Тема 7. Загальні положення про зобов'язання

1. Поняття і підстави виникнення зобов'язань.

2. Поняття і характеристика цивільних договорів.

3. Виконання зобов'язань.

4. Способи забезпечення виконання зобов'язань.

5. Відповідальність за порушення зобов'язань.

1. Зобов'язальне право - це правовий інститут цивільного права, що регулює відносини, головним чином, у сфері майнового обороту. На відміну від права власності, яке визначає стан закріпленості майна у певних осіб, зобов'язальне право опосередковує процес руху майна.

Зобов'язальне право регулюється ЦК України і низкою законів. Зобов'язальне право включає загальні положення про зобов'язання і окремі види зобов'язань. В загальних положеннях містяться норми, що регулюють загальні питання правового регулювання відносин майнового обороту (виникнення зобов'язань, виконання зобов'язань, забезпечення виконання зобов'язань і ін.). В частині окремих видів зобов'язань містяться норми, що відображають специфіку правового регулювання окремих видів зобов'язань. Велика частина цих зобов'язань виникає за бажанням самих учасників угод (купівля-продаж, поставка, підряд, оренда і ін.). Ці зобов'язання називаються договірними. Деякі види зобов'язань виникають без волі їх учасників, через настання фактів, передбачених в законі. Ці зобов'язання називаються позадоговірними. Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, указаних в ст.4 ЦК України.

Сторони в зобов'язанні звуться боржник і кредитор. Зобов'язання - це відношення, через яке боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші й т. ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Характерною особливістю зобов'язальних правовідносин є визначеність учасників, яких може бути декілька (як кредиторів, так і боржників), але вони завжди відомі. Зобов'язання бувають односторонніми і двосторонніми (багатосторонніми). Одностороннім є зобов'язання, в якому сторони мають тільки права або тільки обов'язки, а в двосторонньому – вони мають і права і обов'язки.

Підставою виникнення зобов'язання є різні види договорів.

2. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, оскільки є видом операції (двосторонньої або багатосторонньої), заснованої на взаємному волевиявленні двох або більше осіб. Будь-який договір є операцією, але не кожна операція є договором. При цьому найважливішою вимогою є збіг волі сторін відносно прав і обов'язків, що виникають у них, причому воля повинна бути не тільки взаємною, але і злагодженою, тобто співпадати за об'ємом і змістом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. За кількістю сторін договори розподіляються на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Договір є одностороннім, якщо одна сторона приймає на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділена лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Прикладом такого договору можуть служити договори дарування, позики.

Договір є двостороннім, якщо правами і обов'язками наділяють обидві сторони договору. Прикладом двостороннього договору може служити договір купівлі-продажу.

До договорів, які укладаються більш ніж двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Договори поділяються на відшкодувальні і безвідплатні. Відшкодувальним вважається той договір, в якому дія однієї особи обов'язково вимагає у відповідь майнової дії іншої особи. В безвідплатних договорах дії однієї сторони не вимагають взаємного задовольняння. За загальним правилом будь-який договір є відшкодувальним, якщо інше не встановлене самим договором, законом або не витікає з суті договору.

Залежно від моменту, з якого у сторін виникають права і обов'язки за договором, останні можуть бути консенсуальними і реальними. Консенсуальний – це договір, для укладення якого достатньо однієї угоди сторін. Прикладом такого договору може служити договір підряду на капітальне будівництво.

Реальний – це договір, який вважається укладеним не з моменту укладення угоди сторін, а з моменту здійснення певної дії з передачі майна. Наприклад, договір позики вважається укладеним, а, отже, позичальник стає зобов'язаним не з моменту, коли сторони домовилися про позику, а з моменту, коли кредитор передав позичальнику певну суму грошей.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Цей принцип, що носить назву принципу свободи договору, закріплений в ст. 627 ЦК України 2003 р.

Зміст договору складають умови (пункти), визначені на розсуд сторін і узгоджені ними, і умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У змісті договору розрізняють наступні види умов:

1) істотні;

2) звичайні;

3) випадкові.

Істотними визнаються ті умови, без яких даний вид договору не може вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов'язковий зміст договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу). До звичайних умов належать ті, які самі по собі передбачаються і, як правило, в договір не включаються тому, що передбачені в нормах цивільного права. Невключення звичайних умов в договір не впливає на його юридичну силу, оскільки в цьому випадку застосовуються правила відповідної правової норми. Випадковими умовами договору визнаються ті, які частіше за все не передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені в його зміст за угодою сторін.

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін в змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться в змішаному договорі, якщо інше не встановлене договором або не витікає з суті змішаного договору. Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених в установленому порядку.

Значення договору полягає, перш за все, в тому, що він є підставою виникнення особливого виду цивільних правовідносин - зобов'язань. Розвиток торгівлі, збут промислової і сільськогосподарської продукції, постачання підприємств й інших господарюючих суб'єктів необхідною сировиною, матеріалами і устаткуванням, надання фізичним і юридичним особам різноманітних послуг у сфері обслуговування – у всьому цьому різноманітті господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення матеріальних і культурних потреб суб'єктів цивільного права. Договір також є найважливішим регулятором фактичної поведінки, оскільки ним безпосередньо визначаються взаємні права і обов'язки сторін в зобов'язальних правовідносинах. Договір є і найважливішим засобом, що дисциплінує цивільний обіг, оскільки покладає відповідальність на сторони, що не виконують права і обов'язки, передбачені договором.

Виходячи з економічних і юридичних ознак, система договорів може виглядати таким чином:

1) договори, спрямовані на передачу права власності на річ або права оперативного управління річчю (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки);

2) договори, які спрямовані на забезпечення надання іншій особі права користування майном (наприклад, договір оренди);

3) договори на надання послуг (наприклад, договори перевезення, доручення);

4) договори, пов'язані з передачею грошей (наприклад, договори позики, банківської позики);

5) договори про перерозподіл ризику, що виникає через випадкові причини (наприклад, договір страхування);

6) договори про сумісні дії (договір про спільну діяльність).

3. Виникнення зобов'язань зумовлено взаємними інтересами сторін. Виконання зобов'язань – це здійснення боржником дії (передача майна, виконання роботи, сплата грошей і т. ін.) або утримання від дії, якої має право вимагати кредитор. Виконання зобов'язань регулюється низкою принципів, тобто основними положеннями, що встановлені законом і яких необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов'язань.

Принцип належного виконання зобов'язання означає, що зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо є виконаним точно відповідно до договору і закону. Дія вказаного принципу спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов'язання неодмінно приводило до досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлено.

Принцип реального виконання є логічним продовженням принципу належного виконання і означає неприпустимість заміни того, що зобов'язаний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплатою неустойки. Закон вимагає, щоб зобов'язання виконувалося в натурі – передавалося майно, виконувалися роботи, надавалися послуги і т. ін., з приводу яких особи вступили в зобов'язання. Боржник може бути звільнений від реального виконання унаслідок неможливості виконання – загибелі предмета виконання, визначеного індивідуальними ознаками, інших обставин, за які боржник відповідальності не несе.

Взаємна зацікавленість сторін у виконанні зобов'язання зумовила існування таких принципів, як принцип співпраці сторін і принцип економічності. Принцип співпраці означає, що сторони повинні не тільки сумлінно виконувати свої обов'язки, але надавати допомогу і створювати умови контрагенту для належного виконання зобов'язання. Співпраця сторін починається із стадії виникнення зобов'язання і закінчується його виконанням. Принцип економічності означає, що виконання зобов'язання повинне здійснюватися з якнайменшими витратами матеріалів, праці й таке інше.

Норми зобов'язального права передбачають можливість укладення і таких договорів, за якими виконання здійснюється не кредитору, а третій особі.

Під предметом виконання зобов'язання розуміють те, з приводу чого боржник зобов'язаний вчинити дію, виконуючи вимогу кредитора. Під якістю виконання розуміють якість продукції, що поставляється за договором, якість виконаної роботи або послуги і т. ін., тобто якість предмета зобов'язання. Під способом виконання зобов'язання слід розуміти порядок виконання, який визначається нормативними актами або передбачається сторонами в договорі. Місце виконання може передбачатися договором або витікати з самої суті зобов'язання. Крім того, зобов'язання повинне виконано в строк, встановлений договором або законом. Днем виконання в цьому випадку вважається: при відвантаженні продукції іногородньому одержувачу - день передачі продукції органу транспорту або зв'язку для доставки її за призначенням; при здачі продукції на складі одержувача або постачальника - день складання приймально-здавального акту або отримання розписки за здану продукцію. Іноді сторони не встановлюють точного терміну виконання. Таке зобов'язання боржник зобов'язаний виконати на першу вимогу кредитора.

4. Під способами забезпечення виконання зобов'язань слід розуміти передбачені законом або договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання свого обов'язку за основним зобов'язанням, а у разі невиконання ним свого обов'язку - служити засобом задоволення інтересів кредитора. До способів забезпечення виконання зобов'язань відносяться: неустойка, застава, завдаток, поручительство, гарантія, утримання. Кожний з названих способів забезпечення зобов'язань характеризується специфічними, властивими тільки йому характерними рисами. Але є ряд загальних моментів: спільність цілей (надання кредитору певних гарантій задоволення його вимог). Окрім основного зобов'язання виникає нове, яке є по відношенню до нього додатковим (таким, що забезпечує виконання). Будь-який з названих способів забезпечення виконання зобов'язань припиняється у разі припинення головного зобов'язання.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору у разі порушення боржником зобов'язання. Штраф – це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пеня – це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення.

Застава – це спосіб забезпечення зобов'язання, при якому кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставником) зобов'язання, що забезпечене заставою, одержати задоволення за рахунок закладеного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. Закон встановлює певні вимоги до договору застави.

Завдатком визнається грошова сума або рухоме майно, що видається кредитору боржником в рахунок тих платежів, що мають бути сплачені ним за договором на підтвердження зобов'язання і в забезпечення його виконання.

За договором поручительства поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання останнім свого зобов'язання в повному об'ємі або в частині. При гарантії банк, інша фінансова установа, страхова компанія (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого зобов'язання.

Суть утримання як способу забезпечення виконання зобов'язань зводиться до наступного. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що має бути передана боржнику або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним в строк зобов'язання по сплаті за цю річ або відшкодування кредитору пов'язаних з нею витрат й інших збитків має право утримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

5. Цивільно-правова відповідальність – це покладання на особу, що є відповідальною за невиконання або неналежне виконання зобов'язання або за порушення іншого права, що охороняється законом, несприятливих майнових наслідків, передбачених правовою нормою або договором. Порушення зобов'язання може бути або у вигляді невиконання зобов'язання, або у вигляді неналежного виконання. Підставами виникнення відповідальності є неправомірні дії боржника, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Загальною формою відповідальності є обов'язок боржника відшкодувати збитки, викликані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Для залучення боржника до цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків необхідно, щоб порушення зобов'язання дійсно спричинило собою настання у кредитора збитків.

Під збитками відповідно до закону розуміються витрати, понесені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані їм доходи, які кредитор одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином. Для стягнення збитків кредитор повинен довести:

1) факт порушення зобов'язання;

2) наявність причинного зв'язку між допущеним порушенням і збитками, що виникли;

3) розмір необхідних збитків.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання як захід відповідальності застосовується неустойка (штраф, пеня), яка може бути передбачена законом або договором.

Питання для самоконтролю:

1. Сформулюйте поняття зобов'язання.

2. Що є підставою виникнення зобов'язання?

3. Сформулюйте поняття договору і охарактеризуйте його види.

4. Що складає зміст договору?

5. Назвіть і охарактеризуйте принципи виконання зобов'язань.

6. Назвіть і охарактеризуйте способи забезпечення виконання зобов'язань.

7. Розкрійте поняття цивільно-правової відповідальності, яка виникає у випадках невиконання або неналежного виконання зобов'язань.

Дата добавления: 2014-10-31