Філософська герменевтика

Філософська герменевтика — одна із найвпливовіших течій у західній філософії XX ст. У найбільш загальному вигляді гер­меневтику визначають як мистецтво тлумачення'текстів, і в цьо­му розумінні вона має глибокі історичні корені. Ще у філософії Стародавньої Греції герменевтика виникає як мистецтво розу­міння, тлумачення багатозначних символів та ін. Неоплатоні­ки розглядали герменевтику як мистецтво інтерпретації старо­давніх поетів, а християнські письменники — як мистецтво інтерпретації Біблії. Особливий внесок у розробку герменевтики зробили протестантські теологи. На противагу католицьким бо­гословам, які вважали, що будь-яка раціоналізована інтерпрета­ція Біблії неможлива, вони відстоювали точку зору щодо мож­ливості справжньої та істинної інтерпретації Священного писан­ня. В епоху Відродження, з виникненням незалежної від теоло­гії класичної філології герменевтика постає як мистецтво пере-кладу пам'яток античної культури на живу мову сучасної куль­тури. Загальнофілософські проблеми герменевтики були постав­лені в німецькому романтизмі. З цього часу вона розглядається як загальна теорія інтерпретації. Ф. Шлейєрмахер розуміє її на­самперед як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, а В. Дільтей визначає герменевтику як мистецтво розуміння «письмово зафіксованих проявів життя».

Значне місце розробка проблем герменевтики посідає у фі­лософії М. Хайдеггера. Використовуючи ідеї та частково термі-' нологію феноменології Е. Гуссерля, він онтологізує її проблема­тику. На його думку, реальність «життєвого світу» людей знач­ною мірою є мовною реальністю. Мова як історичний горизонт визначає долю Буття. У зв'язку з цим він дійшов висновку, що не люди говорять мовою, а скоріше мова «говорить нами».

Найбільш детально розробив проблеми філософської герме­невтики в XX ст. учень М. Хайдеггера Г. Гадамер. Він розумів герменевтику не лише як метод гуманітарних наук, а й як онто­логічне вчення про Буття.) Водночас, на відміну від Хайдеггера, Гадамер не виступає проти «метафізичних» традицій таких фі­лософів, як, наприклад, Платон і Декарт. Однією з головних особливостей поглядів Гадамера є те, що на фоні сучасної плю­ралізації, дезінтеграції прийнятих поглядів на світ, радикальних; змін у культурі, політиці і суспільстві, конфронтації з іншими традиціями він онтологічно схоплює стан сьогоднішньої кризи щодо самої можливості зрозуміти минуле, інші культури і на-; віть самих себе. У зв'язку з цим усвідомленням скінченності лю-- дини і людства він підкреслює універсальність герменевтичної проблематики, розв'язання якої окреслює і робить близькою перспективу взаємопорозуміння людства.

Погоджуючись з положенням Хайдеггера про те, що «мова — це будинок Буття», Гадамер оцінює мову як «фундаментальний шар конструювання світу». Розуміння ніколи, вважає філософ, не є суб'єктивним ставленням до об'єкта, який розглядається, воно є відношенням до буття того, що інтерпретується. Розумін­ня — це подія, в якій і інтерпретатор, і текст (або щось подібне ■ до нього), «суб'єкт» і «об'єкт» взаємно детермінують один одно­го. Таким чином, апеляція до суто об'єктивного змісту того, що інтерпретується, не відповідає природі розуміння. У зв'язку з цим перед ним постає надто складне питання щодо можливості -інтерпретації. \

Щоб з'ясувати характер цього питання, потрібно визначити * зміст поняття «герменевтичне коло». Це питання в різних моди- '-{ фікаціях ставилось починаючи з сивої давнини. Скажімо, ще Августин формулював його так: для розуміння Священного пи­сання треба вірити в нього, але віра потребує розуміння його.

Ще така формула кола: для того щоб будь-що зрозуміти, його слід пояснити, і навпаки. У більш виразній формі герменевтичне коло сформулював Ф. Шлейєрмахер (1768—1834); для розумін­ня цілого потрібно зрозуміти його окремі частини, але для розу­міння окремих частин уже мати уяву про смисл цілого. У філо­софії М. Хайдеггера ця проблема звучить так: оскільки гер­меневтичне коло є виразом взаємообумовленості тлумачення буття людини і людського самотлумачення, остільки мета гер­меневтики полягає не в розімкненні герменевтичного кола, не у виході за його межі, а, навпаки, в тому, щоб увійти до нього. Гадамер приймає за основу версію Хайдеггера й уточнює її: мов­на традиція, в якій живе суб'єкт розуміння, є водночас і пред­метом розуміння, і його основою — людина повинна зрозуміти те, в середині чого вона знаходиться. Розуміння тексту постає як екзистенціальна подія людського життя, а осмислення культури минулого є формою самоосмислення індивіда і суспільства.

Виходячи з поняття історичної свідомості Гадамер пише:, «Іс­тинно історичний об'єкт не є об'єкт взагалі, це єдність того й ін­шого, відношення, в якому існують і реальність історії, і реаль­ність історичного розуміння... Герменевтика повинна продемон­струвати ефективність історії в межах розуміння самої себе» '. У зв'язку з цим перед Гадамером постає альтернатива вибору між позицією визнання об'єктивного розуміння і релятивістсь­кою позицією. На його думку, обидві позиції суперечать загаль­ному герменевтичному досвіду. Гадамер пропонує розглядати ситуацію таким чином, що у герменевтичному досвіді ми маємо діалог між інтерпретатором та текстом або аналогом тексту. Не існує нічого зовнішнього щодо цього діалогу — ні самообгрунту-вання, ні вірогідного методу, ні об'єктивного світу в тому розу­мінні, що взяті окремо, самі по собі, незалежно від їхньої взає-мокорелятивної ролі у діалозі, вони не виконуватимуть позитив­ну роль у герменевтичному процесі.

Отже, герменевтика, запевняє Гадамер, є практичною філо­софією, або філософією практики тлумачення текстів. Гадамер не раз посилається на арістотелівське поняття «пронезису» (ргНопезіз — практичне обдумування). За Арістотелем, пронезис не є ані майстерність, ані епістема (раціональне пізнання, яке включає підведення поодиноких явищ під загальні). Як оціни­ти в даному випадку позицію Гадамера? Німецький філософ К. О. Апель, підкреслюючи плідність ідеї Гадамера про необ­хідність враховувати своєрідність суб'єкт-об'єктних зв'язків у галузі герменевтики, водночас принципово заперечує проти, як він вважає, виключення суб'єкт-об'єктних зв'язків із герменев-

Сайатег Напв-Оеогд. ТгиШ ап(і МеіЬсхі.— N. У, 1975.—Р. 268. тичного аналізу. Суб'єкт і об'єкт герменевтичного аналізу в цьо­му разі збігаються. Причини цього, вважає Апель, сягають сво­їм корінням у фактичну відмову Гадамера від поняття істинної інтерпретації, а це призводить до руйнування проблеми історич­ного розуміння.

Як оцінити критику Апеля? Однозначної відповіді тут бути не може. Розглянемо по аналогії ситуацію, яка склалась у фі­зиці наприкінці XX ст. Добре відомо, що своєрідність квантово-механічних уявлень про суб'єкт і об'єкт у процесі пізнання мік-роявищ полягає в тому, що фізики відмовилися від двох ідеалі­зацій класичної фізики: 1) можливість безперервно уточнювати характеристики об'єкта пізнання; 2) можливість абстрагуватися в процесі пізнання від впливу суб'єкта пізнання і приладів, які він використовує, на об'єкт пізнання. Відмова від останньої ідеа­лізації, тобто визнання ролі суб'єкта, його впливу на стан об'єк­та пізнання — одна з аксіом квантової фізики. І це, як відомо, не призвело ані до заперечення об'єктивного змісту знань у мік-рофізиці, ані до відмови від понять суб'єкта та об'єкта в дослі­дженні мікропроцесів фізичної реальності. Просто в якісно но­вій сфері буття природи і в якісно новій структурі пізнавального процесу суб'єкт і об'єкт мають і якісно новий статус. Це дає серйозні підстави не погодитися з критикою Апелем філософії Гадамера. Інша справа, що деталі аргументів Гадамера не зав­жди коректні, а в цілому настанова Гадамера на те, що в гер­меневтиці при новому статусі суб'єкта і об'єкта тлумачення аж ніяк не йдеться про відмову від принципу істинного тлумачення, уявляється раціональною, цілком виправданою.

Принципова хибність критики Апелем філософії Гадамера полягає в тому, що він припускає можливість істинної герменев-тичної інтерпретації за умов фактично позаісторичного тлума­чення історичного змісту культури і буття різних епох. Саме така настанова якраз лежала в основі тлумачення історії Про­світництвом. На думку мислителів Просвітництва, історичну зумовленість розуміння історії взагалі й історії культури зокре­ма можна подолати за допомогою позаісторичного, суто об'єк­тивного методу. Та це ілюзія, в основі якої лежить уявлення, що інтерпретатор може скинути з себе тягар впливів на нього сучасної йому історичної ситуації.

Ось чому, на відміну від мислителів доби Просвітництва, які негативно оцінювали вплив сучасності на інтерпретатора, Гада-мер підкреслює позитивні риси цього впливу. Так звані забобо­ни далеко не завжди є носіями тенденціозності, відсталості в по­глядах на життя. Вони несуть в собі і позитивні риси. Німецьке забобони (уог — иіЧеіі) означає і «перед-судження». Це реальна і багато в чому позитивна стартова площина у герменевтичному

діалозі на відміну від ілюзорного позаісторичного Робінзона в тлумаченнях авторів часів Просвітництва. І тому цілком правий Л. М. Баткін, коли пише: «Парадокс історизму полягає в тому, що дослідник, наполягаючи на інаковості типів культури і недо­пустимості прикладення до них сучасних інтелектуальних мірок, водночас прикладає до них найсучаснішу мірку, і чим послідов­ніше він бажає примусити стару епоху говорити з ним на її осо­бистій мові, тим більше така мова потребує перекладу і тим необхіднішою виявляється роль сучасного понятійного слов­ника» ².

Яскраві і плідні дослідження Гадамера свідчать про те, що герменевтика — це теоретично-практична філософська методоло­гія, яка дає змогу осмислити духовну субстанцію минулого, а отже, сприяє «взаємопорозумінню» різних епох. І тією мірою, якою прогрес людства випливає з минулого, герменевтика стає (а надто нині, коли минуле нерідко ігнорується) однією з най-необхідніших дисциплін. Без цього наша епоха не зможе осмис­лити себе. І тому ми повинні бути зацікавлені в її творчих по­шуках і досягненнях.

Контрольні запитання

1. Які найтиповіші риси основних філософських напрямів і шкіл XX ст.?

2. У чому полягає зв'язок принципів «редукції» та «верифікації» в спробах логічних позитивістів довести, що «метафізика» як філософія неможлива?

3. Подібність та своєрідність філософських поглядів логічних позитивістів ■ та постпозитивістів.

4. Зміст філософських категорій «екзистенція» та «ніщо» у екзистенціалістів.

5. Особливості релігійного екзистенціалізму К. Ясперса.

6. Філософсько-релігійний зміст категорії «омега» у Тейяра де Шардена.

Розділ 5 ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ

Основні проблеми. Теми дискусій про буття. Критерії щодо вирішення проблеми буття. Специфіка ідеального. Відносини природного та штучного світів. Межі ціннісної експансії люди­ни. Першооснови буття. Спосіб і форми існування матерії та освоєння їх людиною.

Ключові поняття. Буття. Природний та штучний світи. Фор­ми людського буття. Субстрат, субстанція. Матерія, рух, прос­тір, час. Картина світу.

² Баткин Л. М. О некоторнх условиях культурологического подхода // Античная культура и современная наука.— М., 1985.— С. 308. § 1. Проблема буття і основні шляхи вирішення її

Для того щоб глибше переосмислити проблему буття, спро­буємо сформулювати її саме як проблему. З логічного боку, проблема — це найбільш глибоке питання, на яке немає гото­вих обгрунтованих відповідей і навіть відсутня згода стосовно того, як можна отримати їх. Проблемна ситуація пов'язана із не­визначеністю і розмаїттям думок. Що ж це за питання, на яке тисячі років кращі мислителі людства не змогли віднайти за­гальноприйнятої відповіді?

«Що є буття, як воно є і чому?» Ось запитання, у відповідь на яке здоровий глузд часом межує з фантазіями.

Напевно, проблему буття можна сформулювати й інакше, але в будь-якому випадку це питання залишиться глобальним, граничним у своєму загальному вигляді та невичерпним у дета­лях. Проблему буття слід вважати вічним питанням. Вирішення її — неоднозначні, але у їхній багатющій палітрі все ж є певні закономірності.- За найрізноманітніших підходів і гіпотез чис­ленні спроби обговорення проблеми окреслили русла деяких на­скрізних в історії і культурі тем.

Перша з них — це тема життя і смерті людини. Навіть ети­мологічно * «бути» витікає з «жити» (готська) або «я був» (ла­тинська). «Жили-були» — так розпочинається багато казок, і таким чином через рефлексію з факту власного життя перелом­лює в свідомості категорію буття будь-яка людина. Твердження «бути — це жити», природно, пов'язане з питанням «а що ж буде зі мною після смерті?» Пошуки відповіді на нього виявля­ються спробою знищення «не-буття» і задають варіанти есхато­логії та етичних систем. Мирське або загробне життя вважаєть­ся реальним чи ілюзорним, життя у цьому світі так само вва­жається за дар, щасливу долю або ж оману, гріх.

Друга з тем обговорення проблеми буття пов'язана з осмис­ленням мінливості, скороминучості буття та з його стабільністю, збереженням.; Все, що живе, як ми бачимо, скороминуче, окреме життя обмежене народженням і зникненням. Але ж буття шир­ше за ці межі. Чи несе воно в собі неминучість мінливості, або, навпаки, поверхові зміни лише маскують справжню сталість?

Справжнє буття, за філософською традицією, започаткова­ною Парменідом, є незмінним і сталим, а зміни, що спостеріга­ються у ньому,— лише удаваність і небуття. Стабільного буття зовсім немає, відповідають ті, хто поділяє традиції Геракліта і Гегеля: сутність буття у вічному становленні, в єдності буття

* Етимологія — наука про походження слів.

і небуття. «Вогонь» Геракліта як основа світу в поетичній наоч­но-образній формі виражає таке буття у становленні.

Рефлексія над мінливістю, природно, приводить до появи по­няття часу. Воно покликане відобразити рух, становлення буття і його перетворення на побутування. Чи вічний світ, чи є в ньому початок і кінець у часі, створений він чи природний, чи може він «піти» у небуття (в тому числі зусиллями самої людини), чи правомірно з'ясувати, що було до початку буття? — подібні питання зародилися ще сивої давнини, однак вони актуальні і в наш час.

Тема мінливості і сталості буття обговорюється вже тисячо­літтями, як і питання, чи спроможна людина взагалі в будь-який спосіб відобразити буття, чи може бути виражена словами сутність світу. Існує лише те, що може бути назване, гадають одні. Справжнє буття принципово невиразне, вважають інші. На думку перших, небуття невиразне і тому неможливе, і мудрець той, хто спроможний зіставити вірні судження про буття; навпа­ки, інші вбачають ідеал мудреця в мовчанні та медитаціях. У наступних темах курсу філософії ми ще повернемось до цієї суперечності, а поки ж поміркуємо, чи так вже несумісні ці дві позиції, чи не доповнюють один одного обидва мудреця, коли кожен з них наполягає на власній думці?

І третя з основних тем осмислення буття — питання щодо його структури. Під час пошуку відповіді на нього формувалися такі поняття, як світ, природне і штучне середовище, людина, мислення, простір, ціле й частка, матеріальне та ідеальне і ба­гато інших. Великим досягненням сьогодення є ідея щодо ціліс­ності буття, яка протягом тисячоліть далеко не завжди була по­пулярною. Явища і процеси, що здавалися розрізненими і неза­лежними один від одного, як з'ясувалося, мають глибокі зв'яз­ки, хоча часто неявні та далекі від спекулятивних припущень.

Слід розрізняти поняття «світ» і «буття». Світ часто ототож­нюють з об'єктивною реальністю, тобто з матерією, і тоді з'ясо­вується, що буття винятково матеріальне. Проте поза об'єктив­ним духом існує також світ людського духу, тому «буття» — це не лише світ, що включає людину, а й світ самої людини. А як­що враховувати, що світ людського духу, її мислення є ідеаль­ними, то до складу буття слід віднести й ідеальне. Матеріалісти настільки наблизили поняття світу, буття і матерії, що виник навіть «вульгарний матеріалізм», де дух, мислення людини вва­жаються чимось матеріальним. Навпаки, за традиціями ідеаліз­му, «буття» виявляється абсолютно ізольованим від матерії, на­віть світ без людини набуває статусу ідеального. Отже, важливо дійти згоди щодо побудови, структури буття, відокремити в ньо­му матеріальне від ідеального. Ще один важливий наслідок обговорення теми влаштування буття — це розгорнуте розуміння простору не лише як фізично­го, а й як психологічного та соціально-історичного феномена, інакше буття залишалося б принципово безструктурним, не вмі­щеним у простір.

Якщо проблема існує настільки довго, що виявляються все нові її аспекти і недоліки тисяч запропонованих рішень, при­родно було б поставити запитання: «А якими є самі критерії, за яких щось слід прийняти, а щось інше — відкинути?»

До середини минулого століття багато хто вбачав ці крите­рії в потребах логіки. Але панлогізм, який досяг зеніту у філо­софії Гегеля, зазнав критики. «Бентежною і безпорадною», вва­жав С. М. Булгаков, зупиняється логіка перед проблемою буття '. Для осягнення загадки буття — духовної природи люди­ни — цей визначний філософ спирався зовсім не на дані психо­логії або інших наук, а на віру і виводив побудову людського духу з триєдності образу Божого.

Отже, вирішити ділему матеріалізму та ідеалізму лише ло­гічними засобами неможливо. Що є більш правомірним: знання чи віра? — це застаріле питання зараз втратило свою гостроту: знання — це сфера науки і раціонального мислення, у царстві ж емоційного переживання панує віра. Проте яку саме картину буття вимальовують досягнення науки?

Найбільш загальний ескіз, який пронизує всі курси філософ­ських дисциплін, розпочнемо із складнішого. Як саме людина взагалі спроможна щось знати про буття, до того ж й про влас­не? Адже ідеальні образи, моделі дійсності у психіці людини збігаються із самою дійсністю. Наприклад, дивлячись на дере­во, ми не скажемо: «Ось є дерево, а ось, у моїй голові — образ цього дерева». Ні, образ «накладений» на предмет, «обгортає» його, і дерево ми бачимо не у власній голові, а там, де воно й має бути. Звісна річ, ми порівняно легко з'ясовуємо ідеальність своїх фантазій, не спостерігаючи, припустимо, кентаврів, але якщо матеріальне неминуче репрезентоване до психіки ідеаль­ним,то як відрізнити їх?

Щоб відповісти на це запитання, розглянемо, що становить буття людини.

Дата добавления: 2014-11-20