Тема 5 філософія Нового часу 22 страница

Ще одна течія в православній філософії під назвою "Мета­фізика всеєдності" пов'язана з іменами таких видатних росій­ських і вітчизняних філософів: В.С. Соловйов (1853—1900), П.О. Флоренський (1882—1937), С.Л. Франк (1877—1950), Л.П. Карсавін (1888—1952).

Всеєдність усього — це одна з центральних категорій де­яких філософських систем, яка виражає досконалу єдність множини об'єктів, котрій притаманні повне взаємопроникнен­ня і водночас взаємоподільність усіх її елементів. У філософії В.С. Соловйова єдність всього — це єдність Творця і творіння. В онтологічному аспекті вона виступає як Бог у трьох іпоста­сях: у гносеологічному — як нерозривний взаємозв'язок емпі­ричного (наукового), раціонального (філософського) і містич­ного (споглядально-релігійного) знання; в аксіологічному — як єдність істини, добра і краси; в соціальному — як єдність всесвітньої церкви і монархічної держави, злиття яких, на думку філософа, має привести до вільної теократії.

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

Православний священик, богослов, вчений і філософ П.О. Флоренський спирався на принцип божественної любові. Без цього принципу може настати тільки психічний і мораль­ний розлад особистості, який він називав другою смертю — від­окремленням дуіпі від духу, на відміну від природної смерті, яка відокремлює душу від тіла; поза любов'ю до Бога людина втрачає власні субстанційні основи, втрачає свої творчі здіб­ності, опиняється поза ідеєю життя.

Православна філософія час від часу оновлюється, пристосо­вується до зміни обставин життя. Відомими представниками релігійно-філософського відновлення були Л.І. Шестов (1866—1938), П.О. Лоський (1870—1965), М.О. Бердяєв (1874—1948), С.М. Булгаков (1871—1944), Д.С. Мережков-ський (1865—1941), В.В. Розанов (1865—1919), Д.В. Філосо-фов (1875—1929), Н.М. Мінський (1855—1937).

М.О. Бердяєв свою позицію виклав у працях "Філософія волі", "Досвід есхатологічної метафізики", "Самопізнання" та деяких інших. В їх основі лежить поняття універсального, аб­солютного буття, яке є трансцендентним, не має просторових і часових визначень, не підпорядковане закону необхідності. Гріхопадіння призвело до створення вторинного буття — тим­часового, народжуваного і вмираючого, просторового і відчу­женого, предметного. Первинне буття пізнається шляхом міс­тичної інтуїції, вторинне — шляхом об'єктивації. Безперспек­тивно, надумкуМ. Бердяєва, змінювати суспільні умови життя всупереч божественній творчості. Братерство людей можливе лише у Христі і через Христа, а колективізм реальний тільки в соборних зборах церкви, оскільки коріння людських бід закла­дено в гріховній природі людини і світу.

Отже, апологетична функція релігійної православної філо­софії очевидна. Ця функція знаходиться в центрі і релігійної католицької філософи, представленої нині неотомізмом, нео-августинізмом, тейярдизмом та іншими релігійно-філософ-ськими течіями у християнстві.

Неотомізм (лат. — новий і томізм) — це офіційна філо­софсько-теологічна доктрина католицької церкви, в основі якої лежить вчення систематизатора середньовічної схоласти­ки Фоми Аквінського. Серед філософів-неотомістів найбільш

відомі Ж. Марітен (1882—1973), Е. Жільсон (1884—1978), Г. Марсель (1889—1973), М. Бубер (1868—1965), /. Варт (1886—1968), П. Тілліх (1886—1965), Р. Нібур (1892—1971). Неотомізм функціонує з 70-х років XIX ст. Його завдання визначається заповіданою Ф. Аквінським методологічно-ці­льовою установкою: примирити догматичні основи християн­ської віри з вимогами мислячого розуму, з раціонально-ло­гічною силою знання, і таким чином захистити християнське віровчення від зростаючого авторитету науки та освіти. Згідно з неотомізмом, релігійна віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння божествам і забобони, а розум без віри — на зарозумілість думки про себе. Проте навіть такий своєрідний погляд на гармонію віри і розуму ця філософія тільки проголо­шує, а насправді реалізує варіант підкорення розуму вірі. У неотомізмі безумовні і абсолютні тільки "істини" віри. Вони недоступні раціональному пізнанню, недоказові, надрозумові, відкриваються людині лише в акті релігійного переживання; натомість розум теоретично оберігає чистоту віри, захищає її від невіри та помилок логічними аргументами. Лише віра, згідно з неотомізмом, відповідає на питання про самосущу при­роду Бога, а обмежений у своїх можливостях розум пізнає Бога опосередковано, методом "вичерпання", заперечення у приро­ді всього того, що не є Богом. Душа в неотомізмі — це також продукт Господнього творіння. Кожну душу Бог створює інди­відуально, наділяє її волею вибору і вміщує в тіло нібито для випробовування: доля людини залежить від неї самої, від того, як вона поведеться зі своєю волею — використає її для служін­ня Богу чи впаде в боговідступництво. Природну і соціальну детермінацію історичного процесу неотомісти відкидають, іс­торичні події проголошують непередбачуваними, науку про суспільство, здатну прогнозувати майбутнє, не визнають. Істо­рія для них є таїнством і промислом Божим, а людське суспіль­ство — "містом Божим", земною подобою якого є католицька церква.

У середині XX ст. неотомісти зрозуміли необхідність модер­нізації своїх теоретико-догматичних засад. З одного боку, вони намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, по­ставити досягнення науки на службу релігії і таким чином

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

укріпити "союз віри і розуму", з іншого — прагнуть антрополо-гізувати свою доктрину. Останнього десятиліття неотомізм значно активізувався у напрямі утвердження добрих начал людського існування і миру між народами. Йому належать де­які ініціативи з питань ядерного роззброєння, співпраці людей різних переконань на основі загальнолюдських цінностей. У теоретичному аспекті очевидна орієнтація неотомізму на син­тез своїх принципів з положеннями екзистенціалізму, феноме­нології, філософської антропології.

Неоавгустипізм — це течія у сучасній католицькій філосо­фії, яка розвиває філософську традицію середньовічного хрис­тиянського теолога і філософа Аврелія Августипа (354—430). Вона представлена такими численними школами, як "філосо­фія дії" М. Блонделя (1861 —1949), "персоналізм" Ж. Лакруа (1900—1986), "філософія духу" Л. Лавеля (1883—1951), "ак-тивізм" І. Гессена та ін. Усіх їх об'єднує прихильність до вчен­ня про безпосередні стосунки між Богом і людиною, зосере­дження уваги на проблемах окремої особи, абсолютизація емоційно-інтуїтивних засобів пізнання реальності. З позиції "філософії дії", поєднання розуму, пізнавальні можливості якого вона обмежує світом явищ, і релігійного одкровення, яке ніби спрямоване на надприродний світ, розкриває людині сут­ність її життя і вищі релігійні цінності. Головними з цих цін­ностей, за вченням М. Блонделя, є дії. Бути означає діяти, тоб­то вступати у контакт із зовнішнім світом, перетворювати його, створювати матеріальну і духовну культуру. При цьому кожна дія у нього визначається трансцендентною силою або боже­ственним одкровенням, розуміння якого настає лише тоді, коли людина приходить до усвідомлення залежності духовно­го світу і взаємовідносин з іншими людьми від власного став­лення до Бога.

Поширеним у неоавгустинізмі є персоналізм (лат. — осо­бистість), що визнає особистість первинною творчою реальніс­тю і вищою духовною цінністю, а весь світ вважає виявом утво­рюючої активності верховної особистості Бога. Сутність осо­бистості персоналізм вбачає також у безмежному і єдиному началі — Богові. Згідно з цією філософією, особистість може утвердитися в житті тільки шляхом вільного волевиявлення,

завдяки волі, яка долає і скороминучість життя людини, і со­ціальні обмеження. Питання про закономірності соціального розвитку неможливо розв'язати за допомогою раціонального пізнання: рішення завжди належить особистості, припускає спрямованість її волі, вибір, моральну оцінку; внутрішнє само­вдосконалення — головний спосіб самоутвердження людини.

Отже, персоналізм є спробою конкретизувати християнський ідеал особистості в умовах сучасного суспільства. Аналогічна проблематика розробляється також феноменологією, екзистен­ціалізмом, філософською антропологією, герменевтикою.

Тейярдизм — це течія в католицькій філософії, започатко­вана французьким філософом, вченим (геолог, палеонтолог, археолог, антрополог), теологом П. Тейяром де Шарденом (1881 —1955). Своє життєве покликання він вбачав у суттєво­му відновленні християнського віровчення згідно з досягнен­нями сучасної науки. Тейяр де Шарден відкидав старозавітний міф про створення Богом першолюдини, заперечував наро­дження Ісуса дівою Марією, вважав еволюціонізм централь­ним методологічним принципом мислення. Він розмежовував три послідовні, але якісно різноманітні стадії еволюції неорга­нічного та органічного світу: переджиття (літосфера), життя (біосфера) і феномен людини (ноосфера). Людина для нього — найбільш удосконалений результат тривалої еволюції органіч­ного світу, який у свою чергу розвинувся на основі еволюції неорганічного світу. Людина — це не завершення еволюції, а ключ до розгадки шляхів удосконалення світу. Еволюціонізм цього філософа теологічний. Рушійною силою еволюції висту­пає цілеспрямована свідомість до Бога ("точки Омега" — Хрис-та). Христос — осередок любові. Людство не сформувалося б, доводив він, якби не було земної любові людей. Любов знімає політичні, національні, мовні та інші перепони на шляху до їх об'єднання. Як результат виникають єдині загальнолюдські цінності — культура, техніка, релігія, мораль тощо. Отже, фі­лософія Тейяра де Шардена перетворилася на вчення про долі світу і людини.

За ідеї, відмінні від традиційних релігійних установок, Те­йяр де Шарден був позбавлений права викладання та публіка­ції своїх творів, був вигнаний церковниками із Франції. Понад

Тема і!

Філософія XX—XXI ст.

20 років він прожив у Китаї, а потім у США. Його вчення по ширилося серед інтелігенції Франції і багатьох інших країн. Тейярдизм став найвпливовішою теологією, яка сьогодні про­тистоїть неотомізму.

Протистоїть неотомізму і сучасна протестантська філосо фія, що виникла в період Реформації (XVI ст.), коли один із основоположників протестантської церкви Мартін Лютер (1483—1546) проголосив вчення "Про виправдання вірою". У ньому людський розум виносився за межі релігійної віри, а фі­лософія втрачала навіть своє схоластичне призначення бути "прислугою теології": розум, за М. Лютером, може тільки під­готувати віру, але відкривають людині Бога тільки віра і Бі­блія. Отже, протестантська філософія з самого початку ствер­джує релігійну віру як особистий зв'язок людини з Богом. В історії філософії і теології вона відома як протестантська орто­доксальність М. Лютера і М. Кальвіна (1500—1564), як лібе­ральна теологія /. Землера (1725—1791), діалектична теологія К. Варта (1886—1968), секулярна теологія Д. Бонхьоффера (1906—1945), деконструктивна теологія Д. Зьолле (нар. у 1920), есхатологічна теологія Є. Блоха (1885 — 1977), фунда-менталізм, контекстуальна теологія тощо. Якщо І. Землер до­водив історичну недостовірність біблійних повідомлень, ви­знавав за ними лише наставницько-моральний зміст, запере­чував богодуховність Біблії, раціоналістично тлумачив біблійні дива, то фундаменталісти проголошували незмінність релігій­ної догматики, вимагали буквального прийняття чудес і про­роцтв, що містяться у "священних" книгах, надавали перевагу сліпій вірі перед висновками розуму. Засновник діалектичної теології К. Варт намагався відновити богослов'я за допомогою екзистенціальної філософії. За його уявленням, абсолютні су­перечності між людиною і Богом може подолати тільки Бог, повідомляючи людині про себе завдяки словам проповідей Христа і біблійних текстів.

Ще далі шляхом екзистенціалізму пішов німецько-аме­риканський теолог і філософ П. Тілліх. У праці "Систематична теологія" він закликав відновити втрачений синтез християн­ства з удосконаленою свідомістю і культурою, доводив, що Бога потрібно шукати не в "потойбічному" світі, а в глибині

буття світу і людини. П. Тілліх стверджував, що людина від­чужена від Бога, від світу, від самої себе, і метою історії є подо­лання цього відчуження, зробити це повинен Ісус Христос — не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути.

Отже, сучасна християнська філософія продовжує викону­вати свою апологетичну функцію. Вона перестала бути "при­слугою богослов'я", однак залишається догматичною, консер­вативною, традиціоналістичною. Модернізується вона вкрай повільно, головним чином у напрямі пристосування до даних науки і філософії, а також шляхом зближення позицій її різно­манітних течій і шкіл.

Щодо мусульманської філософії, то з кінця XIX ст. весь час зростає інтерес до середньовічного спадку арабської філо­софської думки, її інтерпретація є нині предметом ідейної по­леміки і гострих дискусій. Мислителі традиціоналістської спрямованості закликають до відродження "справжнього" іс­ламу часів його засновника Мухаммеда. Вони підкреслюють незмінність традицій минулого, наголошують на суперечності думок релігійних авторитетів, не визнають тих вчень середньо­вічних арабо-мусульманських філософів, які орієнтувались на античні моделі філософствування, вважаючи їх чужими ісла­му. Опоненти традиціоналістів, навпаки, вбачають у релігій­ному і філософському спадку минулого позитивний чинник еволюції суспільної думки і світогляду людей. У ньому вони особливо відзначають оцінку розуму як вищої інстанції у ви­рішенні світоглядних проблем, утвердженні свободи людської волі, розглядають його як заклик до усвідомленої діяльності.

З середини XX ст. у мусульманській філософії активізува­лась її панісламістська (грец. — усі й іслам) течія, засновником якої вважається афганський мислитель Джемаль-ад-Дін аль Афгані (1830—1897). Йому належить головна ідея панісламіз­му про "єдність" мусульман усього світу і необхідність їх об'єднання в єдиній мусульманській державі під керівництвом халіфа. Ця ідея надала нові імпульси інтегративній функції іс­ламу. Водночас лозунги панісламізму були взяті на озброєння силами крайньої реакції деяких мусульманських країн і гро­мад для прикриття політичної експансії проти так званих не­вірних. Нерідко вони використовуються і з метою консервації

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

віровчення і культу ісламу, спонуки до закликів про обмежен­ня прав жінок, орієнтації на жорсткі норми шаріату, повного контролю духовного життя народів, аж до джихаду — війни за віру, нібито продиктовану Кораном.

Для релігійної філософії XX—XXI ст. характерні також різ­номанітні надконфесійні синкретичні течії і школи, тобто ті, які формуються під час змішування різноманітних віровчень і культів у процесі взаємовпливу релігій у їх історичному розви­тку. Основою цих течій і шкіл є філософський комплекс окуль­тизму (лат. — таємничий) — містико-філософського вчення про існування прихованої за матеріальними процесами і яви­щами вищої реальності, надприродних сил, які персоніфіку­ються під впливом магії, кабалістики, астрології, алхімії, фре­нології, мантики тощо і можуть бути підкорені людиною. Еле­менти окультної філософії знайдені в єгипетській, індійській, китайській передфілософії, зороастризмі, у піфагорійців, у фі­лософії Платона, а потім в Агріппи Неттесгеймського (1486—1535), Ф. Парацельса (1403—1541), Я. Бьоме (1573— 1624), П.К. Сен-Мартена (1743—1803), Е. Сведенборга (1688—1772) і багатьох інших. У XX ст. найвідомішими течія­ми цієї філософії були теософія і антропософія.

Теософія (грец. — бог і мудрість: божественна мудрість) — це релігійно-філософське вчення про можливість безпосеред­нього осягнення Бога за допомогою містичної інтуїції та одкро­вення, доступних певному колу посвячених осіб. Його теоре­тичною основою є пантеїстичне уявлення про єдиний, безособовий, всеохопний абсолют, про божественну сутність усіх речей. Його практична складова виражається у містичних прозріннях і магії. Теософи визнають можливість безпосеред­ніх контактів з надприродними, "потойбічними" силами, пере­втілення душі, проповідують ідеї загальнолюдського братер­ства, терпимості до всіх релігій, ставлять мету розвивати над­чуттєві сили людини.

Виникнення теософії як особливої філософської системи пов'язане з діяльністю російської письменниці О.П. Блават-ської (1831 —1891) та її послідовників. У 1875 р. вона і амери­канський полковник Г. Олкотт заснували в Нью-Йорку теософ­ське товариство, вплив якого поширився на багато країн Євро-

пи і Америки. У 1879 р. центр товариства був перенесений в Індію (з 1882 р. — у передмістя Мадраса). Члени товариства намагалися об'єднати різноманітні віросповідання шляхом розкриття ототожнення всіх релігійних символів і створити на цій основі універсальну релігію, не пов'язану з будь-якою до­гматикою. Згідно з теософією, кінцевим завданням життя лю­дини є досягнення окультного "знання" і надприродних зді­бностей. На початку XX ст. керівники товариства проголосили новим "рятівником" людства Крішнамурті (1895—1986) — індійського мислителя і поета. У 1909 р. ще хлопчиком він вразив членів теософського товариства, в якому служив його батько, умінням впадати в екстаз, був вихований під наглядом президента (на той час) товариства А. Безанта і визнаний тео­софами месією. Проте у 1929 р. Крішнамурті відмовився від будь-якої участі в організованій релігійній діяльності. У тео­софському товаристві відбувся розкол, і з теософії виокреми­лась антропософія.

Антропософія (грец. — людина і мудрість) — це окультно-філософське вчення про людину як носія прихованих зовніш­ніх сил і здібностей, спрямоване на розвиток органів надчуттє­вого сприйняття, мислення, відчуття і волі з метою пізнання "потойбічних" світів і перетворення духовної і фізичної при­роди людини. Засновником вважається німецький філософ Р. Штейнер (1861 —1925), який у 1913 р. створив антропософ-ське товариство, а у 1922 р., разом з протестантським теологом Ф. Риттельмайєром, заснував антропософську громаду хрис­тиян, що поширилась у Німеччині, а після Другої світової ві­йни — у Скандинавських країнах, Австрії, Великій Британії, Нідерландах, Франції, СІЛА. У наш час міжнародний центр антропософії знаходиться у Швейцарії (у м. Дорнах); він за­ймається активною пропагандою антропософських ідей, ви­вченням і поширенням праць Р. Штейнера.

Якщо теософія визнавала право на володіння надприродним "знанням" тільки за окремими особами, то антропософія під­креслює його принципову загальнодоступність. Згідно з Р. ПІтейнером, за допомогою особливого вчення і виховання, яке включає, зокрема, вивчення медитації, музики, евритмії (розроблене Р. Штейнером і його послідовниками мистецтво ті-

Тема 8

лесних рухів, що супроводжують мову або музику) та ін., кож­на людина здатна пробудити дрімаючі в ній духовні сили пі­знання і досягти вищого стану свідомості. При цьому людина повинна розвивати не тільки вищі, а й звичайні свої здібності (мислення, відчуття, волю). Найбільш удосконаленим інстру­ментом такого розвитку антропософія визнає метод медитації — психічної вправи, яка дає можливість людині досягнути ро­зумової зосередженості, психологічного розслаблення, відчу­женості від зовнішніх об'єктів і т. ін.

Традицію синтезу філософії, науки, релігії, культур Сходу і Заходу, розпочату теософією, продовжує Агні Йога, або Жива Етика, — філософсько-етичне вчення, спрямоване на розкрит­тя вищої психічної здатності людини з метою її внутрішнього перетворення і оволодіння космічною енергією — Агні, стиму­лювання еволюції людини і людства до все вищих форм кос­мічного буття за допомогою особливих правил життя і діяль­ності. Серію книг Живої Етики створила О.І. Реріх (Шапошні-ка) (1879—1955) — дружина і соратниця відомого російського художника М.К. Реріха (1874—1947).

Згідно з Агні Йогою, людина — це результат еволюції люд­ських втілень упродовж мільйонів років, тому вона концентрує в собі потужну енергію, здатну впливати на процеси планетар­ного і космічного масштабу. Людина існує за законом карми. Карма — це багатогранний процес перехрещення ліній рас, племен, особистостей (давніх і сучасних). Людина вміщує в глибинах свого духу велику інформацію, не розуміючи цього. Вона — "спляча мудрість", розбудити яку можна завдяки са­мовдосконаленню і сходженню до все вищих форм буття і сві­домості. Для цього потрібно відмовитись від поганих звичок і позбутись негативних якостей (злоби, сумнівів, недовіри, не­терплячості, ліні, почуття власності), стверджувати в земному житті загальнолюдські цінності як магістральний шлях схо­дження людини ступенями космічної ієрархії.

Надконфесіональні синкретичні течії та школи у релігійній філософії вивчені недостатньо, однак у вчених і філософів вони викликають живий інтерес. У XXI ст. вони не сходять зі сцени духовного життя. Найбільшого поширення вони набувають у переломні етапи розвитку історичного процесу. Наш час не є

Філософія XX—XXI ст.

винятком із цього загального правила. Виникають нові секти і релігійні громади, з'являються містичні утопії, створюються і швидко розпадаються поселення і комуни людей, які намага­ються йти до колективного містичного досвіду. Такого роду ір­раціоналізм крайньої форми утворює один із полюсів сучасної духовності особистості і суспільства.

Отже, релігійна думка та філософія, що пов'язана з нею, за своєю сутністю належать до традиціоналістського, догматич­ного типу свідомості. Однак це не означає, що в ній не можуть формуватись і функціонувати філософські вчення значного і тривалого впливу на загальнолюдську культуру. Багато філо­софів православ'я, католицизму, протестантизму, ісламу, ін­ших віросповідань зарекомендували себе знавцями історії фі­лософії, талановитими авторами. їх зусиллями у релігійній думці XX ст. здійснено антропологічний поворот, коли голов­ною проблемою філософствування стала людина. При цьому передумова і кінцева мета релігійної філософії, якими є понят­тя Бога та центральні догми, принципи релігійної свідомості,

зберігаються.

XX ст., всупереч очікуванням і припущенням, не стало сто­літтям атеїзму ні на Заході, ні на Сході. Навпаки, кінець сто­ліття ознаменувався активізацією церкви і релігій, наростан­ням релігійності великих груп населення внаслідок того, що офіційна і тим більше неофіційна релігійні філософії, зберіга­ючи вихідні догми і принципи, водночас виявили здатність до відновлення та модернізації.

8.10. Філософська тенденція в постмодернізмі

У середині XX ст. у філософському типологічному плюра­лізмі сформувалася стійка і впливова позиція протиставлення класичних і некласичних його напрямів, течій і шкіл. Класич­ними були визнані неокантіантство, неогегелянство, неопози­тивізм, неотомізм, структуралізм, аналітична філософія, марк­систська філософія й усі інші філософські спадкоємці того ду­ховного повороту, початок якому поклали ренесансний гума-

Тема 8

Філософія XX—XXI ст.

нізм і німецька філософська класика. Не всі вони однаковою мірою вписуються в таку загальну філософську картину, однак їхній конгломерат, нерідко навіть суперечливий, не позбавле­ний раціоналістичної і наукової спільності. Всі вони стверджу­ють культ людського розуму як ідейної основи і стимулу пере­будови суспільства на ідеалах Свободи, Рівності і Братерства, виступають за вдосконалення розуму та його індивідуальній і неіндивідуальній іпостасях через прогрес науки. Знання і ра­ціональне пізнання оголошуються головною силою у вирішен­ні всіх проблем людини і людства; філософським покликанням вважаються роздуми про буття світу, людини і суспільства, про метди пізнання, загальні принципи і норми моральності, про людину як таку, про її сутність, про шляхи і способи ство­рення загальнолюдської ціннісної системи практики, науки і культури.

До некласичного філософствування нині зараховують "фі­лософію життя", екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм та інші сучасні ілософські напрями, течії і школи ірраціона-лістичного спрямування. У сфері їх інтересів — несвідоме і надсвідоме; людські інстинкти, емоції і воля; обґрунтування обмеженості раціонального пізнання, протиставлення йому ін­туїції. Соціальною базою виникнення, формування, розвитку і функціонування такого роду філософствування є крах ілюзій сучасного суспільства, нездатність його економічної і політич­ної системи задовольняти постійно зростаючі потреби й інте­реси людей, перебороти відчуження праці, реалізувати свої гасла свободи і рівності громадян. Замість суспільства високо­го рівня масового споживання було створено суспільство ви­живання. Всі його привабливі обіцянки виявилися утопіями. Ейфорії з приводу безмежних можливостей сучасного суспіль­ства щодо створення гідних для людей умов життя більїне не­має. Гносеологічними і методологічними відповідями на такі виклики стала некласична філософія. Однак перебороти їх вона пропонує шляхом не докорінної зміни економічних, по­літичних і правових парадигм, а шляхом пошуку та реалізації альтернатив раціональності, недоступного розуму і розумінню в межах логічного мислення. Показовим тут є найпопіирені-

ший і найбільш популярний сьогодні філософський постмо­дернізм (англ. — буквально те, що після модерну).

Питання про сутність і час виникнення постмодернізму до­тепер залишається дискусійним. Безперечно лише те, що він виник як художнє явище в середині 50-х років XX ст. у США в архітектурі, скульптурі, живописі, а потім стрімко поширився в літературі та музиці. Для його художньої практики харак­терні такі стильові особливості: свідома орієнтація на еклек­тичність, мозаїчність, іронічність, ігровий стиль, пародійне переосмислення традицій, неприйняття поділу мистецтва на елітарне і масове, подолання межі між мистецтвом і повсяк­денним життям.

Теоретико-методологічною основою постмодернізму став французький поструктуралізм з його націленістю на осмислен­ня всього неструктурного у структурі; на виявлення апорій і парадоксів, що виникають за спроби об'єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур; на побу­дову нових моделей змістоутворення; на створення нової прак­тики відкритого читання, подолання герменевтичних і аналі­тичних моделей тлумачення. З таким особливим комплексом ідей і уявлень світоглядного характеру постмодернізм став ши­рокою ідейною течією нашого часу і здійснити експансію в усі галузі соціально-гуманітарного знання і громадського життя, претендуючи спочатку на статус загальної теорії сучасного мистецтва, а потім особливої ментальності, на завершене ви­раження "духу часу". У літературі використання постструкту-ралістських підходів у постмодернізмі спричинило феномен деконструктивізму — уявлення про перетворення в сучасному пізнавальному полі мови на самостійну силу, що загрожує єд­ності людини, і про культуру, як суму текстів будь-якого її фе­номену. Як наслідок, до 80-х років XX ст. у духовній культурі суспільства оформився ідейний комплекс, що поєднує постмо­дернізм, постструктуралізм і деконструктивізм та тлумачить як найбільш адекватне духу часу відображення інтелектуаль­ного й емоційного сприйняття епохи.

Поширення постмодернізму зумовило також його експан­сію в галузь філософського знання. Поштовхом була публіка­ція книги Римського клубу "Межі зростання" (1972), у якій

Тема 8

містився висновок про неминучу глобальну екологічну ката­строфу у світі, якщо людство не відмовиться від нинішнього економічного і науково-технічного зростання. Під впливом цього висновку французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (нар. у 1924) у книзі "Стан постмодернізму" (1979) вперше у загальному вигляді розкрив характерні філософські ознаки постмодернізму. Його теоретиками також стали такі французь­кі філософи: Жак Дерріда (нар. у 1930), Жиль Делез (1925— 1995), Мішель Фуко (1926—-1984), Фелікс Гваттарі (1930— 1992), Жан Бодрійяр (нар. у 1929), Ролан Варт (1915—1980) таін.

Мода на постмодернізм у сучасному світі зумовлена суспіль­ною незадоволеністю станом справ у багатьох сферах культу­ри, особливо в мистецтві і самій філософії. З моменту виник­нення постмодернізм розглядається як феномен мистецтва фі­лософії у Франції, а з 70-х рр. XX ст. — як факт європейської культури. У межах постмодернізму поняттям "модерн" позна­чається мислення про еволюційні процеси в науці, філософії, релігії, початок яких у Європі датується XVII ст. У вузькому значенні "модернізм" — художня і літературна течія в куль­турі кінця XIX — початку XX ст., в основі якої лежить ідея множинності форм раціональності в мистецтві взагалі і мисте­цтві філософії зокрема.

Дата добавления: 2014-11-16