Природа та головні аспекти її осмислення у філософії

Тема 15 Природа і суспільство. Наука і техніка як чинники суспільного розвитку

План

1. Природа та головні аспекти її осмислення у філософії.

2. Матеріальне виробництво та його наслідки для природи.

3. Наука як чинник розвитку матеріального виробництва.

4. Науково-технічна революція: сутність, напрями та наслідки.

5. Техніка та філософія техніки.

Поняття «природа» – одне з найвідоміших та найуживаніших понять. Об’єкти та явища природи – це і світло далеких зірок, і невидимі перетворення найдрібніших елементарних часток, і безмежні обрії Світового океану, і квітучі вишні за вікном. Природа в широкому смислі – це все суще, весь Всесвіт, вся матерія в усьому розмаїтті форм та незліченних проявах живого й неживого. Більш вузьке розуміння природи передбачає виділення з цього розмаїття лише сукупності умов існування людини в межах планети Земля. Однак і цей аспект є дуже важливим для усвідомлення головних наслідків взаємодії суспільства з природою.

Особливостями даної взаємодії є:

1) природа може існувати без людини і суспільства, а людина без природи – ні;

2) сама людина, з одного боку, належить до природної системи, є її живою часткою, а іншого – певним чином протистоїть їй, використовуючи її матеріали, надра, водойми, стихії задля власного виживання.

З останньої позиції випливає доволі стала ментальна традиція вбачати у перетворенні природи власне саму сутність людського способу існування в світі. Таке ставлення обґрунтовує необхідність підкорення людиною природи, панування над нею.

Все те природне, що піддалося перетворенню, обробці, підкоренню називають культурою в загальному сенсі (як формування будь-чого штучного). Тобто культура – це все те, що створюється людиною на відміну від того, що існує як природне чи утворюється природою.

В зв’язку з цим природа часто сприймається як дещо неоформлене, неорганізоване, нерозумне і тому більш низьке, ніж культура. Проте в історії взаємин людства з природою проявилися й інші оцінки:

• природа – це зразок досконалості і організації, в ній все гармонійно врівноважено, і людині належить вчитися у неї, щоб не порушувати своїми діями природної гармонії;

• природа – це царство сліпих стихій, це хаос, непідвладний ані людським силам, ані людському розуму;

• природа – це сфера панування вічних закономірностей, де немає місця випадковостям і свавіллю, де діють вищі розумні сили, а людський розум прагне їх збагнути; і це становить головний сенс у справі використання людьми розгаданих природних законів для облаштування свого життя.

Кожна історична епоха накладає свої конкретні відбитки на способи осмислення природи. Так, у античну добу вся доступна людському розуму природа охоплювалася поняттям «космос», який протиставлявся первісному хаосу, тобто означав певний порядок, певну сталість. Світ розумівся як дещо організоване, закономірне і досконале. Життя у згоді з природою вважалося ідеалом мудрої поведінки.

У добу середньовіччя під впливом християнства природа, як тілесність, вважалася нижчим щаблем світової організації, створеної Богом. Все природне часто тлумачилося як джерело зла, яке треба здолати, побороти, підкорити як дещо гріховне. Дух, душа і розум мали панувати над тілесністю. Водночас християнство започаткувало і іншу традицію щодо розуміння природи, а саме – як «книги мудрості», де Творець втілив свій божественний замисел. Природа, таким чином, містила в собі вище розумне начало та вищий сенс, і щоб наблизитися до нього, треба «прочитати книгу природи», знайти в ній приховану мудрість Творця.

В епоху Відродження в зв’язку з успіхами у господарстві, торгівлі, політиці, мистецтві людина теж здобуває своєрідний статус «творця», «майстра всіх речей». Бог вже вважається творцем лише природи, самого світу в цілому. До того ж природа суттєво переосмислюється в плані значення для людини: постає джерелом творчого натхненнями, радощів, милування в усій своїй красі та чарівності. Природа, зокрема на думку Ж.-Ж. Руссо, може бути навіть затишним прихистком від розбещеного «ладу цивілізації».

Подальший розвиток мануфактурного виробництва й промисловості, первісне нагромадження капіталу, реформаційні релігійні та політичні рухи спричинили відверто прагматичне ставлення до природи. Природа тлумачиться як об’єкт інтенсивної перетворювальної діяльності і як своєрідна «комора», з якої можна черпати без міри і рахунку. «Природа – не храм, а майстерня, і людина в ній робітник», – ці слова Базарова (героя тургенівського роману «Батьки і діти») вважаються чи не найточнішим гаслом епохи промислової революції та всього «ладу цивілізації», що, як багато хто сподівався, закономірно йшов на зміну середньовічному «варварству». В природознавстві домінуючою стала ідея «випробування» природи, прагнення «вирвати» у неї всі таємниці, звести її якісне розмаїття до декількох чітких кількісних законів.

Споживацький характер відносин суспільства з природою посилився у ХІХ та ХХ століттях. Але з другої половини ХХ ст. науково-технічні потужності людства, зростаючи швидко й неупинно, досягають масштабів дій сил самої природи і починають у дечому перевищувати їх. Людство отримує все більше приводів для переконання у небезпеці необмеженого, безконтрольного та непродуманого використання своїх потужностей. Поступово усвідомлюються глибинні зміни характеру природо-перетворювальної діяльності людини, загроза планетарної екологічної катастрофи та необхідність формування нового екологічного світогляду людства.

Дата добавления: 2014-11-16