Сутність та структура наукового пізнання

І'Ч І

!П ' Г'і Ч [[

загальйотеоретичний метод дослідження дійсності, основ ■ ним забобом якого є перехід від абстрактного до конкрет­ного знання; спосіб, за допомогою якого мислення зас­воює конкретне, відтворюючи його як духовно-конкретне

І

Теорія

•ІГТ

V загальнрму значенні <— дійсна подія, наслідок, випадок, а;тина;«у логіці ~ч\ методології науки — судження, яке фік­сує емпіричне і ння про події, що відбуваються об'єк-тивйо незалежв; д свідомості

особлива сфера людської діяльності, яка складається із сукупності ідей, поглядів, концепцій, учень тощо й про­тистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності й водночас перебуває з нею в органічній єдності. У вузько­му розумінні — форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне уявлення про закономірності й сутнісні характе­ристики об'єктів

Основною формою пізнавальної діяльності є наука як цілісна система специфічних знань, як феномен духовної культури та як особливий соціальний інститут. Вона виникла в Новий час (XVI—XVIII ст.). У цей історичний період наука формувалась як безпосередня виробнича сила, що детермінувала розвиток суспіль­ства й передусім людини. За предметом відображення (вивчення) окремих форм руху матерії наука поділяється на низку окремих наукових дисциплін (напрямів). Так, виокремлюють науки про при­роду (природознавство), суспільство (суспільствознавство), пізнан­ня й мислення (логіка, гносеологія, діалектика) тощо. Окрему групу становлять технічні дисципліни й математика. Предмет науки ви­значається її методом (про метод докладніше йтиметься далі). Наприклад, у природничих науках одним з головних методів дос­лідження є експеримент, а в суспільних науках — статистика.

Існує чимало інших класифікацій науки, наприклад, за ступе­нем віддаленості науки від практики її поділяють на фундаменталь­ну (де немає прямої орієнтації на практику) та прикладну (де є пряма орієнтація на практичне використання здобутих знань). За­галом межі між окремими науками та науковими дисциплінами доволі умовні й нестійкі. Оскільки окремі науки у своєму підґрунті мають суспільну практику та її потреби, то їх розвиток відбува­ється згідно з власними закономірностями, пов'язаними з ними.

Особливості наукового пізнання, які дають змогу відрізнити_; його від інших форм знання та пізнання, дістали назву критеріїв науковості. До них належать:

1. Можливість пошуку об'єктивних законів природи, суспіль­
ства, мислення, пізнання тощо (головне завдання науки).

2. Пошук об'єктивної істини шляхом доведення (безпосеред­
ня мета науки та її найвища наукова цінність).

3. Орієнтація науки на те, щоб управляти практичним перет­
воренням довколишньої дійсності.

4. Створення цілісної динамічної системи наукових понять,
теорій, гіпотез, законів, закріплених у спеціальних знаках — сим­
волах (математичних, хімічних тощо).

5. Використання спеціальних засобів дослідження — прила­
дів, інструментів тощо.

6. Застосування методів логіки, діалектики, синергетики та
інших загальнонаукових методів.

7. Чітка логіка доведення істинності одержаних результатів
дослідження.

8. Постійна методологічна рефлексія (критичний перегляд значення, ефективності методів наукового дослідження).

Існує безліч наукових критеріїв, наприклад, наукова систем­ність, можливість дослідної перевірки, але обсяг посібника не до­зволяє розглянути їх усі.

Отже, наукове пізнання є самостійною формою пізнавальної діяльності, що якісно відрізняється від інших форм свідомості / людини. Крім того, наукове пізнання має внутрішню структуру і (єдність стійких взаємозв'язків між елементами наукового пі­знання). З погляду взаємодії об'єкта і суб'єкта пізнання до таких елементів належать: а) суб'єкт пізнання (людина або суспільство загалом); б) об'єкт і предмет пізнання (фрагмент об'єктивної дійс­ності, на який спрямований безпосередній інтерес пізнання); в) си­стема методів і прийомів наукового пізнання; г) специфічна нау­кова мова (знаки, символи тощо); ґ) результати пізнання, виражені в законах, теоріях, наукових гіпотезах; д) пошук нових істин. І Процес наукового пізнання має певні рівні — емпіричний і у теоретичний. Вони відрізняються один від одного специфікою методів і форм знання. Основною формою емпіричного рівня є науковий факт, а теоретичного — наукова теорія. Емпіричний рі­вень дає знання про явище. Цей рівень дослідження зорієнтова­ний на здобуття знання, яке спирається на безпосередній досвід людини (результат чуттєвого пізнання). На емпіричному рівні факти збираються, здійснюється їх первинне узагальнення, сис­тематизація, класифікація тощо. Головними методологічними прийомами на цій стадії дослідження є порівняння, виміри, аналіз і дедукція. Теоретичний рівень дає знання про сутність (пред­мета або явища). Він є більш високим рівнем наукового пізнан­ня, в якому домінує раціональний компонент. На основі теоретич­них даних виявляють сутність, закони досліджуваних даних, до­сягається об'єктивна істина в її конкретності. Головним методо­логічним прийомом тут є абстрагування, ідеалізація, синтез, рух у І від абстрактного до конкретного. Основними формами теоретич-/ ного рівня пізнання є проблема, гіпотеза, теорія.

■^Проблема в широкому розумінні — це суперечність між тим, що пізнане, й тим, що ще не пізнане; у вузькому — це ситуація, що характеризується недостатньою кількістю засобів, знань для адекватного досягнення мети (вирішення конкретного завдання). Правильне формулювання наукових проблем є важливою скла­довою організації наукового дослідження (від формулювання проблеми залежить оптимальність її вирішення), уникнення псев-допроблем, що несумісні з фактами та законами. Факт — це по-

^т'.... к

дія, явище, процес, які існують в об'єктивній дійсності та є об'єктом наукового дослідження. Вирізняють факти дійсності (окремі предмети, процеси, що існують об'єктивно) та факти на­уки (результат віддзеркалення фактів наукою).

Розробка наукових проблем має відповідати за формою та зміс­том певним критеріям. До перших належить додержання правил наукової мови, що використовується для формулювання пробле­ми. Другі орієнтують на те, що проблема повинна: а) містити іс­тинні положення; б) мати у своїй основі знання й ціннісні орієн­тири, що є необхідними для певного етапу пізнання; в) формулю­ватися чітко та однозначно. Мета висунутої проблеми не повинна суперечити засобам її реалізації (способу досягнення). Формулю­вання проблеми має передбачити надійний спосіб перевірки одер­жаних результатів тощо.

Гіпотеза — форма організації наукового знання, що забезпе­чує перехід від одного знання до іншого, від наявного знання до нової ідеї та її реалізації у науковому дослідженні. За допомогою гіпотези вдається знайти конкретний варіант розв'язання науко­вої проблеми.

Гіпотеза має відповідати таким вимогам і принципам:

1) діалектичному принципу заперечення заперечення, бути ре­
зультатом «зняття» попереднього знання та основою виникнення
нового знання (наукової теорії);

2) діалектичному зв'язку та взаємопричинності явищ і проце­
сів об'єктивної дійсності, тобто враховувати вплив на гіпотетич­
не знання концепцій, фактів суміжних наукових дисциплін;

3) загальнонауковому принципу відповідності, тобто спирати­
ся на досягнення попереднього знання, включати їх як базовий
або випадковий елемент у нове знання.

Крім того, гіпотеза має бути логічно несуперечливою, пере­вірятися, пояснювати всі факти, для вивчення яких її було вису­нуто. На стадії формулювання гіпотез кількість їх може бути необмеженою (що більше, то краще — зростає ймовірність до­сягнення істини). Кінцева наукова цінність гіпотези не повинна ставитися в безпосередню залежність від ступеня її обґрунтова­ності під час оцінювання. Зазвичай одна з конкурентних гіпотез стає теорією. Важливою особливістю, яка стосується гіпотези, є процес доведення її істинності, підтвердження або заперечення сформульованих попередніх висновків за допомогою індукції, дедукції, порівняння, аналогії, Аргументи будуть правильними, якщо вони відповідатимуть законам логіки (випливатимуть один з одного).

Найголовнішою формою пізнання є теорія як система уза­гальнених знань, наукових ідей, законів та принципів, що віддзер­калюють частину навколишнього світу, а також матеріальну та духовну діяльність людей. Існують три основні типи наукових теорій: 1) емпіричні, або описові (їх положення є результатом узагальнення емпіричних даних, фактів); 2) математизовані (їх сутність відтворюється математичними моделями); 3) дедуктивні (в їх основі лежать спеціальні формально-логічні мови). Своєю чергою, дедуктивні теорії поділяються на три види: аксіоматичні (в основі яких лежать очевидні аксіоми); конструктивні (ґрунту­ються на створених абстрактних об'єктах) і гіпотетичні (містять багато інтуїтивних чинників, неопераційних визначень).

У структурі теорії виділяють такі елементи: 1) вихідні поло­ження, до яких належать фундаментальні поняття, принципи, за­кони, аксіоми, філософські категорії тощо; 2) ідеалізований об'єкт теорії; 3) логіку та методологію, що лежить в основі побу­дови теорії; 4) сукупність законів і тверджень, що лежать в основі теорії. Важливим елементом теорії є закон, тому її можна визна­чити як систему законів. Водночас виокремлюють три основні функції — синтезувальну, пояснювальну та прогностичну.

Теорія є як результатом, так і початком наукового пізнання. Розвиток теорії вимагає нової й нової перевірки своїх законів і принципів, формулювання нових проблем і висування наступних гіпотез. Процес пізнання стає поступом з рівня старої теорії (з найменшим рівнем узагальненості) до нового рівня теорії з біль­шим рівнем узагальненості (за принципом співвідносності).

Логіка наукового пізнання є організація послідовного процесу зміни форми наукового дослідження, що розпочинається з аку­мулювання та критичного переосмислення фактів, формулю­вання нової проблеми, висування гіпотез, побудови теорії, ви­значення шляхів її практичної реалізації з метою осягнути об'єктивну істину в н конкретному значенні.

Наукове пізнання реалізується за допомогою історично роз­роблених методів як певного способу вирішення проблеми або конкретного завдання. Метод — це спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій, теоретичного чи практич­ного освоєння навколишньої дійсності, а також людської дія­льності. Іноді кажуть, що метод — «це теорія в дійсності». Основна функція методу —- організація та регуляція будь-якої діяльності, зокрема наукової. Метод забезпечує регуляцію та

контроль у науковому дослідженні, і водночас у пізнавальній діяльності, задає її логіку. Близьким до методу є поняття «ме­тодика». Методика — це сукупність, порядок використання рі­зноманітних методів у науковому дослідженні. Не менш важ­ливою є також категорія «методологія» як учення про способи організації та побудови теоретичної й практичної діяльності (методологія — це вчення про метод).

Багатогранність людської діяльності визначає широкий пере­лік методів, які можуть бути класифіковані на різній основі. Так, розрізняють методи пізнання та методи практики, серед перших виокремлюють позанаукові та наукові. Наукові методи поділяють на емпіричні та теоретичні, але загалом всі наукові методи (залеж­но від того, в якій сфері їх використовують) можна поділити на три основні групи — залежно від ступеня узагальнення та сфери використання: філософські, загальнонаукові, спеціальні (для окре­мої наукової дисципліни).

До філософських методів належать загальні принципи, що ре­гулюють практичну й теоретичну діяльність загалом. Насамперед ідеться про метод діалектики, який дає можливість різнобічного пізнання об'єкта, використовуючи для цього конкретно-істо­ричний підхід; пізнати його суперечливий зміст (боки), виявити закономірності переходу кількості в якість; виявити процес спів­відносності знань, зрозуміти перехід від явища до сутності, а по­тім від менш глибокої сутності до більш глибокої. Діалектичний метод стає інтегратором як загальнонаукових, так і спеціальних методів. Діалектичний метод унаслідок об'єктивної детермінова­ності стає головним способом пізнання (інтегратором загальних наук і спеціальних методів), а також конкретним способом прак­тичного оволодіння дійсністю.

Загальнонаукові методи використовує більшість наук, але, на відміну від філософських методів, не на всіх етапах пізнання, а тільки в певних випадках, для розкриття тих чи тих властивос­тей, боків предмета чи явища. Згідно з логікою пізнавального процесу вони поділяються на три групи: емпіричні, теоретичні та загальнологічні.

Емпіричні методи — цілеспрямоване вивчення предметів та явищ, яке у своїй основі має факти органів чуття. Початковим етапом емпіричного дослідження зазвичай стає спостереження. Специфіка спостереження полягає в цілеспрямованому сприй­нятті предметів, явищ дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об'єкт пізнання. Спостереження містить такі етапи: вибір об'єкта й теми дослідження, опис результатів, їх

аналіз і висновки. Спостереження разом з експериментом станов­лять основу наукового досліду. Експеримент є активний спосіб вивчення предметів та явищ, завдяки якому відтворюється об'єкт пізнання в штучно створених умовах його існування. Залежно від мети експерименту вони поділяються на пошукові (відкриття но­вих явищ, властивостей тощо), перевірні (для підтвердження або заперечення тієї чи тієї проблеми), конструктивні (під час яких створюються нові предмети, матеріали). Водночас у експеримен­ті використовуються порівняння (процедура пізнання, яка вияв­ляє подібність або різноманітність об'єктів), опис (процедура фік­сованого спостереження або експерименту за допомогою спеціаль­них схем, що використовують в окремій науці), виміри (процеду­ра, яка використовує вимірювальні засоби з метою знаходження числового значення вимірюваної величини в прийнятих одини­цях виміру). Використання тих чи тих методів (процедур) визна­чається конкретними концептуальними завданнями.

До головних методів теоретичного дослідження належать: метод формалізації — віддзеркалення змістовного знання в зна­ково-символічному вигляді (формалізація знання мовою). Завдя­ки цьому дослідження об'єкта здійснюється за допомогою знаків і форми. Аксіоматичний метод — спосіб пізнання, під час якого в основу теорії покладено деякі аксіоми, з яких виводяться всі інші твердження цієї теорії. Гіпотетично-дедуктивний метод — створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез.

Важливим теоретичним методом є метод сходження від абст­рактного до конкретного. Цей метод віддзеркалює рух наукової думки від рівня певної абстракції до рівня поглибленого й розши­реного знання, а від нього — до цілісного розуміння об'єкта пі­знання. У своїй основі цей метод є процесом сходження від чуттє­во-конкретного до абстрактного, від виділення в мисленні окремих боків предмета до «фіксації» їх у певних абстрактних визначеннях (рух від одиничного до абстрактного поняття). Сходження від чут­тєво-конкретного до конкретно-узагальненого мислення відбува­ється через синтез і дедукцію. Отже, метод сходження від абст­рактного до конкретного є закон пізнання, згідно з яким мислення переходить від конкретної дійсності до абстрактного в мисленні, а від нього — до конкретного в мисленні.

Загальнологічних методів існує доволі багато, тому коротко перелічимо головні з них: аналіз — реальний або уявний поділ предмета на складники; синтез — об'єднання нового об'єкта; аб­страгування — процес уявного відсторонення від низки власти­востей і відносин об'єкта з одночасним виділенням тих властиво-

стей, боків, які цікавлять дослідника (насамперед суттєвих); уза­гальнення — процес установлення загальних властивостей та ознак предмета, тісно пов'язаний з абстрагуванням; ідеалізація — процедура мислення, створення абстрактних ідеалізованих об'єктів, які загалом не реалізуються в дійсності («точка», «іде­альний газ» тощо), ці об'єкти не є фікція, вони слугують засо­бом аналізу й побудови теоретичних уявлень про світ. Індукція — рух думки від одиничного факту до узагальненого висновку. Дедукція, навпаки, рух процесу пізнання від узагальненого фак­ту до одиничного. Аналогія (співвідношення) — встановлення подібності в деяких сторонах, властивостях між нетотожними предметами, об'єктами. На основі аналогії робляться висновки за аналогією тощо.

Спеціальні наукові методи — це сукупність принципів пі­знання дослідження, що використовуються в тій чи тій науковій дисципліні. У соціально-гуманітарних науках (історії, соціології, політології тощо) крім філософських і загальнонаукових методів використовують специфічні методи: історіографічний (опис ін­дивідуальних особливостей історичних фактів і подій), діалог, питання та відповіді, розуміння, інтроспекція (самоспостережен­ня), емпатія, емоційне відчуття інших — сприйняття внутрішньо­го світу інших людей, тестування, опитування та інтерв'ю, біо­графічні та автобіографічні методи, соціальний експеримент і моделювання, ролеві та імітаційні ігри.

Зростання ролі науки й пізнання в сучасному світі є складним і суперечливим явищем, яке приводить до двох протилежних по­зицій — сцієнтизму та антисцієнтизму.

Сцієнтизм — це філософська світоглядна позиція, що сприй­має (видає) науку як найвищий ступінь розвитку людського розу­му. Прибічники сцієнтизму вірять у можливість науки вирішити всі соціальні проблеми сучасності. Сцієнтизм перебільшує (абсо­лютизує) значення науки й водночас принижує («заперечує») важ­ливість соціальних (гуманітарних) знань.

Антисцієнтизм — філософсько-світоглядна позиція, прихиль­ники якої піддають різкій критиці науку, техніку, які, на їхній по­гляд, не дають можливості здійснити людський прогрес. їх ар­гументи випливають з фактів негативних наслідків НТР, наявних глобальних проблем сучасної цивілізації. У крайніх формах ан­тисцієнтизм взагалі відкидає науку й техніку, вважаючи, що їх сила є ворожою для людського існування. Методологічною осно­вою антисцієнтизму є абсолютизація негативних результатів роз­витку науки й техніки.

НІ1ИІІІ1МН11

У наш час зі зростанням уваги дослідників до соціальних і гу­манітарних аспектів науки складається особлива дисципліна — етика науки. Етика науки — це сукупність моральних норм і прин­ципів, сприйнятих ученими, які визначають їхню поведінку в нау­ковому співтоваристві. Одним з найважливіших є принцип безко­рисливого пошуку й обстоювання наукової істини. Не менш важливими є принцип моральності в оцінці наслідків НТР (як по­зитивного, так і негативного впливу). Важливим в етиці науки є питання про співвідношення наукових і позанаукових знань (міс­тика, магія, алхімія тощо), істини й добра, істини й краси, свободи наукового пошуку та громадянської відповідальності вченого, нау­ки й влади, ролі науки у вирішенні глобальних проблем сучасності.

Отже, наукове пізнання — це особливий вид пізнавальної ді­яльності, процес здобуття нових знань, їх постійне розши­рення, поглиблення та відтворення (в їх сутності та законо­мірностях). Наукове пізнання реалізується як процес переходу від логіки буття (сутності, законів) до логіки науко­вого мислення. Головна мета наукового пізнання — викорис­тання здобутих знань у практичній діяльності. Наукові знання і сам процес їх досягнення характеризується пе­вною системністю та структурованістю. Передусім до головних структурних елементів наукового знання відносять суб'єкт, об'єкт, предмет, методи, результати та цілі пізнання. Основни­ми формами наукового пізнання є проблема, гіпотеза й теорія. Метод — це сукупність певних правил, прийомів, норм пізнання, які організують і регулюють будь-яку діяльність людини, у тому числі наукову. Загальним ученням про метод є методологія. Су­часна наука визрізняє три головні групи методів: філософські, загальнонаукові та спеціальні. Для адекватного пізнання навко­лишнього світу необхідно творчо використовувати весь мето­дологічний інструментарій наукового пізнання.

'"#'1' ре

<*!"1'">{|*ЛР Т-V "Л^ М •'"#'1' * •' >

итання для самоперевірки

1. Які риси притаманні науковому пізнанню?

2. Чим відрізняються за змістом поняття «чуттєве» і «раціональне»
від понять «емпіричне» й «теоретичне»?

3. У чому виявляється взаємозв'язок і чим відрізняється емпіричний і
теоретичний рівні наукового пізнання?

4. Назвіть форми наукового пізнання.

5. Що таке проблема?

6. Що таке гіпотеза й теорія?

7. Як співвідносяться теорія й практика?

1. Наукове пізнання як вид духовної діяльності та спосіб теоретич­
ного освоєння дійсності.

2. Концепція та теорія як форми наукового пізнання.

3. Основні методи теоретичного рівня наукового пізнання.

4. Головні проблеми сучасної філософії як методології науки.

5. Проблема рівнів наукового пізнання в сучасній методології науки.

6. Філософія науки та сучасна методологія науки: тенденції взаємо­
зв'язку та взаємовпливу.

Списдкрі-

іератури

■■$■•■*■

1. Рижко В. А. Концепція як форма наукового знання. — К., 1995.

2. Швьірев В. С. Анализ научного познания: основньїе направлення,
формьі, проблему. — М., 1988.

3. Ойзерман Т. И. Змпирическое и теоретическое: различие, противо-
положность, единство // Вопр. философии. — 1985. — № 12. —
С. 49—60; — 1986. — № 1. — С. 74—86.

4. Барсков А. Г. Научньїй метод познания: возможноста и иллюзии. — М.,
1994.

5. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основьі философской герменевтики. —
М., 1988.

6. Ильин В. В. Теория познания. Введение. Общие проблемьі. — М.,
1985.

7. Межуев В. Н. Суверенность философского знання // Филос. науки. —
2001. —№3.

8. Рьібаков Н. С. Факт. Бьітие. Познание. — М., 1984.

Дата добавления: 2015-05-26