Популярне мистецтво” та український дизайн 1960-х рр. Диференціація дизайнерських спеціалізацій в Україні у 1970–1980 рр

“Популярне мистецтво” та український дизайн 1960-х рр. Урізноманітнення стильових проявів, диференціація дизайнерських спеціалізацій в Україні у 1970–1980 рр.

Проекціювання дизайнерської сфери України на загальносвітове дизайнерське тло періоду 1960-1980-х рр. показало, що у колі українських дизайнерів-професіоналів реалізовуваласяголовним чином та складова менталітету українського суспільства, яка полягала у наслідуванні характеру російсько-сибірського цивілізаційного конгломерату. Інша складова українського менталітету, котра походила від властивостей європейських суспільств, мала значно менше ґрунту для реалізації в дизайні України того періоду.

Взагалі дизайнерів можна розділити на декілька видів: одні, що працюють в штаті конструкторських бюро над серіями, що мало відрізняються одна від одної, технічними виробами одного і того ж призначення; інші – в самостійних проектних організаціях, що формують стильові напрямки; ще інші – художники-експериментатори, дизайнери-консультанти, які відображають у своїй творчості загальні пошуки в сучасному мистецтві, активно впливаючи на естетичний стиль епохи

«Хвилі» активного розвитку дизайн-освіти (на засадах функціоналізму) в європейських державах у 50–60-ті рр. ХХ ст. дійшли і до СРСР, що стало своєрідним «знаменням» для становлення вітчизняної освітньої галузі.

Отже, почався новий етап функціонування дизайн-освіти. Як відомо, ще у 1946 р. було засновано Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва з метою підготовки кадрів для оздоблення архітектурних споруд, усіляких середовищних об’єктів символікою сталінізму, тобто для нав’язування «європейському Львову» радянської ідеології. Однак, під впливом історичних обставин Львівський інститут став згодом цілком європейською академією мистецтв, в якій і нині розвивається дизайн-освіти. Одним із здобутків навчального закладу нині є дизайн одягу.

У Києві у 50-х рр. школу майстрів декоративно-прикладного мистецтва при Київському музеї українського мистецтва було реорганізовано у Київське училище прикладного мистецтва, а з 1962 – у Київський художньо-промисловий технікум. Підготовку фахівців на базі технікуму стали здійснювати за такими дизайнерськими спеціалізаціями: «художнє конструювання» і «художнє оформлення». Першими викладачами дизайну були: І. Волкотруб, Є. Козлов, А. Пантюхін, Г. Гладиренко, М. Богданович, М. Ковальов, А. Горенко.

У Харкові у 1963 р. було реорганізовано художній інститут на художньо-промисловий. У цьому напрямку він, однак уже у статусі академії, функціонує і нині. Як відомо, у реорганізованому інституті одразу було закладено підвалини трьох основних гілок сучасного дизайну: промислового дизайну, графічного дизайну і дизайну середовища. Навчання майбутніх фахівців забезпечували видатні митці і висококваліфіковані педагоги: Л. Винокуров, В. Константинов, В. Лістровий, В. Синєбрюхов, З. Юдкевич. Однак окремі представники педагогічного колективу не розуміли і не приймали ідеї входження мистецтва у промисловість, були негативно налаштовані проти самого факту реорганізації художнього інституту на художньо-промисловий, а декотрі просто пов’язували усе естетичне з ілюстративним станковізмом. Згодом в інституті було створено нову конструктивну методику підготовки дизайнера, яка пізніше стала нормою.

Промисловий дизайн в Україні. Експериментальна студія художників-промисловців при спілці художників України (1965 р.).

На рубежі 70-х років ХХ століття в професійних колах дизайнерів Радянського Союзу і, відповідно, України формується усвідомлення, яке дуже чітко і професійно виважено висловив видатний теоретик дизайну, дизайнер, публіцист, художник та педагог В.Ф. Сидоренко стосовно змін щодо ціннісних орієнтацій в дизайнерській діяльності, коли новий смисл викликав зацікавленість дизайнерів до проектування “великих систем”: “Естетичний ідеал цілісності предметного світу все більше пов’язується з проектно-художніми програмами, які ставлять в центр уваги образ соціальної життєдіяльності, образ культури” [1].

В рамках такої орієнтації на початку 70-х років фахівцями ВНДІ технічної естетики започаткована робота з теоретичної і методичної розробки методу дизайнпрограмування, що об’єднало “елементи діяльнісного, програмно-цільового, системного, культурологічного та естетико-художнього підходів”. Розвиток методу дизайн-програмування збагатив професійний арсенал засобів дизайну, що знайшли своє віддзеркалення в теорії та практиці дизайну, а саме: класифікація, типологізація, програмноцільовий і середовищний принципи, тематизація, системний аналіз, проблематизація.

Метод дизайн-програмування знайшов вираження як в теоретичних, так і в практичних (проектних) розробках. Одночасно велася кропітка робота щодо дизайн-проектних розробок різноманітних комплексних і системних об’єктів, різних за масштабом, соціально-культурним призначенням, морфологічними характеристиками та функціональною спрямованістю.

Наприклад, класифікація, типологізація і проблематизація в дизайн-програмуванні, а також в дизайн-проектуванні комплексних системних об’єктів завжди не обходить такі фундаментальні аспекти творчого процесу дизайну, як визначення мети (та підцілей); обґрунтування художньої концепції створення (проектування, виготовлення) комплексного об’єкта; врахування проектної та ринкової ситуації тощо.

Подальший розвиток дизайн-діяльності характеризується, зокрема, тим, що методика та властиві їй засоби методу дизайн-програмування в основному “адаптувалися” в методику дизайн-проектування комплексних і системних об’єктів, і лише засоби, притаманні оргпрограмам чи нормативним програмам, не завжди і частково знаходять своє вираження в дизайн-проектному процесі. Безліч прикладів, коли, здійснюючи дизайнерські розробки різноманітних дизайн-проектів, дизайнери широко викори- стовують такі засоби, як класифікація, типологізація, проблематизація, концептуалізація; системний та середовищний підхід; проектне моделювання; образна та морфологічна трансформація; композиційне формоутворення; врахування типів споживачів та поведінкових ситуацій в рамках сценарного моделювання; врахування ринкових, екологічних, ергономічних, технологічних та інших чинників, притаманних, наприклад, на етапі і в процесі проблематизації всієї соціально-культурної ситуації тощо.

Розвиток та впровадження бізнес-дизайну (тотального дизайну, нон-дизайну) на теренах Радянського Союзу і, відповідно, України об’єктивно не мав соціально-економічної основи, але привертав увагу теоретиків дизайну очевидними результатами та перспективами в ринкових умовах господарської діяльності в державах з розвиненою економікою. В сучасних умовах, починаючи з 90-х років ХХ століття, в динаміці формування ринкових відносин в Україні в свідомості дизайнерів аналізувалися проблеми проектної культури не тільки в контексті засобів і методів дизайну, об’єктності дизайну, але і ефективності діяльності дизайнера з виробником як суб’єктів ринкової економіки; питань ціноутворення, прибутку та інших чинників підприємницької діяльності. Бізнес-дизайн потребує подальшої методичної розробки з урахуванням органічного зв’язку дизайн-діяльності із специфікою підприємництва.

Запровадження принципу трансформації в створенні окремих виробів і комплексних об’єктів здавна привертає увагу дизайнерів як ефективного засобу рішення професійних задач на основі усвідомлення, що речі, які трансформуються, символізують проектний тип культури і мислення [2]. В цьому контексті принцип обраної та морфологічної трансформації є концепцією культурного середовища, а образна та морфологічна трансформація – одним з принципів дизайнерського формоутворення предметного світу. Подальші дослідження та проектна практика розширять уявлення щодо образної та морфологічної трансформації як засобу рішення дизайнерських задач внаслідок актуалізації для цього засобу такої проектної категорії як образ, що збагатить поняття сучасного напрямку дизайн-діяльності, замість поняття морфологічна трансформація.

Одним з важливих напрямків ефективного використання методів дизайну є актуалізація соціально-культурного і соціально-економічного контекстів щодо оптимізації асортименту промислових виробів в умовах ринкових відносин, знання структури та особливостей функціонування споживчого ринку, формування асортименту товарів.

За результатами цієї роботи можна визначити наступні основи класифікації сучасних напрямків дизайн-діяльності, що знайшли своє теоретично-методичне обґрунтування, яке відзеркалює риси розвитку дизайну з кінця 80-х років ХХ століття до початку третього тисячоліття, а саме: об’єктність – ознака, яка є однією з базових, що може визначати напрямок дизайн-діяльності, наприклад виставково-ярмаркова діяльність, не тільки за назвою, а й окреслити проектну ідеологію і деякі підходи щодо рішення ряда задач, а саме, середовищний підхід тощо. Об’єктність як ознаку можна уявити у вигляді функціонально-морфологічних комплексів, збудованих на принципі уніфікації і агрегатування, наприклад УКМ (універсальна кухонна машина); морфологічних комплексів, тобто промислово-тиражованих морфологічних об’єктів, що становлять розмірно-параметричні ряди (автомашини, телевізори); функціональних комплексів (комплекс малої механізації для присадибного господарства); ансамблю як предметної єдності визначеної художньої системи, що має загальні образно-топологічні ознаки (різноманітні моделі робочого одягу з врахуванням різновидів праці); асортименту як предметного насичення середовища життєдіяльності з урахуванням побутової чи промислової спрямованості; структура діяльності як самостійний об’єкт дизайну чи складова (етап) дизайн-проектування або дизайн-програмування. Якщо структура діяльності є об’єктом дизайну, тоді передбачається оптимізація структурної моделі діяльності визначеного спрямування (державної чи підприємницької установи), наприклад МНС (Міністерства надзвичайних ситуацій) чи дизайн-розробка концепції програми “Здоров’я України”.

Якщо оптимізація структурної моделі діяльності є етапом дизайн-розробки чи дизайн-програми, то в цьому випадку ця процесуально-методична процедура може входити щонайменше в такі етапи як проблематизація, моделювання, концептуалізація, що дозволяє суттєво розширити соціально-культурний контекст, збагатити якість проектної культури. Наприклад, якщо розглядати асортимент промислових виробів як об’єкт дизайну, то оптимізація структурної моделі діяльності зі створення асортиментних рядів товарів широкого споживання є важливим етапом оптимізації всього процесу дизайн-ергономічного забезпечення формування асортименту промислової продукції на всіх рівнях – держави, регіону, підприємства.

Стосовно бізнес-дизайну, то в 90-ті роки ХХ століття актуалізувалася, зокрема в Україні, проблема комерціалізації проектної культури, чому сприяли глобалізація економіки, гостра світова конкуренція на ринку товарів та послуг. Ця, так звана, друга форма дизайну є одним з найперспективніших напрямків дизайн-діяльності, що має носити риси універсального дизайну, який відповідає майже всім викликам сучасного суспільства. Чому майже, тому що сформувався і актуалізувався ще один напрям дизайн-діяльності – екологічний дизайн (екодизайн), який декларує і вже реалізує виразні риси нової проектної ідеології, спрямовуючи розвиток дизайну взагалі на екологізацію проектної культури [5].

Удосконалення різновидів дизайн-діяльності, очевидно, приведе до усвідомлення дизайнерами ще більшої відповідальності своєї місії – інтеграції найкращих рис дизайн-діяльності і збагачення проектної культури, проектної ідеології, методології для розв’язання соціально-культурних проблем, з врахуванням найвищих потреб сучасної людини, викликів сучасного світу і перспектив його розвитку.

Дата добавления: 2015-05-26