9) Пор.: 1147b23-31.

(10) Ніоба, за міфами, дочка малоазійського царя Тантала. Горда своїми дітьми (у неї було семеро синів та семеро дочок), вона похвалялася перед Лето, яка народила тільки Лполлона та Артеміду. Помщаючись за зневажену матір, Аполлон та Артеміда винищили стрілами всіх дітей Ніоби. Остання з горя перетворилася на скелю, з якої витікають сльози.

(11) Грецькі коментатори розповідають історію якогось Сатира, котрий скоїв самогубство після смерті батька (Asp. 158,15-17; Anon. 426,22-29). Геліодор же (Heliod. 144, 3) читає επικαλούμενος tbv πατέρα, без περί, тобто: "називає у молитвах батька богом". Крім того, висловлюється припущення, що тут ідеться про реальну особистість, одного з боспорських царів, поміж якими ім'я Сатир було звичним; можливо, цей останній обожнив свого батька і отримав титул Філопатор.

(V). [15] Якщо деякі задоволення є природними, одні - безвідносно, інші - в залежності від роду тварин і людей, а деякі не є [природними], але одне виникає внаслідок каліцтва, інше - внаслідок вдачі (δι' έθη), а ще інше - через ницість єства (δια μοχθηρός φύσεις), то й для кожного з названих випадків також можна виявити найбільш близькі їм склади [душі]. Останніх же [із названих вище] я називаю звіроподібними (θηριώδεις), [20] наприклад: істоту жіночої статі (ή ανθρωπον), про яку розказують, що вона, розтявши вагітних, пожирає дітей(12); або тих, хто насолоджуються (як розказують про деяких з дикунів, що мешкають біля Понту) сирим чи людським м'ясом; або тих, хто позичають один одному дітей для бенкету; або те, що розказують про Фаларіса(13).

Дата добавления: 2015-05-26