Ознайомлення з актом обвинувачення

Судочинство у карних справах

Основні засади процедури карного судочинства склалися при розгляді карних справ

магістратом за участі суду присяжних і карних справ, що підлягали юрисдикції магістрата з на-

ступним затвердженням вироку народними зборами.

Принциповою особливістю карного процесу за римським публічним правом була вимога

обов'язкового приватного звинувачення по всіх карних справах. Ні посадові особи, ні особи, що

офіційно виконували суддівські функції, ніхто інший (чиновник, військовий магістрат, клірик

тощо) не міг порушувати карні справи, підтримувати обвинувачення у суді, надавати докази

тощо. Для початку провадження у карних справах необхідно було, щоб приватна особа (римський

громадянин) звинуватила іншу особу в здійсненні публічного делікту з ознаками карного

злочину, в приватному порядку звернулася до відповідної судової інстанції і виявила ініціативу

підтримувати обвинувачення.

Зацікавлена особа зверталася до quaestio – спеціального органу, що займався підготовкою до

судового розгляду даної категорії справ. Комісій було кілька. Об'єднання всіх таких комісій

вважалося верховним карним судом. До складу комісій входили кілька фахівців-суддів з числа

магістратів, присяжні судді обиралися за жеребом; головував спеціальний магістрат. До початку

засідання суду громадянин, який висунув обвинувачення, повинен був виконати певні

формальності, щоб засвідчити свій намір. Якщо обвинувачів було кілька, претор призначав

одного як dominus litis, додавши трьох помічників. Усі вони підписували обвинувачувальний акт, у

якому зазначалися: 1) місце слухання справи, 2) ім'я претора, 3) ім'я того, хто обвинувачує, 4) ім'я

того, кого обвинувачують, 5) сутність обвинувачення, 6) зміст відповідної норми закону, 7) місце,

рік і місяць вчинення злочину. При цьому обвинувачуваний міг скористатися правом

Той, хто висував обвинувачення, певним чином зв'язував себе фактом обвинувачення: у разі

недоведеності обвинувачення, до нього міг бути у свою чергу вчинений позов з боку колишнього

обвинувачуваного з приводу наклепу на нього. Крім того, кожен римський громадянин міг

обвинуватити того, хто висунув обвинувачення і програв карний процес, у несумлінності, змові з

обвинувачуваним тощо і порушити іншу карну справу проти обох вказаних осіб.

Після встановлення сутності обвинувачення починалася процедура визначення складу суду

присяжних. Кожна сторона мала право відводити присяжних, яких, зазвичай, у слуханні справи

брало участь від 35 до 75 осіб. Потім жеребом визначався суддя головуючий у справі. Суд збирався

у спеціально організованому місці, у певні дні й години, був відкритим і публічним. Процес

починався з промови обвинувача, у якій той мав дотримати чотирьох умов: rem ut defmiat,

hominem ut notet, argumento probet, teste confirmat – викласти суть звинувачення, вказати на

учасників і обставини злочину, викласти аргументи і вказати на докази. Під час одного процесу

можна було обвинуватити особу лише в одному карному злочині. Головним елементом процесу

були промови. Допит свідків проводили особисто сторони. Після закінчення змагань ораторів і

підсумкового висновку головуючого наставав момент прийняття рішення присяжними.

Присяжні виносили голосуванням (dixerunt) вирок у одному з таких формулювань:

«виправданий» (А. – absolvo), «засуджений» (С. – condemno), «істина не встановлена» (N.L. – non

liquet). Вирок, що містив засудження обвинуваченого, потребував не менше 50 відсотків + 1 голос

присяжних. За умов рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдовували. Слухання справи

могло бути відновлено за тим самим або аналогічним обвинуваченням, однак через певний

проміжок часу. Виконання вироку було справою обвинувачів (їм видавали для цього спеціальні

накази на ім'я уповноважених міських магістратів).

З часом процедура судочинства зазнає змін. Поступово зростає роль головуючого у суді.

З'являються платні обвинувачі-донощики, а згодом і професійні слідчі-поліцейські. Справи про

незначні злочини підлягали прискореному адміністративному розгляду зі спрощеними

покараннями. Обвинувачення могло бути вже не тільки приватним (accusatio), а й офіційним.

Процес стає закритим і зводиться часто до допиту обвинувачуваного з приводу висунутих проти

нього обвинувачень (inquisitio). Не допускається, як було раніше, угода сторін щодо

формулювання обвинувачення, про характер покарання. Якщо винесений і оформлений

належним чином судовий вирок не виконується негайно, то він вважається владним наказом для

адміністрації, що не вимагає додаткових судових дій.

У період імперії судочинством займаються чиновники, призначені імператором –

співробітники його канцелярії. Становище обвинуваченого враховується при визначенні судової

процедури: сенаторів могли засуджувати або сам імператор, або спеціальна колегія; з'являються

спеціальні суди для придворних, вояків і духівництва; чиновники підлягають суду своїх началь-

ників; створюється спеціальний суд для розгляду злочинів, вчинених рабами і колонами.

Розвивається інквізиційний процес. Справу від її порушення до винесення вироку цілком

проводила одна особа – суддя. Все ширше застосовуються катування, причому навіть щодо свідків.

Катуванням піддаються не тільки раби, а й вільні громадяни. Перевагу надають письмовим

доказам. Свідчення однієї особи не вважаються достатнім доказом, свідчення жінок мають

обмежене значення. У судах присягати повинні вже не лише сторони і свідки, а також і судді.

Судова процедура стає платною і дорогою. Це помітно гальмує розгляд справ.

Останнє слово при карному судочинстві належить імператору, що міг припинити карне

переслідування, звільнити від покарання, амністувати. Він міг поновити добре ім'я того засу-

дженого, котрий, на його думку, був цього гідний (restitution in integrium — інститут, відомий у

приватному праві як анулювання угоди).

Поступово формується корпорація осіб, що мають відношення до судочинства, але не є

суддями – advokati. Претендентів вносили у списки колегії адвокатів (statuti advokati) після

попереднього іспиту. Очолював колегію адвокатів її голова – primas. Судова установа, до якої

зараховувався адвокат, мала над ним дисциплінарну владу, тобто могла накладати штрафи,

забороняти на якийсь час ведення справ, виключати зі списків. Від адвоката залежало, прийняти

на себе ведення справи чи відмовитися від неї. Іноді суддя призначав стороні, що не знайшла собі

захисника, адвоката від суду. Адвокат одержував гонорар (почесну винагороду) – «у межах

справедливої помірності». Крім виступу в суді, адвокати складали для своїх клієнтів документи,

ділові папери тощо.

При визначенні кола доказів, що могли використовуватись у карному процесі, виходили з того,

що найголовнішим доказом є інформація свідків. Свідками, зазвичай, могли бути тільки по-

вноправні римські громадяни. Однак у разі державних злочинів допускалося свідчення жінок,

дітей, осіб чужого громадянства, навіть рабів. Не допускалося у класичному праві свідчення одне

проти одного родичів, що перебували у прямому спорідненні; лібертинів проти своїх колишніх

хазяїв; свідчення клієнтів проти їхнього патрона. Свідчення мало бути особисто зробленим у

судовому засіданні. Допускалося примушування до свідчення: вільних громадян примушували

загрозою штрафу, рабів – загрозою катування. Катування вважалися прийнятними також для

бурлак. У разі тяжких, державних чи релігійних злочинів дозволялося катувати за розсудом суду

будь-кого. Спеціально визначалося становище рабів, що дають свідчення проти свого хазяїна:

після допиту з катуванням вони вважалися вільними і більше не належали колишньому власнику.

Достатніми для обвинувачення визнавалися також докази, добуті під час обшуку будинку

підозрюваного (але при цьому обшук мав проходити за точно встановленою законом процедурою,

для того щоб виключити можливість підкидання доказів), і ті, що містилися у документах.

Значення письмових доказів мали у карному процесі тільки документи офіційного характеру.

Папери мали бути представлені в оригіналах безпосередньо суду.__

Дата добавления: 2015-05-31