Історичні типи суспільного прогресу

II

свячений закону заперечення заперечення), І. Пригожий І І. Стенгерс досить грунтовно доводять, що фізика розкриває зміст матеріальних структур як форм адаптації систем до зов­нішніх умов. Вони ж підкреслюють, що навіть у найпростіших неорганічних хімічних системах мають місце механізми перед-біологічної адаптації. Це свідчить про те, що в неживій природі поряд з процесами «коловороту» і «регресу» (тобто втрати структур, що забезпечують адаптацію до зовнішніх умов) мають місце і прогресивні зміни перетворення.

Інша точка зору полягає у визнанні прогресивних змін ча­стково в біологічних, а в основному в соціальних та духовних процесах.

Якщо погодитися з першою точкою зору, то в цілому про­грес визначається як такий напрям розвитку, в якому реалі­зуються внутрішні можливості певної системи в процесі станов­лення якісно нової системи, що забезпечує більш високий сту­пінь цілісності, стійкості і пристосованості до навколишнього середовища і більш високий потенціал для наступного розвитку.

Якщо стати на позиції другої точки зору, то наведене вище визначення зберігається, але, по-перше, обмежується сферами живої природи та суспільства, а, по-друге, підпорядковується (як суттєвому атрибуту прогресу) наявності або здатності ціле-покладання. У живій природі — це наявність доцільності в про­цесі розвитку, а в розвитку суспільства — це наявність свідомо поставленої мети, рух до якої і є показником прогресивних змін.

Аналіз сутності прогресу і регресу через ціль у діяльності має свій сенс. Саме зіставлення результатів діяльності і мети (ідеалу) є об'єктивним критерієм самовдосконалення суспіль­ства або, навпаки, деградації його. До того ж, у наш час гост­ро постає питання про те, якою ціною слід домагатися переходу суспільства до більш високого стану і чи варто взагалі робити це, якщо жертви, принесені на вівтар прогресу, непомірно висо­кі порівняно з очікуваним результатом.

Абсолютний критерій суспільного прогресу встановити не­можливо. Висунуті в різні часи такі критерії прогресу, як роз­виток продуктивних сил, зміна суспільно-економічних формацій, вдосконалення способу виробництва, розширення сфери свободи та ін., скоріше за все є відносними. Не випадково А. П. Бутен-ко в одній із своїх праць зазначав: «...У досить обширній лі­тературі... немає одностайної відповіді на головне питання: яким є загальносоціологічний критерій суспільного, соціального про­гресу?»³. Останнім часом вийшли друком роботи, зокрема

³ Бутепко А. П. Общественнмй прогресе и его критерии.— М., 1880.— С. 25. Е. П. Семенюка, в яких розробляється інформаційний підхід до аналізу суспільного прогресу. Розвиток у даній концепції тлу­мачиться як поєднання прогресу і регресу, а критерієм прогресу пропонується вважати підвищення рівня організації системи.

Усе ж таки ситуація не безнадійна, якщо остаточно відкину­ти характерне для просвітителів XVIII ст. уявлення про про­грес як про чисту поступальність, як монотонне накопичення кількості. З позиції трансформаційної (якісної) концепції про­гресу «...критеріїв оптимальності і факторів прогресу системи, особливо такої, як людське суспільство, може бути безліч, а то­му, вичерпавши запаси вдосконалення чергового критерію або групи їх, система змінює критерії або переходить до викори­стання інших факторів. Виникають все нові й нові «діалектичні криві» прогресу, який стає таким чином нескінченним»⁴.

І дійсно, вичерпавши можливості накопичення матеріальних речей і усвідомивши «межі зростання», людство має шанс пере­ключитися в основному на розвиток духовного виробництва.

Людина повинна вести діалог з природою, а не боротися з нею. Не виключено, що екологічний імператив, тобто утвер­дження самоцінності життя, стане з часом вирішальним крите­рієм суспільного прогресу. Сучасне людство живе за рахунок біосфери, тобто знищення рослин і тварин, але можливості такого розвитку вже наближаються до своєї межі. За оцінкою футурологів (екстраполюючи сучасні тенденції у розвитку зем­ної технології, зорієнтованої на споживацьке ставлення до при­роди) людство може загинути вже у наступному столітті.

Починаючи з Д. Віко — цього справжнього предтечі Гердера і Гегеля у філософії історії — було зроблено багато спроб пе­ріодизації світового розвитку. Принцип історизму найчастіше є проявом прогресивного розуміння історії, і данину йому рів­ною мірою віддали як матеріалісти, так і ідеалісти. Сен-Сімон і О. Конт, наприклад, за основу періодизації історії взяли зро­стання позитивного знання, Гегель — розширення сфери свобо­ди, а Вол. Соловйов — поєднання божественного начала з люд­ським. У марксизмі критерієм виділення історичних типів су­спільного прогресу є розвиток виробничих відносин, які, в свою чергу, залежать від рівня і характеру продуктивних сил. Про відносність даного критерію вже йшлося. Свідомо чи несвідомо, тут принижується роль духовної сфери суспільства і з'являє­ться можливість технократичних підходів до людини і до су-

* Венда В. Ф. Волнм прогресса,— М, 1989.—С. 46. 390

спільства. Як справедливо зазначав М. О. Бердяєв, «беззапе­речно, економіка є необхідною умовою життя, без економічного базису неможливе розумове і духовне життя людини, неможли­ва ніяка ідеологія. Але мета і сенс людського життя лежать зовсім не в цьому необхідному базисі життя» ⁵.

У межах власне марксизму, головним чином у рукописній спадщині К- Маркса і в роботах пізнього Ф. Енгельса, намічає­ться цивілізаційний підхід до всесвітньої історії, який відкриває можливість поглянути на неї в принципово іншому світлі — як на історію розвитку самих індивідів. За мету суспільного про­гресу при такому підході беруть реалізацію сутнісних сил лю­дини. І хоча така спрямованість залишається в межах антро-поцентристського світогляду, вона стимулює більш глибоке ро­зуміння людини, не зводячи її до продуктивної сили та до базису. Цивілізація — це така соціальна організація суспільно­го життя, для якої є характерним єднання індивідів з метою відтворення суспільного багатства, яке забезпечує існування і прогресивний розвиток суспільства. К. Маркс виділяв три істо­ричних типи суспільного багатства: натуральна форма, яка склалася на основі відчуження земельної ренти; капітал, який функціонує на грунті товарних відносин; безпосередньо суспіль­на форма багатства як реалізація діяльності асоціації вільних виробників. Відповідають їм три стадії світової історії. Це, по-перше, докапіталістичне суспільство (патріархальний стан, антична доба, феодалізм, цеховий устрій). Спільним базисом тут є земельна община у різних її формах: східна община, античний поліс та германська сусідська община. У «Теоріях додаткової вартості» К. Маркс спеціально аналізує азіатську общину, яку назвав «первісним комунізмом», а також дрібне сімейне землеробство, і з їхньої специфіки виводить замкнений, спрямований на збереження традиційний спосіб соціального життя. Товарні відносини в такому суспільстві є вторинні, бо суспільний характер праці все ще залишається, за висловом Маркса, у «дитячих формах», а тому є немислимим вільний розвиток індивіда і суспільства. Соціальні стосунки набувають характеру особистої залежності.

Друга стадія — капіталістичне суспільство, яке засноване на відчужені суспільного багатства у формі капіталу. Товарні від­носини стають основою соціальної структури, а їм відповідає особиста незалежність індивідів, яка реалізується у відносинах речей. Порівняно з традиційним суспільством тут прогрес рухається семимильними кроками, але плата за це надто вели-

⁵ Бердяєв Н. А. Человек и машина//Вопр. философии.—1989.— № 2 — С. 148. ка, бо прогресивний розвиток реалізує себе в антагоністичній

формі.

Тепер добре відомо, що капіталізм тієї епохи, яку аналізував Маркс, не тотожний соціально-економічній структурі сучасного західного суспільства в країнах з демократичним політичним ладом. У західній та вітчизняній філософській і соціологічній літературі є великі розбіжності в оцінці цієї соціально-еконо­мічної структури і політичного ладу. Одні дослідники вважа­ють, що це просто оновлений капіталізм, інші — що це початко­ва стадія не капіталістичного, а постіндустріального суспіль­ства.

На ХІХ Всесвітньому філософському конгресі 1993 р. канад­ський вчений М. Бунге у своїй доповіді приходить до виснов­ку, що це суспільство має і нові риси, і чістково такі риси, як відчуження людини. Тому перспективним шляхом розвитку людства він вважає шлях конвергенції — поєднання позитивних рис західного суспільства з позитивними рисами соціалістичних, колективістських ідеалів, які не вдалося втілити в життя в країнах колишнього соціалістичного табору.

Оцінки М. Бунге найбільшою мірою відповідають як сьогод­нішньому, реальному, стану речей, так і прогресивному напря­му розвитку людства.

На думку багатьох мислителів минулого, антагонізми, вла­стиві буржуазній цивілізації, будуть зняті на комуністичній стадії суспільного розвитку, характерною рисою якої стане усу­спільнення багатства шляхом ліквідації відчуження праці і зем­лі⁶. На даній стадії розвитку людства вперше виникнуть умови для універсального розвитку індивідів як головного засобу від­творення суспільного багатства.

Ми знаємо тепер, що реальність виявилася досить далекою від того, що вкладалося в поняття «соціалізм» (термін вперше ввів у науковий обіг французький соціаліст П'єр Леру). Віра в те, що соціалізм є земний рай, в якому буде подолано всі форми відчуження, виявилася ілюзорною. Есхатологічна утопія вві­йшла у глибоку суперечність з реальним суспільним процесом. Безконфліктної історії не дано, хоча пафос соціально-філософ­ської думки К. Маркса полягав у тому, щоби подолати всі форми відчуження і створити умови для переходу до суспіль­ного устрою, в якому матимуть місце єдність людини і природи, людини і людини, особистості і суспільства, а творче ставлення до життя стане умовою духовного багатства кожного індивіда. Змальований соціалістами ХІХ ст. тип прогресу при усіх

⁶ Див.: Утопический социализм. Хрестоматия.— М., 1989; Очерки тео-рии социализма.— М., 19-89.

досягненнях сучасної цивілізації залишається ідеалом, тобто потрібним майбутнім, з яким все ще порівнюють результати діяльності. Так, безумовно, наша епоха відзначена потужним злетом наукової думки і технічних досягнень. Але справедливе й інше: підрив основ існування біосфери, диктат масової культу­ри, етичний нігілізм й емоційна збідненість, культивація потре­би в багатстві замість багатства потреб; загроза глобального Апокаліпсису — все це також наша епоха. Тому гостро постало питання про альтернативні шляхи суспільного прогресу світу в цілому. Тепер будь-яка соціальна система, наукова ідея, техніч­ний проект, художній твір повинні пройти іспит на моральність, тобто якою мірою вони сприяють збереженню і розвитку люд­ської індивідуальності. Іншого шляху гармонізувати соціаль­ний, науково-технічний і духовний прогрес немає. Та, на жаль, ми дещо запізнилися з усвідомленням небезпеки технократизму і саєнтистського мислення і недооцінили той критичний пафос, який висловлювали на адресу науки і технологічної гонки пред­ставники екзистенціалізму, постпозитивізму та філософської антропології. Людство не може змиритися з тим, щоб логіка вбивала любов, розум — добро, а істина — красу. Диктатура науки і техніки повинна поступитися місцем союзу науки і мо­ралі, а пауконо-техшчшііі прогрес, оскільки наука ввійшла в конфлікт з жигіч-иими цінностями людини, має бути доповнений етичною та естетичікло революцією. Інакше кажучи, в одухо­твореності, а також нідкореності моральним імперативам усіх пластів свідомості вбачається найважливіший прояв прогресу людського суспільства. Духовність слід розуміти як втілення в людській особистості морального закону буття. Лише тоді мож-лнне гуманне суспільство, в якому найповніше могли б втіли­тися ідеї свободи і самоцінності людської особистості при ро­зумному ставленні суспільства до природи.

Дата добавления: 2014-11-20