Становлення філософської думки в Україні ( XI-XVII ст.)

Тема 6. Традиції та особливості розвитку філософської думки в Україні.

План

1. Становлення філософської думки в Україні (XI-XVII ст.)

а) Поняття філософії і філософа.

б) Теорія причетності світу земного до світу Божого.

в) Гносеологічна проблематика.

г) Універсалізм.

д) Розвиток і діяльність науково-просвітницького центра.

е) Діяльність Києво-Могилянської академії.

2. Розвиток філософської думки в Україні (XVIII-поч. XX ст.)

а) Г.С.Сковорода.

б) Я.Козельський.

в) Т.Г.Шевченко.

г) М.Драгоманов.

д) П.А.Грабовський.

е) І.Я.Франко.

ж) Л.Українка.

3. Філософська думка в українській діаспорі.

а) Д.Донцов.

б) Д.Чижевський.

в) О.Кульчицький.

Специфічні риси української філософії:

а) кордоцентризм (від лат. кордос - «серце») - освітлення людиною навколишнього світу і свого місця в ньому не стільки мисленням («головою»), скільки «серцем» - емоціями, почуттями, здоровим глуздом;

б) антропоцентричність, або людиновимірність, яка безпосередньо спрямована на людину, осмислення її сутності, можливостей досягнення щастя в звичайному житті;

в) екзистенційність - гостро емоційне переживання, даного моменту існування, життя взагалі;

г) толерантність і діалогічність -терпимість, шанобливе ставлення до різних ідей, прагнень.

Чотири основних етапи в українській філософії:

I етап - філософія періоду Київської Русі (ХI - ХV ст.);

II етап - період українського бароко (початок ХVII - XVIII ст.);

III етап - етап самобутньої національної філософії (XIX - поч. XXст.);

IV етап - українська філософія XXст.

Становлення філософської думки українського народу відбувалося в межах духовної культури Київської Русі в кінці X – початок XI століття. Джерелом філософської думки є досягнення античної та візантійської філософії. Українська філософська думка з’явилась як результат взаємодії двох чинників – світової інтелектуальної традиції, що ґрунтувалась на ідеях давньогрецьких мислителів, суттєво переосмислених у візантійській християнській філософії і вітчизняної культури, яка увібрала суттєве відображення міфологічних уявлень східних слов’ян. У межах культури Київської Русі склався тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування.

Не пустили глибокого коріння в історію української культури:

· логіко-технологічна філософська ерудиція;

· вишуканий «гносеологізм»;

· категоріальна системотворчість.

А) Поняття філософії і філософа.

В українській культурі формується філософія, домінантна тенденція якої полягала в орієнтації на екзистенціально-антропологічні аспекти знання. Філософія зосереджується на обговоренні проблем людини та людської історії. Відповідно до цього складається розуміння філософії і філософа.

Особливості української філософії:

1) вона постає переважно внутрішнім явищем української культури;

2) українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов;

3) вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання;

4) переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей;

5) досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень, особливостей. долі як українського народу, так і слов’янства в цілому;

6) досить сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування.

Філософ – це людина, яка спирається на книжкові знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з цим перетворив цю істину на орієнтир у власному житті.

Філософія – це «знання божих і людських речей, які вчать як людина може прийти до бога, як ділами своїми наблизитися за образом і подобою до творця свого».

На основі такого розуміння в києво-руській культурі:

1) розробляється проблематика:

- онтологічна,

- гносеологічна.

2) обґрунтовується розуміння:

- сутності людини,

- сенсу людського буття,

- погляд на закономірності історичного розвитку.

По християнському світобаченню має місце подвоєння картини світу:

- світ наявний,

- світ бажаний (Божествений).

Б) Теорія причетності світу земного до світу Божого.

Проте переважала інша тенденція. Спираючись на переосмислену в патристиці неоплатонівську ідею «кеносису» (сходження потустороннього в посюстороннє), вона обґрунтовує причетність світу земного до світу Божого. Світ земний зображується не як осереддя «зла», «гріха», що протистоїть ідеальному, творящому й абсолютно доброму началу, а як співпричетний до добра, що з’єднує світ цей з його творцем. Звідси притаманне численним пам'яткам давньоруської культури захоплення різноманітністю світу, прекрасного в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й досконалості творця його. Такий настрій проймає «Повчання» Володимира Мономаха, він притаманний широко відомому на Русі «Шестодневу» Йоана, екзарха Болгарського. В межах цієї тенденції певний розвиток одержують натурфілософські ідеї як грунт, де зароджуються паростки наукового способу пошуку знань про природу. Знання про будову Всесвіту містить вже згаданий «Шестоднев» Йоана, екзарха Болгарського, «Ізборник Святослава 1073 р.», збірки «Пчела» тощо. В межах цієї продуктивної тенденції певного розвитку набувають вітчизняна географія, цікавою пам’яткою якої є «Ходіння» Ігумена Даниїла, яке містить опис подорожі, здійснений автором до Палестини.

В) Гносеологічна проблематика.

Одне із основних місць в системі світогляду філософських уявлень Київської Русі посідає гносеологічна проблематика. Яскравим виявом теоретико-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є, зокрема, властиве їй розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення в житті людини. «Книжність» осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Оспівуванню «книжного знання» присвячено багато місць у «Повести временных лет». Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні незнаних раніше істин. Істина, єдина і всеохоплююча, вважається давно проголошеною і викладеною в книгах. Способом такого пізнання є «притча».

Акцентуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мислителі не заперечують і значення почуттів і волі в пізнавальній діяльності людини, спрямованої на спілкування з божественною істиною. Особлива увага приділяється органу, завдяки якому залучення людини до божої істини стає можливим. Таким органом вважається серце.

Серце – це така ланка, яка зводить воєдино розум, чуття і волю людини.

Це центр, завдяки якому людина прилучається до трансцендентного, сакрального, позаземного.

Становлення філософської думки в Україні у часі пов’язане з значними зрушеннями самосвідомості людини. Людина вже не сприймає себе лише як частину природного космосу, а як господар природи. Однією з головних, при з’ясуванні сутності людини, стає проблема співвідношення тіла й душі.

Опозиція душі і тіла – не єдина, що зумовлює характер підходу до розуміння людини.

Тіло як «природна» сутність єднає людину з природою. Душа людини – нематеріальна. «Державною силою» людської душі вважається розум. Він не лише володар душі, а й «цар» почуттів, саме тому він пов’язує воєдино душу і тіло. Принцип персоналізму суперечливо поєднується з принципом ієрархізму та корпоративності, з огляду на який осмислюється місце і роль людини в суспільному житті. Цей принцип певним чином приглушує інтерес до індивідуально – особистісного в людині. Людині пануючий світогляд відводив чітко визначене місце у соціальній структурі, і діяти повинна була вона відповідно до канонізованого сценарію.

Г) Універсалізм.

Однією з провідних характеристик погляду на історію, для діяча тієї доби, є універсалізм, що конкретизується передусім в:

· ідеї богоданості князівської влади;

· у прагненні історію кожного князівства включити в єдину історію землі Руської;

· уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов’ян;

· включенні історії слов’ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Звертаючись до теми «землі Руської», києво-руські мислителі надзвичайно гостро переживають проблему єдності держави. Звертання до цієї теми стимулює осмислення проблеми соціальних суперечностей, боротьба яких визначала зміст тогочасного суспільного життя.

Описаний тип філософствування становить зміст буття філософії в українській культурі протягом першого періоду її існування, що охоплює час з кінця X- середини XV ст.. Після навали татаро-монголів у XVII столітті цей тип філософської культури зберігається і одержує свій подальший розвиток у Галицько-Волинському князівстві, а потім, після втрати у 1340 році його незалежності, у складі Великого князівства Литовського, яке у сфері культури органічно продовжувало і розвивало форми духовності Київської Русі. Остаточно кінцем історії культури княжої доби слід вважати 1470 рік, коли було створене Київське удільне князівство, а влада перейшла до воєводи литвина-католика.

Другий період, пов'язаний з часом козаччини і боротьби українського народу за національне визволення, ознаменований розквітом культури:

· у XVI столітті на Україні поширюється масове книгодрукування;

· розгортається діяльність Острозького науково-освітницького центру;

· на XVII століття припадає час діяльності братств і заснування першого вищого навчального закладу – Києво–Могилянської академії.

Українська культура розвивається в процесі органічного засвоєння, на ґрунті здобутків києво-руської духовності, ідей західноєвропейського Ренесансу, культури барокко. Розвивається філософська думка України на ґрунті глибинної європейської культури.

Слід передусім зазначити прагнення з часів Київської Русі до синтезу арістотелізму і платонізму.

Поширенню неоплатонізму сприяло знайомство давньоруського читача з творами Псевдо – Діонісія Ареопагіта, які у перекладі на церковнослов’янську мову поширюються в Україні з XV століття.

Д) Розвиток і діяльність науково-просвітницького центра.

Велике значення мало в цей час:

· засвоєння ідей ісихазму – вчення, що зародилось у Візантії в XIV столітті;

· розповсюдження ренесансного гуманізму;

· збільшується потяг до духовного збагачення на основі арістотелевої традиції наукових знань про природу Всесвіту;

· формування відмінного типу світогляду, який пов'язаний з реформаційною ідеологією;

· заснування Острозького науково –просвітницького центру (1576 – 1636 рр.).

До його складу увійшли колегія, друкарня і науково-літературний гурток, що ставили за мету боротьбу проти католицької експансії на українських землях. Найвідомішими серед діячів Острозького центру були М.Смотрицький, К. Лукаріс, К. Острозький, В. Суразький,
Х. Філалет, Д. Наливайко і ін.

Острозькі книги підкреслюють корінні відмінності:

· небесного і земного світів;

· видимого і невидимого світів;

· трансцендентного, абсолютного Бога і земної, смертної людини;

· розуму, думки і тіла людини;

· відмічають постійну боротьбу в людині добра і зла.

Гносеологічні орієнтації острозьких книжників визначаються переконанням у неможливості пізнавати божественну істину з допомогою розуму. Осягнення істини, на їх погляд досягається в мовчанні, що дає змогу через внутрішнє почуття спілкуватися з Богом.

На противагу церковному абсолютизму римських пап І. Вишенський і деякі інші письменники-полемісти отстоюють ідею демократичної реформи церкви. В основі її була теорія про природну рівність всіх людей, однакову здатність кожного до безпосереднього спілкування з Богом.

До острозьких полемістів, які розвивали неоплатонівське вчення про незбагненність Божественної суті «в імені», примикає І.Вишенський, який заперечує антропоморфне розуміння Бога. Для нього:

Бог – найвища, абсолютна істина, яка сама в собі розкривається.

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні в цей період відігравали братські школи, передусім Львівська, Київська, Луцька. Вони стали осередком боротьби проти колонізаторської політики польської шляхти і католицького духівництва. У школах, створених братськими громадами, які об’єднували православне міське населення, філософія як окремий предмет не викладалася.

Братства вносили в українську культуру греко-слов’янські традиції духовного життя:

· поширення впливу творів отців східної церкви, греко-візантійських авторів;

· лишилися осторонь здобутки у галузі розробки проблем логіки і філософії;

· реалізується потреба органічного засвоєння західноєвропейської філософської традиції й подальшого розвитку на цьому грунті вітчизняної філософської культури.

Дата добавления: 2014-11-29