![]() КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Основні етапи розвитку й головні напрями китайської філософії
Шень Ці У-вей Сяо Лі Жень Де Т Легізм
Моїзм
Таблиця З ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ
Інь та Ян (кит. «шлях», «закон», «принцип») ■— одне з найважливіших понять філософії Стародавнього Китаю, що означає, по-перше, універсальний світовий закон, згідно з яким розвиваються природа й людина, по-друге, субстанцію, першопричину, з якої розвивається весь світ поняття китайської філософії, що означає благодать (енергію), що виходить з першопричини дао й трансформується в предмети та явища довколишнього світу (букв, «гуманність») — одне з основоположних понять конфуціанства, яке уособлюється із самою людиною як її характеристика бути особою; закон ідеальних відносин між людьми в родині, суспільстві, державі, який проголошує: «Чого не бажаєш собі, не роби іншим» поняття давньокитайської філософії, які символізують суп речливі першопринципи світу, що перебувають в стані с, пості: інь — репрезентує жіночий першопринцип (паст ність, холод, вологість, темрява), яв — чоловічий (акта ність, тепло, сухість, світло, твердість) (кит «етикет», «стриманість») — основоположне поняті" етики конфуціанства, у широкому сенсі — правила поведіь ки на всі випадки життя їюняля етики конфуціанства, що означало синівське поша-ногування родини, башса й старшого браіа (кит. «недіяння») — поняття релігійно-філософської системи даосизму, яке означає відсутність цілеспрямованої діяльності, що не співвідноситься з процесом природного світо-порядку, у вузькому сенсі — уникнення будь-якої діяльності, що заважає досягненню дао
Цзин космічна енергія, МІВ першооснова існування всіх живих організ
космічна, матеріально-духовна енергія, що слугує будівельним матеріалом виникнення предметів, явищ довколишнього світу космічна духовна енергія, яка існує в людині та є її духовною основою
У III—II тис. до н. є. в басейні річок Хуанхе та Янцзи сформувалися великі рабовласницькі держави з цікавою та своєрідною культурою, яка віддзеркалювала драматичний і суперечливий шлях розвитку народів Стародавнього Китаю. Філософські погляди давніх китайців зароджувалися й розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури. Очолював пантеон богів давньокитайської міфології Шан-ді — першопредок і покровитель китайської імперії. Шан-ді уособлював сили верховного божества — бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Звичайно, обов'язком жителів Стародавнього Китаю було постійно опікуватися цими духами (через жертвопринесення), аби гарантувати добро в житті й уникнути зла. Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів — жіночого «інь» та чоловічого «ян» — (букв, «темний», «світлий»). Вважалося, що взаємодія цих двох першопринципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу й Всесвіту загалом. Міфологічна культура, а разом з нею й міфологічна форма мислення проіснували до І тис. до н.е. Формування філософських ідей стало результатом їх критичного переосмислення в умовах адаптації до специфіки економічного, політичного й культурного життя Давнього Китаю. Звідси загальна особливість філософії Стародавнього Китаю — її спрямованість на вирішення етико-правових проблем. Візитною карткою давньокитайської філософії стала тріада «знання — дія — моральність». Традиційні проблеми філософії (дух і матерія, природа пізнання, космогонічні питання) у Давньому Китаї не мали самостійного значення. Вони набували актуальності лише у зв'язку з аналізом головних етико-прагматичних проблем, які в той час ставали провідними й визначальними. Отже, досягнення філософської істини — це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Найкращі знання — це знання про доброчинності великих людей (предків героїв), приклади їхньої героїчної поведінки, які необхідно від- творювати в суспільстві, родині й індивідуальній поведінці. Головною проблемою філософії була практика (мистецтво) управління країною та підлеглими. Усі інші філософські сентенції вважалися другорядними. Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою «гармонія неба, людини й землі», яку розкривали вчення про існування п'яти першопричин усіх речей, явищ і процесів у світі (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів у світі на суперечливі сторони — інь та ян; учення про ефір, (якість «ці»), який у результаті згущення створює важкі жіночі частинки, а випаровуючись — легкі чоловічі, взаємодія яких породжує п'ять згаданих вище першопричин, а потім і весь довколишній світ. Таким чином, китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи нібито ненауковими загальнофілософськими проблемами. Однією з найвідоміших філософських шкіл Стародавнього Китаю було конфуціанство. Конфуціанство — філософське вчення давньокитайського мислителя VI ст. до н. є. Кун Цю (Кун Фу-цзи — «вельмишановний Вчитель Кун», Конфуцій) (551—479 рр. до н. є.), яке проіснувало понад дві тисячі років. Головний твір Конфуція отримав назву «Лунь юй» (у перекладі «Бесіди та висловлювання») і вміщував велику кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі письменні жителі Стародавнього Китаю. Центральною ідеєю конфуціанського вчення став пошук адекватних взаємовідносин між Богом Неба й правителем-імпера-тором на землі — Ваном. Вважалося, що Бог Неба був невичерпним джерелом благодаті — магічної сили «де», завдяки якій правитель Ван (як син Бога Неба) міг управляти суспільством, гарантувати жителям Піднебесся захист від хаосу та щасливе життя. Конфуцій розвивав думку про те, що «де» (божа благодать) може бути реалізована в житті не тільки правителем Китаю, а й більшістю активного населення. Кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ у Піднебессі. Якість «де», згідно з Конфуцієм, набуває релігійно-етичних принципів й означає гідність і доброчинність, які дарує людям Бог Неба. Визнаючи першопричиною світу Бога Неба (що йде шляхом «дао»), людина повинна прямувати тим самим шляхом, зберігаючи й акумулюючи енергію «де». На відміну від учення Лао-цзи, який трактував «дао» як всесвітній закон, Конфуцій трактує «дао» як закон діяльності окремої людини, відповідальної за свої вчинки й думки. Еталоном поведінки людини, яка прямує шляхом «дао», згідно з Конфуцієм, є «благородний муж» (аристократ) з притаманними йому «шляхетними якостями» — «жень» (людяність), «і» (справедливість, обов'язок), «чжи» (знання), «лі» (ритуал). Ці якості мають ґрунтуватися на принципі «сяо» (любові сина до своїх батьків).
Для засвоєння та реалізації в житті головного принципу «жень» людина повинна дотримуватися «лі» як норми суспільної поведінки, традицій минулого й діяти згідно зі своїм соціальним статусом. Конфуцій неодноразово повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий — підлеглим, батько — батьком, а син — сином.
З плином часу конфуціанство було трансформоване в релігійний комплекс. Особа Конфуція набула статусу божества, якого послідовники конфуціанства вшановували в кожній родині. Оскільки основним змістом конфуціанства (як релігії) був культ предків, то головним об'єктом такого поклоніння став, власне, Конфуцій. У І ст. до н. є. конфуціанство посіло домінуюче становище в Стародавньому Китаї. Зміцненню його позицій сприяло поєднання з ученням про космічні сили «інь» та «ян». У подальші періоди історії Китаю конфуціанство пройшло складний і суперечливий шлях розвитку, який характеризувався обстоюванням своїх позицій у конкурентній боротьбі з буддизмом і даосизмом. У Тань-ський період (618—907 рр. н. є) виникло неоконфуціанство, яке отримало щонайбільший розвиток у період династії Сун-Мін (960—1644 рр.). В епоху Цин (1644—1911 рр.) релігійно-філософські позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейської релігійної та філософської культури, але воно не зникло взагалі й сьогодні, як раніше, є однією з основ розвитку духовної культури Китаю. Даосизм. Поряд з конфуціанством не менш значущим релігійно-філософським ученням Стародавнього Китаю був даосизм. Засновником даосизму вважають давньокитайського мислителя Лао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Згідно з легендою, Лао-цзи залишив рукопис обсягом у п'ять тисяч знаків, який згодом отримав назву «Дао де цзин» (у перекладі — «Книга про Дао та шляхи його досягнення»). У цьому рукописі автор коротко виклав свої філософські погляди про світ і про те, як знайти шлях, котрим мають рухатися людина, природа й космос. В основу своїх філософських роздумів Лао-цзи поклав три головних поняття: «дао», «де» та «у-вей». «Дао» було відоме в китайській філософії задовго до Лао-цзи, пін лише конкретизував його для свого вчення. «Дао» — це шлях і першопричина всіх речей, предметів навколишнього світу. Дао-ські мудреці, акцентуючи увагу на значенні «дао», говорили, що людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від «дао», а «дао» — від самого себе. «Дао» неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім'я, адже воно саме <; першопричиною, яка дає ім'я всім предметам навколишнього світу. «Дао» присутнє в будь-якій точці матеріального світу, все розпочинається з Дао й повертається до нього, воно є головним іаконом буття, визначає його розвиток і зміну. Мудра людина має підкорятися закону «дао» шляхом звільнення від егоїзму й поєднання з природою («дао»). Орієнтація на поєднання з «дао» вказувала на важливу релігійно-філософську ідею даосизму: матеріальний світ був відносним, так само, як і життя та смерть на землі. А отже, можна було сподіватися на безсмертя. Другим поняттям даосизму є «де», що віддзеркалює творчі потенції «дао», можливість формувати предмети матеріального світу. У даоських філософських трактатах говориться про те, що «дао» породжує речі, а «де» їх формує й розвиває. Третім поняттям даосизму є «у-вей» (принцип недіяння). Він означає відмову від будь-якої діяльності, що може завдати шкоди природі та об'єктивним причинно-наслідковим зв'язкам у ній. Що менше змін викликає активність людини, то кращі умови створюються для існування й розвитку «дао». На практиці реалізацією принципу «у-вей» є діяльність, спрямована на щонайбільшу гармонію послідовника даосизму із соціальним і навколишнім світом. Наприкінці І тис. до н.е. поняття «дао», «де» та «у-вей» отримали релігійно-містичну інтерпретацію, тобто стали сприйматися як релігійні догми, виконання яких повинно було дати реальне спасіння від страждання в матеріальному світі й допомагати людині досягти абсолютної гармонії з оточуючим її світом, тобто отримати абсолютне щастя. Загалом самого Лао-цзи обожнювали, з його вченням пов'язували складну ієрархію богів і демонів, розробляли містичну модель подолання суперечностей матеріального світу з метою отримання безсмертя. На чолі пантеону даоських богів стояла трійця: Шан Ді (яшмовий володар), Дао-Цзи й творець світу Пань-Гу. Даоським культом керували жерці та ченці. Остаточно даосизм як релігія сформувався в V ст. н. є., коли в ньому виникла безліч сект, течій, учень аскетів тощо. Головними генераторами релігійно-філософських інтерпретацій були даоські вчителі мудрості. Вони пропонували своїм послідовникам оптимальні моделі досягнення внутрішнього щастя, поєднання з потоком надсвідомого «дао» й досягнення особистого безсмертя. Розроблялися теоретичні аргументи на користь можливості подолання смерті. Даоські мудреці говорили про те, що кожна людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з необхідністю витрачає впродовж життя. Втрачену енергію можна поповнити з природи, повітря, їжі тощо за допомогою спеціальних даоських методик і отримати її навіть з надлишком, що надасть її власнику надприродних властивостей, зокрема й безсмертя. Існували й інші даоські пояснення способів та необхідності збереження життєвої енергії людини. Вважалося, що людина має вести такий спосіб життя, який щонайбільше сприяє збереженню енергії, утримання її в тілі (завдяки реалізації принципу «у-вей»). Енергія тісно пов'язана з духовністю, тому коли вона стане домінуючим елементом душі й тіла, воно стане безсмертним, остаточно об'єднається з душею, й вони разом здіймуться в небо. Людина має дбати про чистоту тіла й душі. Наповнення енергією тіла є способом очищення душі й отримання абсолютного щастя під час єднання з небом. Але реалізувати це могли лише спеціально підготовлені люди, насамперед ченці. Пересічні віруючі залишалися учасниками кругообігу життя й смерті в матеріальному полі дії «дао».
астрологічних, математичних знань, що відображали наукові й ненаукові результати пошуків безсмертя. Від свого виникнення в середині І тис. до н. є. як філософської системи й до перетворення на офіційний релігійний комплекс у даосизмі були як часи злетів, так і занепаду, переслідування з боку офіційної держави (чимало репресій послідовники даосизму зазнали в XX ст. з боку комуністичного керівництва Китаю).
Отже, релігійно-філософська система даосизму стала спробою віддзеркалення людського буття в його об'єктивній єдності зі світом, намаганням знайти шлях конструктивного існування людини, гарантом якого повинна стати єдність духовності й природи. Цю єдність не можливо осягнути розумом, її можна зрозуміти лише за допомогою специфічно організованого чуттєвого досвіду та реалізації принципу невтручання в потік розвитку «дао».
Подібно до конфуціанства, головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою, але, на відміну від нього, легісти підтримували мож-нкіисть використання насильства під час вирішення тих чи тих державних проблем. Легізм став філософією й ідеологією сильної державної влади. Хань Фей був великим прихильником створення централізо-наїюї держави й зміцнення влади правителя. Він виступив з кришкою конфуціанських правил етикету й моральних догм, які захищали привілеї родової знаті.
Конфуціанству легісти протиставляли іншу мораль, в основі яко'Глежали інтереси держави (законів), а не окремої людини. За-, кони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушення мали застосовуватись як до пересічних людей, так і до найвищих державних чиновників, незалежно від того, які посади вони обіймали. Разом з тим законники виступали за призначення всіх державних чиновників на посади не за принципом спадкоємності, а за індивідуальними характеристиками, професіоналізмом, освіченістю тощо. Держава мала стати головним органом управління з надзвичайними повноваженнями, які давали їй змогу втручатися не тільки в суспільно-економічні відносини, а й у приватне життя громадян. Такий тип управління призводив до реалізації в соціальній практиці принципів тоталітаризму й унітаризму. В імперії Хань (III ст. до н. є. — III ст. н. є.) легізм увійшов до конфуціанства й у складі офіційної доктрини держави відіграв велику роль у розвитку філософської та правової думки Китаю. Моїзм — філософська школа Стародавнього Китаю. її засновником став Мо Цзи (Мо Ді) — філософ і політичний діяч, який жив близько 480—400 рр. до н.е. Головним текстом, в якому було викладено основні положення моїстів, став трактат «Мо Цзи». Це була колективна праця, в якій знайшли відображення ідеї послідовників Мо Цзи, що розроблялися впродовж двох століть. Відомо, що Мо Цзи належав до класу державних чиновників (ши), й це вплинуло на його філософські погляди.
Мо Цзи та його послідовники пропагували «загальну любов і взаємовигоду», на їхню думку, безладдя виникає там, де люди не люблять одне одного, п для того, щоб усе було добре (гармонійно), необхідно створювати нове й красиве життя (красиві речі) тощо. Моїсти критично ставилися до конфуціанства, вважаючи, що його прихильники дуже багато розмірковують над життям, а отже, мало роблять. Моїсти іронізували що, навіть упродовж року не можна виконати всіх їхніх рекомендацій та обрядів. Крім цього, моїсти виступали проти конфуціанського поняття долі (фаталізму). Вони говорили, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Моїсти заперечували надмірний культ поклоніння предкам, зауважуючи, що не всі вони варті того, щоб їм поклонялися. Головним об 'єктом поклоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів є великим і безкрайнім богом. Тому необхідно зіставляти свої вчинки з волею й бажаннями Неба, адже Небо хоче, щоб усі люди любили один одного. Небо уособлює властивості довколишнього світу. Якщо одна людина любить іншу, то Небо обов 'язково зробить таких людей щасливими, й, навпаки, покарає жорстоких управителів, які не люблять інших (наприклад, несправедливих державних керівників). Правитель — син Неба, й він має стати взірцем доброчинності й любові до інших, уважно слухати людей, коли ті говорять йому правду про життя в Піднебессі. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це жодної винагороди. Воно любить справедливість і не визнає війни. Моїсти були проти війни, а тому мир і справедливість вважали найвищими цінностями, які слід реалізовувати в повсякденному житті. Абсолютизуючи культ Неба, вони виступали проти введення релігійних обрядів, що містифікують життя, це сприяло розвитку емпіричних і сенсуалістичних елементів у теорії пізнання моїзму. Чань-буддизм. У V—VI ст. н. є. на основі буддизму, що проник у Китай, поєднуючись з місцевими релігійно-філософськими системами, насамперед даосизмом, формується нова релігійно-філософська система — чань-буддизм. Назва «чань» походить від китайської транскрипції санскритського слова «дх'яна» (китайський еквівалент «чань на») — медитація, споглядання. Першим китайським патріархом ч'ань-буддизму уважають Бодхідхарму, який прийшов у Китай з Індії в 520 р. Особливістю чань-буддизму є віра в можливість містичного споглядання на основі певної медитативної практики (поєднання пасивної медитації буддійської йоги з активною динамічною медитацією даосизму). Значний вплив на чань-буддизм мав тантризм. Характерними особливостями чань-буддизму були недовіра до слова й тексту як каналу передачі знань і пізнання істини про життя; можливість отримання стану нірвани без довгострокових, виснажливих вправ та аскетичного способу житгя; впевненість у тому, що кожна людина має можливість позарозумового шляху отримання Великої істини. Вважалося, що людина є носієм елементів Будди, що дає їй можливість отримати найвищі цінності життя (істини) в процесі самореалізації та самовдосконалення. Завдяки цьому вона може стати професіоналом й отримати найвищий рівень етичної та естетичної свідомості.
Отже, у більшості філософських шкіл Стародавнього Китаю переважала етико-прагматична філософія, тісно пов'язана з проблемами держави, суспільства й особи. Найвищим філософським знанням вважалося таке знання, яке сприяло моральному саморозвитку людини й знайшло своє віддзеркалення у тріаді «знання — дія — моральність». Загальною ідеєю філософського світосприйняття була гармонія неба, людини й землі. Філософія Стародавнього Китаю стає зага-льно-цивілізаційною цінністю з величезним потенціалом гуманізму.
Питання для самжеревірки 1. Дайте коротку характеристику філософським школам Старода 2. Проаналізуйте характерні особливості філософських поглядів бу 3. Перелічіть і дайте короткі характеристики ортодоксальним фі 4. Розкрийте специфіку релігійно-філософських поглядів йоги. 5. Зробіть узагальнюючі висновки щодо розвитку філософії Старо 6. Охарактеризуйте вихідні принципи філософії Стародавнього 7. У чому полягає відмінність філософії Стародавнього Китаю від 8. У чому виявляються особливості філософії Конфуція? 9. Розкрийте сутність релігійно-філософської системи даосизму.
10. У чому полягає специфіка філософської школи чань-буддизму? 11. Визначте основні риси філософії Стародавнього Китаю.
. "Список рекомендовано/ літератури 1. Буддизм. Четьіре благородних истиньї. — М.; Харьков, 2000. 2. Гессе Г. Паломничєство в страну Востока. — СПб, 1999. 3. Дао: гармония мира. — М.; Харьков, 2000. 4. Древнеиндипская философия. — М., 1972. 5. Древнекитайская философия: Собрание текстов: В 2 т. — М., 6. Елиаде М. Йога. Свобода и бессмертие. — К., 2000. 7. Жоль К. К. Индуизм в истории Индии. — К, 2001. 8. Конфуций. — М.; Харьков, 2000. 9. Лукьянов А. Е. Истоки Дао. — М., 1992.
10. Лукьянов А. Е. Становление философии на Востоке (Древний Ки 11. Льісенко В. Г., Терентьев А. А., Шохин В. К. Ранняя буддийская 12. Мифология древнего мира. — М., 1977. 13. Мифьі народов мира. Знциклопедия: В 2 т. /Гл. ред. С.А.Токарев. — 14. Томас П. Индия. Зпос, легендьі, мифьі. — СПб., 2000. 15. Торгинов Е. А. Религии мира: Опьіт запредельного: Психотехника 16. Чаньїшев Е. В. Курс пекций по древней философии. — М., 1981. 17. Шохин В. К. Брахманистская философия. — М., 1994. 18 Шуцкип Ю. К. Китайская классическая книга перемен Ицзин. — М.; Харьков, 2000.
Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 1353; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |