Становлення вітчизняного графічного дизайну під час національного відродження 1920-х років

М. Я. Гинзбург – идеолог русского конструктивизма

М.Я. Гинзбург преподавал во ВХУТЕМАСЕ и институте гражданских инженеров. Был одним из основателей и заместителем председателя ОСА (с 1925 г.), а так же ответственным редактором журнала «Современная архитектура» (1926 – 1930 гг.). Работал в секции типизации Стройкома РСФСР (1929 г.), секции социалистического расселения Госплана РСФСР (1930-е гг.). Стал не только одним из лидеров, но и крупнейшим идеологом русского конструктивизма. Практически моделями этой теории были призваны стать жилые и общественные здания «нового социального типа»: здания Госстраха и Наркомфина (в соавторстве, Москва, 1926-1931 гг.), дома Уралоблсовета (Свердловск 1930-е гг.), проект «Зеленого города» (совместно с М.О. Барщем, 1930г.), Дом правительства в Алма-Ате (1928 -1931 гг.). После образования Академии архитектуры СССР (1934г.) руководил подготовкой издания многотомной «Истории архитектуры». К одной из самых последних работ М.И. Гинзбурга относят проект восстановления разрушенного фашистами Севастополя.

Участник многочисленных конкурсов 1920 - 30-х гг. (на проекты Дворца Советов, зданий театра имени В.И. Немировича-Данченко, Наркомтяжпрома и др.). Искал новые пути в строительстве, опираясь на достижения современной техники и промышленности, рассматривал архитектуру как одно из средств организации коллективных форм жизни и быта. Руководил большим творческим коллективом, занимавшимся проектированием жилых домов и комплексов.

В своей книге «Стиль и эпоха» М.Я. Гинзбург писал: каждый стиль искусства адекватно соответствует «своей» исторической эпохе, развитие новых архитектурных течений, в частности, связано с тем, что происходит «…непрерывная механизация жизни», а машина есть «…новый элемент нашего быта, психологии и эстетики.

Подолання формалістичних тенденцій 1930–1950-х років та відновлення галузі. Діяльність Всесоюзного науково-дослідницького інституту технічної естетики (ВНДІТЕ, 1962 р.; з філіалами на Уралі, Далекому Сході, Україні, Білорусі, Литві, Вірменії, Грузії). Періодичні видання (журнал “Техническая эстетика”, 1964 р.). Розробка комплексних художньо-конструкторських програм (ГОСТи – дизайн-програми/державні стандарти). Постанова Ради Міністрів СРСР “Про поліпшення якості продукції машинобудування та товарів культурно-побутового призначення шляхом впровадження методів художнього конструювання” (1962 р.). Поява нових напрямів дизайну в 1970–2000-х роках (гуманітарний, ландшафтний, поліграфічний, створення енергоекономічної побутової техніки, web-дизайн).

Особливості сприйняття дизайнерської професії Україною.

1920-ті рр. – період активізації соціалістичних ідей в Європі – характеризуються активізацією ідей дизайну для бідних, чи то дизайну для всіх. Ті ідеї з’єдналися з фетишизацією технічного, прогресивного у своїй індустріальній спрямованості дизайну і не зважали на проблему його національної орієнтованості, тяжіли до аскетичних, дешевих у виробництві, простих геометризованих форм. Ґенератором їх у Європі був "Баугауз", від якого ідеї просякали до сусідніх із Німеччиною країн і трактувалися там, особливо серед молоді, як модні і престижні для висловлювання.

Показано, що в Україні 1920-х рр., котра більшою частиною території та населення належала до СРСР, сфера художньо-предметної культури здебільшого тією приналежністю і зумовлювалася. Для СРСР та з гілок європейського дизайну, де за ідеал правили речі для масового скромного споживача – прості за формою, уніфіковані в національному відношенні, дешеві у виготовленні, був зрозумілим. Це зумовило успіхи ідей "виробничого мистецтва". Його розвитку сприяв загальний дух відмови від зручностей, прагнення до спрощення. Україна на цьому тлі виявила цілковиту йому тотожність. Українські національні прояви в художньо-предметній сфері здебільшого трактувалися як "хуторянство" та "назадництво".

Злет теоретичної думки в інженерному середовищі Києва, Харкова, Одеси у модерну добу. Розвиток проектної практики. В. Кирпичов, Й. Столяров, О. Хвостенко-Хвостов, А. Петрицький, Б. Косарєв. В. Єрмілов – піонер вітчизняного дизайну.

Становлення вітчизняного графічного дизайну під час національного відродження 1920-х років. В. Татлін, В. Меллер, Д. Сотник, А. Петрицький, В. Семенко, П. Ковжун, В. Данилевський. Асоціація революційних митців України.

Графічний дизайн. У період Першої світової війни 1914-1918 рр. розповсюдились агітаційні плакати (агітація за призов в армію, допомога пораненим і ін.), стилістика якого зробила вплив на подальший розвиток плаката (А.Літ у Великобританії, Ж.Февр у Франції і ін.).

В Російській імперії початку ХХ ст. високохудожні зразки театрального і виставкового плакату створювали І.Я.Білібін, В.А.Серов, К.А.Сомов [11].

Сучасний політичний плакат народився і досяг високого рівня в роки громадянської війни 1918-1920 рр. Розвиваючи традиції сатиричної графіки періоду революції 1905-1907 рр., Д.С.Моор., В.Н.Дені, В.В.Лебєдєв й ін. створили, по суті, нове, бойове мистецтво, що надав розвитку світовому плакату. Ідейна цілеспрямованість, революційна пристрасність, високий художній рівень зробили плакат достовірно масовим засобом агітації, ефективною зброєю в боротьбі за радянську владу. В ті ж роки за ініціативою В.В.Маяковського і М.М.Черемних виник новий вид тиражованого за допомогою трафарету плаката – “Окна роста” [12].

В 20-х – на початку 30-х років важливу роль в розвитку сучасного плаката зіграли А.А.Дейнека, Г.Г.Клуцис, Л.М.Лісицький, Ю.І.Піменов, А.М.Родченко, брати Стенберги, А.І.Страхов [13].

В часи Другої світової війни 1939-1945 рр. найважливішу суспільно-політичну роль грав антифашистський плакат, в післявоєнні роки – плакат на захист миру (П.Пікассо у Франції, Л.Мендес у Мексиці, Т.Трепковській в Польщі).

Під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років в СРСР плакат був дієвим засобом мобілізації народу на боротьбу з ворогом: в цей період, як і в післявоєнні роки, велику роль в розвитку сучасного плаката зіграли В.С.Іванов, Л.Ф.Голованов, А.А.Кокорекін, В.Б.Корецький, І.М.Тоїдзе, Д.А.Шмарінов. В роки війни успішно працювали над плакатом колективи "Вікон ТАРС" і "Бойового олівця", а також багато живописців – А.А.Пластов, І.А.Серебряний, В.А.Сєров й ін. [14].

Стилістично плакат 20-80-х років багато в чому пов’язаний з живописом, графікою і фотомистецтвом (Дж.Хартфілд у Німеччині); на його еволюцію і складання власного виразного мистецтва вплинув і розвиток інших засобів масової інформації, а також поліграфії. Плідно розвивається французький плакат (Ж.Карлю, Кассандр, П.Колен, Ш.Лупо, Ж.Пікар-Леду).

В Україні вони зустрічаються ще з 1920 р. (зокрема, художнє конструювання, промислове мистецтво, художник-конструктор, художник-оформлювач). Проте в тодішньому СРСР і в Україні таких спеціалістів почали готувати тільки на початку 1980-х рр. у 13 вищих навчальних закладах СРСР, а в Україні – в Києві, Харкові і Львові, а також в п’яти середніх спеціальних навчальних закладах.

Уже з 1965 р. при спілці художників діє експериментальна студія художників-промисловців. Це, звичайно, не означало, що в дизайні досягнуто значних успіхів, але свідчило про те, що участь художників у сучасному виробництві є необхідним. Найбільшим досягненням дизайну було створення науково-дослідного інституту технічної естетики. Дизайнерами називають себе і такі художники, які в своїй творчості частково торкаються дизайнерських проблем [16].

Дата добавления: 2015-05-26