Запитання. Завдання 1 страница. 1. Вкажіть, які засоби впливу використовують у виборчих техно­логіях

1. Вкажіть, які засоби впливу використовують у виборчих техно­логіях.

2. Розкрийте суть і значення дослідницьких технологій.

3. Для кожної з п'яти моделей виборчих технологій знайдіть відо­мий приклад з практики виборчих кампаній в Україні.

4. На основі досліджень, проведених в Україні, визначте «цільові групи» кількох відомих партій.

5. Проаналізуйте останні виборчі кампанії одного рівня в Україні та Росії, вкажіть схожі та відмінні ознаки.

6. Назвіть відомі передвиборні акції, під час яких було застосова­но «сірі» технології.

7. Проаналізуйте типи виборчих систем і обгрунтуйте вибір тієї чи іншої системи для певної країни на визначеному етапі її розвитку.

8. Охарактеризуйте основні іміджеві проблеми виборчих кам­паній. Які з них найбільш результативні і чому?

9. Як політична еліта впливає на перебіг виборчого процесу?

10. Здійсніть огляд «війни компроматів» під час парламентських
виборчих кампаній в Україні.

Література

Бекешкіна І. Е. Опитування exit poll та їхня роль у виборчих кам­паніях // політичний маркетинг та електоральні технології. Наукове видання. — Запоріжжя, 2002.

256 Прикладні політичні технології

Вибори — 2002 в оцінках громадян та експертів. — К., 2002.

Душин И., Сысун А., Ложкин Б. Выборы: технологии избиратель­ных кампаний. — Харьков, 1998.

Загальнонаціональні опитування exit poll: Парламентські вибори — 1998. Президентські вибори — 1999. Парламентські вибори — 2002. — К., 2002.

Королько В. Г. Загальні принципи організації та проведення пе­редвиборчих кампаній // Політичний маркетинг та електоральні тех­нології: Наукове видання. — Запоріжжя, 2002.

Кочубей Л. Виборчі технології: політологічний аналіз (на при­кладі виборів до парламенту сучасної України): Монографія. — К., 2006.

Кошелюк М. Выборы: магия игры. Технологии победы // Поли­тический маркетинг. — 2000. — № 11.

Кушерець В. І., Полторак В. А. Вибори до Рад і громадська дум­ка. — К., 1990.

Леонтьева Л. Є. Пропаганда як інформаційно-психологічний склад­ник політичних процесів. Монографія. — Київ — Львів, 2004.

Петров О. В. Соціологічні виборчі технології. — Дніпропет­ровськ, 1998.

Політична психологія. Навч. посіб. / За ред. С. О. Матвеева. — К., 2003.

Почепцов Г. Побудова іміджу як комунікативне програмування // Нова політика. — 1998. — № 5.

Почепцов Г. Г. Імідж: від фараонів до президентів. — К., 1997.

Халипов В. Ф., Халипова Е. В., Шишкин А. И. Выборы и власть: Словарь-справочник избирателя. — М., 1999.

2.4. Регулювання політичних конфліктів

У демократичному суспільстві завжди відбувається зіткнення різноспрямованих іміджів, що часто поро­джує конфлікти. Оскільки, як свідчить політична прак­тика, уникнути конфліктів неможливо і недоцільно, зав­дання прикладної політології полягає в доборі найефек­тивніших способів і засобів управління ними, подолання їх. Адже, як стверджував Р. Дарендорф, «той, хто вміє впоратися з конфліктами шляхом їх визнання і розв'я­зання, бере під свій контроль ритм історії; той, хто втра­чає таку можливість — отримує цей ритм собі у супро­тивники».

регулювання політичних конфліктів 257

Сутність політичного конфлікту

й основні етапи управління конфліктними ситуаціями

Політика завжди пов'язана з реалізацією різноманіт­них, часто навіть антагоністичних, інтересів соціальних верств, політичних сил, з вибором сценаріїв майбутнього держави, з доступом не лише до влади, а й до національних інтересів. У її просторі неминуче виникають конфлікти, в яких зосереджуються ці різновекторні прагнення і дома­гання.

Політичний конфлікт (лат. conflictus — зіткнення) — зіткнення, боротьба соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх пра­гненні реалізувати власні інтереси і цілі, пов'язані з боротьбою за здобуття, перерозподіл влади, зміну свого політичного статусу, а також з вибором політичних перспектив розвитку суспільства.

Такі конфлікти можливі у масштабах усього політич­ного простору, постаючи загалом як конфлікти легітимно-сті влади (конфлікт між політичними силами), її визнан­ня, підтримки або невизнання, несприйняття влади і вла­дних структур. Інший рівень політичного конфлікту проявляється всередині політичних сил, владних струк­тур. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширен­ня свого впливу в політичному просторі.

За іншою класифікацією, виокремлюють такі види по­літичних конфліктів:

а) державно-правові. Вони проявляються в системі дер­
жавної влади внаслідок суперечностей між її різними еле­
ментами (між інститутами влади, державними органами і
політичними партіями тощо). Це конфлікти інституціалі-
зовані, переважно раціональні, публічні, їх виникнення
певною мірою запрограмоване в політичній системі;

б) статусно-рольові. Цей вид конфліктів породжений
невідповідністю між розумінням прав і свобод різними со-
Щально-політичними суб'єктами й існуючою системою
соціальної ієрархії. Вони розгортаються не тільки по вер­
тикалі (еліта — маса, влада — народ та ін.), а й по горизон­
талі, тобто між різними соціальними і політичними група­
ми, які перебувають на одній або близьких сходинках сус­
пільної ієрархії;

в) конфлікт політичних культур. Він полягає у зіткнен­
ні суб'єктів з різними системами цінностей, вірувань, ідей.

За словами російсько-американського соціолога Піті-Рима Сорокіна (1889—1968), основу політичного конфлік­ту як різновиду зіткнення суспільних інтересів становлять протилежні політичні інтереси або ситуація, коли інтереси

258 Прикладні політичні технології

і потреби населення, його груп не можуть бути задоволені органами державної влади чи державою загалом. Особли­вість політичного конфлікту полягає в тому, що його нас­лідки впливають на всі сфери суспільного життя.

Політичний конфлікт може відігравати позитивну роль тільки за існування можливості його врегулювання, в іншому разі — конфлікт призводить до політичної кризи.

Політична криза (грец. krisis — перелом, поворотний пункт) — тимчасове припинення функціонування окремих елементів або ін­ститутів політичної системи; значне поглиблення й загострення наявних політичних конфліктів, політичної напруженості.

За кризових умов знижується рівень керованості всіма сферами життя суспільства, зростає соціально-політична активність мас, що може спричинити страйки, державні перевороти, революції.

Українські вчені О. Картунов і О. Маруховська пропо­нують використовувати стосовно конфліктів такі терміни, як управління конфліктом (процес цілеспрямованого, обумовленого об'єктивними закономірностями впливу на його динаміку); врегулювання конфлікту (вид управлінсь­кої діяльності, підпорядкований утриманню його в цивілі­зованих межах та спрямуванню його розвитку до ефектив­ного і конструктивного розв'язання); розв'язання конфлік­ту (примирення конфліктуючих сторін, відновлення чи налагодження їх конструктивної співпраці).

Практика політичних процесів демократизації сус­пільств виробила правові та політичні шляхи (способи) врегулювання конфліктів. Вони доповнюють один одного і часто вважаються єдиним політико-правовим способом. Правові шляхи потребують застосування відповідних пра­вових норм національного законодавства та міжнародного права (звернення до конституційного суду, відставка уря­ду, розпуск парламенту та призначення нових парламент­ських виборів, проведення референдуму щодо спірних пи­тань, створення узгоджувальної комісії тощо). Головним легітимним засобом врегулювання політичних конфліктів повинна бути конституція. Якщо населення довіряє зако­нодавчим (парламент) і контролюючим органам (конститу­ційний суд), а конституція була схвалена кваліфікованою більшістю, то окремим групам уже непросто відкоригува-ти напрям політичного розвитку на свою користь чи пере­тягнути в нову систему свої давні привілеї.

Обравши правовий спосіб врегулювання конфлікту, по­літики звільняються від тиску з боку різноманітних груп інтересів, а політичні інститути, захищені конституцій-

Регулювання політичних конфліктів 259

ним порядком, перестають бути залежними від нюансів політичного процесу. Однак шанси на конституційне розв'язання політичних проблем у різних країнах різні, оскільки, будучи захищеними статтями конституції, чи­мало аспектів політичного життя виявляються вразливи­ми для агресивних політичних мас. А в багатьох країнах не є рідкістю порушення конституції. Політичні шляхи врегулювання конфліктів передбачають пошук згоди між його сторонами за допомогою переговорів та узгоджуваль-них процедур.

Розв'язання політичного конфлікту проходить, як пра­вило, три стадії: підготування (аналіз учасниками кон­флікту існуючої конфліктної ситуації); переговори (безпо­середній контакт учасників конфлікту чи їх довірених осіб), успіх яких залежить від ступеня оброблення питань на попередній стадії та вміння посередника сформувати із учасників конфлікту колектив, здатний до вирішення зав­дань, до спільної роботи; висновок Сучасники переговорів розглядають конфліктну ситуацію і визначають об'єктив­ні критерії контролю за реалізацією прийнятих рішень).

Отже, конфлікт становить собою взаємодію взаємоза­лежних сторін, у сприйнятті яких наявні несумісні цілі і намагання втручатися у процес досягнення цих цілей. У міру розвитку конфлікту можуть змінюватися не лише його учасники, а й предмет спору, тобто конфлікт ніколи не буває статичним. Він постійно розвивається, спону­каючи учасників до знаходження взаємоприйнятного рі­шення.

Аналіз причин політичних конфліктів

Урегулювання політичного конфлікту залежить від Управлінських рішень, для чого потрібно здійснити кон-фліктологічну експертизу, виявити і дослідити причини його виникнення, що є сферою компетенції фахівців-кон-фліктологів. їх завдання полягає в аналізі та оцінюванні конфліктної ситуації загалом, поведінки учасників кон­флікту, балансу сил, наслідків конфлікту, шляхів виходу з нього, моделювання різних варіантів розвитку конфлік­ту й характеру постконфліктних ситуацій. Предметом конфліктології можуть бути не лише реальні конфлікти, а и ситуації, які загрожують виникненням конфлікту. Ма­теріалами, на підставі яких готується експертний висно­вок, є документи, безпосередні спостереження конфлікто-

260 Прикладні політичні технології

лога, опитування учасників і свідків конфлікту, результа­ти спеціальних діагностичних досліджень.

Важливим об'єктом конфліктологічної експертизи у сфері політики є інформаційні матеріали (проекти зако­нів, указів, постанов, розпоряджень, плани і програми, підготовлені для ЗМІ заяви та інтерв'ю), які мають або мо­жуть мати значущі наслідки. Робота експерта має бути си­стемною, враховувати причинно-наслідкові, функціо­нальні та інші зв'язки явищ, вдумливо використовувати засоби і методи, щоб не допустити погіршення ситуації, неконтрольованого впливу на неї (принцип мінімізації ін­тервенції). Експерт повинен дотримуватися завдань екс­пертизи, збирати інформацію, корисну для прийняття рі­шень (принцип практичної спрямованості), а зібрана ним інформація має бути достовірною і не розголошуватися без згоди замовника. Експерт не повинен бути особисто за­цікавленим у конкретному результаті експертизи (прин­цип незалежності). Наприклад, замовником конфліктоло­гічної експертизи ситуації в регіоні здебільшого є певна сила в центрі, зацікавлена вплинути на перебіг конфлік­ту. Такою силою можуть бути: центральна влада, що пра­гне уникнути дестабілізації ситуації і посилити свій вплив у регіоні; керівництво політичної партії, що зіткну­лося зі спробами «витіснити» її з вигідних позицій у регіо­ні; політична партія або виборчий блок, що готується до боротьби на виборах; політик, який зважує свої шанси бути обраним в одному з місцевих округів. Замовника ці­кавить передусім те, як певні форми його втручання в си­туацію в регіоні будуть сприйняті населенням, які мо­жуть бути наслідки цього втручання та передумови його ефективності.

Конфліктологічна експертиза передбачає:

1) вивчення документів, що містять економічну, демо­графічну, екологічну, географічну, криміногенну інфор­мацію, дані про політичні і неполітичні організації в регіо­ні, а також чинники, що стосуються пересічних мешкан­ців і можуть дестабілізувати ситуацію в ньому (рівень безробіття, затримки зарплатні, відключення електро­енергії, гарячої води тощо);

2) конфіденційні бесіди з місцевими експертами, які володіють інформацією про учасників конфлікту, їх союз­ників та противників, джерела їх доходів та економічні ін­тереси, розподіл впливу їх прихильників у регіоні, під­тримку ЗМІ, мають версії про причини конфлікту та сце­нарії його продовження;

регулювання політичних конфліктів 261

3) ознайомлення з опублікованими та іншими доступ­ними даними дослідження громадської думки. Для цього корисно зустрітися з місцевими соціологами, що допомо-ясе дізнатися про динаміку певних показників, одержати додаткову інформацію, що не була опублікована або не ввійшла до звітів;

4) проведення соціологічного дослідження. За необхід­ності знати всі варіанти і нюанси громадської думки най­ефективніше поєднати методи фокус-груп і опитування;

5) аналіз публікацій у місцевій пресі за певний період.

На основі зібраних матеріалів експерт визначає гли­бинні причини конфлікту і проблеми-наслідки, найважли­віші фактори, що можуть вплинути на його перебіг. На ос­нові опису структурних компонентів ситуації аналітики розглядають імовірні сценарії розвитку подій, дають реко­мендації щодо впливу на неї, виокремлюючи «стартову про­блему», розв'язання якої є першочерговим, а політтехноло-ги пропонують певні заходи для бажаної зміни ситуації.

Поширені в політичній сфері конфлікти інтересів, серед яких виокремлюють (М. Михальченко) такі типи:

— реальний, що розгортається на основі зіткнення ін­тересів різних соціально-політичних сил, які пропонують різноманітні моделі розвитку суспільства, шляхи їх вті­лення;

— випадковий, який залежить від обставин, не зав­жди належно усвідомлених учасниками (тимчасове зни­ження або невиплата зарплат, сезонне коливання цін, во­люнтаризм чиновників тощо). Такі конфлікти долають легко, пізнавши їх причини, суть і здійснивши відповідні заходи;

— змішаний, що спричинений факторами, побічно пов'язаними з об'єктивними (мовними, релігійними, культурними та ін.);

— неправильно приписаний, за якого декларують не­справжні політичні, економічні, географічні або інші при­чини;

— хибний, який не має об'єктивних підстав, але вини­кає внаслідок хибних уявлень чи непорозумінь. Такі кон­флікти спричиняються суб'єктивним розумінням інтере­сів гілок влади, політичних інститутів, регіонів або шля­хом простих провокацій.

У конфліктологічній ситуації суб'єкти політичного процесу, як правило, обирають одну з таких стратегій по­ведінки:

а) суперництво. Суть його полягає в тому, що одна із сторін конфлікту демонструє максимальну активність, го-

262 Прикладні політичні технології

товність захищати свої інтереси за будь-яку ціну і на шко­ду інтересам іншої сторони, робить ставку на власну пере­могу. За певних умов така поведінка може мати позитивні результати та сприяти врегулюванню політичного кон­флікту. Однак загалом вона орієнтована на виграш однієї сторони і програш іншої, внаслідок чого настає лише тим­часове примирення, оскільки переможена сторона шука­тиме можливість, шанси для реваншу, тому конфлікт мо­же знову загостритися;

б) уникнення протистояння і конфронтації. Намагання
вийти з боротьби без врегулювання спірних питань вважа­
ється малоефективним або зовсім не ефективним, оскільки
це позбавляє суб'єкта можливості активно впливати на пе­
ребіг і процес врегулювання конфлікту, захищати в ньому
свої інтереси. Більше того, дотримання цієї стратегії приз­
водить до програшу всіх учасників, оскільки проігнорова­
ний, неврегульований конфлікт може спалахнути знову,
нерідко в більш гострій і руйнівній формі. Якщо в кон­
флікті сили нерівні, а умови невигідні, ця форма може
виявитися прийнятною й оптимальною;

в) пристосування. До такої стратегії вдається слабша
сторона, вимушено відмовившись від своїх претензій, по­
жертвувавши власними інтересами на користь сильнішої.
Загалом вона вважається неефективною і не сприяє врегу­
люванню конфлікту, оскільки консервує конфліктогенні
чинники — почуття невдоволення, образи в однієї із сто­
рін. Мирні відносини при цьому виявляються тимчасови­
ми, а домовленості — хиткими;

г) співпраця. Вона ґрунтується на спільних пошуках
прийнятних для всіх шляхів і методів врегулювання кон­
флікту, забезпеченні інтересів усіх його сторін, уникненні
однобічних і невиправданих втрат. За такого підходу всі
учасники політичного конфлікту мають право відстоюва­
ти свою позицію, але за недостатньої обґрунтованості
власних політичних претензій їм доводиться відмовляти­
ся від них (повністю чи частково) заради досягнення полі­
тичного консенсусу, прийняття правомірного і взаємови­
гідного політичного рішення, досягнення політичного
консенсусу, який підтримує суспільний порядок, змен­
шує можливість застосування сили при вирішенні будь-
яких розбіжностей. Реалізація цієї стратегії вимагає не
лише бажання, а й уміння захищати свої інтереси та
враховувати інтереси інших, комунікабельності і толе­
рантності. Затрачені на це час, кошти і зусилля цілком

Регулювання політичних конфліктів 263

компенсуються тривалістю, надійністю взаємовигідних угод і співпраці;

ґ) взаємодія. Ця стратегія реалізується на основі взаєм­них поступок, добровільної відмови сторін конфлікту від деяких своїх домагань. Завдяки цьому часто вдається по­ступово і поетапно досягнути власної мети. Здатність суб'єктів політичного процесу до пошуку і досягнення компромісів є свідченням їх політичної зрілості, сили, від­повідальності, а також однією з передумов їх життєздатно­сті. Попри вимушеність компромісу, часто він виявляєть­ся єдиною й останньою можливістю дійти порозуміння і згоди, запобігти ескалації конфлікту, конструктивним кроком на складному шляху його розв'язання.

Аналізуючи конфлікт, слід з'ясувати його джерела, зміст, позиції та інтереси дійових осіб, динаміку розгортан­ня для пошуку прийнятних для сторін умов його конструк­тивного врегулювання. Цю роботу здійснює фахово підгото­влений експерт-аналітик. За твердженням американського дослідника проблем конфліктології Мортона Дойча (нар. 1920), для ефективного вирішення конфлікту потрібно про­аналізувати такі фактори:

1) особливості сторін конфлікту (цінності, мотивації, прагнення і мету, інтелектуальні та соціальні ресурси, ін­струменти діяльності й уміння їх використовувати, уяв­лення про конфлікт, включаючи стратегію і тактику пове­дінки в конфліктній ситуації);

2) історію взаємовідносин учасників конфлікту (ста­влення один до одного, взаємні стереотипи й очікування, в т. ч. уявлення про те, що думає протилежна сторона, сту­пінь полярності їх поглядів за критерієм «добре — пога­но», «заслуговує на довіру — не заслуговує довіри»);

3) природу і характер причин, що спонукали конфлікт. Наприклад, причина конфлікту може бути важливою або Другорядною для сторін, може передбачати компроміс або цілковите підкорення однієї сторони іншою;

4) соціальне середовище, в якому виник конфлікт (ін­ститути, установи, соціальні норми та інституційні форми, від яких залежить урегулювання конфлікту);

5) зацікавлені сторони та їх інтереси (соціально-полі­тичні характеристики, ставлення до сторін конфлікту, за­цікавленість у певних результатах конфлікту). Політичні конфлікти привертають увагу громадськості, і розвиток кон­флікту значною мірою може залежати від того, як, на дум­ку учасників конфлікту, будуть реагувати зацікавлені сто­рони і як вони будуть реагувати насправді;

264 Прикладні політичні технології

6) стратегію і тактику, які застосовують сторони кон­флікту (суб'єктивні можливості, переваги, недоліки сто­рін, спроби однієї з них вплинути на уявлення іншої, ви­користання легітимних і нелегітимних засобів, позитив­них і негативних стимулів, рівень довіри, типи мотивів тощо);

7) імовірні наслідки конфлікту для його учасників і за­цікавлених сторін (пов'язані з участю в конфлікті вигоди і втрати, довгострокові перспективи відносин між учасни­ками конфлікту, зміни їх репутації під час конфлікту для різноманітних зацікавлених сторін).

Отже, аналіз складових конфлікту, які впливають на його перебіг, здійснюють незалежно від статусу і політич­них ресурсів його учасників (індивідів, груп, організацій, народів), а вибір тактики його врегулювання залежить від характеру і змісту отриманих результатів.

Методи врегулювання політичних конфліктів

Найчастіше в політичній практиці для врегулювання політичних конфліктів використовують такі методи, як управління, арбітраж, переговори.

Управління політичним конфліктом. Для управління політичними конфліктами важливе своєчасне й кваліфі­коване здійснення політичного моніторингу — спеціаль­но організованої системи спостереження за змінами у ста­ні суб'єктів та явищами політичної системи. Основна його мета полягає в наданні суб'єктам політичної дії матеріалу для оцінювання, контролювання та прогнозування поточ­ної політичної ситуації, коригування стратегії і тактики політичної діяльності, здійснення окремих кроків на полі­тичній арені, прийняття політичних рішень. З огляду на технології і методи розрізняють пошуковий (вивчення по­літичної події за допомогою інтерв'ю, анкетування, кон-тент-аналізу документів) та описовий (опис характеру і складових політичного процесу, події тощо) політичні мо-ніторинги.

Завдання політичного моніторингу полягає у вивченні політичних ризиків, прогнозуванні політичних конфлік­тів, а також у тому, щоб суб'єкти потенційно можливого політичного конфлікту добровільно могли уникнути пору­шення норм перебігу політичного процесу, взаємних зви­нувачень у цьому. Таку мету переслідує, наприклад, за-

риблювання політичних конфліктів 265

орошения міжнародних спостерігачів для моніторингу ви­борчої кампанії.

Прогнозування конфлікту — виявлення передумов, з'ясування причин виникнення потенційного конфлікту, визначення його сут­ності, характеру й функціональної спрямованості, імовірних нас­лідків для конфліктуючих сторін і для всього суспільства.

Прогнозування передбачає всебічне вивчення й осми­слення культурних, історичних, соціально-економічних і політичних передумов їх виникнення ще на латентній ста­дії конфлікту. Такими передумовами можуть бути: активі­зація національних рухів (груп), налаштованих на безком­промісне розв'язання своїх об'єктивно назрілих проблем або суб'єктивних інтересів; корпоративна інформаційна експансія, жорсткі звинувачення на адресу політичних опонентів, пошуки «образу ворога», вимоги запроваджен­ня надзвичайних заходів, які передбачають обмеження свободи та ін.; спонтанна міграція населення, поява біжен­ців; формування «внутрішнього пролетаріату», якому притаманні абсентеїзм, соціальна апатія, протестні варіан­ти голосування та ін.

Управління конфліктами за допомогою прогнозування передбачає аналіз багатьох джерел інформації, що всебічно характеризує об'єкт: матеріалів ЗМІ, наукових форумів, статистичних даних, політичних оглядів, політичних заяв, результатів анкетних опитувань, моніторингів громадської думки та ін. Важливу роль при прогнозуванні конфліктів відіграє аналіз контексту, на тлі якого може виникнути конфлікт: соціального (розподіл соціальних сил, суспіль­них потреб; соціально-психологічні настрої різних верств населення), економічного (природні та людські ресурси, ро­звиток основних фондів і капіталовкладень, життєвий рі­вень населення, зовнішня торгівля, фінанси, стан народно­го господарства та його галузей), організаційного (рівень Функціонування організацій, що можуть визначально вплинути на характер конфлікту), науково-технічного (науковий потенціал, інформаційне забезпечення).

Кваліфіковане державне управління конфліктом пе­редбачає стратегічне планування процесів, наявність кіль­кох моделей розвитку, стандартних дій щодо подолання кризових ситуацій, уникнення прийняття політичних рі­шень, які не можуть бути виконаними. Критеріями ефек­тивності управління політичними конфліктами є: надій­ність їх прогнозування, запобігання ескалації, утримання Колориту в цивілізованих рамках та конструктивне його

266 Прикладні політичні технології

вирішення. Успішне подолання конфлікту означає, що його учасники задоволені досягнутими домовленостями, іс­нує багато можливостей для взаємовигідної взаємодії тощо.

Метод арбітражу. Суть його полягає у залученні до ви­рішення політичного конфлікту третьої сторони, якій ко­жен його учасник передає усі повноваження щодо вирі­шення суперечностей. Цей метод активно використовують для врегулювання відносин між суб'єктами системи дер­жавної влади (органами, окремими гілками державної влади), між органами державної влади та елементами гро­мадянського суспільства (громадськими об'єднаннями, політичними партіями, групами за інтересами, профспіл­ковими організаціями тощо) та іншими учасниками полі­тичного процесу. Для успішного арбітражу необхідна наяв­ність у державі інституцій (органів), які б поєднували висо­ку легітимність, авторитет, достатні владні повноваження для виконання функцій арбітра.

Метод переговорів. Метою переговорів є пошук згоди і взаємовигідних рішень з максимальним урахуванням ін­тересів сторін. Для цього необхідне передусім бажання втягнутих у конфлікт сторін вести переговори, знаходити можливості для зближення своїх інтересів. Для успішного розв'язання політичних проблем потрібно зосереджувати­ся на їх якісних характеристиках, тобто на суті справи, і не акцентувати на тому, чого не може прийняти протилеж­на сторона. Переговори допомагають учасникам конфлік­ту знайти взаємну вигоду там, де можливо, а де їх інтереси не збігаються — знайти обґрунтований справедливими нормами результат. Принципові переговори передбачають зосередження на інтересах, а не на позиціях; використан­ня об'єктивних критеріїв; вироблення взаємовигідних ва­ріантів розвитку подій; недопустимість перенесення оці­нок подій на учасників конфлікту; м'яку, витончену так­тику взаємодії з другою стороною і підключення за необхідності третьої сторони. Особливе значення мають уміння учасників переговорів домовлятися, їх здатність до емпатії, розглядання переговорів як тактики, своєрідної політичної гри, в якій суттєву роль відіграє розуміння ха­рактеру, змісту і напряму комунікаційного процесу, уяв­лень конфліктуючих сторін про себе, сутності конфлікту і методів його врегулювання.

Важливу роль в організації проведення переговорів ві­діграє посередництво — сприяння процесу досягнення домовленості між учасниками конфлікту, яке здійснюєть­ся нейтральною стороною. Посередник (медіатор) стиму-

регулювання політичних конфліктів 267

лює конструктивне обговорення спірних питань, сприяє порозумінню сторін передусім через впровадження певних процедурних правил, формування порядку денного пере­говорів, вплив на психологічну атмосферу, в якій вони від­буваються.

Посередництво є творчим процесом. Особливу роль у його здійсненні відіграють інтуїція, досвід, особистість по­середника, вибір ним тактики дій, адекватної специфіці конфлікту, стилям поведінки в конфлікті та на перегово­рах його учасників, цілям посередництва. Успішний посе­редник є прагматичним реалістом, котрий не має на меті досягнення «справедливого» або «найкращого» вирі­шення конфлікту, а прагне прийнятного для сторін врегу­лювання спірного питання (питань). Досягнення згоди розглядається ним як поетапний процес, що передбачає з'ясування близьких, взаємопов'язаних інтересів сторін, підвищення їхньої взаємодовіри і готовності до спільного пошуку збалансованого вирішення конфлікту. Як прави­ло, посередник намагається стримати ескалацію конфлік­ту, а іноді може допускати тимчасове його загострення, щоб продемонструвати сторонам непродуктивність обраної ними тактики участі у переговорах.

Права, роль і функції посередника в роботі зі сторона­ми конфлікту визначаються за домовленістю сторін, тому він має узаконити свою місію (функції і права) від­повідною угодою зі сторонами. Укладанню такої угоди передують переговори посередника зі сторонами про умо­ви своєї участі в залагодженні конфлікту. В деяких зару­біжних країнах попередні переговори проводить спе­ціально підготовлений працівник — координатор, який повинен забезпечити довіру сторін до процедури посеред­ництва, неупередженості медіатора. На основі згоди обох сторін на медіацію координатор оформляє заявку, оцінює справу, обирає досвідченого у залагодженні подібних справ медіатора, який не може бути зацікавленою щодо конфлікту стороною. Після закінчення справи координа­тор отримує від медіатора письмовий звіт щодо справи, в якому той коротко характеризує предмет, передумови і зміст конфлікту, перелічує питання, щодо яких досягну­то згоди, та питання, які лишилися нерозв'язаними, дає Рекомендації на майбутнє. Від сторін координатор отри­мує відгуки про роботу медіатора та оцінку процесу меді­ації. Всю інформацію про конкретний конфлікт і процес його залагодження координатор складає в окрему спра-^ВУ> Доступ до якої мають, як правило, тільки керівники

Дата добавления: 2015-06-04