Злочинця

Зосередження уваги римської юриспруденції на з'ясуванні мети і змісту публічного делікту

сформувало ще одну важливу особливість оцінки злочину: практично не розрізнялися власне

здійснення злочину і співучасть, підбурювання до злочину і його виконання, хоч різні відтінки

злочинної поведінки було з'ясовано і проаналізовано. Результатом такого підходу була сентенція:

«Хто дає згоду, має бути покараний як той, хто діє», що стала підґрунтям встановлення

кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини проти римського народу чи прин-

цепса. Навіть смерть злочинця не припиняла карного переслідування осіб, що мали у такий спосіб

відношення до дійсного чи уявного злочину – «у справах про злочин проти громади кожен – не

співучасник, а найголовніший виконавець».

Умовою карної відповідальності була вина як певне негативне психічне ставлення злочинця до

передбачуваної карним законом дії. Ідея врахування ставлення суб'єкта злочину до своєї провини

сформувалася ще в рамках юрисдикції понтифіків і тих критеріїв, якими керувалися жерці в

покаранні тих, кого вважали порушником суспільно-релігійних порядків. (У позарелігійному

юридичному покаранні не мало значення ставлення порушника до вчиненого: головним було

з'ясувати, що вчинено, ким і за яких обставин.) Порушення релігійних церемоній поділялися на

значні та дрібні – тобто такі, що можна вибачити. При цьому малося на увазі, що значні делікти

вчинено свідомо, а дрібні – результат недбалості. Відповідно значні делікти тягли для порушника

ганьбу, а дрібні – лише осуд з виховною метою. З часом це стало виглядати так, що лише значні

делікти, тобто ті, що вчинені свідомо, трактувалися як підстава застосування карних санкцій.

З часів визнання християнства офіційною релігією під його впливом наявність провини

(вини) визнається обов'язковою умовою карної відповідальності. «Sine culpa non est aliquis puniendas

» (Без вини немає будь-якого покарання. Немає вини – немає покарання), – вважали римські

юристи. Безвинне вчинення протиправної дії, очевидно, взагалі не давало підстави загальної

кваліфікації її як злочину.

Отже, історично склалося так, що і архаїчне, і пізнє римське право виходило з того, що для

карності публічного делікту обов'язковою є його навмисність. Дії протиправні, але ненавмисні,

тобто вчинені з необережності, недбалості тощо кваліфікації як злочини не підлягали (хоч

розглядалися як приватноправові делікти). Через це у римському праві визнавалася єдина форма

карної провини — dolus (злочинний намір, злий умисел). Хоча іноді допускалося, що

протиправна дія сама по собі, за своєю природою вимагає покарання, але в цих випадках припу-

скалася наявність dolus, що трактувалася як злочинна зневага індивіда до публічного

Дата добавления: 2015-05-31