Запитання для самоперевірки. 1. Які характерні ознаки архівної справи в Західній Україні, на Буковині та Закарпатті у 1920-1930-х роках?

1. Які характерні ознаки архівної справи в Західній
Україні, на Буковині та Закарпатті у 1920-1930-х роках?

2. Яка доля архівів Буковини після її включення до складу
Румунії?

3. З якою метою була створена Крайова архівна комісія
у Підкарпатській Русі?

Завдання для самостійної роботи

1. Опрацювати рекомендовану літературу з теми.

2. Дати порівняльну характеристику архівної справи в За-
хідній Україні, на Буковині та Закарпатті у 1920-
1930-х роках.

Література: 1, 29, 31.

Тема 13. Архівне будівництво в Україні за часів радянської влади (1920-1980-ті рр.)

1. Створення за радянської влади Головного управління
архівною справою. Централізація зберігання та використання
архівної інформації. Створення єдиного Державного архівного
фонду.

2. Адміністративно-територіальні реформи в Україні
і стан архівів.

3. Зміцнення командно-адміністративної системи управлін-
ня архівами. Формування системи партійних архівів.

4. Архівна справа в Україні в роки Другої світової війни.
Архіви України 1945-1980-х років.

Ключові слова: єдиний Державний архівний фонд, партійні архіви, реорганізація архівної галузі, централізація архівної справи, політизація й одержавлення архівів.

Із встановленням радянської влади в Україні архівне бу-дівництво розвивалося згідно з декретом Ради народних комісарів РРФСР «Про реорганізацію і централізацію архівної справи» (червень 1918 року). Ідея централізації управління архівною справою, її одержавлення були складовою централіза-ції та ідеологізації всього суспільного життя. У січні 1919 року у Харкові у складі Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) Народного комісаріату освіти УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію (лю-тий-липень 1919) на чолі з В. Барвинським - всеукраїнську установу з керівництва архівною справою. Пошуки шляхів удосконалення керівництва архівними установами і партійно-державного контролю за їх діяльністю вели до реорганізації архівних органів управління. Рішенням Народного комісаріату освіти УРСР у липні 1919 року бібліотечно-архівну секцію ВУКОПМИС було перейменовано на Головне управління архів-ною справою (липень 1919-1920), підпорядковане позашкіль-ному відділові Нагородного комісаріату освіти УРСР. Головне управління архівною справою розробило проект загальної архівної реформи в республіці, згідно з яким передбачалося створення Всеукраїнського архівного фонду, організація мере-жі центральних і місцевих архівних установ, підготовка кадрів для архівної системи. У серпні 1919 року було засновано Все-український головний архів у Києві, в якому зосереджувалися фонди київського, подільського і волинського генерал-губернато-ра, київського губернського правління, губернського жандарм-ського управління, попечителя Київського навчального округу.

Практичні заходи з реформування архівної галузі, централі-зації та націоналізації архівної справи почали здійснюватися після остаточного встановлення в Україні радянської влади. Ос-нови архівної політики радянського уряду було викладено у «Тимчасовому положенні про архівну справу», затвердженому Радою народних комісарів УРСР 20 квітня 1920 року. Усі архіви, в тому числі приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих установ і організацій пере-давались у повне розпорядження архівних секцій при губернсь-ких управліннях народної освіти. У законодавчому порядку було передбачено відповідальність за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на Головне управління архівною справою. У вересні 1921 року на-родний комісар освіти затвердив «Положення про Головне архів-не управління», його штат і колегію. До складу колегії увійшли М. Скрипник, Д. Багалій, В. Веретенников, М. Довнар-За-польський. Головне архівне управління здійснювало загальне керівництво архівною справою в Україні, а на місцях створюва-лися губернські архівні управління (губархи).

Логічним завершенням політики концентрації документів стала загальнодержавна централізація зберігання й організа-ція використання архівної інформації. У 1920-1930-х роках для досягнення цієї мети були створені центральні архіви респуб-ліки, зокрема: Центральний архів революції у Харкові (1922), Центральний історичний архів ім. В. Антоновича у Києві (1922), Центральний архів праці (1925), Всеукраїнський центральний фотокіноархів (1931). Постановою Ради народних комісарів УРСР «Про охорону архівів» від 31 жовтня 1922 року оголошувалося створення єдиного Державного архівного фонду (ЄДАФ).

Хоч принцип централізації архівної справи означав звіль-нення архівів від відомчого контролю, вже у 1920-ті роки він набув нового тлумачення. На перший план було висунуто уп-равлінсько-контролюючі аспекти централізації, а державні (партійно-політичні) інтереси визначено домінуючими над науковими. Це позначилося на організаційних змінах у системі управління архівами республіки. Із січня 1923 року Всеукраїн-ський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) затвердив «Положення про Центральне архівне управління», за яким Головне архівне управління реорганізовувалося в Українське центральне архівне управління (Укрцентрархів) при ВУЦВК. Укрцентрархів здійснював загальне керівництво архівною справою в республіці. Місцевими органами Укрцентрархіву були губернські архівні управління, при яких створювали

губернські історичні архіви для зберігання, впорядкування і наукового опрацювання місцевих архівних матеріалів.

Адміністративно-територіальні реформи в Україні 1920-1930-х років супроводжувалися не тільки перебудовою мережі Центральних і місцевих архівних установ - окружних (1925), місце-вих (1930), обласних (1932) архівних управлінь, створенням крайо-вих, державних обласних історичних, міських і районних архівів, а й вирішенням практичних питань охорони архівів й архівних фондів, концентрації документів, опрацюванням методик їх описування, класифікації, зберігання та використання.

Протягом 1920-1930-х років в архівній системі УРСР відбу-валося зміцнення командно-адміністративних методів уп- равління архівами. Посилення адміністративно-командної системи обмежувало права республік: спроби створити союз-ний орган управління архівною справою наражались на опір українських архівістів. Лише у квітні 1929 року було створено Центральне архівне управління СРСР. Партійно-державний диктат в архівній галузі, спираючись на репресивний апарат Народного комісаріату внутрішніх справ, помітно вплинув на роботу архівів. Партійно-урядові органи організовували кам-панії «чисток» архівів (так звані макулатурні кампанії) та архівних кадрів. Репресії 1920-1930-х років мали негативні наслідки для українського архівознавства. Наступ партійної ідеології на архівістику виявився в «нищівній критиці» нау-ковців-архівістів на сторінках архівознавчих видань «Радян-ський архів» та «Архів Радянської України», у звільненні з ро-боти досвідчених архівістів та заміні їх членами партії, в безпідставних арештах архівістів. Ворожими марксистсько-ленінській ідеології було визнано погляди відомих українських теоретиків-архівістів - В. Веретенникова, В. Романовського, В. Барвинського. Під слідством перебували сотні архівістів, безпідставно звинувачених у зв'язках із білоемігрантськими, контрреволюційними військово-офіцерськими, націоналістич-ними організаціями. Серед них - В. Романовський, О. Рябінін-Скляревський, В. Новицький, С. Гаєвський, О. Грушевський, П. Федоренко та ін.

Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи з 1938 року Народному комісаріату внутріш-ніх справ - найпотужнішому карально-репресивному органові. Центральне архівне управління СРСР було знову реорганізоване в Головне архівне управління Народного комісаріату внутріш-ніх справ СРСР, якому підпорядковувалися архівні установи союзних республік. Центральне архівне управління УРСР було

перетворене на Архівний відділ Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР (з червня 1941 року - Архівне управління НКВС УРСР).

Центральні й обласні історичні архіви підпорядковувалися відповідно народному комісару внутрішніх справ УРСР та на-чальникам управлінь НКВС областей, міські і районні архіви -начальникам міських і районних відділів НКВС. Наслідком включення архівів до системи Народного комісаріату внутрішніх справ були необмежена централізація і секретність. Засекреченими виявилися не тільки документи, що справді становили державну або військову таємницю, а й відомості про роботу самих архівів. Свідченням цього були секретні архівні путівники з грифом «Для службового користування».

У 1939-1940 роках за радянською системою почалося архівне будівництво у західних областях, на Буковині та час-тині Бессарабії, включених до складу СРСР та УРСР. Стан архівів цих регіонів був надзвичайно складним. Архіви як са-мостійні установи діяли лише у Львові та Чернівцях. Колишні центри воєводств - Луцьк, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Рівне - державних архівів не мали. Документи зберігалися у відомчих, церковних і приватних архівах. Першочерговими були заходи зі збереження архівів ліквідованих установ, конт-роль над найбільшими документосховищами, зокрема архіва-ми воєводських управлінь, Галицького намісництва у Львові, судових установ. У західних областях організовувались архівні відділи Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР та об-ласні історичні архіви, мережа міських і районних архівів.

Починаючи з 1920 року поряд із державною архівною систе-мою в Україні формувалася система партійних архівів як складова архівного фонду Комуністичної партії. Формування партійних архівів офіційно започаткувала постанова Ради на-родних комісарів РРФСР (вересень, 1920) про створення комі-сії для збирання і вивчення матеріалів з історії Жовтневої революції та історії російської Комуністичної партії більшови-ків, згодом ширше відомою під назвою Істпарт. В Україні таку комісію було створено навесні 1921 року при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті з метою збирання, зберігання, систематизації, вивчення та видання архівних до-кументів з історії революції. Істпарт мав монополію на воло-діння документами з історії КП(б)У та революційного руху в Україні. Водночас створювалася мережа бюро Істпартів на правах відділів губернських комітетів партії, завданнями яких було збирання документів з історії революційного руху в Україні, заснування історико-революційних архівів, музеїв

та публікування документів. Історико-революційні документи зосереджувались у спеціальних відділах державних історичних архівів. 1922 року у Харкові було організовано Центральний архів революції, фактично підпорядкований Істпарту.

3 реорганізацією 1929 року Українського Істпарту в Інсти-тут історії партії і Жовтневої революції в Україні при ЦК КП(б)У та створенням у його складі спеціального підрозділу -Єдиного партійного архіву КП(б)У в республіці почала діяти автономна архівна система. Єдиний партійний архів у 1929-1930 роках організував приймання документів від Централь-ного архіву революції. До нього передавали документи поточ-ного діловодства (до 1926 року включно) відділів ЦК КП(б)У. Сюди надходили і матеріали з ЦК ЛКСМУ, партійних секцій окружних історичних архівів. Єдиний партійний архів здійснював організаційно-методичне керівництво партійними секціями в окружних історичних архівах.

На мережі місцевих партійних архівів позначались адмі-ністративно-територіальні реформи. З утворенням областей по-чали формуватися партійні архіви обкомів КП(б)У. Згодом Єди-ний партійний архів став самостійною одиницею - Центральним партійним архівом ЦК КП(б)У. 1940 року функціонувало 17 партійних архівів, що обслуговували політико-ідеологічні, науково-інформаційні та кадрові потреби партії. Характерною особливістю партійного архівного фонду була засекреченість, обмежений доступ, повний контроль за використанням архів-них документів. Правила користування документами парт-архівів, розроблені у 1930-ті роки, були спрямовані на перетво-рення архівного фонду партії в закритий, надсекретний. Так сформувалася замкнена архівна система ВКП(б), складовою якої були партійні архіви КП(б)У.

3 початком гітлерівської агресії діяльність архівних уста-нов України підпорядковувалася вимогам воєнного часу. Пер-шочерговим завданням стала евакуація документів на Схід. Невідкладному й обов'язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні фонди, що мали оперативне значення для Народ-ного комісаріату внутрішніх справ: списки і картотеки на «во-рогів народу», осіб, підозрюваних у шпигунстві. До категорії «першочергових для евакуації» було віднесено документи політичної поліції другої половини ХІХ - початку XX ст. як джерела до історії революційної боротьби та обліковий і науко-во-довідковий апарат державних архівів. Водночас в окупова-ному Києві залишалися найдавніші і найцінніші фонди, зокре-ма актові книги ХVІ-ХVІІ ст. На початку липня 1941 року Архівне управління Народного комісаріату внутрішніх справ

УРСР визначило порядок евакуації архівів. Керуючись політичними і вузьковідомчими інтересами, керівні архівні органи Народного комісаріату внутрішніх справ наказали знищити матеріали, які не вдалося евакуювати.

Санкціоноване знищення документів та руйнування архівних приміщень відбувалося в партійних архівах. Через брак достатньої кількості вагонів для вивезення архівних документів їх рекомен-дувалося спалювати, щоб вони не потрапили до рук окупантів. Із 1,5 млн справ усіх партархівів евакуйовано було лише 700 тис. Найбільших втрат партійні фонди зазнали в Київській, Дніпропет-ровській, Житомирській, Кам'янець-Подільській областях.

Архіви України вивозили до міст Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану та Узбекистану. Найбільше їх потрапило до м. Зла-тоуста. Оперативні і наукові завдання архівів в умовах евакуа-ції полягали в опрацюванні документів для виявлення контрре-волюційних елементів, упорядкування довідників для органів державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ, підготовці інформації про буржуазно-націоналістичні партії в Україні, про систему каральних органів попередніх урядів. Крім оперативно-чекістських завдань, були й наукові теми: підготовка збірників документів, присвячених 25-річчю Жовт-невої революції, оборонна тематика. У надзвичайно складних умовах українські архівісти працювали над підготовкою доку-ментів до видання, складанням описів і путівників, удоскона-ленням науково-довідкового апарату архівів. З початком виз-волення України 1943 року працівники евакуаційних груп державних архівів УРСР приступили до виявлення документів народногосподарського значення, укладали на них картотеки.

Політику окупаційних властей стосовно архівів характери-зують діяльність групи Кюнсберга та представників військової влади, метою яких було виявлення, відбирання та вилучення цінностей для вивезення їх до Німеччини. Перші місяці окупа-ції позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, але й спробами відповідних окупаційних служб забезпечити їх збереження. Архівне керівництво Німеччини обговорювало концепцію архівної політики в окупованих країнах, у тому числі в Україні, розробляло систему архівного управління за німецькою моделлю. Головною німецькою установою до кінця 1942 року, що займалася питаннями архівної справи в Україні, був Айнзацштаб рейхсляйтера Розенберга. З жовт-ня 1941 до квітня 1942 року з ініціативи місцевих органів уп-равління та архівістів відновлювалася робота та забезпечува-лося функціонування архівів. У цей період Айнзацштаб майже не втручався в роботу архівів.

На другому етапі (квітень-грудень 1942 року) вплив оку-паційних установ на діяльність архівів посилився, створювали-ся умови для переходу до цивільного управління архівами. На-прикінці 1942 року було створено Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України. Підроз-ділом цієї провідної організації, що займалася питаннями куль-турних установ в Україні, став Крайовий архів у Києві (гру-день 1942 - вересень 1943 року). Крайове управління архівами з кінця 1942 року очолив німецький архівіст доктор Г. Вінтер.

Грабіжницька політика окупаційних архівних служб акти-візувалася з осені 1943 року, коли в ході війни відбувся вирішаль-ний перелом. Почалося масове вивезення і нищення архівних фондів, руйнування архівних приміщень. Вивезення доку-ментів з України організувало Крайове управління. Відбирала документи з українських архівів адміністрація Г. Вінтера та спеціалісти штабу Розенберга. Нацистське командування виво-зило на Захід цінні матеріали, які, з точки зору фашистської пропаганди, засвідчували німецький вплив на інші землі, досяг-нення німецьких колоній. Першорядними вважалися докумен-ти німецьких громад в Україні, актові книги місцевих магістра-тів (як приклад функціонування середньовічного магдебурзького права). Крім того, згідно зі спеціальною інструкцією, вивезенню підлягали рукописи, стародруки та особливо цінні видання. Се-ред пунктів призначення, до яких потрапляли архіви,-30 міст і містечок Німеччини, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини, Австрії. Так, частину Київського архіву давніх актів спочатку було вивезено до Кам'янця-Подільського, а 1944 року -до Тропау (Чехословаччина). Найдавніша і найцінніша частина матеріалів цього архіву збереглася завдяки зусиллям колишнього співробітника Бібліотеки Академії наук України М. Геппенера, співробітників архіву М. Тищенка та К. Остроградської.

Таким чином, архіви України в роки Другої світової війни зазнали значних збитків внаслідок невдало проведеної еваку-ації, руйнування і втрат, а також свідомого нищення архівних цінностей обома тоталітарними режимами, які використовува-ли архівні документи як засоби ідеологічної та пропагандист-ської боротьби.

3 визволенням України восени 1944 року почалося віднов-лення радянської архівної системи і відбудова архівного гос-подарства. Ще в листопаді 1943 року до Києва повернулося Управління державними архівами Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР, основними напрямами діяльності якого була реевакуація архівних фондів, відновлення діяльнос-ті центральних державних архівів, реорганізація їх мережі.

Повоєнний період в історії архівної справи України пов'яза-ний насамперед з відбудовою архівів, їх приміщень. До Держав-ного архівного фонду України були приєднані архівні докумен-ти Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, розши-рено підготовку в республіці архівістів на новоствореній кафедрі архівознавства Київського державного університету імені Т. Шевченка (1944). Архівна система зазнала суттєвих змін. З одного боку, лишалося повне підпорядкування та під-контрольність архівної системи тоталітарному режимові, що призводило до засекречування архівів і архівних фондів, кадро-вих перестановок. З іншого, після смерті Сталіна відбувався процес часткової лібералізації архівів, розширення доступу до них, розширення наукових функцій архівних установ, налаго-дження міжнародних зв'язків українських архівістів. На роз-виток архівної справи цього періоду впливали зміни у суспіль-но-політичному, науковому та культурному житті республіки. В період так званої хрущовської відлиги (з середини 1950-х років) вживалися заходи для реалізації основної функції архівів - задоволення потреб суспільства в ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. Постановою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 року «Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і ві-домств Української РСР» уряд дозволив публікування і «всебічне використання архівних матеріалів, вказавши на потребу видання путівників, описів та оглядів фондів». Ця постанова дублювала відповідний союзний документ, підготов-лений під керівництвом ЦК КПРС, засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних органів на політику і ха-рактер роботи архівних установ.

Путівники державних архівів УРСР, видання яких було за-початковано наприкінці 1950-х років, досить неповно відобра-жали склад і зміст документів архівного фонду республіки, оскільки багато архівних фондів лишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали партійні і державні інстан-ції, яким підлягали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання збірників документів, підготовлених архіва-ми, контролювалася діяльність видавництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазнавала ідеологічного впливу.

Поряд з єдиним Державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. 1959 року в УРСР налічувалось 25 облас-них партійних архівів і Партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ (згодом - Архів ЦК Компартії України, що діяв до серпня 1991 року). 1966 року система партійних архівів

набула нормативного оформлення. Секретаріат ЦК КПРС за-твердив «Положення про Архівний фонд КПРС», що закріплю-вало паралельне існування двох архівних фондів.

У червні 1960 року архівні установи республіки було переда-но з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управ-ління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не призвело до радикальних змін в архівній галузі, Архівне уп-равління належало до могутньої структури партійно-бюрокра-тичного апарату і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові та ідеологічні функції.

Протягом 1960-1970-х років значна увага приділялася поліп-шенню умов зберігання документів, зведенню нових архівосхо-вищ, формуванню документальної бази державних архівів, ство-ренню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній та археографічній роботі архівних установ. Результатом широкої програми будівництва нових і реконструкції діючих архівних приміщень стало введення в експлуатацію (станом на 1978 рік) 11 нових і 6 реконструйованих приміщень державних архівів, у тому числі комплексу споруд центральних державних архівів УРСР у Києві. Нові підходи спостерігалися й у формуванні до-кументальної бази архівів, що комплектувалися науко-во-технічною документацією, документами особового похо-дження, кінофотодокументами, звукозаписами. Так, 1969 року у Харкові було створено Центральний державний архів науко-во-технічної документації УРСР.

3 середини 1950-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 року Україна стала членом Міжнародної ради архівів), до участі в міжнародних конгресах архівістів, конференціях, «круглих столах» архівів (XVI міжнародна конференція 1975 року відбулася в Києві).

Лібералізація архівів в умовах партійно-бюрократичної си-стеми відбувалася вкрай повільно. Прагнення до змін в архів-ній системі, її демократизації, що почало наростати з середини 1980-х років, пов'язані з «горбачовською перебудовою» та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві. Саме «знизу» посилювались вимоги докорінних перемін в архівній галузі, приверталась увага до нагальних потреб архівних установ. 3 цією метою в березні 1991 року вперше в історії української архівістики було засновано Спілку архівістів України - неза-лежну самостійну громадську організацію, що об'єднала архівістів державних і відомчих архівів, учених, працівників культури та краєзнавців.

Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших со-юзних республіках, перебувало в кризовому стані. Строга

централізація та бюрократизація управління архівною спра-вою, підпорядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів партійни-ми функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів призвели до кризової ситуації. Назрівала об'єктивна потреба вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демократичних засадах.

Дата добавления: 2014-12-17