Філософія Стародавнього Китаю

ЗО

— карма-йога (діяльність, безкорисливе служіння суспільному
благу), що вимагає повного подолання людиною ілюзорних інте­
ресів, щоб, зрештою, отримати звільнення;

— бхагті-йога (йога любові до Найвищої Істоти), яка пов'язує
звільнення з любов'ю та відданістю божеству або абсолюту;

— раджа-йога (найвища йога, «царська йога») — шлях воло­діння своїм тілом, завершальний етап самопізнання, який веде до самопросвітлення й остаточного звільнення від матеріальних кайданів світу.

Загалом головним об'єктом, на який спрямовано йогівську практику, є Бог (як найдосконаліший об'єкт) — абсолют. Вва­жається, що йогічна техніка самообмеження й медитації (зо­середження на роздумах про Бога) робить людину рівносиль­ною Богові. Під час якнайбільшого зосередження (самадхі) людина стає носієм божественних якостей.

Школа ньяя (букв, «правило», «підґрунтя», «метод») як орто­доксальна філософська система мала дуже багато подібного з да­вньоіндійською філософією вайшешика. Вона стала відома за­вдяки розробці проблем пізнання та логіки. Першоджерелом школи ньяя вважають «Ньяя-сутру».

У філософських концепціях ньяя стали визначальними оригі­нальні ідеї про людину, її долю, ставлення до Бога. Засновником школи вважають філософа Готаму (IV ст. до н. є.) Головним предметом його філософських роздумів були логічні методи пі­знання світу та доведення їх істинності.

У вченні про Бога Готама виходив з того, що основою світу є не порожнеча, а простір, час, ефір, розум та душа. Він запропо­нував власний аргумент, який доводить існування Бога — усе в світі має причину, отже, світ також має причину — Бога. Усі предмети світу складаються з частин, які, своєю чергою, утворю­ють щось більше, ніж окремий предмет (ціле). Це ціле і є Бог.

Школа вайшешика (букв, «особлива») — одна з ортодоксальних даршан давньоіндійської філософії, засновником якої вважають фі­лософа Улуку, або інакше — Канаду (VI—V ст. до н. є.). Головним текстом, у якому зафіксовано її положення, є «Вайшешика-сутра».

Згідно з філософськими поглядами вайшешика, увесь світ складається із субстанцій, якостей, дій, всезагальності, особливо­сті, присутності та небуття. Субстанція містить дев'ять елементів (земля, вода, вогонь, повітря, ефір, час, простір, душа, розум). Пер­ші субстанції складаються з невидимих першоелементів (атомів).

Розум і душа є вічними субстанціями. Індивідуальна душа усві­домлюється розумом окремої людини. Верховна душа — це Бог (творець усього сущого на землі). Власне, Бог створив з атомів увесь світ. Розпад гармонії атомів означає смерть предмета або тіла. Атоми взаємодіють між собою в результаті волевиявлення Бога й у межах дії закону — карми.

Натурфілософські ідеї послідовників школи вайшешика орієн­тують на те, що все матеріальне складається з неподільних ато­мів, гармонія яких може бути порушена. Завдяки існуванню гар­монії предмет можна бачити й використовувати у практичному житті. Після закінчення космічного циклу існування матеріально­го буття зв'язки атомів в ньому втрачаються, матеріальний пред­мет зникає, поки не з'являється нова комбінація (новий предмет), але вже в іншому світі.

Вайшешика традиційно трактує мету людського життя як по­збавлення душі від матеріальної залежності (сансари), що в по­всякденному житті означає закінчення всіх мук і страждань. До­сягнення кінцевого стану звільнення свідчить про пізнання істи­ни про світ.

Блаженство не є кінцевою метою життя людини, а лише спо­собом звільнення від матеріальної залежності. Шлях до звіль­нення — це результат власного волевиявлення, яке дарує лю­дям Бог, тому всі люди так чи так отримають звільнення (пізна­ють істину).

Школа веданти (від санскрит, слова «кінець, завершення Вед») з'явилась як результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. її засновниками вважають мудреців Шанкару, Рама-нуджи, а також відомого мудреця Бадараяну, автора «Брахма-сутр». Поряд з Упанішадами, Брахма-сутрою одним з найважли­віших текстів вважають «Бхагаватгіту» («Божественну пісню»).

Засновники веданти розробили ідею існування єдиної душі (атмана) як єдиного бога Брахми. Усе, що існує у світі, — це Бог, а отже, душа є також: Богом, тому Бог є єдиною реальністю в світі (монізм).

Світ — це ілюзія, подоба справжньої реальності. Бог ство­рює світ за допомогою «Майї». Людям, яким невідома істина світу, цей світ видається не таким, яким він є, а таким, яким ми його відчуваємо. Це означає, що людина, яка отримала істину, починає бачити світ адекватно, сприймаючи його реально. До­сягти істини про світ (реальність) можна лише шляхом аскетич-

ного самообмеження, постійного самоконтролю, які, зрештою, об'єднують індивідуальну духовну основу людини (атман) з брах­маном.

Згідно з ученням веданти, основним обов'язком людини є ви­вчення Веданти, щоб, зрештою, стати брахманом. Під час отримання істини про остаточну мудрість світу людська ду­ша втрачає ілюзії, що є результатом чуттєвого пізнання сві­ту, піднімається до Бога й стає вільною, тобто отримує віч­не п незмінне щастя.

Школу міманси (букв, «проникнення», «дослідження», «дис­кусія») було засновано мислителем Джайміні приблизно у II ст. до п. є. Головним доробком міманси вважали «Міманса-сутру». І 1,іі школа продовжувала культово-ритуальні традиції Вед. Відпо-нідпо до вимог міманси від правильного виконання жертвопри­несень залежить можливість отримання істинного знання, а отже, її шільнення від матеріальної залежності.

Міманса абсолютизує словесне знання Вед. Послідовники мі­манси вважали, що Веди існують вічно, вони не були створені Богом і лише інколи нагадують про себе під час тлумачення їх тексту пророками. Веди є вічні, а сама вічність витікає з об'єктів, що від-д ісркалюють слова Вед. Авторитет Вед є абсолютним, а тому колена людина повинна обов 'язково виконувати закони Вед, що є лишеною умовою звільнення людини від матеріальної залежності.

Ш

Отже, згідно з ученням міманси, душа людини є об'єктивною
реальністю. Верховної душі у вигляді Бога немає, тому світ є
, результатом взаємодії матеріальних причин у межах дії космі-

Х чного закону — карми. Кармі підпорядкована не тільки людина,

а все живе на землі. Ритуал і добрі вчинки допомагають людині адаптуватися до карми, полегшити її вплив з метою якнайшвид­шого звільнення від неї.

Отже, філософія Стародавньої Індії головним предметом свого дослідження вбачала людину як єдність мікро- й макро-космосу. Характерною особливістю даршанів був їх етико-спіритуалістичний характер і практична спрямованість, що охоплювала майже всі сфери людської діяльності. Важливи­ми особливостями також були визнання субстанціональної єдності всіх істот, упевненість у можливості отримання різ­ними шляхами істини про оточуючий світ і розуміння того, що вдосконалення світу можливе завдяки самовдосконаленню кожної окремої людини.

Схема З

І існовні етапи розвитку її голові і напрями китайської філосо:

Перший етап

Другий етап

\

Найдавніші релігшно-фшософські

вчення Стародавнього Китаю

VII ст до н є — III ст н є

Основні напрями

давньокитайської філософи

після проникнення

в Китай буддизму

в III ст і до кінця XIX ст н є

Конфуціанство Конфуцій (551—479рр. до н. є.)

Чань-буддизм

Даосизм Лао-цзи (VI — Уст. до н. є.)

Генш відомі г і иософсьір школш

Дата добавления: 2015-05-26