Проблема людини у філософії

1 •)

К

І

І

•Є. I

юрлел

спеціальні

(професійні)

норми

сенс і життя І

ГОЛОВНІ КАТЕГОРІЇ ТА ПОНЯТТЯ ДО ТЕМИ

Таблиця 7 ■*——і

'їгсовання

йІДНОВІ- пВШЛЖТІ,

Доля

Життєва позиція

Індивіду­альність

Інтерес

Людина

Особа

Особистість

Праця

Свобода

Сенс життя

Спілкування Цінність

залучення індивіда до соціальних норм, духовної культури, підго­товка його до праці й майбутнього життя

соціальне ставлення до суспільних цінностей Усвідомлення від­повідальності — це віддзеркалення суб'єктом буття, соціальної необхідності та усвідомлення сенсу реалізованих задумів, це не­обхідний засіб управління поведінкою особи з боку суспільства через індивідуальну свідомість

поняття, яке походить від міфології й дістало свій розвиток в ірра­ціональній філософії; уявлення про нерозумну і неосяжну визна­ченість наперед подій і вчинків людини

ставлення людини до навколишнього світу, що відбивається в дум­ках, діях і вчинках

окремо взятий представник людського роду з притаманними йому неповторними індивідуальними якостями

сукупність специфічних рис і особливостей людини, що дозволя ють відрізнити одну людину від іншої

вибіркове емоційно оформлене ставлення людини до дійсності, до всього того, що їй необхідно і важливо

найвищий ступінь розвитку оріанізмів на Землі; відрізняється від ін­
ших живих ісіот тим, що адаптується до навколишнього середовища
'іерез його практичне перетворення (трансформацію) згідно зі своїми:
потребами; суб'єкт суспільно-історичної діяльності та культури '

індивід як суб'єкт соціальної діяльності

індивід як сукупнісіь його соціальних характеристик

цілеспрямована діяльність людини, у процесі якої вона за допомо­гою засобів виробництва впливає на довколишнє середовище з ме­тою задоволення своїх потреб Виокремлюють фізичну, розумову, керівну та виконавчу пращо тощо

с іжлйвість і властивість людини діяти згідно зі своїми інтересами умовах наявного вибору та пізнання об'єктивної необхідності їх інтересів і мети. Свобода безпосередньо пов'язана з необхід-<дто як внутрішньою закономірністю у зв'язках між явищами

результат визначення головних життєвих цілей, які пов'язані з найповнішим задоволенням матеріальних і духовних потреб, зак­ладених природою в людині. Кожна людина вибирає ті потреби, що співвідносяться з її індивідуальними схильностями, і свою діяль­ність спрямовує на вирішення запланованих нею завдань, що і є для неї сенсом життя

процес взаємозв'язку, взаємодії людей, у якому здійснюється об­мін діяльністю, її результатами, інформацією та досвідом

соціально та культурно значущі для людини явища та предмети навколишньої дійсності

89

Проблему людини у філософії вивчає спеціальна дисципліна — філософська антропологія — учення про природу та сутність лю­дини. Терміном «філософська антропологія» для виокремлення розділу філософії одним з перших послугувався І. Кант. Вирішу­ючи проблеми людини на основі знань, акумульованих у різних науках про людину¹, філософська антропологія стала актуальною у XX ст.

Вивчаючи проблему людини, філософська антропологія об­ґрунтовує проблеми природи (сутності) людини, її походження; індивіда, індивідуальності, особистості; діяльності як сутності людського існування, соціальних норм як вимог до особистості, життєвої позиції, чим створює оптимальну стратегію виховання та вдосконалення людини.

В історії філософії є безліч підходів до вирішення проблеми природи й сутності людини. Антична філософська думка сприй­мала людину як частину космосу, як мікрокосмос, який у своїх людських виявах підкорявся найвищій цінності — долі. У системі християнського світогляду людина була істотою, в якій неподіль­но існували дві іпостасі — дух і тіло, якісно відмінні одна від од­ної (як щось високе й низьке), як істота, що посідає проміжне ста­новище між ангелами і тваринами (Ф. Аквінський). З погляду християнства плоть людини — це низка гріховних прагнень та ба­жань, породжених впливом на неї диявола. Тому християнин праг­не звільнитися від диявольських кайданів за допомогою здобуття божественної істини. Християнство замість розуму висунуло голов­ну ознаку людяності — любов у серці. Але не так любов людини до людини, як любов людини до Бога. Християнська свідомість відкидає думку про скороминущість людського буття: віра в без­смертя душі покликана дати людям надію на вічне щасливе життя.

Філософія Нового часу прагнула знайти в людині її духовну сутність, звільняючись від ідеологічної залежності з боку христи­янства. Природознавство здобуло низку позитивних результатів у вивченні біологічної природи людини, але найбільшою цінністю у вивченні людини стало визнання автономності людського розуму, здатного пізнати власну сутність. Ідеалістична філософія XIX — XXст. гіпертрофовано сприймала духовне в людині. Вона перебі­льшувала значення в людині раціонального або ірраціонального.

¹ Як напрям філософії XX ст. антропологія була заснована у 1920-х рр. німецькими мислителями М. Шелером і Г. Плеснером.

Марксизм поставив людину в центр філософського знання, він заклав основні принципи діалектико-матеріалістичного розуміння людини. Марксизм звернув увагу на те, що людське самопізнання — це нескінченний процес, а вияви сутності людини багатогранні: людина думає,,радіє, ненавидить, любить, страждає, постійно чо­гось жадає, досягає бажаного і, не задовольняючись цим, прагне до нової мети, ідеалів тощо. Діалектико-матеріалістична філосо­фія, визначаючи сутність людини, звернула увагу на те, що люди­на — розумна істота, яка є суб'єктом праці (практики), суспільних відносин і спілкування. Праця (головний різновид діяльності) є ви­значальною умовою становлення і розвитку людини. Працюючи, людина створює світ матеріальної та духовної культури, який тво­риться нею такою ж мірою, як і культура формує саму особистість.

А згідно з екзистенціоналізмом людина живе в чужому для неї світі. її буття ірраціональне, його не можна осягнути розу­мом. Сенс життя людини — у містичному спілкуванні з Богом, вузьким колом «духовної аристократії», а також в організації приватного життя. Людина згідно з фрейдизмом — машина, яка рухається завдяки постійному розвитку та трансформації сексуаль­ної енергії (лібідо).

У XX ст. проблема людини стала домінувати майже в усіх фі­лософських напрямах. Залежно від того, як вирішувалося питан­ня про співвідношення в людині природного, соціального чи ду­ховного, їх умовно поділяють на три групи.

1. Біологізаторські концепції, до яких належать такі, згідно з
якими людина є природною істотою, життя якої зумовлене пере­
важно біологічними законами.

2. Соціологічні концепції, які ігнорують природно-біологічні
чинники людського існування, сприймають їх лише як біологічні
передумови соціального життя, що не впливають на розвиток
людської свідомості, поведінку, інтелект, творчість людини, ду­
ховні цінності тощо.

3. Духовні (спіритуалістичні) концепції об'єднують погляди,
згідно з якими в основі сутності людини лежить її духовний внут­
рішній світ (пошук істини, прагнення зробити моральний вибір,
переживання прекрасного, творчість, свобода, глибинне само-
визнання), домінування первинного «Я» як духовного базису
особистості.

Спільною вадою цих концепцій є абсолютизація біологічної, со­ціальної, духовної сутності людини, що призводить до її розриву. Неможливо зрозуміти сутність людини, аналізуючи її як автоном­ний організм, відірваний від природи, суспільства і духу. З погляду

У/' сучасної філософії людина є істотою, яка діалектично синтезує в ¹ І собі біологічне, психологічне та соціально-інформативне.

Питання про походження людини виявилося не менш склад-⁴ ним і суперечливим (гостродискусійним). Найчастіше виокрем-

I люють три групи гіпотез про походження людини: 1) релігійна

(теологічна) — виходить з того, що людина створена Богом;

V! 2) космічна — містить ідею про те, що життя, а разом з ним і лю-

¹ дина занесені на Землю з космосу (Всесвіту); 3) еволюційна гіпо­теза стверджує, що людина з'явилась у результаті складного, тривалого еволюційного процесу (адаптації вищих тварин до на­вколишнього середовища та природного добору).

Як біологічна істота людина є частиною природи з унікальним набором успадкованих нею генів, які спрямовують процес її ін­дивідуального розвитку. Проти інших форм життя (тваринного світу) людина суттєво вирізняється здатністю прямоходіння, якіс­ною відмінністю кисті руки як головного органу, що сприяє практичному перетворенню навколишнього світу, збільшеним об'ємом мозку і розвинутою асиметрією його півкуль тощо. Біо­логічно визначаються тривалість життя людини, вікові характе­ристики, стосунки між чоловіком і жінкою тощо, але все це за­знає впливу соціальних чинників.

Соціальне виникає з біологічного, яке створює для нього істо­ричні природні передумови. Соціально обумовлена й психічна сфера людини: її внутрішній духовний світ, свідомі і несвідомі процеси, воля, пам'ять, характер, темперамент, фантазія. Соціаль­на обумовленість сутності людини ставить перед суспільством завдання створення умов, що сприяють її всебічному розвитку (духовному, моральному, естетичному, фізичному), її прогресив­ному самовдосконаленню.

У кожній людині є матеріальна та духовно-інформаційна енергія. Духовно-інформаційна енергія є результат духовних процесів і внут­рішніх почуттів людини: щастя, радості, горя, любові, ненависті, зла, добра тощо, які впливають на її діяльність і вчинки. Поряд з енергія­ми та процесами існують однойменні поля. Біологічне (матеріальне) та духовно-інформаційне поля створюють єдине енергетичне поле людини. Зникнення одного поля людини спричиняє зміну інших. Наприклад, коли помирає людина, то зникнення одного різновиду поля призводить до зміни інших — зникають духовні процеси й ду­ховна енергія в мозку, а отже, й духовне поле. Це дає привід вірую­чим людям стверджувати, що душа покидає людину. При цьому ду­ша людини сприймається як складний духовно-інформаційний процес, що створює відповідне поле, носієм якого є духовна енергія.

Людина є найвищим щаблем у розвитку живих організмів на Землі, суб'єктом праці, соціальної форми життя, спілкування та свідомості. Людина — це жива істота, яка має певні по­треби та інтереси, що задовольняються у процесі матеріаль­ного і духовного виробництва на основі спілкування й активного перетворення навколишнього світу і самої себе.

Для віддзеркалення всіх аспектів людського існування крім по­няття «людина» використовують терміни «індивід», «індивідуаль­ність», «особистість». Індивід — це окремо взята людина, якій при­таманні неповторні природні й соціальні властивості. Поняття «індивід» тісно пов'язане з поняттям «індивідуальність», яке вико­ристовується для позначення сукупності якостей, здібностей окремо взятої людини, на основі яких відрізняють одного індивіда від іншого. У світі немає більш індивідуалізованого об'єкта, ніж людина; скільки людей, стільки індивідуальностей, кожна людина має індивідуальні особливості пам'яті, уваги, спостереження, мислення тощо.

Дата добавления: 2015-05-26