Селення

Позбавлявся статусу римського громадянина шляхом вигнання з громади назавжди, продажу в

рабство «за Тибр» – поза римську територію) або частковим. Часткове позбавлення римського

громадянства наставало або після засудження до позбавлення прав у римській родині (злочин

проти родичів, безчесні вчинки), або після спеціального позбавлення прав громадянства через

засудження до вигнання (deportatio). Депортація не позбавляла колишнього римського

громадянина статусу вільної людини і пов'язаного з цим права на захист. Депортація звичайно

полягала у примусовому переселенні на який-небудь острів. Іноді траплялися випадки

примусового переселення засудженого у віддалені римські селища па нових територіях (свого часу

на таке був засуджений поет Публій Овідій Назон). Режим депортації міг бути різним і

передбачати різні наслідки. Зокрема, засуджений міг бути висланий взагалі з Риму без зазначення

конкретного місця його проживання. Тоді він міг жити будь-де, крім Риму, звісно, якщо не було

заперечень органів місцевої влади. Разом з тим, засудженого могли заслати у певне місце. У цьому

випадку представники місцевої влади стежили, щоб він не залишав визначеного йому місця по-

Вирок міг передбачати можливість повернення у Рим після закінчення певного терміну. Але

якщо такого застереження у вироку не було, то засланий не міг повернутися без спеціального

дозволу під загрозою нового карного вироку. Єдиною можливою підставою самовільного

повернення із заслання визнавалося обґрунтоване бажання бачити імператора чи клопотатися

перед ним у своїй справі (звісно, якщо раніше не було негативної реакції імператора на

клопотання даної особи);

3) примусові роботи. До цього виду покарання засуджували, як правило, неримських

громадян. Римські громадяни могли бути засуджені до примусових робіт за умови попереднього

позбавлення їх громадянства. Лише після цього вони каралися цим, ніби рабським, ганебним

заняттям – роботою не для власного задоволення, а з примусу.

Існувало два основних види примусових робіт: а) праця на копальнях (за злочини проти

римського народу, за військові злочини тощо). Вона вважалася за ступенем суворості наступним

покаранням після страти; б) використання в школі гладіаторів як інструктора, бійця, «ляльки» для

тренувань тощо. Цей вид примусових робіт був сприятливішим для засудженого, оскільки давав

потенційну можливість при «професійному успіху» одержати звільнення від покарання;

4) ув'язнення. Вміщення до в'язниці як покарання за злочин практикувалося тільки щодо

рабів – за дрібні делікти: непослух, відмову від свідчень тощо. В'язницями слугували, в основному,

колишні храмові приміщення або підземні приміщення при цирках, школах гладіаторів тощо, які

могли використовувати і не за прямим призначенням. Конкретні терміни ув'язнення нормами

права не передбачалися. Можна припустити, що визначення таких строків залежало у кожному

випадку від адміністративної практики, що склалася;

5) тілесні покарання. Тілесні покарання, що тягли каліцтво (відрубування рук, ніг,

таврування тощо), у римському карному праві не застосовувалися (лише у ранню добу

покалічення допускалося як засіб припинення найтяжчих деліктів). Тілесні покарання з метою

завдання болю засудженому також зустрічалися нечасто та й то, головним чином, як додаткове

покарання. Слід зазначити, що взагалі тілесні покарання як самостійна й єдина санкція за злочин

застосовувалися тільки за крадіжки дітей. Взагалі тілесне покарання (бичування) вважалося

ганебним і застосовувалося до рабів: їх били спеціальним бичем, що було не стільки боляче,

скільки ганебно.

Варто звернути окремо увагу на одну ситуацію, коли могли застосовуватися засоби тілесного

впливу «меншого ступеня ганебності». Наприклад, вільних римських громадян могли бити

ціпками чи різками, але не у вигляді карного покарання, а як стягнення поліцейсько-

адміністративне або військове. Таке стягнення накладалося магістратом. При цьому мав значення

той етично-правовий нюанс, що пучок різок (fascis), у який за межами Риму ще й вкладали

сокиру, вважався ознакою влади посадової особи – магістрата, який за ним носили спеціальні

слуги-ліктори. Цим ніби пом'якшувалися суспільно-моральні наслідки биття різками за вказівкою

магістрата, оскільки той виступав як втілення частки величі римського народу;

6) штрафи. За дрібні злочини, що були дуже близькими до приватних деліктів, могло

застосовуватися також стягнення певної кількості майна – штрафів. Штраф міг бути виражений у

матеріальній формі (наприклад худобою) та у грошовій. Застосовували штрафи в основному

магістрати. їх можна було накладати тільки у разі, якщо в законі точно вказаний розмір штрафної

санкції за публічний делікт.

Дата добавления: 2015-05-31