Неортодоксальні філософські системи

ІУшії

Знайомство "з філософією Стародавньої Індії почнемо з аналізу найвідоміших неортодоксальних філософських систем¹, насампе­ред, буддизму, який в епоху Середньовіччя посів панівне стано­вище в індійській філософії.

Буддизм як релігійно-філософська система виник у VI—V ст. до н. є. У ньому виокремлюють три площини: релігійне вчення (феномен атеїстичної релігії без Бога), культову психотехнічну практику та оригінальний філософський дискурс.

Відомо, що засновником буддизму була реальна історична по­стать — принц Сіддхартха Гаутама, який народився приблизно в 567 р. до н. є. Існує легенда, згідно з якою він з раннього дитин­ства жив у палаці ізольовано від усіх, а тому ніколи не стикався з проблемами, які існували в повсякденному житті пересічних лю­дей. Одного разу він випадково став свідком тих нещасть, які іс­нують у житті, (зустрів жалобну процесію, невиліковного хворо­го, літню людину). Принц зрозумів, що люди хворіють, старіють і вмирають, і є мудреці (аскети), які шукають шляхів подолання тих нещасть, що існують у житті.

Усі ці зустрічі так вразили Сіддхартху, якому тоді було 29 ро­ків, що він залишив свій палац і пішов шукати шляхів подолання нещастя, що панує в світі. Через шість років пошуків під час ме­дитації принц отримав просвітлення (у 527 р. до н. є.), і відтоді його стали називати Буддою («той, хто отримав остаточну муд­рість світу»). Саме слово «Будда» походить від слова «пробу­джений», «просвітлений» («будх» — «будити»).

Релігійно-філософська концепція, що стала засадовою в буд­дизмі, є оригінальною й водночас геніально простою. Учення Бу­дди про страждання та способи його подолання складається з чо­тирьох благородних істин.

1. Життя є страждання, що притаманне всім живим істотам
на Землі.

2. Причину страждання закладено в самому народженні лю­
дини в матеріальному тілі, а отже, у її прив'язаності до всього

¹ Сучасна історико-філософська традиція умовно поділяє давньоіндійські філософські системи за принципом їх ставлення до Вед: ортодоксальні (астика), які визнавали авто­ритет Вед як результат одкровення, та неортодоксальні (настика), які офіційно не визна­вали їхнього авторитету. Але, як свідчить історія, останні також спиралися на Веди й ло­гічно виходили з них. До ортодоксальних належать санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, міманса, веданта. Неортодоксальні — джайнізм, чарвака-локаята, буддизм. Ця класифі­кація дає змогу більш ефективно засвоїти згадані філософські вчення, течії та школи.

матеріального, земного. Зрештою, людське страждання — це ре­зультат незнання істини.

3. Страждання можна позбутися, ліквідувавши залежність від
матеріальних пут світу, уникнувши дії Всесвітнього закону (ка-
рми) і тим самим зупинивши подальші переродження (сансару).

4. Є спосіб звільнення, який дає змогу подолати страждання в
матеріальному світі.

Для цього треба здолати вісім сходинок: правильна позиція, правильна мова, правильна думка, правильний спосіб життя, пра­вильна діяльність, правильне вміння, правильна увага й правильна концентрація думки.

Долаючи сходинки «восьмискладового шляху», адепт будди­зму просувався від незнання до знання й, зрештою, отримував істину просвітленого розуму, яку називають станом нірвани — великого звільнення. У результаті всі переродження мають бути закінчені, а разом з ними — зникне саме страждання. Досягнен­ня стану нірвани можливе лише за умови праведного життя, що передбачає п'ять заповідей-орієнтирів: не вбий, не вкради, не бреши, будь цнотливим, не вживай наркотичних речовин та алкогольних напоїв. Головним моральним ідеалом у буддизмі є любов до всього живого й збереження життя будь-якій істоті (ахімса).

Реінтерпретація буддистської істини про вічну зміну буття людини давала можливість послідовникам буддизму наблизитися до філософських висновків:

Усе в світі змінюється, в ньому немає нічого постійного, все перебуває в безперервному становленні п зникненні; усі пред­мети зовнішнього світу взаємопов'язані й взаємозалежні. Ніщо не існує само по собі; немає жодної надсубстанції, тому немає ніякого Бога; одне життя за законами карми породжує інше, цей процес безкінечний.

Буддизм із самісінького початку не прагнув до філософських узагальнень. Будда вважав, що страждання орієнтують людину не на філософські роздуми, а на щонайшвидший пошук практич­них способів їх подолання. Як ілюстрацію цієї ідеї в буддизмі на­водять приклад стріли, яку влучила у груди та яку необхідно як­найшвидше витягти, а не розмірковувати над тим, з чого її зроблено, хто й для чого її випустив тощо. Безперспективними філософськими питаннями Будда вважав такі, як існування Бога, душі, вічності тощо.

Г

іііЬІіі,...................................... ИІМІїїи

Будда говорив, що звільнення від матеріальних пут світу може отримати будь-яка людина, незалежно від того, до якої касти¹ во­на належить. Він виступав за терпимість, ненасильство, всепро­щення й стриманість у повсякденному житті.

Особливо він наполягав на необхідності уникати десяти кай­данів, які заважають досягненню нірвани: ілюзії людини, сумні­ви, марновірство, тілесні бажання, ненависть, прив 'язаність до землі, прагнення насолоди, гордовитість, самовдоволення, неві­гластво. Будда вчив, що досягненню нірвани перешкоджає не слово й навіть не тілесний вчинок, а думка.

Будда проповідував своє вчення ще впродовж сорока років. Після смерті Будди (паранірвани) його вчення передавали усно, письмово воно було зафіксоване лише у 80 р. до н. є. на Цейлоні. Головним джерелом раннього буддизму є «Трипітака» («три ко­шики»), або «Палійський канон» (III ст. до н. є.).

Буддизм розвивався в різних напрямах: школи тхераваду (букв. — «школа старої мудрості», інша назва — «мала коліс­ниця»), як релігійне вчення для ченців (небагатьох обраних); школи махаяна («велика колісниця», або «широкий шлях спа­сіння») для мирян і всіх бажаючих. Згодом у махаяні формуєть­ся вчення про верховне й абсолютне божество, під яким розумі­ли Будду. Вважалося, що індивід може заручитися на своєму шляху до спасіння підтримкою Бодхісатв (істот, які через лю­бов до людей відмовилися від кінцевого просвітлення). Третім напрямом буддизму стала ваджраяна (або «діамантова колісни­ця»), інша назва тантризм — таємниче вчення про шляхи дося­гнення нірвани за допомогою магічних заклинань і спіритуаліс­тичної практики, що своїм корінням сягали давньоіндійських землеробних культів.

Отже, буддизм, що від самого зародження був опозиційним до брахманізму, став основою розвитку всієї духовної культури Індії. Вплив буддизму на світову релігійно-філософську думку доволі значний.² Буддистська релігійно-філософська думка створила оригінальний ментально-духовний світ зі специфіч­ною архітектурою, живописом, літературою та способом життя.

¹ Каста (португ. са$Ш — «раса, рід») — замкнута й відокремлена соціальна група з
чітко визначеним способом життя, діяльності, традиціями тощо, приналежність до неї
визначалася фактом народження та спільністю походження.

² Відомим фактом є захоплення буддизмом А. Шопенгауера, В. Солов'йова, М. Бер-
дяєва та багатьох інших філософів і видатних людей, наприклад, А. Ейнштейна.

До неортодоксальних філософських систем Давньої Індії та­кож належить джайнізм (виник приблизно у 500 р. до н. є.). Його послідовники вважають, що засновником їх учення був Вардха-мана, або Махавіра (Джина-Переможець — власне від цього іме­ні походить слово джайнізм). Історія доносить до нас деякі відо­мості про Махавіру. Він народився в аристократичній сім'ї, у 28 років залишив домівку й упродовж 12 років подорожував Індією як проповідник-аскет, отримав прозріння (істину), а потім ще впродовж 30 років активно проповідував свої погляди серед чис­ленних послідовників.

Сам Махавіра не вважав себе творцем оригінального вчення, а лише інтерпретатором догматів попередніх мудреців — тіртхан-карів, і, таким чином, виступав як реформатор уже існуючих ре­лігійно-філософських систем. Махавіра вчив, що досягти істини життя можуть лише чоловіки, жінки на це не здатні. Послідовни­ки Джини не мали канонічних книг. Головні догмати джайнізму передавались усно та лише у V—X ст. були вперше кодифіковані й зафіксовані в текстах (наприклад, у «Йогашастрі»).

Загалом релігійно-філософські засади джайнізму ґрунтуються на своєрідній метафізиці, яка визнає існування двох вічних, ні­ким не створених субстанцій: дживи (букв, «живої душі, свідо­мості, вічності, активності, дії») та адживи («неживої матерії, простору й ефіру»). Існуючі субстанції перебувають у певній взаємодії, де головною тенденцією є звільнення душі від мате­ріальної залежності.

У процесі своєї діяльності душа притягує до себе частинки матерії й водночас матерію карми, яка закріплюється на рівні людського тіла бажаннями та прагненням до переродження. Джайни пропонують шлях індивідуального спасіння душі від деструктивного впливу матерії та її єднання з верховною ду­шею.

Щоб досягти цієї мети, душа повинна звільнитися від карми, а цс досягається шляхом реалізації в повсякденному житті певних доброчинностей, аскетичних засад поведінки. Загалом джайні-стське звільнення за змістом дуже подібне до буддистської нір­вани та стану мокші.

Учення джайнів має передусім етичний характер. Головною цінністю, яку воно пропагує, є виконання аскетичних зобов'язань послідовника джайни, наприклад, гіпертрофоване дотримання принципу ахімси.

Джайни не вірили в існування Бога, вони вважали, що необ­хідно вірити лише у вчення джайнізму, доповнене обов'язковими для виконання п 'ятьма доброчинностями (ахімса, милосердя, чес­ність, стриманість у словах, думках і справах, уникнення земних і тілесних бажань), які приведуть душу до найвищого рівня бла­женства й щастя. У результаті душа стане Параматманом (Верховною душею). Бог у джайнізмі стає лише найвищим про­явом мудрості, яка потенційно існує в кожній окремій людині, тому всі мудрі люди — це вияв існування божества. Місце Бога на землі посідають мудреці (тіртханкари), які порівняно з інши­ми людьми є всесильними й всезнаючими.

Незважаючи на жорсткі аскетичні та етичні норми джайнізму, він був надзвичайно поширеним в індійській культурі, а згодом і світовій. На його ідеях виріс й Махатма Ганді, з його проповід­дю ахімси, та багато інших представників філософії ненасиль-ства в сучасній західній культурі.

Школа чарвака-локаята (локаята в перекладі із санскриту означає «цей світ», або «все, що йде з цього світу») — одна з давньоіндійських неортодоксальних філософських систем. її ще незрідка називають матеріалістичною, адже первинною для неї була реальність (Всесвіт), яка виникла природним шляхом без впливу Бога й складалися з чотирьох елементів (землі, во­ди, вогню, повітря), що вважалися першопричиною світу. Сві­домість людини, згідно з ученням чарваків, є комбінацією ма­теріальних елементів. Головним джерелом істинного знання про світ є чуттєве сприйняття. Людина живе тільки один раз, тому вона повинна думати про щасливе життя не в майбутньо­му, а в цьому житті.

В етичному сенсі метою людського існування є багатство й насолода («доки живемо, доти щасливі»). Душа людини — це модифікація елементів, що розпадаються, як тільки тіло вмирає. Чарваки вважали, що релігія — це вигадка багатіїв, які намага­ються ввести в оману бідних. На відміну від інших даршан, чар­ваки джерелом зла й страждання вважали жорстокість, насильст­во й несправедливість у людському житті.

Загалом чарваки-локаяти заперечували всю систему релігій­но-філософських уявлень про існування надприродного світу (єдності душі та Бога), а отже, й переселення душі, учення про карму.

28

і ІІІИНІ

Дата добавления: 2015-05-26