Завдання для самостійної роботи. 1. Визначити характерні особливості монастирських архівів ХVІІІ ст

1. Визначити характерні особливості монастирських
архівів ХVІІІ ст.

2. Охарактеризувати документи архіву Коша Запорозької
Січі.

3. Визначити долю найбільших зібрань архівних докумен-
тів періоду козацько-гетьманської України.

Література: 1, 28, 31.

Тема 9. Архіви та архівна справа в Україні кінця XVIII—XIX ст.

1. Архіви центральних і місцевих установ. Адміністра-
тивні реформи 60-х років ХІХ століття.

2. Архівне законодавство та відомчі архіви. Церковні та
магнатські архіви.

3. Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві,
історичного архіву у Львові та Харківського історичного
архіву.

4. Розвиток архівознавчих та інших спеціальних історич-
них дисциплін.

5. Документальні колекції науково-історичних товариств
в Україні ХІХ - початку ХХ ст. Публікування матеріалів
приватних архівів.

Ключові слова: архівне будівництво, реорганізація архівної справи, спеціальні комісії, відомчі архіви, архіви адміністра-тивних і судових установ, церковні архіви, магнатські архіви, історичні архіви, документальні колекції, приватні наукові архіви.

3 ліквідацією автономії України та запровадженням загаль-норосійського адміністративного устрою розвиток українських архівів тісно пов'язувався з архівним будівництвом у Росій-ській імперії. Зміни в адміністративному управлінні україн-ськими територіями впливали на долю архівних фондів. Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових адміністративно-територіальних органів.

1797 року граф І. Салтиков, який управляв Малоросією на правах генерал-губернатора, у листі до малоросійського губер-натора Я. Бакуринського порушував питання про організацію в губернському місті Чернігові «архива всех дел до Малорос-сии касающихся и в различных местах без призрения остав-ленньіх... позначенню в Чернигове дома прочного и способного ко вмещению всех тех бумаг». Архів колишньої Малоросій-ської колегії, призначений чиновниками для «розбирания всех дел, приведения их в порядок», було передано до Черні-гівського губернського правління, в архіві якого в різний час зо-середжувалися архівні документи Київського магістрату, спра-ви Малоросійської колегії, архіви полкових канцелярій і судів. У Катеринославському губернському архіві було об'єднано архіви колишніх Новоросійської і Азовської губернських кан-целярій (1764-1784), Катеринославського намісництва (1784-1796), другої Новоросійської губернії (1797-1802),

генерал-губернаторських канцелярій, фортеці Св. Димитрія. На Правобережжі архіви губернських правлінь поповнювалися справами колишніх воєводських канцелярій, а казенні пала-ти - вотчинними⁴² документами і грамотами монастирів. У 20-х роках XIX ст. в архіві старих справ Київської казенної палати в льохах і підвалах псувалися документи, що потрапили туди після ліквідації монастирських вотчин. Великий за обсягом архів утворився при Полтавській казенній палаті, де зберігали-ся справи про монастирське землеволодіння, матеріали Рум'ян-цевського опису, документи Гадяцької полкової канцелярії.

Протягом 1831-1835 років у містах України було скасовано магдебурзьке право, зокрема давнє самоуправління Києва. Відповідно до «Городового положення» від 12 червня 1870 року створювалися нові органи самоуправління - міські думи (роз-порядчі органи) та міські управи (виконавчі органи), в резуль-таті функціонування яких виникли архіви, в яких зберігалися документи про права і привілеї міст.

Унаслідок реформ 60-х років XIX ст. було ліквідовано багато установ - різні комітети і комісії, старі судові установи, «при-казы общественного призрения». Документи ліквідованих установ почали надходити до архівів губернських правлінь, казенних і судових палат, внаслідок чого кількість справ у них збільшувалася вдвічі або й втричі.

Документи місцевих дореформених установ в Україні, що пе-ретворилися на історичні матеріали, почали передавати до істо-ричних відомчих архівів у Росії. Після судової реформи 1864 року справи ліквідованих повітових судів надходили до Москов-ського архіву Міністерства юстиції. Порядок передавання справ визначили «Правила о разборе архивов судебных мест». Деякі окружні суди намагалися спочатку розібрати справи з 1800 ро-ку, відібрати серед них ті, що мали в них залишитися, а потім відправляли до Москви. Найбільше документів ліквідованих судів передано до Московського архіву Міністерства юстиції з Чернігівської (понад 30 тис.), Полтавської (близько 18 тис.) та Харківської (близько 14 тис. справ) губерній.

Архіви губернських правлінь, казенних і судових палат зростали швидкими темпами не лише за рахунок документів ліквідованих установ, а й у результаті організації власного діловодства. Російські бюрократичні порядки, регламентація

⁴² Вотчина - термін, що вживається в історичній літературі для позначення комплексу феодальної земельної власності будь-якого феодала та пов'язаних з нею прав на феодально залежних селян. У межах вотчини їх власнику належала адміністративна та судова влада, право збирати податки.

канцелярської служби сприяли збільшенню документообігу. У XIX ст. поточне діловодство канцелярій було відокремлене від архівів. Канцелярії впорядковували документи, формува-ли справи, надавали їм заголовки, наприклад: «Дело, состоя-щее из регистров бумагам, отправленным в Санкт-Петербург для доклада Г. генерал-губернатору. Начато 18 марта 1843 г.». Наприкінці кожного року на завершені справи складали описи, в яких зазначали порядкові номери, дати початку і закінчення справи, зміст та кількість аркушів у кожній справі. «Решенные дела», непотрібні для поточних справ, канцелярії передавали до архівів за описом, де ті зберігались у в'язках, шафах, на поли-цях. На обкладинці справи проставляли номери шафи, полиці, в'язки. Наприклад, «Дело об учреждении в Києве Временной комиссии для разбора Архива разных присутственных мест и монастырей тут и о мерах к открытию действий ея. Начато 30 апреля 1843 г. - кончилось 12 октября 1844 г. По судной час-ти на 547 листах» зберігалося в архіві у в'язці 16, на полиці 4, в шафі 113.

В архівах, переповнених старими справами, документи зберігалися без належного догляду. «Сбитые в кучу дела,... ист-левшие и подгнившие от сырости, ни в какую опись не занесен-ные» - з таким порядкуванням зіткнувся дослідник О. Андрі-євський в архіві Київського губернського правління 1881 року. Обсяг матеріалів колишньої Малоросійської колегії, що зберігалися при Чернігівському губернському правлінні, був невідомий. Чернігівський губернатор у листі до ректора Харківського університету повідомляв лише приблизну вагу згаданих документів - 150 пудів.

Установи, яким належали архіви, нерідко передавали не-потрібні для довідок документи до інших установ або ж спеціально створені комісії за погодженням з вищими устано-вами знищували їх. Так, 1861 року Проскурівський повітовий суд звертався до Подільського губернського правління з про-ханням розглянути питання про старі справи (з 1803 року), що зберігалися «без всякой надобности... й увеличивали только архив». Подільське губернське правління порушувало перед київським, подільським і волинським генерал-губернатором питання про запровадження в Подільській губернії «особых» комісій для розбирання старих непотрібних архівних справ у повітових судах цієї губернії і визначення, які з них підляга-ють знищенню. У лютому 1861 року комісія, створена для оп-рацювання архіву Балтського земського суду, склала опис ста-рих справ з 1795 до 1834 року, що підлягали знищенню. Відомі факти стихійного знищування документів. Так, наприкінці

XIX ст. у м. Черкасах Київської губернії на базарах продавав-ся весь архів Кременчуцького нижнього земського суду зі спра-вами останньої чверті XVIII - першої чверті XIX століття.

На архівну справу України XIX ст. суттєво впливали укази, розпорядження, накази і постанови різних відомств Російської імперії, що стосувались усіх сторін архівної справи: концент-рації архівного матеріалу, розбирання і впорядкування архівних фондів, правил знищення старих архівних справ, зберігання архівних документів.

За указом 1798 року всі закінчені в різних місцевих інстан-ціях судові справи в кожній губернії передавалися до архіву губернської судової палати. Указ 1800 року вимагав «решен-ные дела» адміністративного характеру передавати до архіву губернського правління, а фінансово-економічні справи зосе-реджувати в казенній палаті.

Циркуляри та інструкції Міністерства внутрішніх справ пе-редбачали впорядкування архівів судових місць, канцелярій прокурорів і стряпчих (судових чиновників) (1850), щорічний перегляд справ, яким минуло десять років, та перевірку архівів раз на рік (1852). Переглядати справи мала комісія, утворена з дозволу вищої влади. З 1867 року такі комісії при-значалися губернською владою.

Циркуляром від 9 грудня 1852 року Міністерство внутрішніх справ запровадило «Росписание тех родов архивных дел, кото-рые не должны подлежать уничтожению по губернским правле-ниям й уездным присутственным местам», що передбачало 23 категорії таких справ. Встановлювалися відповідні категорії для міських дум і квартирних комісій.

Не залишилися поза увагою уряду архіви ліквідованих уста-нов. Так, після ліквідації управління новоросійського і бесса-рабського генерал-губернатора (січень 1874 року) розглядалося питання про влаштування архіву цієї канцелярії. Для цього було асигновано суму понад 3 тис. карбованців на утримання цього архіву, виплату зарплат його службовцям.

Військове міністерство розробило «Правила передавання закінчених справ до архівів військових канцелярій». Усі справи і книги поточного діловодства було розділено на три категорії («разряды»), відповідно до яких визначалися справи, призна-чені для знищення або зберігання в архівах. Справи, призна-чені для зберігання, поділялися на дві групи: справи, що зберігалися певний термін (1, 3, 5, 10, 35, 40 років), і справи, які необхідно «хранить всегда», «хранить вечно». До категорії «хранить всегда» належали «описи делам и книгам, храня-щимся в архиве».

Упорядкуванням архівів духовного відомства з середини XVIII ст. опікувався Святійший Синод. 1865 року було створе-но комісію для розбирання справ Синодального архіву. Крім справ власне цього архіву, комісія приділяла увагу консистор-ським архівам. У грудні 1868 року комісія дійшла висновку, що архівні справи не можуть розглядатися як потрібні чи непотрібні, вказавши на їх цінність як писемних пам'яток, що дають багатий матеріал для статистики, історії, юридичної на-уки. Указом 1869 року Святійший Синод заборонив єпархіаль-ній владі знищувати старі архівні справи і передбачив заходи для упорядкування архівів духовного відомства⁴³.

Відповідно до указу Святійшого Синоду, Церковно-історичне і археологічне товариство при Київській духовній академії 1898 року створило комісію для розбирання й описування справ Київської духовної консисторії. Протягом року комісія ретель-но переглянула архів, виокремила всі справи XVIII ст. і перших трьох років XIX ст. (адміністративні й судові), а також книги указів, описи монастирів і церков, прибутково-видаткові книги, клірові, сповідні і метричні книги 1731-1803 років. Комісія відзначила відсутність у консисторському архіві загальних описів справ і книг за XVIII ст. Для успішного розбирання й упорядкування архівних документів комісія рекомендувала передати справи і книги старого консисторського архіву до 1803 року включно «без отчуждения их от консистории».

1873 року при Міністерстві народної освіти було створено «особливу» комісію з представників різних відомств під голо-вуванням сенатора М. Калачова для обговорення питання про влаштування архівів і зберігання в них документів. З цією ме-тою збиралися дані про стан архівів усіх відомств. Департа-мент загальних справ Міністерства внутрішніх справ розіслав «вопросные пункты» для з'ясування наявності приміщень архівів та їх стану, кількості співробітників, справ, способів зберігання, систематизації документів, наявності опису справ, фактів знищення і передання архівних матеріалів.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. на пропозиції істориків та архівістів уряд визнав за необхідне провести реорганізацію архівної справи.

Особливості формування архівів адміністративних і судо-вих установ у Правобережній Україні пов'язані з перебуванням її земель у складі Речі Посполитої. Всі акти стосовно українсько-го Правобережжя свого часу записувалися до Коронної метрики.

⁴³ «Правила ведення та зберігання діловодної документації в структурних підрозділах Чернігівської духовної консисторії» - див.: Дод. 9.

У XVIII ст. співвідношення між архівами Центральних і місце-вих установ змінилося: важливу роль в управлінні внутрішні-ми справами почала відігравати місцева влада. Це позначилося на складі архівів гродських судів (органів судової і військово-адміністративної діяльності старост, призначених королем), архівів шляхетських станових судів - земських і підкомор-ських, архівів міського самоуправління - магістратів і ратуш, а також приватних архівів великих землевласників.

В архівах місцевих судово-адміністративних установ від-кладалися діловодні документи: протоколи (чорнові записи) індукти (чистописи), фасцикули, допоміжні реєстри та індекси (покажчики) справ.

У XVIII ст. значно поповнилися архіви магістратів і ра-туш. Найважливішу групу документів в архівах становили актові книги, до яких вносили ухвали з адміністративних пи-тань, записи з процесів міського суду. Іншою цінною групою документів є рахункові акти і книги, наприклад, книги запи-су прибутків і видатків. У великих містах, зокрема Львові, Перемишлі, Самборі та ін., велися окремі книги ради (ра-децькі), куди записували ухвали ради як законодавчого й адміністративного органу в місті, акти про діяльність цехів і книги лавничі з матеріалами лавницького суду, що розгля-дав кримінальні та цивільні справи. У малих і приватних містечках Правобережжя, де міський уряд не був поділений на раду й лаву, велися єдині міські книги.

Зміна адміністративного устрою у Правобережній Україні після її приєднання до Російської імперії внаслідок поділів Польщі наприкінці XVIII ст. суттєво вплинула на архівну справу цього регіону. Становлення нового адміністративного правління за губернським положенням 1775 року, введення губернських і повітових судів супроводжувалося запроваджен-ням російського діловодства, формуванням при нових канце-ляріях архівів за російським зразком. Старі архіви судово-адміністративних установ і міського самоврядування зазнали великої руйнації. Магдебурзькі книги і книги ратуш майже всі загинули, деякі ратушні книги потрапили до приватних зібрань. Актові книги передавалися до архівів нових держав-них установ.

Церковні архіви Правобережжя XVIII ст. (архіви церковної адміністрації, храмів і монастирів) відображали релігійну си-туацію в регіоні, церковну організацію, підпорядкування цер-ков, адміністративне управління та ієрархію Римо-католицької, Греко-католицької і Православної церков. До архівів церковної адміністрації належать архіви Греко-католицької митрополії,

Римо-католицьких єпископських кафедр, консисторій та архіви архієреїв, де зосереджувалася документація не лише про їх особисту діяльність, а й документи окремих єпархій.

На стан збереженості церковних архівів впливала соціально-політична ситуація на Правобережжі у XVIII ст. Так, через без-перервні конфлікти, у тому числі релігійні, католицькі ієрархи не мали постійної резиденції. Переїзд єпископських кафедр, заснування тимчасових резиденцій, відсутність постійних приміщень для архівів призводили до розпорошення архівних комплексів. Не мали постійної резиденції на Правобережжі у XVIII ст. і греко-католицькі митрополити. У другій половині XVIII ст. резиденція митрополита найдовше перебувала в Ра-домишлі. За митрополитами по їх резиденціях мігрував митро-поличий архів у повному складі або розрізнений на частини (згадуються «митрополитанські архіви» варшавський, львівський, луцький та ін.).

Важливість на той час архівів церковної адміністрації підтверджують факти упорядкування Архіву митрополитів Української греко-католицької церкви. Опис (можливо, пер-ший) цього архіву відомий з 1699 року. За наказом митрополи-та було систематизовано документи (з кожного предмета, на-приклад, про Брестський собор, про владу і права митрополита тощо, зібрані в одне місце) і об'єднано їх у фасцикули. Опис до-кументів складено за предметами, географічними і власними іменами. Розбирання й описування митрополичого архіву здійснювали і в другій половині XVIII ст. Митрополичий архівіст А. Война 1763 року склав «Реестр остатка найденных бумаг». Згрупованим документам надавали заголовки, наприк-лад «про унію», «про релігію», були заголовки за характером документів: папські булли, присяги митрополитів, королівські привілеї. Зберігалися також фасцикули із змішаними докумен-тами. На групу документів, систематизованих за хронологією, складали описи. З часом порядок у митрополичому архіві був порушений. Так, 1839 року частину архіву з Радомишля було передано до Білорусько-Литовської колегії в тюках, на вагу, без описів і «без всякого порядка, с совершенно перемешанными документами». За постановою Святійшого Синоду 1843 року, архів колишніх уніатських митрополитів передано до Сино-дального архіву «для надлежащего хранения».

Православна церква у Правобережній Україні після перехо-ду в унію Перемиської, Львівської і Луцької єпархій до кінця XVIII ст. не мала своїх єпархій. Для керівництва православни-ми монастирями Правобережжя при Київській духовній кон-систорії було створено «окремий стіл» - «генеральне повиття».

Після включення Правобережної України до складу Російсь-кої імперії було проведено й церковно-адміністративну рефор-му, створювалися самостійні єпархії: Брацлавська (з 1796 ро-ку - Подільська) та Житомирська (з 1799 року - Волинсько-Житомирська). Київська єпархія остаточно оформилася до

1797 року. З часу заснування православних єпархій на Право-
бережжі беруть свій початок архіви духовних консисторій.
Так, діяли архіви при Луцько-Житомирській та Кам'янецькій
римо-католицьких духовних консисторіях (обидві засновані

1798 року).

3 діяльністю найбільших землевласників Правобережної України - князів Любомирських, Сангушків, графів Потоць-ких, Браницьких та ін. - пов'язане формування магнатських архівів, в яких зосереджувалися королівські грамоти на во-лодіння, приватні акти на право власності, тестаменти, купчі, орендні контракти, інвентарі та люстрації⁴⁴ маєтків, родовідні книги, метрики про хрещення, свідоцтва про шлюб, виписки з метричних книг та ін. До приватних архівів різними шляха-ми потрапляли і документи з архівів окремих установ. Крім юридичних актів, у магнатських архівах зберігалося офіційне й приватне листування.

Залишки магнатських архівів відомі як архівні фонди Лю-бомирських, Потоцьких, Сангушків в архівосховищах Києва та Львова або компактні комплекси у складі наукових доку-ментальних колекцій.

На архівну справу Закарпаття значний вплив мало вклю-чення його до складу Угорщини і реформування місцевих ор-ганів управління. Адміністративно-територіальними одиниця-ми на Закарпатті були комітати⁴⁵ (жупанії), в результаті діяль-ності яких відкладалися різні документи, насамперед записи постанов жупних зборів. 1733 року угорська влада ухвалила рішення про спорудження адміністративних будинків для жуп з обов'язковим приміщенням для комітатських архівів, де зберігалися протоколи зборів, листи громадян, скарги.

Хранителем й упорядником документів у комітатських архівах був старший нотар, який завідував і комітатською пе-чаткою. Матеріали комітатських архівів використовували не лише для наведення довідок, а й у наукових цілях. Відомо, що

⁴⁴ Люстрації — у Польщі та Західних регіонах Росії періодичне опису-
вання державного майна для визначення їх дохідності, враховувалось
також податне населення та його повинності.

⁴⁵ Комітат (від лат. comitatus - округ, графство) - найбільша адмі-
ністративно-територіальна одиниця в Угорщині.

документами Угочанської жупи користувалися у XVIII ст. закарпатські дослідники, зокрема історик Антон Сірмай.

Територіальні зміни жуп негативно позначилися на долі архівів: під час переміщень документи розпорошувалися, по-шкоджувалися, частково втрачалися. Відомими є архіви привілейованих міст Закарпаття у XVIII ст. - Берегового, Му-качевого, Ужгорода, а також приватні графські архіви, архіви Мукачівської дієцезії (єпархії) та Мукачівського чернечого монастиря отців Василіан (останній зберігав документи про мо-настирські володіння, декрети про дарування монастиреві сіл).

Важливим етапом у розвитку архівної справи було заснуван-ня історичного архіву у Львові. Перші відомості про його фор-мування за часів панування на західноукраїнських землях австро-угорської монархії сягають кінця XVIII ст., коли за роз-порядженням крайового трибуналу 1783 року австрійська адміністрація почала надсилати до Львова майже з усіх міст Галичини актові книги ліквідованих гродських і земських судів. Для розміщення цих книг крайова адміністрація виділила приміщення колишньої бібліотеки Бернардинського монастиря. 3 1784 року акти почали надходити до Львова. Архів отримав назву «Цісарсько-королівська установа давніх галицьких гродських і земських актів та корроборації документів». Неофі-ційно його називали Бернардинським, за місцем перебування. Крім гродських і земських актів Галичини (включно з Краків-ським і Сандомирським воєводствами), сюди потрапляли книги підкоморських, каптурових (періоду міжкоролів'я), скарбових судів, Коронного трибуналу. Різноманітність зосереджених в архіві документів, брак будь-якого довідкового апарату до них змусили місцеві влади кількаразово звертатися до імператора з проханням про впорядкування архіву.

За розпорядженням уряду 1787 року 150 писарям було доручено нумерувати документи, складати до них алфавітні покажчики (індекси) і відновлювати пошкоджені документи. 1828 року в історичному архіві Львова зберігалося 15 323 томи книг, фасцикул та індексів. Архів видавав і засвідчував архівні довідки про шляхетське походження на підставі доку-ментів, що відклалися у фонді Станового комітету у Львові.

Першої реорганізації архів зазнав 1808 року, коли його формально ліквідували як окрему установу й підпорядкували Шляхетському судові. 1877 року архів перейшов у відання Крайового комітету і знову став самостійною установою під назвою Крайовий архів гродських і земських актів у Львові. У 1860-х роках граф О. Стадницький заповів значні кошти на видання найдавніших документів архіву. Перший том

фундаментального видання «Акіа §год,гкіе і гіетзкі г сгазою ЕгесгурозроШе Роізкіе] г агсНшит і. гю. Ветагсіупзкіе^о юе Lwowie» (AGZ) підготували до друку львівські історики О. Пет-руський і засновник львівської історичної школи К. Ліске. Зага-лом протягом 1868-1935 років побачили світ 25 томів видання. 3 1880 року в архіві працював видатний історик О. Бальцер, який з 1891 по 1933 рік був директором архіву, названого 1919 року Земським. О. Бальцер вивчав історію гродських і земських судів і склав індекси до ХІ-ХV томів AGZ, організу-вав в архіві спеціалізовану бібліотеку. Під його керівництвом було завершено описування галицьких, сяноцьких і переми-ських гродських і земських актів.

Розвиток історичних знань і стан архівної справи у першій половині XIX ст. висунув невідкладні завдання: врятувати архівні документи, сконцентрувати найцінніші архівні фонди та створити історичні архіви. Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві пов'язане з діяльністю Київської архео-графічної комісії (тимчасової комісії для розгляду давніх актів), що діяла з 1843 року при київському військовому, подільському і волинському генерал-губернаторові. Член Київської архео-графічної комісії, відомий історик права професор М. Іванишев одним із перших порушив питання про відкриття центральних архівів у Західному та Південно-Західному краї Російської імперії для зосередження в них актових книг. Діячі цієї архівної комісії зуміли оцінити значення актових книг як невичерпного джерела для історичної науки та археографічної практики.

Актові книги зберігалися в неупорядкованих архівах дер-жавних установ, псувалися з часом, нищилися, розпорошува-лися, потрапляли до рук колекціонерів. Були випадки і фаль-шування документів з метою одержання дворянського звання. У 30-40-ві роки XIX ст. працювали комісії для перевірки й опи-сування актових книг (гродських, земських, книг магдебургій і ратуш). Щоб запобігти фальшуванню документів, комісії підраховували і нумерували аркуші, прошнуровували книги, засвідчували печатками і підписами своїх членів. До кожної книги складали опис із переліком кожного документа і позна-чали, чи визнається він «несомнительным или же подлежащим сомнению й почему именно».

На початку своєї діяльності Київська археографічна комісія розгорнула широку пошукову діяльність у державних, церков-них і приватних архівах. Учасники археографічних експедицій повідомляли про незадовільні умови зберігання актових книг і небезпеку, що загрожувала їм. Кременецький повітовий стряп-чий В. Сивицький у рапорті 1843 року описував стан архіву

Кременецького магістрату, в якому справи були нерозібрані, звалені в одну купу, актові книги зберігалися без загального покажчика.

Незадовільний стан архівів у Правобережній Україні першої половини XIX ст. вимагав створення в Києві архівосховища для зберігання актових книг. Ідея створення архіву давніх актових книг знайшла підтримку в місцевої адміністрації. 1852 року було видано закон про заснування Центрального архіву в Києві і про передання до нього актових книг. На цих засадах створю-валися архіви у Вільні та Вітебську. До центральних архівів західних губерній повинні були передаватися актові книги до 1799 року включно. Центральний архів давніх актів у Києві підпорядковувався Міністерству народної освіти. Штат архіву складався із завідувача, двох помічників і архівного служителя. В архіві видавалися завірені витяги з актових книг, складалися каталоги й описи.

До архіву було завезено 5883 актові книги і 454 979 окремих документів, що стали основою для археографічного опрацю-вання і видання унікальної серії - «Архив Юго-Западной Рос-сии». З Центральним архівом давніх актів у Києві тісно пов'язана наукова діяльність видатних істориків України: В. Антоновича, О. Левицького, І. Каманіна, М. Владимирського-Буданова, М. Довнар-Запольського.

Центром зосередження документів адміністративно-госпо-дарських, судових і фінансових установ Лівобережної і Слобід-ської України ХVІІ-ХІХ ст. став Харківський історичний архів. Його створення безпосередньо пов'язане з діяльністю Харківського історико-філологічного товариства, метою яко-го було сприяння розвитку та поширенню історичних і філоло-гічних знань. Для цього Товариство опікувалося придбанням археологічних предметів і рукописів. У процесі діяльності Харківського історико-філологічного товариства виникла не-обхідність організувати архів для зберігання зібраних доку-ментів. Ним став створений 1880 року при Харківському університеті Історичний архів. Очолював його завідувач, зав-данням якого було зберігання документів, складання і видан-ня описів та систематичних покажчиків. Він засвідчував і офіційні довідки, які видавав архів. При архіві була й посада архіваріуса, якого обирали за рекомендацією завідувача.

3 ініціативи Харківського історико-філологічного товариства 1880 року з Чернігова до Харкова перевезли архів Малоросій-ської колегії, архівні документи якої впорядкували й описали архіваріуси та архівісти-аматори під керівництвом Д. Багалія. Документи архіву почали залучатися до наукового обігу.

Отже, першим комплексом документів Харківського істо-ричного архіву стали документи Старої Гетьманщини. Другим важливим документальним комплексом документів був відділ Харківсько-Слобідський, що поповнювався матеріалами Слобо-жанщини. До архіву було передано справи ліквідованих уста-нов: Харківської полкової канцелярії - з 1703 року, гусарських полків - з 1765 року; Слобідсько-Української губернської кан-целярії - з 1765 року, намісницького правління, 20 «столбцов чугуевской переписки» XVII ст. та ін. Згодом архів поповню-вався старими справами діючих на той час установ: Харківської казенної палати, повітових поліцейських правлінь. Комплек-тувався Харківський історичний архів і документами особового походження. 1890 року при архіві виник третій важливий комплекс документальних джерел - відділ рукописів місцевих діячів, де зосереджувалися фамільні папери, рукописи, листу-вання, твори науковців і літераторів.

Історичні архіви Києва та Харкова відіграли важливу роль у збереженні багатої архівної спадщини, формуванні джерель-ної бази історії України.

Важливе місце у створенні наукових архівів і документаль-них колекцій належить науково-історичним товариствам. Збиранням писемних пам'яток плідно займалися Харківське історико-філологічне товариство, Одеське товариство історії і старожитностей, Церковно-історичне й археологічне товари-ство при Київській духовній академії, Волинське та Подільське церковно-археологічні товариства, Історичне товариство Нес-тора-літописця, Київське товариство старожитностей і мисте-цтва, Київський відділ імператорського Російського воєнно-історичного товариства та ін.

Науково-історичні товариства значну увагу приділяли форму-ванню власних документальних колекцій і наукових архівів. Документальні зібрання входили до складу або бібліотеки товари-ства (Одеське товариство історії і старожитностей, Історичне то-вариство Нестора-літописця), або рукописного відділу музею («давньосховища»), створеного товариством (церковно-історич-ні археологічні товариства, Київське товариство старожитностей і мистецтва), чи становили власне науковий архів (Київський відділ імператорського Російського воєнно-історичного товариства).

Умови, а звідси шляхи і методи формування документальних колекцій (архівів) наукових товариств, відрізнялися від поши-рених в офіційних організаціях - археографічних та губерн-ських архівних комісіях, що мали «предписания» «допускать немедленно й без препятствия» до відомчих архівів. Лише допо-мога місцевої влади, наприклад, сприяння головного начальника

Новоросійського краю Одеському товариству історії і старожит-ностей, дозволила певною мірою розгорнути пошукову діяльність.

Документальні колекції науково-історичних товариств по-повнювалися матеріалами відомчих архівів. Так, Одеське товариство історії і старожитностей отримало у своє розпоря-дження справи з Катеринославського, Таврійського і Херсон-ського губернських правлінь Катеринославської казенної палати, серед яких - акти Катеринославського намісництва і Новоросійської губернії. Церковно-археологічне товариство при Київській духовній академії придбало документи з архівів канцелярії генерал-губернатора, Київської казенної палати Полтавської та Київської консисторій, митрополичих архівів.

Матеріали з церковних і монастирських архівів надходили, як правило, до наукових товариств від настоятелів монастирів, церковних священнослужителів. Основним джерелом поповнен-ня колекцій історичних товариств були пожертви їх дійсних членів, членів-кореспондентів та колекціонерів. Значна кількість цінних історичних документів до церковно-археоло-гічних товариств надходила від вихованців духовних академій і семінарій, священиків. Серед дарувальників документів були відомі вчені М. Мурзакевич, І. Каманін, К. Болсуновський, В. Ляскоронський, Ю. Сіцинський. Документальні комплекси, зібрані науковими товариствами, були різноманітні за змістом, охоплювали матеріали із загальної історії, історії України та Росії, церковної і воєнної історії, історії права, філософії та літературні пам'ятки.

Основу кожної колекції становлять документи, що відпові-дали тематиці досліджень (профілю) товариства. У колекціях церковно-археологічних товариств відклалися документальні джерела з історії церкви, церковної ієрархії, духовних закла-дів, описи монастирів. Документальне зібрання Історичного товариства Нестора-літописця, у центрі досліджень якого була історія України доби Київської Русі і новітнього часу, складали рукописи, документи XVIII ст., історико-юридичні пам'ятки. В архіві Київського відділу Російського воєнно-історичного товариства зберігалися документи з історії воєн і воєнного мистецтва, військових частин.

Однак тематика документів згаданих колекцій не обмежува-лася науковими інтересами того чи іншого товариства. Зокрема, в архіві Київського відділу Російського воєнно-історичного товариства зібрані документи з церковної історії. Об'єктом особ-ливої уваги членів цього товариства був архів князів Вишне-вецьких, що потрапив до Києва. Рукописна колекція Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії

поповнилася грамотами і патентами на військові чини, геть-манськими універсалами на земельні володіння, відписками чугуївських воєвод XVII ст. В архівах наукових товариств були документи фамільних архівів і приватних наукових зібрань.

Найпліднішою була архівна діяльність Київського відділу імператорського Російського воєнно-історичного товариства. Його архівна комісія на чолі з професором В. Іконниковим зби-рала воєнно-історичні матеріали в архівах військових та інших відомств, у родинних архівах Волинської і Полтавської губер-ній. Відділ мав масштабну і перспективну програми створення Військово-центрального архіву Київського військового округу. Програму влаштування Військово-центрального архіву в Києві розробив І. Каманін у праці «Об устройстве военно-центральных архивов». Створення такого архівосховища відділ вважав реальною справою.

Огляди, описи, каталоги архівів і документальних колекцій наукових товариств публікувалися в історичній періодиці, виходили окремими виданнями.

Колекціонування писемних пам'яток приватними особами, що зародилося в давнину, стало поширеним явищем в Україні у XVIII ст. Наприклад, є свідчення про збирача документальних джерел, історіофіла А.Чепу, який служив у канцелярії П. Ру-м'янцева-Задунайського і захоплювався збиранням рукописів з історії Малої Русі.

Серед приватних документальних зібрань XIX ст. відомим і важливим, з наукового погляду, був архів історика О. Лаза-ревського, що містив матеріали ХЛ/ІІ-Х^Ш ст. про Чернігівсь-ку та Полтавську губернії. Остання велика праця О. Лазаревсь-кого «Описание Старой Малороссии. Стародубовский полк» майже повністю написана за документами його власного нау-кового архіву.

Українські акти і грамоти XVI-XVIII ст. зберігались у колекції відомого історика України М. Маркевича. Історико-юридичні матеріали стосовно українських земель та цехові книги (особ-ливо київських цехів) були широко представлені в докумен-тальній збірці професора О. Кістяківського.

Цінна колекція П. Дорошенка у Глухові мала у своєму складі сімейний архів та зібрання різних документів з історії України і включала документи роду Дорошенків з кінця XVII ст.: жалу-вані грамоти, купчі на землі, духовні заповіти, акти поділу май-на. Найважливішим, з наукового погляду, за визначенням ко-лекціонера, був відділ vаrіа, що містив близько 50 оригінальних універсалів українських гетьманів, починаючи з Б. Хмельницько-го і до К. Розумовського, автографи М. Гоголя, М. Максимовича,

Маркевичів, збірки оригінальних документів кінця XVII -початку XVIII століття.

Дослідник Новоросійського краю А. Скальковський вивіз із Ка-теринославського губернського архіву до Одеси значну кількість документів Січового архіву і зберігав їх у своєму особистому архіві.

Діяльність відомого колекціонера М. Судієнка в Київській ар-хеографічній комісії допомогла йому сформувати багатий приват-ний архів. На початку 50-х років XIX ст. М. Судієнко придбав знач-ну частину рукописів з архіву Полетик, зокрема козацькі літописи та документи, що склали два томи виданих ним «Материалов».

Приватний науковий архів відомого воєнного історика, музеє-знавця та колекціонера П. Потоцького складався з фамільного архіву козацько-дворянського роду Потоцьких з Полтавщини, колекції документів з історії України та цінного документаль-ного зібрання з воєнної історії.

Загалом характер писемних джерел і тематика приватних зібрань значною мірою зумовлювалися особистими науковими інтересами збирача, його соціальним оточенням і видом занять. І хоча приватне колекціонування мало свої негативні моменти (руйнування архівних фондів, що історично склалися, розпо-рошення документів), у цілому воно відіграло позитивну роль, оскільки врятувало від загибелі багато цінних документів, сконцентрувало їх, сприяло залученню до наукового обігу унікальних пам'яток.

Дата добавления: 2014-12-17