Лекція 4. Антична психологія

Виникнення буддизму, індуїзму, йоги.

· Буддизм – найвідоміша та найпоширеніша філософсько-психологічна система. Її засновник – Гаутама Будда (сучасник Сократа і Платона) тривалий час розмірковував над причинами людських страждань і нещасть, і зробив висновок про існування «4 благородних істин»: існує страждання, існують причини страждання, існує припинення старждання, і є вісімковий шлях до припинення страждання – нірвани.

Вчення Будди «Дхаммапада» («Шлях доброчинності») – являє собою джерело індійського мудрості, має практичне завдання: позбавити людину страждань. Смисл 4 благородних істин Будда розкриває в таких міркуваннях:

1. У світі є зло, страждання і вони не випадкові.

2. Оскільки все у світі причинно зумовлено, зло і страждання теж.

3. Якщо усунути причину, то зло і страждання припиняться.

4. До припинення зла і страждань веде благородний вісімковий шлях: він полягає у правильному здійсненні погляду, наміру, мови, вчинків, життя, зусиль, пам’яті, зосередженого міркування.

Нірвану буддизм полягає як стан спокою – відсутності пристрастей, виявом вищої діяльності та енергії духу, вільного від ланцюгів прив’язаностей.

· Йога – (засновник - мудрець Патанджалі) – психологічна система, яка передбачає вісім ступенів психічного самовдосконалення: 1- приборкання (не обманювати, не злодіювати), 2- вироблення хороших звичок; 3- вивчення Вед; 4- вироблення стійкої та зручної пози; 5- контроль над диханням; 6- відділення органів чуття від їхніх обєктів; 7- увага (зосередження на кінчику носа, Місяці чи внутрішніх процесах); 8- вища концентрація вольових зусиль (неусвідомлення самого себе).

Література

1. Ждан А.Н. История психологии от античности до наших дней. - М., 1990.

2. Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001.

3. Роменець В.А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. - К., 1983.

4. Проблемы теории и истории развития психологии: Материалы симпозиума. - М., 1962.

5. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.

Основні характеристики періоду

· розхитуються колишні вірування і легенди, швидкими темпами йде накопичення нових знань – математичних, астрономічних, географічних, медичних.

· виникають перші філософські системи, автори яких беруть за першооснову світу той або інший вид матерії: воду (Фалес), невизначену нескінченну речовину "апейрон" (Анаксимандр), повітря (Анаксимен), вогонь (Геракліт).

· формується нове уявлення про світ і нове увлення про людину. Індивід тепер не сприймається як субєкт, підвладний міфологічним істотам, що мешкають на Олімпі.

· думка індивіда спрямовується до високих узагальнень, що охоплюють всесвіт в єдиному зображенні.

· праці старогрецьких філософів привели до революційних змін в уявленнях про навколишній світ, початок яких був пов'язаний з подоланням стародавнього анімізму.

· з'являються нові центри культури, де відбувається взаємообмін західної і східної культури. Серед цих центрів виділялася Александрія (в Єгипті), де були створені в III столітті до н.е. бібліотека і Мусей.

Мусей являв собою дослідницький інститут з лабораторіями, кімнатами для занять із студентами, ботанічним і зоологічним садом, обсерваторією. Тут було проведено ряд важливих досліджень в області математики (Евклід), географії (Ератосфен), механіки (сюди приїжджав з м. Сиракуз Архімед), анатомії і фізіології (Герофіл і Еразістрат), граматики, історії і інших дисциплін. Наростає спеціалізація наукової праці, складаються об'єднання людей, зайнятих науковою діяльністю (наукові школи). Вдосконалення техніки анатомічних досліджень веде до ряду відкриттів, важливих не лише для медицини, але і для психології.

· два великі мислителі IV століття до н.е. – Платон і Арістотель – створили системи, які протягом багато яких століть робили здійснювали значний вплив на філософсько-психологічну думку людства.

· стародавні греки назвали душу словом "псюхе", яке і дало ім'я нашій науці. В ньому збереглися сліди з початкового розуміння зв'язку життя з її фізичною і органічною основою (порівн. російські слова: "душа, дух" і "дихати", "повітря").

· виникло нове вчення, новий підхід до пояснення Всесвіту: Гилозоїзм - нове вчення, - (сутність: душа підпорядковується законам природи), що змінило анімізм (про загальну одушевленість матерії, вчення, в якому природа осмислювалася як єдине матеріальне ціле, що наділює життям).

Відомості про людину, її тілесну будову і психічні властивості, які творці давньогрецької філософії і науки черпнули в навчаннях мислителів стародавнього Сходу, сприймалися в контексті нового, що звільнявся від міфології світобачення.

Основними представниками науки періоду Античності були:

Геракліт:

o космос представлявся у вигляді "вічно живого вогню", а душа ("психея") – у вигляді його іскорки. Таким чином, душа включена в загальні закономірності природного буття, розвиваючись по тому ж закону (Логосу), що і космос, який не створений ніким з богів і ніким з людей, але який завжди був, є і буде «вічно живим вогнем».

· Виділив кілька ступенів в процесі пізнання навколишнього світу. Описав діяльність органів чуття (відчуття) та діяльність розуму, а також дав опис результатів пізнавальної активності людини, доводячи, що відчуття дають "темне" знання, тоді як розумова діяльність дає "світле" знання.

o Він вперше вказав на різницю між душею дорослої людини і дитини, оскільки, з його точки зору, по мірі «дорослішання» душа стає все більш "сухою і гарячішою". Ступінь вологості душі впливає на її пізнавальні здібності: "сухе сяйво – душа наймудріша і якнайкраща", говорив Геракліт, а тому дитина, в якої більш волога душа, мислить гірше, ніж доросла людина. Так само "п'яний хитається і не помічає, куди він йде, бо душа в нього волога". Так Логос, який править круговоротом речей в природі, управляє і розвитком душі і її пізнавальних здібностей.

o Термін "Логос", введений Гераклітом, з часом набув великої кількості значень, але для нього самого він означав закон, по якому "все тече", явища переходять один в одного. Малий світ (мікрокосм) окремої душі ідентичний макрокосму всього світопорядку. Отже, пізнавати себе (свою "психею") – значить заглиблюватися в закон (Логос), який додає безперервно протікаючому ходу речей динамічну гармонію, виткану з суперечностей і катаклізмів.

Демокріт:

Ø Продовжив ідею Геракліта про те, що від закону Логоса залежить хід речей, а душа – потік вогненних атомів.

Ø Основу його теорії складає концепція, згідно якої весь світ складається з найдрібніших, невидимих оком частинок – атомів, які відрізняються один від одного формою, порядком і обертанням. Людина, як і вся навколишня природа, складається з атомів, які створюють тіло і душу. Душа також матеріальна і складається з дрібних круглих атомів, найбільш рухливих, бо вони повинні передати активність інертному тілу. Таким чином, з погляду Демокріта, душа є джерелом активності, енергії для тіла. Після смерті людини душа розсівається в повітрі, а тому смертне не лише тіло, але і душа.

Ø Демокріт вважав, що душа знаходиться в голові (розумна частина), в грудях (мужня частина), в печінці (жадаюча частина) і в органах чуття. При цьому в органах чуття атоми душі знаходяться дуже близько до поверхні і можуть стикатися з мікроскопічними, невидимими оку копіямі оточуючих предметів (эйдолами), які рухаються в повітрі, потрапляючи і до органів відчуттів. При зіткненні эйдолів з атомами душі відбувається відчуття, і саме таким чином людина пізнає властивості оточуючих предметів. Отже, всі наші відчуття (у тому числі зорові, слухові) є контактними. Узагальнюючи дані декількох органів чуття, людина відкриває світ, переходячи на наступний рівень – понятійний, який є результатом діяльності мислення. Іншими словами, згідно Демокріту існує два ступені в пізнавальному процесі – відчуття і мислення. При цьому він підкреслював, що мислення дає нам більше знань, ніж відчуття. Так, відчуття не дають нам можливості побачити атоми, але шляхом розмірковування ми приходимо до висновку про їх існування.

Ø Він вважав, що моральні принципи не даються від народження, а є результатом виховання, тому люди стають добрими завдяки тренуванню, а не природі. Виховання, на думку Демокріта, повинне дати людині три дари: добре мислити, добре говорити і добре робити. Діти, які виросли в неуцтві, подібні танцюючим між мечами, поставленими вгору лезами. Вони гинуть, якщо при стрибку не потрапляють в те єдине місце, де слід поставити ноги. Так і неосвічені люди, ухиляючись від наслідування правильного прикладу, звичайно гинуть.

Гіппократ:

v вчення про темпераменти. Вчення про єдину стихію, що лежить в основі різноманіття речей, Гіппократ замінював вченням про чотири рідини (кров, слиз, жовч жовта і жовч чорна). Звідси, залежно від того, яка рідина переважає, – версія про чотири темпераменти, названі надалі: сангвінічним (коли переважає кров), флегматичним (слиз), холеричним (жовта жовч) і меланхолійним (чорна жовч).

Для майбутньої наукової психології цей принцип, мав дуже важливе значення (недаром термінологія Гіппократа збереглася понині). По-перше, виникла гіпотеза, відповідно до якої незліченні відмінності між людьми можна згрупувати за декількома загальними ознаками поведінки – тим самим закладалися початки наукової типології, що лежать в основі сучасних вчень про індивідуальні відмінності між людьми. По-друге, джерело і причину відмінностей Гіппократ шукав усередині організму; душевні якості ставилися в залежність від тілесних. Про роль нервової системи в ту епоху ще не знали, тому типологія була, кажучи нинішньою мовою, гуморальной (від лат. "гумор" – рідина).

Алкмеон: мозок – орган душі.

Старогрецькому лікарю Алкмеону з Кретон (VI вік до н. э.) належить думка про те, що мозок є органом душі. До такого висновку він прийшов в результаті спостережень і хірургічних операцій. Зокрема, встановив, що з мозкових півкуль "йдуть до очних западин дві вузькі доріжки". Вважаючи, що відчуття виникає завдяки особливій будові периферичних апаратів, що відчувають, Алкмеон разом з тим затверджував, що є прямий зв'язок між органами чуття і мозком.

Завдяки накопиченню емпіричних фактів була досліджена пряма залежність відчуттів від будови мозку, завдяки чому зародилося вчення про психіку як продукт мозку (предмет вивчення психології). Відчуття, за Алкмеоном, – початковий пункт всієї пізнавальної роботи. "Мозок доставляє (нам) відчуття слуху, зору і нюху, з останніх же виникають пам'ять і уява (думка), а з пам'яті і уяви народжується знання, що є таким через цю (міцності)".

Тим самим і інші психічні процеси, що виникають з відчуттів, зв'язувалися з мозком, хоча знання про ці процеси (на відміну від знання про відчуття) не могло спиратися на анатомо-фізіологічний досвід.

Філософ Анаксагор: "розум" як начало речей.

Не прийняв ні Гераклітового уявлення про світ як про вогненний потік, ні демокрітову картину атомних вихорів. Природу вважав такою, що складається з безлічі найдрібніших частинок, він шукав в ній начало, завдяки якому з хаосу, з безладного скупчення і руху цих частинок виникає організований космос. Таким началом Анаксагор визнав "якнайтоншу річ", якій дав ім'я "нус" (розум). Він вважав, що від того, наскільки повно представлений розум в різних тілах, залежить їх досконалість. "Людина, – говорив Анаксагор, – є найрозумнішою з тварин унаслідок того, що має руки". Виходило, що не розум визначає переваги людини, але його тілесна організація визначає вищу психічну якість – розумність.

Сократ:

o Девіз Сократа свідчив: "Пізнай самого себе". Під пізнанням самого себе Сократ розумів не обіг "усередину" – до власних переживань і станів свідомості (саме поняття про свідомість на той час ще не виділяли), а аналіз вчинків і відносин до них, етичних оцінок і норм людської поведінки в різних життєвих ситуаціях. Це вело до нового розуміння сутності душі.

o Сократ вважав своїм обов'язком брати активну участь в суспільному житті Афін. При цьому він далеко не завжди погоджувався з думкою більшості. Своє непогддження з більшістю Сократ вважав результатом, того, що він завжди прагнув дотримання законів і справедливості, про які не завжди піклується більшість людей. Він був звинувачений в тому, що не шанує богів і розбещує юнацтво", і був засуджений до смерті. Сократ мужньо прийняв вирок, випивши отруту і відкинувши плани своїх учнів про втечу як порятунок.

o Сократ вперше розглядав душу перш за все як джерело моральності людини, а не як джерело активності тіла (як це було прийнято в теоріях Геракліта і Демокріта). Сократ говорив про те, що душа – психічна якість індивіда, властива йому як розумній істоті, яка діє відповідно до етичних ідеаів.

o Моральність Сократ пов'язує з поведінкою людини. Моральність – це благо, реалізоване у вчинках людей. А також Сократ пов'язував моральність з розумом, вважаючи, що чеснота полягає в знанні добра і у дії відповідно цьому знанню. Наприклад, хоробра та людина, яка знає, як потрібно поводитися в небезпеці, і поступає відповідно своїм знанням. Тому перш за все треба навчити людей, показати їм різницю між добрим і поганим, а потім вже оцінювати їх поведінку. Пізнаючи різницю між добром і злом, людина починає пізнавати і самого себе. Таким чином, Сократ приходить до найважливішого положення своїх поглядів, пов'язаного з перенесенням центру дослідницьких інтересів з оточуючої дійсності на людину.

o Для Сократа найважливішим стає ставлення людини до самої себе як носія інтелектуальних і етичних якостей. Згодом навіть говорили, що Сократ був піонером психотерапії, намагаючись за допомогою слова оголити те, що приховано за зовнішніми виявами роботи розуму.

· Суттєву роль в подальших психологічних дослідженнях зіграли ідеї Сократа про те, що робота думки ставилася в залежність від задачі, яка створює перешкоду для її звичної течії, і стимулює розумову активність.

Ідеї, висунуті Сократом, були розгорнені в теорії його видатного учня Платона.

Платон:

Душа, з погляду Платона, постійна, незмінна і безсмертна. Вона є хранителькою моральності людини. Поведінка повинна спрямовуватися розумом, а не відчуттями.

ü Душа, по Платону, складається з трьох частин: жадаючій, пристрасній і розумній. Жадаюча і пристрасна душі повинні підкорятися розумній, яка може зробити поведінку етичною. В своїх діалогах Платон уподібнює душу колісниці, запряженій двома кіньми. Чорний кінь – жадаюча душа – не слухає наказів і потребує постійної узди, оскільки він прагне перевернути колісницю, скинути її в прірву. Білий кінь – пристрасна душа, хоча і прагне йти своєю дорогою, але не завжди слухається візника і потребує постійного нагляду. І, нарешті, розумну частину душі Платон ототожнює з візником, який шукає правильний шлях і направляє по ньому колісницю, управляючи конем. В описі душі Платон дотримується чітких чорно-білих критеріїв, доводячи, що є погані і добрі частини душі: розумна частина для нього є однозначно доброю, тоді як жадаюча і пристрасна – поганими, більш низькими.

ü Процес мислення Платон трактував як пригадування того, що душа знала в своєму космічному житті, але забула при вселенні в тіло. І саме мислення, яке, він вважав головним когнітивним процесом, по суті є мисленням репродуктивним, а не творчим (хоча Платон і оперує поняттям "інтуїція", яке веде до творчого мислення).

ü Досліджуючи пізнавальні процеси, Платон говорив про відчуття, пам'ять і мислення, причому він першим заговорив про пам'ять як про самостійний психічний процес. Він дає пам'яті визначення – "відбиток персня на воску" – і вважає її одним з найважливіших етапів в процесі пізнання оточуючого. Сам процес пізнання описував у вигляді пригадування; таким чином, пам'ять була сховищем всіх знань, як усвідомлюваних, так і не усвідомлених в даний момент.

ü Він вперше виділив етапи в процесі пізнання, відкривши роль внутрішньої мови і активність мислення. Він також вперше представив як певну структуру, яка випробовує тиск протилежних тенденцій, конфліктуючих мотивів, які не завжди віз можна примирити за допомогою розуму. (Ця ідея Платона про внутрішній конфлікт душі стане особливо актуальною в психоаналізі, тоді як його під хід до проблеми пізнання відобразиться на позиції раціоналістів.)

Дата добавления: 2014-01-07