Національний характер як визначальна ознака нації

І

відносин були пов'язані з тотемними віруваннями, які були не лише засобом усвідомлення єдності колективу людей, а й си­стемою табу. Завдяки цьому шлюбні зв'язки як вираз соціо-культурної сутності взаємин між людьми привели до заборони інце с т у — близькородинних, кровозмішувальних зв'язків. Ось чому сутність роду Ю. І. Семенов вбачає насамперед в агамії: «Агамна заборона була фундаментальним принципом родового суспільства. Про значення його свідчить хоча б той факт, що в родовому суспільстві він був особливою нормою поведінки, по­рушення якої каралося смертю. Вбивство співродича, як прави­ло, колективом прощалось, порушення агамного принципу — ніколи» ⁶.

Епоха родової організації людства, яка почалася на рубежі середнього палеоліту і тривала до початку першої суспільно-економічної формації з розподілом людей на класи, на думку істориків та етнографів, складається з двох періодів. Перший — це існування родової общини споживачів, тобто мисливців, ри­боловів тощо — хронологічно охоплює верхній палеоліт і мезо­літ. Другий (він був пов'язаний з існуванням розвинутої родо­вої общини виробників, тобто скотарів і землеробів) охоплює епоху неоліту і бронзи. Родові колективи цього періоду існують не лише у формі матріархату, а також переважно у формі пат­ріархату.

З точки зору деяких науковців, саме в період розвинутого і особливо пізнього родового ладу складається племінна орга­нізація. І хоча сутністю племені залишається рід, все ж вини­кають і нові моменти.

У кількісному відношенні плем'я — це більш широка спіль­ність людей, оскільки вона об'єднує в союз роди та фратрії. У якісному відношенні для цієї спільності характерні наяв­ність ендогамії, племінного самоуправління та виникнення май­нової нерівності людей. Крім того, завдяки індивідуалізації пра­ці економічною клітиною суспільства поступово стає патріар­хальна сім'я (сімейний клан як частина роду). Виникнення племінної і патріархальної сім'ї підриває рід із середини. Пат­ріархальні сім'ї, які проживають поруч, утворюють сусідську общину, а це означає, що родові стосунки поступаються місцем територіальним (земляцьким). Розшарування власності приве­ло до виникнення приватної власності і розпаду колишньої ро­дової колективності. Так на уламках родового ладу поступово виникає перша історична спільність людей, розділена на класи.

⁴ Див.: Алексєєв В. П. Становление человечества.— М., 1984.—_:Ч. 2, гл.7.

⁵ Файнберг Л. А. Племя//Филос. знцикл: В 5 т.— М., 1967.— Т. 4.— С. 270.

⁶ Див.: Семенов Ю. И. На заре человеческой истории.— М„ 1989.—С. 42. Б. Народність

Поняття народність і народ у науковій і навчальній літера­турі використовують у кількох значеннях. По-перше, під на­родністю розуміють історичну спільність людей епохи рабовлас­ництва і феодалізму, яка прийшла на зміну родоплемінній спільності. По-друге, терміном народність позначають та­ку ж саму спільність, але вже в епоху буржуазну і в подаль­шому розвитку, підкреслюючи, що ця спільність на відміну від інших народностей, які асимілювалися або увійшли до складу нової спільності — нації, цієї зміни не зазнала через різні історичні причини або їх одночасну дію (малочисельність лю­дей, які до них входили, недостатній рівень розвитку економі­ки, культури тощо).

Поняття народ теж використовують у кількох значеннях. По-перше, воно позначає населення певної країни і в цьому розумінні включає всі нації та народності, які проживають на території країни і на засадах рівності або пригноблення беруть участь в економічному, політичному, культурному житті. Так, поняття народ України позначає не тільки корінну націю, укра­їнців, а й представників інших націй та народностей: росіян, бі­лорусів, євреїв, поляків, кримських татар тощо. По-дру­ге, поняття народ використовують для позначення різних форм спільності людей, таких як плем'я, народність, нація. Нарешті, цим поняттям позначають також найбільш активну і впливову в соціально-політичному відношенні частину населення. Ця різ­номанітність використання понять народність і народ певною мірою відбиває багатоякісність відносин між різними спіль­ностями людей, а також певною мірою і різне розуміння суті цих спільностей та історії виникнення їх.

Перехідною формою від родової спільності до народності був союз племен. У «Повісті минулих літ» наводиться перелік племен і племінних об'єднань, на основі яких виникла давньо­руська народність. Як підкреслюють автори «Історії України», «завершення процесів формування Давньоруської держави по­зитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янсь­ких племен, які поступово склалися в єдину давньоруську на­родність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культура, відносно міцні економічні зв'язки. Протягом усього періоду існування Київської Русі давньоруська народність — спільна етнична основа українців, росіян, білорусів — розвива­лася шляхом дальшої консолідації»⁷. Київська Русь як єдина держава проіснувала з IX ст. по 30-ті роки XII ст., коли роз­почався процес феодального роздроблення. Правда, змінюючи

⁷ Історія України: Курс лекцій.— К.., 1991.—С. 35.

свою форму, Давньоруська держава проіснувала до М)-и років XIII ст. і впала під ударами моиголо-татарських завоі'юшнікін. Своєрідність історії народів Східної Європи полягає в тому, що вони в своєму розвитку не знали рабовласницької формації, а феодалізм у них складався на грунті первіснообщинного ладу.

Історично мали місце різні форми виникнення народностей: із споріднених племен, які перейшли від родової общини до су­сідської; із різномовних племен особливо внаслідок завоювань. Наприклад, французька народність складалась із зовсім різно­рідних племен: галлів, латинян, германців. При цьому мова одного племені домінує, а мова інших перетворюється на діалект.

Головною ознакою народності як історичної спільності людей є наявність територіальних (земляцьких) зв'язків. Розвиток приватної власності, обміну, суспільний розподіл праці та кла­сове розшарування зруйнували родоплемінні зв'язки і створили умови для реалізації нового принципу об'єднання людей. Кла­сово антагоністичні суспільства (рабовласницьке, феодальне) зробили неможливими традиційні механізми управління людь­ми (загальні збори роду, старійшини тощо). Нова, класова структура суспільства зумовила і повий тип управління (дер­жавний), і новий тип влади (політичний). Водночас економічні зв'язки були не настільки міцними, аби об'єднати народності в єдине ціле. За цих умов роздрібленість, яка посилювалася натуральним характером господарювання, стала неминучою, а це, в свою чергу, неминуче викликало відносну самостійність територіальних (земляцьких) об'єднань. Функції об'єднуючої сили при такому стані речей було покладено на державу, і не випадково вся історія епохи феодалізму є історією боротьби центральної влади із сепаратистськими настроями земель та князівств.

Іншою консолідуючою силою було загальне усвідомлення своєї етнічної та міжетнічної спільності, що проявлялося в по­ступовому створенні єдиної культури, літературної мови і вреш­ті-решт спільної долі народності, а згодом і народу. Народність, а потім і народ зберігали себе навіть за вкрай несприятливих умов, як це трапилось з українським народом., який входив до складу інших держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії).

Для існування народності специфіка культури і духовна са-моідентифікація мають не менше, а інколи й більше значення порівняно з об'єктивними, зокрема економічними і територіаль­ними законами. Еллінська народність ніколи не мала єдиної держави і загального економічного простору, але завдяки єди­ній мові (яка проявлялася і в діалектах), спільній міфології і релігії (з деякими модифікаціями в тому або іншому полісі), через слільні Олімпійські ігри і спільний календар стародавні греки усвідомлювали себе як щось ціле, єдине, протилежне варварам. Вони виробили власні механізми соціального коду та культурної⁴ традиції, зміст яких добре розкрито в працях видатного культуролога М. К. Петрова ⁸.

Звичайно, теоретично зафіксувати логіко-історичну послідов­ність виникнення якісно своєрідних спільностей людей (як пле­м'я — рід — народність — нація) означає звернути увагу на Одну із суттєвих рис розвитку людства. Проте її не слід абсо­лютизувати саме тому, що існують й інші суттєві риси цього процесу. Це і, так би мовити, «аритмія» історії, яка проявляє­ться в прискореному або уповільненому розвитку різних конти­нентів, регіонів, областей планети. Розвиток і зміна одних спіль­ностей людей іншими — це не «синхронізований», а складний процес, внаслідок, чого поряд з сучасними спільностями, тобто націями, існують як:архаїчні родоплемінні спільності, так і на­родності. Як минула, так і сучасна історія змістовно багатоко­льорова, «строката» з-точки зору специфічності і радикальності розриву між формами спільностей людей: нації стосовно народ­ності і родоплемінної спільності або народності стосовно роду. Ось чому, скажімо, в сучасному Судані, де повільно складає­ться народність,.де. є держава, так рельєфно проявляються риси родових угруповань, ворожнеча між якими загрожує існуванню держави...

Або інший приклад. Шотландці та валлійці в XVI—XIX ст. були самостійними _;народностями, а в сучасній Англії мають статус етнографічних груп англійської нації. Водночас корсікан-д! у Франції або валлони в Бельгії так і залишились народно­стями поряд з французькою та бельгійською націями ⁹. Більше того, в ряді регіонів Азії й Африки йде активний процес об'­єднання і перетворення споріднених племен у народності на буржуазній основі. Виникає запитання: чому ж цей процес не йде в напрямі формування націй, виникнення яких розпочалося сдме з формування.різноманітних буржуазних відносин? Від­криті філософськім аналізом фактичного матеріалу етнографії, антропології, тощр,, скажім,©, «аритмія» та змістовна багатоко-льоровіст'ь, ріанащнітністЬ:; історії дають відповідь на це запи­тання. Отже, «.мир,народність зберігає свою живучість протягом тисячоліть і- иаіЦт.ь, відтворює себе начебто в чужорідних для неї умовах,: то, де,;свідчить про те, що вона є необхідним етапом у розвитку, в,сьрг, о.-людству від родоплемінної спільності до на­ціональної,;■; І,;■.-,,;!!;. ■■•;,;;

⁸ Петров '№. С"Я'змк,- знак, культура.—М.., 1991.

⁹ Диі^:г/лЄ9£рлда«_;Г..-£._іКласс.ьі,,и націш,— М... 1977.— С. 9.

В. Нація

Головний стартовий механізм і постійний носій енергії про­цесу утворення і консолідації націй слід шукати у сфері еконо­міки, докорінні зміни в якій починаються в буржуазну епоху. Саме в цю епоху починаються у власному розумінні цього слова всесвітня історія та світовий ринок. Руйнуючи перепони фео­дальної замкненості, економічний чинник зміг проявити себе лише у зв'язку з іншими (як об'єктивними, так і суб'єктивни­ми) основами процесу утворення та існування націй. Такими основами стали не тільки наявність єдиної території, а й спіль­на (спочатку у вигляді потенцій, певних передумов і лише по­тім як нова якісна реальність) мовна та культурна спорідне­ність, вплив яких на формування своєрідності психічного складу нації важко переоцінити.

Отже, з'ясовуючи різноманітні і водночас органічно взаємо­діючі основи формування й існування націй, слід рішуче від­межуватися від світоглядної і методологічної філософської по­зиції економічного детермінізму в аналізі даної проблеми, який нав'язує думку про те, що всі чинники історії, всі зміни якісно різноманітних явищ, в тому числі й ті, що ведуть до утворення націй, начебто знаходяться в економіці, а мова, культура, пси­хічний склад нації — це, мовляв, лише похідні результати еко­номічних перетворень.!¹ Адекватним до реального процесу утво­рення й існування націй є синтетичний (у своїй основі систем­ний) світоглядний і методологічно-філософський підхід до цієї проблеми. І мова, і культура, і психічний склад людських угру­повань у своїх суттєвих вимірах — це значною мірою не мате­ріальні, а духовні основи, чинники процесу утворення й існуван­ня націй. Тому при синтетичному підході до визначення катего­рії «нація» вдається запобігти як однобічному економічному виведенню сутності нації лише з природи і потреб виробничих відносин, так і однобічному ментальному виведенню сутності нації лише з духовних факторів.

У формування сучасних націй, в тому числі слов'янських, була «втягнута» велика кількість народностей, а латиноамери­канські нації формувалися і консолідувались навіть із народ­ностей різних рас. Скажімо, у складі кубинської нації близько 40 % негрів і мулатів (тобто народжених від негрів та білих), у парагвайській нації метиси (тобто народжені від білих та індійців) становлять 92, в панамській — 61, у чілійській — 65 % від усього населення цих країн.

Сучасна епоха — це час пробудження і зростання національ­ної самосвідомості. Національна самосвідомість стає могутнім фактором консолідації нації. Однак за своєю спрямованістю, характером співвідношення з загальнолюдськими цінностями вона може бути як творчою, так і руйнівною. Заклики поверну­тися до національних джерел і традицій, до відродження на­ціональної культури не тільки можуть, а й реально наповню­ються як гуманістичним, так і деструктивним змістом. Гносео­логічні корені цієї ситуації пов'язані з різними можливостями: або абсолютизація особливостей природно-соціальних, етнічних характеристик націй, що неминуче призводить до протиставлен­ня своєї нації іншим (заклик: «Прислухайтеся до голосу кро­ві!»), або справедливе підкреслення вирішальної ролі загально­людських, гуманістичних вимірів нації, які характеризують її як суттєву ланку, форму інтеграції людства в братній сім'ї

народів.

Уже згадані раніше авторитетні філософи цілком слушно підкреслюють стосовно зв'язку і відмінностей етносу і нації, що «тією мірою, якою нація звільнює індивіда від його «природ­ної зрощенності» зі своїм етносом, пов'язуючи його з іншими індивідами за допомогою більш широкої системи норм, ціннос­тей і символів, які мають субетнічне національне значення, вона робить його водночас і відкритим стосовно інших систем, при­водить до усвідомлення загальнолюдської належності. Носієм загальнолюдського в кожній окремій нації стає таким чином кожний індивід... тією мірою, якою він усвідомлює свою само-цінність і самостійність, свій суто особистий зв'язок із світом й іншими людьми» ¹⁰.

Співробітництво, дружба, з одного боку, і ворожнеча, підоз­ри і навіть криваві «зведення рахунків», з іншого — ось дилема міжнаціональних відносин. У наш час дедалі більше усвідом­люється єдність людства, перед яким в повний зріст стало пи­тання про необхідність негайного вирішення глобальних, тобто загальних для всіх проблем. Сувора правда полягає в тому, що людство або інтегрується на добровільних засадах у світове співтовариство, або, якщо розколеться на ворогуючі табори, на­ції, буде приречено на загибель. Шлях до виживання — в усві­домленні кожним окремим індивідом, що він землянин, бо іншої домівки, крім Землі, у людства нема. І заради майбутнього, заради відродження української культури слід особливо ціну­вати ті слова і дії поваги і дружби українців до інших народів і націй, ті слова і дії поваги і дружби представників інших на­родів і націй до України й українців, які вони проголошували і чинили в минулому, проголошують і чинять сьогодні.

Коментуючи погляди М. Гоголя, український філософ Д. Чи-жевський писав: «Це є характерним для українського духу — здатність розуміти іншу природу, іншу людину, інший народ, розуміти, що у кожного може бути власний шлях, для нього природніший, ніж наш, що правда виказує багато сторін»". А якою щирою добротою, повагою і співчуттям до українців наповнені слова М. Г. Чернишевського: «Якщо є племена, які можуть до себе привернути симпатію більше, ніж інші племе­на, то саме малороси — одно з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності і тонкості розуму, лагідність нра-вів у родинному житті, поетична мрійливість характеру, непо­хитно настійливого, краса, витонченість смаку, поетичні зви­чаї — все поєднується в цьому народові, аби очарувати вас так, що іноплеменець стає малоруським патріотом, якщо хоч трохи поживе в Малоросії» ¹². Звичайно, в міжнаціональних відноси­нах були і, на жаль, все ще мають місце і сьогодні не лише слова і дії дружби, а й протилежні їм. Причини цього треба досконало аналізувати, давати наукову оцінку з метою пошуку шляхів усунення їх. Однак ні в якому разі неприпустимо пере­більшувати, абсолютизувати їх і стверджувати, що на них стояв, стоїть і буде стояти світ, бо це відкриває шлях до бе­зодні. Народи, нації заслуговують кращої долі.

Дискусії щодо поняття нації та її ознак відображають ті зміни, що сталися в суспільстві за останні десятиліття. Зміни відбулися як у соціально-економічному, так і у політичному житті. Вони привели до переоцінки традиційних уявлень щодо ознак нації. На думку автора цього параграфа, нині нації при­таманна лише одна ознака — національний характер. Вона є найбільш сталою. Інші ознаки, наприклад спільність мови, про­являються в контексті функціонування національної психології та її найбільш важливого структурного елементу, яким є на­ціональний характер. Крім того, складовими частинами націо­нальної психології є також національні почуття та національна самосвідомість. Між цими трьома елементами національної пси­хології існує глибока єдність та взаємозв'язок, проте визначаль­ним у системі національної психології виступає національний характер.

¹⁰ Степан В. С, Гусейнов А. А., Межуев В. М., Толстьіх В. И. От клас-совьіх приоритетов к общечеловеческим ценностям // Квинтзссенция: Филос. альманах, 1991.—М., 1992.—С. 15.

¹¹ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— К. 1992.— С. 122.

¹³ Цит. за: Історія України: Курс лекцій.— К,-, 1991.— С. 350. Національна психологія не посідає якогось особливого місця в суспільній свідомості. Політична свідомість, філософія, право формуються під впливом насамперед національної свідомості, тим часом як мистецтво, релігія, мораль — національної психо­логії. Національна психологія та її головний елемент націо­нальний характер не зводяться ні до сфери соціальної психоло­гії, ні до сфери культури, ні до етнографічного опису рис її. Специфіка прояву національної психології полягає в тому, що її компоненти нібито пронизують усі сфери суспільного життя, проявляючись в економічному, політичному, соціальному і ду­ховному житті. Не існує окремої сфери суспільного буття, яку б відображувала національна психологія, так само як не існує спеціальної сфери суспільної психології, предметом якої був би національний характер. Національний характер відбивається в різних сферах суспільної психології, впливаючи на зміст усіх елементів її.

Риси національного характеру зумовлюються, детерміную­ться соціально-економічними та історичними умовами, нації, особливостями життєдіяльності її. Особливості соціального і природного середовища позначаються на формуванні психоло­гії нації, ціннісних настанов її, стереотипів поведінки тощо.

Особливості національного характеру зумовлюються особли­востями історичного та природного буття даної нації, особли­востями її соціально-економічного розвитку. Проте нації розви­ваються не локально, ізольовано від інших націй. У своєму розвитку вони підпорядковані загальним закономірностям, не­зважаючи на специфічні особливості їх буття. Тому загально­людське в життєдіяльності кожної окремої нації, кожного на­роду, якими своєрідними вони не були б, домінує.

Питання щодо визначення національного характеру є досить складним. Дефініція, якою повною вона не була б, не може дати вичерпної соціально-психологічної характеристики нації.

Безперечно, об'єктивна своєрідність розвитку націй дає нам право говорити про іспанський національний характер, росій­ський, український. Ця своєрідність знаходить своє відображен­ня в матеріальній і духовній культурі народу, його мистецтві, літературі, традиціях, звичаях, які, звичайно, у різних народів неоднакові.

Проблему національного характеру слід розглядати, виходя­чи з діалектичної єдності категорій одиничного та загального. Саме діалектичні категорії загального й одиничного є переду­мовою і основою аналізу такого важливого структурного еле­мента національної психології, яким є національний характер. Конкретною формою прояву діалектики загального й оди­ничного є діалектика загальнолюдського та національного. Роз-

крити сутність національного характеру — це насамперед дослі­дити діалектику прояву загальнолюдського в національному, в конкретних соціально-економічних та історичних умовах життя певної нації. Саме ця специфіка і 'становить'-зміст національ­ного характеру, але виникає вона внаслідок прояву загального' в одиничному.

Загальнолюдське не суперечить національному тому, Що існує спільність соціальних умов у розвитку людства. Діалек­тика національного та загальнолюдського становить сутність національного характеру, основу його-.

Подальші дослідження діалектики національного і загально­людського в національному характері, аналіз структури його мають актуальне значення для досліджень у галузі етнографії, соціальної психології, літератури, філософії та соціології. Деякі автори зводять сутність національного характеру або до сукуп­ності більш чи менш сталих психологічних рис та властивостей, притаманних більшості представників нації, або до специфіки поведінки людей, що репрезентують собою більшість нації. Бу­ло б невірно аналізувати риси національного характеру лише за психологічними особливостями або поведінкою окремих пред­ставників нації чи навіть більшості нації. В психології та по­ведінці окремих представників нації можуть бути відсутніми риси національного характеру. Не розкриває сутності націо-^: нального характеру і вивчення особливостей психології біль­шості груп або колективів. Такий кількісний підхід призводить деяких дослідників до простого арифметичного переліку рис, властивих тому або іншому народові. Такий підхід не є науко­вим. Він веде до того, що одному народу приписують такі риси, як любов до свободи, іншого наділяють іумором або працьови­тістю. Не варто займатися переліком особливостей національ­ного характеру того чи іншого народу. Це змушує дослідника позбавляти цих рис інший народ.

У культурі народу, його традиціях, звичаях розкривається сутність національного характеру. Для того щоб національний характер наповнився реальним змістом, аби наші уявлення про нього були конкретними, слід досконало вивчити матеріальну та духовну культуру певного народу, його традиції, звичаї і, що головне, історичні й соціально-економічні умови життя, оскільки саме вони визначають рівень розвитку як культури, так і національного характеру, його специфіку.

Вивчення національного характеру повинно відбуватися не шляхом з'ясування специфічних особливостей психіки окремого народу та протиставлення її психіці іншого народу, а шляхом аналізу прояву загальнолюдського в національному. Загально­людське, трансформуючись крізь призму історичних та соціаль-но-економічних умов розвитку певного народу, набуває форми національного, тобто стає специфічною рисою лише певного народу.

Прагнення до миру, свободи, трудова діяльність, свідомість та мова є типовими для всіх людей, незалежно від расових та національних відмінностей.

У системі факторів, що становить серцевину, основу загаль­нолюдського, визначальне місце посідає трудова діяльність, пра­ця. Крім того, в структурі загальнолюдського велику роль віді­грає прагнення людей до свободи. Ця загальнолюдська власти­вість наповнена глибоким соціальним змістом. Або візьмемо прагнення людей до миру. Ця загальнолюдська риса становить родову сутність людини. Для того щоб працювати, мати при­стойні умови для свого розвитку як розумних істот, люди повин­ні жити в мирі.

Своєрідно проявляється і така риса, як працьовитість. За­лежно від конкретних історичних умов ця риса реалізується неоднаково у різних народів, хоча і є загальнолюдською.

Визначають відношення того чи іншого народу до праці не якісь вроджені, генетичні фактори, властиві лише даному на­роду, що передаються спадково. Визначальними тут є історичні і соціально-еконамічні умови, в яких живе народ. Саме вони відіграють вирішальну роль у формуванні ціннісних настанов щодо праці. Крім того, не можна ігнорувати вплив на праце­здатність географічного фактора.

Найважливішим фактором, через який об'єктивується націо­нальний характер, є культура народу, в якій виявляється його етнічна своєрідність. Саме в культурі об'єктивується соціально-психологічний аспект національної психології і передусім такий визначальний її компонент, як національний характер. У націо­нальному характері відбито досягнення загальнолюдської куль­тури. В літературі, мистецтві, музиці, скульптурі синтезується національна своєрідність історичного та соціально-економічного буття народу, розкривається сутність національного характеру. Таким чином, національний характер — це сукупність соці­ально-психологічних рис (національно-психологічних настанов, стереотипів), властивих національній спільності на певному ета­пі розвитку, які втілюються в ціннісному ставленні її до ото­чуючого світу, а також у культурі, традиціях, звичаях. Націо­нальний характер — це своєрідне, специфічне сполучення за­гальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-еконо­мічних умовах буття даної спільності.

У літературі, як науковій, так і художній, в публіцистиці, засобах масової інформації акценти нерідко зміщуються в бік розгляду лише негативних рис національного характеру. Внаслі-

док цього психологічний портрет народу постає в спотвореному вигляді — росіяни — п'яницями, українці — лінивими та жадіб­ними та ін.

Для прикладу зробимо спробу проаналізувати єврейський та український національні характери.

Як відомо, євреї живуть у багатьох країнах світу. У зв'язку з цим виникає питання про правомірність вживання такого по­няття, як «єврейський національний характер». Адже протягом досить тривалого проживання в іншому національному середо­вищі євреї в багатьох випадках асимілювалися, запозичили тра­диції і звичаї тих народів, серед яких жили. Єврейська культу­ра стала часткою духовної та матеріальної культури країни проживання. Проте незважаючи на тенденцію інтернаціоналіза­ції, що проявляється в різних сферах життєдіяльності народів, у тому числі і у сфері культури, збереглися загальні риси, вла­стиві євреям, що мешкають в Англії, Росії, Іспанії, Франції, США, Україні. Це дає підставу говорити про єврейський на­ціональний характер, про загальні риси національної психології єврейського народу.

Виникає питання, як євреї змогли зберегти протягом сто­літь спільні риси національного характеру всупереч історичним та соціально-економічним умовам розвитку тих країн, в яких вони жили. Здавалося б, відмінність історичного буття мала сформувати відмінність рис національного характеру їх. Проте цього не сталося. Як це не парадоксально, цього не сталося за­вдяки самому єврейському національному характерові. Однією з рис національної психології євреїв є прагнення підтримувати один одного, триматися один за одного, зумовлене тисячолітні­ми драматичними випробуваннями. Причиною цього є умови історичного буття єврейського народу. Позбавлені тривалий час своєї батьківщини, розселені в країнах Європи, Азії, Америки та Африки, для того щоб вижити, вони повинні були підтриму­вати один одного. В країнах, де жили євреї, вони становили меншість. Сформувалася своєрідна психологія меншості: або ми будемо разом і виживемо, або роз'єднаними загинемо. Проте історії відомо чимало фактів, коли меншості асимілювалися, втратили риси своєї національної культури та психології.

З євреями цього не сталося. Вони зберегли риси національ­ної психології, національного характеру. Приклад формування єврейського національного характеру переконливо доводить істинність тези щодо визначальної ролі історичних умов у фор­муванні національного характеру.

Демократичні традиції, інтелектуальні, духовні потенції кожного народу формуються в певних умовах його буття і не є вродженими. Вони не є прерогативою окремого народу. Демо-кратія, інтелект, духовність — це загальнолюдські цінності, і для реалізації їх потрібні не богом обрані народи, а певні соціальні, економічні, політичні й історичні фактори.

Цінності, що сформувалися у процесі історичного розвитку, становлять основу, сутність, на грунті яких викристалізовуються риси національного характеру. Однак у житті кожного народу є місце не лише успіхам, перемогам, а й поразкам, невдачам, які негативно позначаються на його моральних підвалинах, на формуванні негативних рис національного характеру. Вагоме місце серед них посідають негативні установки щодо праці, що сформувалися у нашій національній психології. Зрозуміло, не йдеться про генетичні фактори.

Командно-адміністративна система, яка сформувалася в епо­ху сталінізму, спричинила деформації у сфері моралі, сприяла формуванню в суспільній свідомості негативних установок щодо трудової діяльності, зруйнувати які в сфері національної психо­логії є далеко не простою справою.

У науковій літературі, публіцистиці, художніх творах це пи­тання розглядається значно ширше. Йдеться про з'ясування джерел, причин деформацій у сфері економічній, соціальній, у сфері моралі. Чому став можливий сталінізм? Чи породила його зла воля Сталіна, чи причини тут іншого порядку? Було б несправедливо перекладати на національний характер відпові­дальність за злочини сталінізму чи гітлеризму. Проте серед обставин, що певною мірою сприяли виникненню гітлеризму і сталій зму, своє місце займають і причини, пов'язані з особли­востями національної психології. Населення Німеччини протя­гом цілої історичної епохи виховувалося в дусі відданості ідеа­лам прусської мілітаристської держави. У суспільну свідомість наполегливо впроваджувалась вірнопідданська психологія, що спиралася на педантизм і законопослушність — типові риси образу життя німецького бюргера.

Формування і становлення тоталітарного режиму після 1917 р. знову ж таки полегшувались специфічними особливостя­ми національної психології народів, що населяли колишню Ро­сійську імперію. Панування феодального ладу та найбільш спо­твореної форми його — кріпацтва, монархізму, великодержавно­го шовінізму і як наслідок цього жорстоке подавлення національно-визвольних рухів, відсутність у суспільстві демо­кратичних інститутів не могли не формувати такі риси націо­нального характеру, як покірність, пасивність, байдужість. Бю­рократичний надцентралізм, що пронизував державний орга­нізм Росії, сформував і таку рису характеру, як догоджання владі, чиношанування. В національній психології сформувався стереотип про непогрішність тих, у чиїх руках зосереджена вла-

да,— від представників місцевої влади до найвищих її ешело­нів. Сталін та його оточення майстерно використовували особ­ливості національної психології народів, які населяли Росію, для ствердження диктатури особистої влади.

Історично склалося так, що протягом багатьох століть Украї­на була розділена на східні та західні регіони. Причому трагізм долі українського народу полягав у тому, що з моменту татаро-монгольської навали Україна втратила свою державність і пере­бувала під владою або Литви, або Польщі, або Австрії, або Росії. Культура України набула характеру провінційної і пере­творилася на частку російської або польської культури. Все це не могло не позначитися на формуванні української духов­ності.

Спільність історичної долі українського народу полягала в тому, що він був пригноблений, національна приналежність гнобителів значення не мала. В усьому іншому залишались від­мінності, які визначались характером як історичного розвитку, так і розвитку культури країни, під владою якої знаходилась Україна. Через польську культуру українська культура зазна­вала впливу ідей західноєвропейського гуманізму та рефор­мації.

Таким чином, роз'єднання, роздробленість українських зе­мель відбувалися протягом століть і закріплювалися історично, економічно, духовно. Все це не могло г.е позначитися на форму­ванні українського національного характеру, зокрема на фор­муванні негативних рис його.

Український національний характер, як і характер кожного народу, діалектично суперечливий.

У літературі, де розглядається український національний ха­рактер, нерідко твердиться, що українці емоційні, тому вони славляться піснею, а не філософією. В зв'язку з цим можна за­питати, а італійці, що не емоційні? А іспанці або мексіканці? Очевидно, емоційність не є сутнісною ознакою національного характеру. її слід шукати передусім у сфері темпераменту, а не національного характеру.

Аналізуючи російський національний характер, Бердяєв за­значає, що жіноче начало визначає його сутність та особливості. Подібні твердження можна знайти і щодо українського націо­нального характеру. «Важко, а може, й неможливо роз'яснити українцеві те поняття мужчини, яке сформувалось в світовій культурі. Слабкість духу, душевність, названа суперцінністю, те, чого треба соромитися мужчині,— оспівується. Мити ноги коханій, нести її на руках («Я ж тебе, рибонько, аж до хати­ноньки сам на руках однесу»), цілувати її сліди — усе це, явно жіноче, а в очах українця настільки високо підноситься, щозазіхання на нього сприймається ним, як зазіхання на свя­тість» ¹³.

Не можна погодитись з такими оцінками українського на­ціонального характеру. Більше того, всупереч аргументам Бер-дяєва, слід сказати, що такі риси українського національного характеру, як велика пошана до жінки, ліризм у звеличенні її найбільш адекватно виражають одну з суттєвих загальнолюд­ських рис: шанувати жінку як символ продовження і безсмертя людського роду, як найвищий взірець людської краси. Саме закріпленню цієї цінності віддає всі свої зусилля нині могутній на заході феміністський рух. Так що стосовно вказаної риси українського національного характеру треба відверто сказати: вона повчальна для багатьох націй і народів світу.

Матеріальна І духовна культура українського народу в своєму розвитку відбиває багатогранні сторони національного буття, суперечливі риси життєдіяльності народних мас, драма­тичні, а часом і трагічні сторінки історії нашого народу.

Загальновизнано, що українські народні пісні характеризую­ться ліризмом, задушевністю, теплотою. В них набули відобра­ження кращі риси національного характеру українця. В бага­тьох українських піснях звучить печаль. Різні причини її: це і розлука з коханою, і туга за рідною Україною, і печаль, ви­кликана поневоленням Батьківщини іноземними загарбниками. Пісні несуть у собі величезний емоційний заряд. Проте на основі лише однієї частки фольклору уявляти образ українця як сентиментального лірика, емоційно збудженого, було б не­правильним. Однак образ такий: емоційність, сентиментальність, примат почуттів над розумом склався в літературі і нав'язує­ться масовій свідомості. Де вже тут місце для філософських роздумів і наукових пошуків? Звідси беруть початок джерела міфа про специфіку української духовності, відмінну від духов­ності інших народів. Автори цього міфа досі твердять про слаб­кість духу українців, про нездатність українського народу до розвитку теоретичного знання. І хіба не свідчать про великі теоретичні звершення синів українського народу хоча б такі прізвища, як Вернадський, Грушевський, Патон, Люлька та ін.?

Несправедливість цих міфів підтверджується змістом і ха­рактером культури українського народу. Досить згадати твор­чість Шевченка та Франка, де поряд з ліричними творами є тво­ри, в яких відображено героїчне минуле українського народу («Гайдамаки» Шевченка, «Захар Беркут» Франка). Подібних прикладів можна навести безліч.

Доброта, щедрість, задушевність, гумор, працьовитість — все

Дата добавления: 2014-11-20