Матвеев Р. Ф.Теоретическая и практическая политология. — М., 1993

Мангейм Дж.-Б., Рич Р.-К.Политология. Методы исследования. — М., 1997.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає відмінність між теоретичною і прикладною полі­тологією?

2. Проаналізуйте вплив розвитку прикладної політології на політи­чний процес.

3. На основі актуальної політичної події (явища, процесу) сформу­люйте завдання прикладного політологічного дослідження.

4. У чому полягає взаємовплив теоретичної та прикладної політо­логії?

5. Розкрийте сутність основних структурних елементів прикладної політології.

6. На прикладах із політичного життя сучасної України проілю­струйте основні функції прикладної політології.

7. Охарактеризуйте особливості методології і методів прикладної політології, можливості їх використання.

8. Обгрунтуйте необхідність застосування у прикладній політології досягнень математики, психології, соціології, педагогіки.

9. Розкрийте роль американської політології для систематизації досвіду прикладних політичних досліджень.

Політичне життя і державне управління 31

Література

Амелин В. Н., Дегтярев А. А. Опыт развития прикладной полито­логии в России // Политические исследования. — 1998. — № 3.

Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методоло­гія, практика: [Монографія]. — К., 2000.

Бойцова О. Ю. Политическая наука в XX в.: Общие характеристи­ки и основные этапы становления // Вестник Моск. ун. Серия 12, По­литические науки. — 2001. — №1.

Власть: Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. — М., 1989.

Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. — К., 1991.

Дегтярев А. А. Основы политической теории: Учеб. пособ. — М., 1998.

Краснов Б. И. Предмет и специфика прикладной политологии // Социально-политический журнал. — 1997. — № 3.

Кузьмин П. В. Профессиональная деятельность политолога в условиях трансформации украинского общества // Вестник Моск. ун-та. Серия 12. Политические науки. — 2001. — № 1.

Лісовий В. С. Практична філософія // Практична філософія. — 2002. — № 1.

Моисеев Н. Н. Размышления о современной политологии. — М., 1999.

Общая и прикладная политология / Под общ. ред. В. И. Жукова, Б. И. Краснова. — М., 1997.

Осин В. Процессы конституирования и воспроизводства в науке: исследование вариаций контент-анализа: Монография. — Днепропетровск, 2007.

Панарин А. С. Политология на рубеже культур // Вопросы фило­софии. — 1993. — № 8.

Ребкало В. А., Бебик В. М., Пойченко А. М. Практична політоло­гія: Навч. посібник. — К., 1998.

Салмин А. М. Политическое развитие России и актуальные про­блемы политологии // Политические исследования. —1998. — № 3.

1.2. Політичне життя і державне управління

Політичне життя суспільства охоплює всю політичну сферу, сукупність усіх політичних явищ, процесів, якими Управляють і які виникають спонтанно; політичну складо-

32 Предмет і специфіка прикладної політології

ву діяльності соціальних суб'єктів (індивідів, соціальних груп, класів, страт, народів, націй і створюваних ними по­літичних інститутів); сферу боротьби за реалізацію ідеа­лів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні по­треби та інтереси соціальних суб'єктів; взаємодію полі­тичних сил, які невпинно продукуються суспільними об'єднаннями та ін.

Політичне життя — сукупність духовних, чуттєвих, емоційних, предметних форм політичного буття людини і суспільства, що ха­рактеризують їх ставлення до політики та участь у ній.

Воно включає соціальні суб'єкти, їх потреби та інтере­си, відносини і діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу тощо. Між усіма компонентами політичного життя існують прямі або опо­середковані зв'язки, що мають специфічні функції та на­прями діяльності. Політичне життя здійснюється у проце­сах вироблення та реалізації політичних програм (політич­ного курсу), устрою та функціонування політичних систем, владних інститутів і норм, а також у формах участі соціальних суб'єктів у політиці.

Формування політичного життя відбувається під впли­вом культурно-історичних традицій, національних осо­бливостей, економічних, ідеологічних, культурних, пра­вових, релігійних норм. Якісне його вдосконалення, уріз­номанітнення зумовили виникнення складних форм організації політичної сфери — норм політичної участі ін­дивідів, їх об'єднань, спеціалізованих владних органів, держави і механізмів її впливу на соціальне середовище. На політичне життя суспільства значною мірою впливає державне управління.

Сутність і особливості державного управління

Розвиток суспільства, використання його потенціалу безпосередньо залежать від рівня управління соціальними процесами. Необхідність регулювання складних соціаль­них систем, насамперед відносин між великими соціальни­ми групами (класами, народами, націями), надала про­цесові управління політичного характеру. У цьому сенсі політика є конкретним різновидом управління, що здій­снюється з використанням владних повноважень з метою вдосконалення соціальних відносин. Це означає, що суттю політичного управління є свідомий, цілеспрямований

Політичне життя і державне управління 33

вплив суб'єктів політики на суспільство або його частини з метою їх оптимізації (впорядкування, удосконалення, ро­звитку) задля досягнення певних цілей.

У вузькому розумінні державне управління тлумачить­ся як вид виконавчої і розпорядчої діяльності органів дер­жави. Як свідчить досвід людства, суттю державного упра­вління є вплив на суспільні відносини в економічній, полі­тичній, соціальній, духовно-культурній та інших сферах шляхом застосування державно-владних повноважень. Значно більше аспектів охоплює широке розуміння дер­жавного управління.

Державне управління — організуючий вплив держави на суспіль­ство шляхом використання повноважень виконавчої влади, орга­нізації виконання законів, здійснення управлінських функцій з ме­тою комплексного соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, окремих територій; втілення державної політики в усі сфери суспільного життя; створення умов для реалізації громадя­нами їх прав і свобод.

Цьому типу притаманні основні ознаки вертикалі ви­конавчої влади: зосередженість на виконанні законів та ін­ших нормативно-правових актів; використання упра­влінськими структурами методів нормотворчості та розпо­ряджання; підзаконний характер практичної діяльності; можливість судового захисту громадянами своїх свобод у разі їх порушення управлінськими органами та посадови­ми особами тощо. Подібність державного управління і ви­конавчо-владного регулювання відображає поділ держав­ної влади на окремі гілки та її об'єктивний вплив на біль­шість соціально організованих явищ і процесів. Попри те, зміст за державного управління значно ширший за зміст здійснення виконавчої влади. Це зумовлено тим, що дер­жавне управління здійснюється і за межами виконавчої вертикалі влади — в діяльності законодавчих і судових ор­ганів, на рівні державних підприємств, установ, організа­цій тощо.

Структуру державного управління утворюють: суб'єк­ти управління — в основному органи виконавчої влади; об'єкти управління — сфери і галузі суспільного життя, на які спрямовано організуючий вплив держави; управлінсь­ка діяльність як вид суспільних відносин, у якій реалізу­ються різноманітні суб'єкт-об'єктні зв'язки та впливи; визначення цілей розвитку системи, яка є середовищем ре­алізації державно-управлінських впливів; формування ор­ганізаційного порядку (системи відносно стабільних зв'яз­ків, посад, норм); формування корпоративної культури

34 Предмет і специфіка прикладної політології

(об'єднання людей навколо мети, а не формальне їх підко­рення волі одного); мотивація персоналу; розробка та здій­снення технології змін, неминучих під час досягнення за­декларованих цілей; чітке бачення шляхів, методів і засо­бів реалізації управлінського рішення; розробка системи контролю за виконанням управлінських рішень, зокрема визначення стимулів і санкцій.

У повсякденному житті широко використовується тер­мін «адміністративна система», який, будучи синоніміч­ним доповненням до феномену державного управління, по­єднує суб'єктів управлінського впливу і продуковану ними діяльність.

Державне управління здійснюють органи вищої, се­редньої та низової ланок, від взаємодії яких, а також між ними і об'єктами управління, залежить його ефективність.

Важливою умовою ефективності управління є постійне врахування і якісна реалізація суб'єктами управління за­гальних функцій управлінської діяльності. Головними з них є: визначення цілей, адміністративна, інформаційно-аналітична, соціальна, планування, прогнозування, моти­вування, коригування діяльності, утримання відхилень у певних межах, забезпечення компетентності і дисципліни, здійснення контролю, створення сприятливого клімату, забезпечення цілісності, підвищення якості та ефективно­сті службової діяльності.

Загальні функції управління конкретизуються у функ­ціях державного управління — основних узагальнених завданнях, які виконують державні органи, їх структурні підрозділи та посадові особи в процесі керівництва суспіль­ством і державою як політичною організацією. Функції державного управління характеризуються певною само­стійністю, однорідністю, складністю та стабільністю влад­но-організуючого впливу суб'єкта управління, спрямовано­го на забезпечення життєво значущих потреб об'єкта упра­влінського впливу. Головними з них є функції планування, організування, комплектування кадрів, мотивування, кон­тролювання. Кожну функцію можна деталізувати через певну кількість залежних функцій.

До головних цілей політичного управління належать: ре­алізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп; регулювання суспільних відносин, суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп; вироблення оптимальних форм організації і стимулювання індивідуальної та колек­тивної діяльності; забезпечення політичної стабільності і

Політичне життя і державне управління 35

правопорядку; регулювання економічної діяльності; стиму­лювання науково-технічного прогресу; захист державних (національних) інтересів на міжнародній арені та ін.

Важливим аспектом дослідження процесів державно­го управління є обґрунтування законів управлінської діяльності, вміння застосовувати їх на практиці. їх мето­дологічною передумовою є закони соціального управлін­ня, які, маючи об'єктивний характер, виражають важли­ві сталі внутрішні ознаки процесу управління. Головними з них є:

а) закон необхідної різноманітності. Відповідно до цьо­
го закону різноманітність, плюралістичні основи організа­
ції управлінської системи (суб'єкт управління) не повинні
поступатись різноманітності об'єкта управління. Суб'єкт
управлінського впливу має володіти достатніми можливо­
стями сприйняття, накопичення і переробки інформації
для продукування рішень, здатних забезпечити функціо­
нування і розвиток об'єкта управління відповідно до зада­
них вимог (програми);

б) закон спеціалізації управління. Він передбачає, що
управління суспільно-політичними процесами неминуче
призводить до диференціації його форм і функцій, їх спе­
цифічного прояву в конкретно-історичних умовах розвит­
ку політично організованого соціального середовища;

в) закон інтеграції управління. За цим законом, в упра­
влінському циклі (управлінській дії) поєднуються різно­
манітні спеціалізовані операції на різних рівнях і напря­
мах управлінського процесу, що забезпечує його цілісність
і цілеспрямованість;

г) закон економії часу. Він характеризує ефективність
управління, його здатність виконати поставлені завдання
з оптимальним використанням людських, матеріальних,
фінансових, інформаційних та інших ресурсів;

ґ) закон пріоритетності соціальних цілей. У ньому під­креслено, що не політика, не «чиста» економіка мають бути метою розвитку суспільства, а постійне підвищення якості життя різних категорій населення, їх добробуту, со­ціального самопочуття тощо;

д) закон зростаючої суб'єктивності й інтелектуальності
в управлінні. Провідна його ідея полягає в тому, що упра­
влінські відносини розгортаються між людьми, стандарти­
зація й уніфікація свідомості яких неможлива. Тому ці
відносини пов'язані із суб'єктивними чинниками, особи-
стісною оцінкою їх учасників. Крім того, чим вищий рі­
вень місцезнаходження суб'єкта управління, тим більше

36 Предмет і специфіка прикладної політології

відкривається можливостей для прояву як позитивної, так і негативної суб'єктивності;

є) закон домінування глобальної мети. Пізнання цього закону допомагає зробити висновок, що ефективний ро­звиток соціально-політичної системи можливий лише за чіткого, зрозумілого цільового забезпечення процесу упра­вління на тривалу історичну перспективу;

є) закон передавання функцій (прав, повноважень, ре­сурсів) управління. Врахування його у практичній діяль­ності зумовлює децентралізування процесу управління, залучення до його здійснення органів самоврядування, структур громадянського суспільства.

Державне управління повинно відповідати принципам соціального управління, які об'єктивно поширюються і на політичні процеси. Такими принципами є: єдиноначаль­ність у прийнятті рішень і колегіальність при їх обговорен­ні; єдність застосування всіх форм і методів управління з метою підтримання цілісності соціальної системи; поєд­нання галузевого і територіального управління; пріоритет­ність у досягненні стратегічних цілей; науковий характер; прогнозування; мотивування (стимулювання) праці; від­повідальність за результати управління; раціональний підбір, підготовка, розстановка та використання кадрів; економічність та ефективність процесу управління; си­стемність; урахування ієрархічного характеру об'єкта управління і механізмів впливу на нього; обов'язковість зворотного зв'язку між об'єктом і суб'єктом управлінської дії; програмно-цільове забезпечення; делегування повно­важень; гуманізм і моральність; гласність у прийнятті рі­шень тощо.

Важливим аспектом виконання управлінської дії є знання та застосування методів державного управління — способів практичної реалізації управлінських функцій шляхом організаційно-розпорядчого впливу суб'єкта управління на поведінку і суспільну діяльність керовано­го об'єкта з метою досягнення поставлених управлінсь­ких цілей.

Управлінські методи систематизують за:

а) функціональним змістом — адміністративні (органі­
заційно-розпорядчі), економічні, правові, соціально-
психологічні методи;

б) спрямованістю впливу — методи загальнодержавно­
го рівня, структурної (галузевої) дії та персонального (ін­
дивідуального) впливу;

Політичне життя і державне управління 37

в) організаційними формами — реалізуються через тип
впливу (акт, норма), спосіб здійснення впливу (одноосіб­
ний, колективний, колегіальний), часову характеристику
впливу (разовий — періодичний; тактичний — стратегіч­
ний; короткотерміновий — довготерміновий), особливості
впливу (досягнення нової мети, коригування результатів,
виправлення помилок);

г) характером управлінського впливу — методи прямої
дії (правове регулювання, публічне адміністрування) та
методи непрямого впливу (демократизація, оптимізація
управління, оподаткування тощо).

У сучасних умовах державне управління, методи його ор­ганізації втрачають характер безпосереднього адміністра­тивно-управлінського впливу, дедалі більше трансформую-чись у площину організації взаємодії відповідних суб'єктів господарської та іншої суспільної діяльності; створення умов для реалізації нормативної моделі функціонування відповід­них підсистем і об'єктів управління; контролю та моніторин­гу нормативно встановлених параметрів такої діяльності.

Залежність якості політичного життя

від типу політичного (державного) управління

Якість політичного життя залежить від характеру суспільних відносин та діяльності соціальних спільнот, які зумовлюють створення політичних інститутів та ме­ханізмів через посередництво політичної влади. Оскіль­ки політичному життю властиві піднесення, спади, за­стої, кризи, формується відповідний тип державного управління. Виділяють авторитарне, анархічне, демо­кратичне, волюнтаристське управління.

Авторитарне управління засноване на вольових, твер­дих і навіть жорстких засобах. За такого типу управління обмежене коло суб'єктів (інколи навіть одна особа), вико­ристовуючи всю повноту влади, керує більшістю соціаль­них процесів, претендує на всеосяжність та абсолютний характер своїх управлінських акцій.

Анархічне управління — управління, за якого всі нама­гаються управляти всім, виходячи за межі власних повно­важень. Іноді такий тип управління називають лібераль­ним, пасивним, м'яким, млявим.

Демократичне управління передбачає взаємодію всіх суб'єктів управління на основі раціонального розмежуван-

38 Предмет і специфіка прикладної політології

ня функцій і сфер регулювання. Його ще називають гнуч­ким, універсальним, змішаним (симбіозним), оскільки в ньому поєднуються ознаки авторитарного та ліберального типів.

Волюнтаристське управління здійснюється на основі потужних вольових якостей суб'єкта управління, його осо­бистого прагнення та політичних намірів, що проявляєть­ся і в стилі діяльності державних структур. Головними оз­наками державного управління волюнтаристського типу є: тотальність волі єдиного політичного інституту, неможли­вість вільного спілкування учасників політичного проце­су; ігнорування волі (прагнень, намірів) осіб і соціальних груп, які не поділяють «єдино правильної» позиції голов­ного суб'єкта управління; схильність до силового нав'язу­вання волі, панування силових аргументів у політиці; іс­тотне обмеження можливостей політичної опозиції аж до її повної заборони; залаштункова боротьба партій та органів державної влади; формування каналів прихованого впли­ву на об'єктів політичного процесу; маніпуляція суспіль­ною свідомістю тощо.

Волюнтаристське управління свідчить про невисоку політичну культуру суб'єкта політики, пов'язану з лице­мірством, політичними махінаціями, невпевненістю у до­сягненні цілей розвитку суспільства демократичними ме­тодами. Так, розуміння владних процесів призводить до нівелювання інститутів громадянського суспільства, запе­речення їх конструктивного впливу на політичне життя. Негативні його наслідки проявляються в деформуванні по­літичного процесу, ігноруванні об'єктивних законів ево­люції, нав'язуванні соціальному середовищу неадекват­них програм розвитку.

Залежно від результатів розрізняють ефективний і не­ефективний типи державного управління та директивний, авторитетний, прагматичний, моралізаторський, парад­ний, діловий його різновиди.

Тип державного управління істотно впливає на діяль­ність формалізованих інституцій влади, її апарату, специ­фіку політичної системи, характер партійних утворень та їх об'єднань, стиль правління. У полі його впливу перебу­вають і масові настрої, очікування, тривоги, сподівання, символічні та ритуальні дії, політичні маніфестації та ін. Державне управління позначається на діяльності засобів масової інформації, а відповідно і на політичній атмосфері у країні. Комплексним показником впливу державного

Політичне життя і державне управління 39

управління на політичне життя суспільства є запропонова­ний владою політичний режим.

Політичний режим — сукупність певних політичних відносин, за­собів і методів досягнення політичних цілей, що застосовуються владою, панівних форм ідеології, соціальних і класових відносин, стану політичної культури.

Залежно від характеру політичних відносин розрізня­ють демократичні, авторитарні, тоталітарні і комбіновані політичні режими, а також режими державного правлін­ня — ліберальний, демократичний, диктаторський, осо­бливо жорсткий (фашистський, екстремістський). З огля­ду на форму управління виокремлюють режими парла­ментського типу, надзвичайного стану, президентського правління, монархічні, республіканські режими та ін. В деяких випадках характеристики політичного режиму на­бувають символічного забарвлення (абсолютистський, царський, «колишній» режим). Нерідко їх ототожнюють з реальними історичними персоналіями (режим С. Хусейна, гітлерівський режим тощо).

Будь-який політичний режим насамперед визначаєть­ся процедурами та способами організації установ влади і здійснення владних функцій, стилем прийняття рішень, відносинами між державою і громадянами. Залежно від співвідношення цих чинників формуються демократич­ний, авторитарний або тоталітарний стиль державного управління.

Демократія. Пропонуючи демократичні правила сус­пільно-політичного устрою, влада виходить з необхідності своєї легітимації народом, прагне забезпечити справедли­вість, рівність і добробут громадян. Принциповою ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у фор­муванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права, здійснен­ня цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Ознакою демократичних порядків при прийнятті рішень є чітке проведення всіх процедур і процесів на основі регла­ментів. Цьому найбільше відповідає республіканська фор­ма державного правління парламентського чи президент­ського типу.

Демократичне управління передбачає процедури прий­няття рішень відповідно до волі більшості з визнанням і поважанням прав, потреб меншості, культуру дотримання закону, конституційного порядку, толерантне ставлення

40 Предмет і специфіка прикладної політології

до інших думок і позицій, готовність до компромісу при розв'язанні спірних питань.

Демократія (грец. demokratia — народовладдя, від demos — на­род і kratos — влада) — форма державно-політичного устрою сус­пільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добро­бут усіх людей, що населяють певну державу.

Легітимна влада демократичного суспільства залежить від волевиявлення народу. Ознаками демократичного режи­му є не тільки справедливі закони і розумно сконструйовані інститути й установи, а й демократично налаштоване сус­пільство, якому властиві демократична свідомість і демокра­тичний менталітет. Демократія означає згоду громадян жити за всенародно обраної влади, виконувати її настанови.

На сучасному етапі демократичний стиль управління пропонує суспільству й особисту, індивідуальну свободу, соціальну активність, участь громадян у житті держави, у розв'язанні суспільних проблем. Демократія дає особі пра­во діяти на власний розсуд в особистому житті, свободу вибору, слова, критики представників влади тощо. На від­міну від інших політичних режимів вона нічого не дарує, але гарантує можливість кожному захищати себе і свій добробут, свої громадянські права, які є природними та не­від'ємними.

Переслідуючи демократичні цілі, державне управлін­ня пропонує суспільству такий стиль соціальних відносин, учасники якого, розуміючи штучну, проте цілеспрямова­но створену обмеженість державних розпорядчо-регуля­тивних механізмів, здатні свідомо і відповідально покла­сти на себе функції «центру», долати відчужене ставлення до загальних інтересів, урівноважувати авторитет сили і майна авторитетом людяності, освіченості, компетентно­сті. У такому розумінні демократія є духовним станом лю­дей, характером їхніх уявлень про самих себе, свої права, можливості та обов'язки.

Організоване на демократичних засадах державне управління не претендує на всесильність, абсолютне втру­чання в суспільне життя. Воно підпорядковується штуч­ним, законодавчо зафіксованим обмеженням власного ре­гулятивного потенціалу. Демократія передбачає обов'яз­кову взаємодію державних управлінських структур з елементами громадянського суспільства — неполітичних відносин людей, соціальних спільнот, що перебувають поза межами прямого впливу офіційних державних орга­нів та фіксують приватні, групові інтереси.

Політичне життя і державне управління 41

Громадянське суспільство забезпечує взаємодію насе­лення в економічній та соціальній сферах на засадах само­регуляції, самоврядування, заснованих на особистій рівно­сті, нормах традиційного співжиття. Воно є вищою стадією і формою людської спільноти, що охоплює добровільно сформовані первинні спільноти людей — родини, громадсь­кі організації, кооперації, асоціації, професійні, творчі та інші об'єднання. Тому природно, що громадянське суспіль­ство є гарантом стійкості та резервом зміцнення держави, а не її політичним противником. Державна (управлінська) регламентація, взаємодіючи зі зрілим громадянським сус­пільством, виступає насамперед як механізм контролю за антисуспільними діями громадян, а не як всемогутній ре­гулятор світу людини.

Авторитаризм. Авторитарний стиль державного упра­вління ґрунтується на зосередженні значних владних пов­новажень (нерідко на їх цілковитій концентрації) в руках однієї особи або групи осіб, формуванні політичного режи­му, що зменшує або виключає роль представницьких ін­ститутів влади.

Авторитаризм (лат. auctoritas — влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політич­них відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Як методу управління авторитаризму притаманні не­визнання народу головним джерелом влади; відмова від демократичного принципу поділу влади; рекрутування по­літичної еліти шляхом кооптації, призначення «згори»; скасування або значне обмеження, звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та інших суспільних угруповань; сувора регламен­тація діяльності державних інститутів; мінімізація мо­жливостей політичної опозиції аж до її цілковитої заборо­ни; можливість застосування політичних репресій. За ав­торитаризму відбуваються формалізація, вихолощення політичних інститутів і процедур, що пов'язують державу і суспільство; виникає пасивність мас, їх відчуження від політичних процесів, що всіляко схвалюється владою.

Головною опорою авторитарних режимів є силові структури влади — армія, поліція, інші каральні органи. У стилі діяльності домінує безапеляційно-командне керів­ництво: розпорядження, накази, директиви з вимогою їх безумовного виконання. Основним засобом подолання кризових ситуацій є сваволя і репресії.

42 Предмет і специфіка прикладної політології

Засади і ступені авторитаризму можуть бути різними: від раціональних, виправданих ситуацією (стан війни, сус­пільна кризаХдо ірраціональних, коли авторитарні методи управління набувають крайніх, жорстоких форм.

Авторитарні режими вважають виправданими в період зламу віджилих соціальних структур, переходу від тради­ційного суспільства до якісно нового рівня його розвитку.

Пом'якшеними варіантами авторитаризму є олігархіч­на і конституційна форми влади, за яких формально допу­скаються поділ влади, багатопартійність, існування проф­спілок та інших громадських організацій за умови їхньої підконтрольності владі, обмежені вибори парламенту, до­мінування виконавчої влади і зрощування правлячої пар­тії з держапаратом, відмова від тотального контролю над суспільством та обмежене вторгнення в неполітичні сфери.

Привабливість і популярність авторитарного стилю державного управління зумовлені його ефективністю в ек­стремальних ситуаціях. Авторитаризм здатний забезпечи­ти громадський порядок, швидку реорганізацію соціаль­но-політичних структур, сконцентрувати зусилля і ресур­си на вирішенні конкретних питань. Усе це спонукає владні структури, окремі політичні сили посттоталітарних держав (певною мірою й України) до застосування автори­тарних методів як засобу здійснення радикальних реформ.

Тоталітаризм. Державне управління тоталітарного типу ґрунтується на цілковитому (тотальному) контролі держави над усіма суспільними сферами, насамперед полі­тичною, економічною, соціальною, духовно-культурною.

Тоталітаризм (лат. totalis — увесь, повний) — спосіб організа­ції суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної си­стеми державі, колективними цілями і загальнообов'язковою ідеологією.

Формування тоталітарних суспільств має певні кон­кретно-історичні обмеження, зокрема їх системне утвер­дження можлиле передусім у суспільствах індустріального типу. Індустріальний рівень розвитку певної країни ха­рактеризується швидким руйнуванням структур тради­ційного суспільства, всебічною етатизацією суспільного життя (втручанням держави у всі його сфери), посиленням соціальних функцій держави, створенням системи масо­вих комунікацій і засобів масової інформації, здатних фор­мувати суспільну свідомість за умоглядними проектами радикального перевлаштування соціуму.

Політичне життя І державне управління 43

Як свідчить європейська політична історія 20—30-х років XX ст., політичними провідниками тоталітаризму стають масові вождистські партії, що прагнуть до монопо­лізації державної влади і претендують на створення «ново­го світу» або «нового порядку» згідно із запропонованими ними соціальними або національними символами віри. -

Провідними ознаками державного управління, що ґрунтується на тоталітарних засадах, є: партійно-держав­на монополія на владу; ліквідація демократичних прав і свобод в ім'я нової соціальної або національної спільноти; знищення громадянського суспільства; панування офіцій­ної ідеології, усунення будь-якої опозиції режиму; масо­вий терор населення, терористична ротація кадрів, що очо­люють режим; мілітаризація суспільного життя; пропа­ганда необхідності безперервної боротьби зі справжніми або уявними ворогами; агресивна зовнішня політика; на­садження культу вождя.

Різновидами тоталітаризму є: комуністичний тоталі­таризм — штучна форма соціальної інтеграції, заснована на класовому підході, ліквідації приватної власності, зни­щенні автономності особистості; фашизм, який у первісно­му варіанті італійської ідеократії (залежності суспільної свідомості від ідеології) тяжів переважно до відродження національних духовних засад, забезпечення колективної (корпоративної) ідентичності на культурному та етнічному ґрунті під патронажем сильної держави; націонал-соціа­лізм — синтезований тип ідеократії на базі органічного зі­ставлення категорій соціалізму і націоналізму.

Політичний досвід XX ст. довів, що тоталітаризм є глу­хим кутом світового політичного розвитку. Розпад комуні­стичної системи на межі 80—90-х років XX ст. і політич­ний крах останніх у Європі тоталітарних утворень стали історичним і логічним завершенням тоталітарного експе­рименту над суспільством і людською природою.

Наслідком практичного існування тоталітарних режи­мів у різних країнах світу протягом XX ст. стало утвер­дження системи адміністративно-командного управлін­ня — сукупності управлінських форм і методів, згідно з якими діяльність людей стимулюється переважно засоба­ми адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу (прийняття рішення, організація виконання, кон­троль за виконанням) ініціюються і здійснюються засоба­ми жорсткого централізму, обмеженням самоврядування на всіх рівнях.

44 Предмет і специфіка прикладної політології

Цей різновид управління має певну історичну доціль­ність і доводить ефективність його застосування за надзви­чайних умов розвитку суспільства — під час криз, воєн, подолання природних, техногенних катастроф тощо. Од­нак його домінування неминуче породжує ототожнення політичної влади з репресивною машиною примусу; при­душення індивідуального та колективного творчого потен­ціалу; обмеження свободи вибору рішень і стилю життє­діяльності; ідеологізацію суспільного життя; надмірне планування економічних і соціальних процесів з метою підпорядкування «єдино правильним» ідеологемам; то­тальну залежність особистості від держави та ін.

Як свідчить історична практика, цілковита відмова (за­борона) від адміністративно-командних методів управлін­ня недоцільна навіть за зрілої політичної демократії. Ви­клики і загрози сучасній державі, які мають як внутрішнє, так і зовнішнє походження, змушують підтримувати діє­здатність розгалуженої системи гарантування національ­ної безпеки (наприклад, військову організацію держави). Будь-яка управлінська система, а державна — обов'язково, передбачає використання певних вольових елементів. Тому однією з найважливіших складових мистецтва політичного управління суспільством є вміння правильно обирати від­повідне конкретному історичному моменту співвідношен­ня, оптимальне поєднання різних методів управління, у т. ч. і його адміністративно-командний варіант.

Соціотехніка політичного (державного) управління

Політичне управління передбачає вплив суб'єкта полі­тики на політичну ситуацію з метою забезпечення своїх ін­тересів. Воно є основною складовою життєдіяльності будь-якої політичної системи, спрямованою на здійснення полі­тичної влади. Ефективність політичного управління досягається завдяки використанню сукупності принципів соціального управління. Базовим при цьому є принцип пріоритетності політики стосовно економіки і духовного життя суспільства, що дає змогу суб'єкту управлінської дії виявити «основну ланку» соціально-політичної проблеми, розрізняти управлінські завдання відповідно до їх значу­щості та послідовності вирішення, обирати оптимальні шляхи досягнення мети.

Природа управлінського впливу на політичне життя суспільства істотно залежить від політичного апарату

Політичне життя і державне управління 45

сукупності установ, кадрів, що здійснюють управлінську роботу на всіх рівнях її організації. Такий апарат мають політичні партії, суспільно-політичні рухи, держава. Він істотно впливає на визначення цілей їх розвитку, приймає рішення про форми практичної роботи, частково здійснює владні повноваження.

У політичному апараті виокремлюють такі ланки, що здійснюють управління:

— керівні центри суспільно-політичних рухів і полі­тичних партій (включно з політичною елітою);

— групи локальних інтересів (тиску, лобіювання);

— власне державний апарат.

Управлінські ланки наділені чіткими повноваження­ми, певним ступенем підтримки суспільства. їхнім со­ціальним обов'язком є задоволення політичних прагнень (претензій) об'єктів управління, а також розв'язання по­ставлених завдань в установлений термін. Кожна з них має свій обсяг обов'язків, свої сфери діяльності тощо.

Функції політичного апарату полягають в інтеграції соціальних груп, створенні внутрішніх зв'язків між ними, що гарантує поєднання особистих інтересів із загальними; формуванні та вираженні політичної волі об'єктів упра­вління; визначенні стратегічних цілей розвитку соціуму і механізмів їх досягнення; здійсненні вибору і прийнятті рішень відповідно до конкретних ситуацій; нав'язуванні рішень політичним групам, суспільству; репрезентації певних груп у відносинах з іншими групами; організації політичної боротьби між групами з метою досягнення сво­їх інтересів; забезпеченні спадкоємності та інноваційності у розвитку держави та у своїй діяльності тощо.

Найхарактернішими ознаками політичного апарату є різноманітність представлених у ньому інтересів, відносна самостійність його структурних ланок; нерівномірний внутрішній розподіл владних повноважень.

Апаратна робота є необхідною умовою існування розви­нутої політичної системи. Укомплектований компетентни­ми, професіональними, ерудованими працівниками апа­рат стає головним чинником ефективного політичного управління. Водночас розширення функцій, чисельності та впливовості політичного апарату може породити бюро­кратичні тенденції в розвитку політичної системи.

Загалом у суспільстві домінує негативне сприйняття бюрократії — ієрархічно організованої системи управлін­ня державою за допомогою особливого апарату, наділеного

46 Предмет і специфіка прикладної політології

специфічними функціями і привілеями, що дає йому змо­гу нехтувати інтересами більшості.

Свого часу Макс Вебер (1864—1920) пов'язував бюро­кратію з пануванням, вважав її центральним феноменом сучасного суспільства, ідеальним типом управління, адмі­ністрування, вершиною управлінської раціональності й ефективності, результатом процесу раціоналізації суспіль­ства і культури. Відповідно до таких поглядів вирішально­го значення в організації управлінських процесів у су­часному суспільстві набувають не стільки особистісні яко­сті державного (політичного) лідера, скільки організація «штабу управління» (апарату), поділ влади між лідером і апаратом.

Бюрократична структура влади має підвищену стій­кість до зовнішніх впливів та історичні традиції організа­ційно-кадрової непорушності. Завдяки цьому апарат може незмінно функціонувати після завоювання країни зовніш­німи силами, в умовах перехідного періоду, за нової систе­ми суспільно-політичних відносин. Як головний інстру­мент реалізації влади бюрократія може зробити безсилим главу держави, уряд, парламент, інші владні органи. У та­кому контексті бюрократична діяльність розходиться з по­літичною, а в окремих випадках навіть є її антиподом.

Як зауважував М. Вебер, бюрократія має професійний характер, оскільки організація, система бюрократичного управління послуговується постійно діючим, підпорядко­ваним регламенту апаратом кваліфікованих чиновників. Кожен з них має певне становище, перспективу просуван­ня по службі, службову недоторканність, фінансові, май­нові та інші пільги. Це перетворює бюрократію на своєрід­ну касту зі своєю субкультурою, що нерідко є причиною багатьох зловживань. Тому в більшості країн представни­ки бюрократії підписують етичний кодекс, згідно з яким державна служба розглядається не як джерело доходів, а як слугування справі, службовий обов'язок і надперсо­нальна ділова мета.

Деформація, спотворення бюрократичного апарату по­чинаються тоді, коли вказані умови не дотримуються. Від­сутність (незрозумілість, розмитість) стратегічних напря­мів розвитку суспільства, так само, як і їх надмірне возве­личення, перетворюють діяльність апарату управління на головне джерело досягнення власних, а не суспільних ці­лей. Бюрократія починає відверто формувати тенденції сваволі, формалізму, використання суспільних можливо­стей і ресурсів з метою власного збереження і зміцнення.

Політичне життя і державне управління 47

Особливе політичне значення бюрократія відіграє в державах тоталітарно-авторитарного типу (для постра­дянських суспільств досі актуальним залишається відо­мий сталінський лозунг «кадри вирішують все»). В демо­кратичному суспільстві бюрократія зберігається, проте її діяльність визначається насамперед потребами раціональ­ного управління в умовах розвитку вільного ринкового господарства.

Основними напрямами діяльності апарату управління є збір, оцінювання інформації, вироблення рішення, орга­нізація його виконання, контролювання, координування і регулювання дій, оцінювання результатів. При цьому го­ловним в управлінській діяльності є винесення рішень.

На відміну від інших видів політичної діяльності полі­тичні рішення здебільшого є абстрактним уявленням про бажані або можливі результати, безпосереднім стимулом досягнення нової суспільно-політичної реальності. Тому вони мають орієнтуватися на громадську думку (розумін­ня поточних процесів, бачення майбутнього широкими верствами населення) і експертні оцінки. На жаль, часто їх ухвалюють не тільки без урахування громадської думки, а й нехтуючи оцінки експертів. Це спричинює низьку ре­зультативність політичних рішень, а нерідко — деструк­тивні наслідки від їх впровадження.

Стосуючись інтересів різних категорій населення, по­літичні рішення можуть як узгоджувати, примирювати такі інтереси, так і стимулювати зіткнення, провокувати конфлікти.

Продумані, збалансовані політичні рішення гармонізу­ють різноманітні інтереси класів, страт, націй та інших ве­ликих соціальних груп, інтегрують локальні інтереси у за­гальнонародні, національні. Для вироблення таких рі­шень суб'єкт управління повинен враховувати: обставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки і на­строї виконавців рішення (бюрократичного апарату); ста­влення до рішення соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовольнити. Для цього в кожній політич­ній системі мають функціонувати суб'єкт-об'єктні, об'єкт-суб'єктні комунікації. Каналами таких комунікацій мо­жуть бути представницькі органи влади, політичні партії та громадські організації, а також спонтанні, неформалі-зовані канали обміну інформацією.

Відчутно впливають на центри прийняття рішень різні механізми виявлення громадської думки, а саме: коміте­ти, сформовані за участю авторитетних громадян; делега-

48 Предмет і специфіка прикладної політології

ції від місцевих громад; петиції органам влади; публікації в пресі відкритих листів; поширення листівок і проклама­цій та ін. У критичних ситуаціях громадськість може вда­тись до масових акцій (протестних заходів, демонстрацій, страйків), навіть протизаконних дій (захоплення примі­щень, блокування доріг тощо).

Урахування суб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення передбачає широке залучення до вироблення рішень спеціалістів, експертів, представни­ків зацікавлених соціальних груп і політичних сил з ме­тою з'ясування різноплановості побажань, настроїв та ін­тересів, виявлення сильних і слабких аспектів пропонова­них рішень.

Груповий, або колегіальний, принцип вироблення рі­шень суб'єктом управління є неодмінною умовою демокра­тії, яка передбачає, що до складу колегіального органу — суб'єкта управління обов'язково мають входити особи з альтернативними (опозиційними) поглядами. їх діяль­ність, якщо вона відбувається за цивілізованими форма­ми, сприяє підвищенню адаптивного потенціалу механіз­мів соціального управління, оперативному пристосуванню їх до змін суспільно-політичної ситуації.

Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної доцільності. Такий вибір здійснюєть­ся на основі голосування (більшістю голосів) і консенсусу. Голосування за принципом більшості є одним із найпоши­реніших способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам. Проте не­рідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. За таких умов ефективнішими є рішення, ухва­лені методом консенсусу (лат. consensus — згода) — згоди сторін завдяки компромісу. Виробити консенсусне рішен­ня набагато складніше, ніж забезпечити прийнятні ре­зультати голосування. Необхідною умовою при цьому є хоча б частковий збіг інтересів, а. також наявність вищої політичної цінності. На національному рівні такою вищою цінністю, яка об'єднує більшість учасників політичного процесу, є досягнення або збереження суверенітету, неза­лежності, територіальної цілісності держави.

Основними труднощами процесу вироблення політич­них рішень є: обмеження можливостей вільного, всебічно­го аналізу суспільно-політичної ситуації, що зменшує кількість пропонованих проектів рішень та збіднює їх якість; блокування інформації про умови і чинники, які

Політичне життя і державне управління 49

перешкоджатимуть реалізації обраної альтернативи; тен­денційне перебільшення позитивних наслідків прийнято­го рішення, нехтування його імовірними негативами.

Забезпеченню підтримки політичного рішення гро­мадськістю сприяють гласність, альтернативність, кри­тичність процесу його розробки, якомога повніше уявлен­ня про умови, за яких воно реалізовуватиметься, відкрита інформація про його можливі наслідки. Від цього знач­ною мірою залежить і втілення політичного рішення в життя.

Практичний етап реалізації політичного рішення пе­редбачає вміле використання суб'єктами його організації певного інструментарію впливу на соціальне середовище, систему соціальних відносин. Головними інструментами при цьому є правові норми, засоби тиску і заохочення, умо­вляння і маніпулювання, ефективне застосування яких сприяє схваленню індивідом, соціальною групою виробле­ного рішення, стимулює бажані моделі їх поведінки.

Правові норми є найефективнішим засобом впливу на людину і суспільство з високим рівнем політичної культу­ри. У країнах з недостатніми, нестійкими демократични­ми традиціями використовують простий механізм під­тримки вироблених владою політичних рішень: примус, який може втілюватись у різноманітних формах тиску, — позбавленні роботи, забороні на професії, обмеженні пев­них прав і свобод тощо. З цією метою використовують і за­соби заохочення: доступ до послуг та благ, надання інфор­маційних, освітніх, кар'єрних та інших переваг. Нерідко це породжує проблеми етичного вибору людини між пове­дінкою, що відповідає вищим гуманістичним принципам і цінностям, і поведінкою, що ігнорує їх, але відкриває до­ступ до благ і привілеїв.

Створення цілісної, ефективної, гнучкої системи упра­вління має важливе значення для функціонування демо­кратичної політичної системи, формування громадянсько­го суспільства і правової держави. Конституційне закрі­плення того, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, правовою, соціальною державою, свід­чить, що державне управління в ній має відповідати демо­кратичним критеріям. Однак в Україні лише започаткова­но процес створення демократичних механізмів державно­го управління. Його вдосконалення — справа політичної творчості нових поколінь громадян, політична соціаліза­ція яких відбувається в умовах, не обтяжених авторитар­ними, тоталітарними викривленнями.

50 Предмет і специфіка прикладної політології

Дата добавления: 2015-06-04