Прямий метод правового регулювання 6 страница

1) бути підставою для визнання правочину недійсним у зв'язку з недодержанням його форми;

2) обмежити чи порушити права, які набули треті особи до моменту вибору права або зміни раніше обраного права.

6. Вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах.

5) Закон місця вчинення акту (“Lex loci actus”) – має 4 підвили:

Закон місця здійснення договору (“ lex loci contractus ”) – місце здійснення договору у різних державах трактується по різному. У державах континентального права – акт здійснюється у момент й у місці отримання акцепти оферентом, в державах загального права – у момент і місці відправлення акцепти. В Україні – ч.10 статті 6 Закону “ Про зовнішньоекономічну діяльність ”: “При відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є: – продавцем – у договорі купівлі-продажу; – наймодавцем – у договорі майнового найму; – ліцензіаром – у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; – охоронцем – у договорі зберігання; – комітентом (консигнантом) – у договорі комісії (консигнації); – довірителем – у договорі доручення; – перевізником – у договорі перевезення; – експедитором – у договорі транспортно-експедиторського обслуговування; – страхувачем – у договорі страхування; – кредитором – у договорі кредитування; – дарувальником – у договорі дарування; – поручителем – у договорі поруки; – заставником – у договорі застави”. Частина 1 статті 569 Цивільного кодексу: “Права й обов’язки сторін по зовнішньоторговельній угоді визначаються за законами місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін”. Частина 4: “Місце укладення угоди визначається за радянським законом” (приклад колізії);

Закон місця вчинення угоди, що визначає її форму (“ Locus regis actum ”) – повністю існує в державах загального права, в державах континентального права – в тій чи іншій формі. Стаття 568 Цивільного кодексу: “Форма угоди, що укладається за кордоном, підпорядковується законові місця її укладення”. Виключення: “Проте угода не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законодавства Союзу РСР і цього Кодексу”; “Відносини по спадкоємству визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання” (стаття 570); “Форма й строк дії довіреності визначаються за законом країни, де була видана довіреність” (стаття 5691); “ Форма зовнішньоторговельних угод, які укладаються радянськими організаціями, і порядок їх підписання, незалежно від місця укладення цих угод, визначаються законодавством Союзу РСР. Форма угод із приводу будівель, які знаходяться в Українській РСР, підпорядковується законодавству Союзу РСР і Української РСР” (частини 2, 3 статті 568);

Закон місця здійснення актів громадянського стану (“ lex loci celebrations ”) є абсолютною прив’язкою й ніколи не порушувалася;

Закон місця виконання зобов’язання (“ lex solutionіs ”) – діє у Німеччині. Значення – питання про визначення місця здачі товару визначається за німецьким законодавством, місце здійснення платежу визначається за німецьким законом. Недоліки – відбувається так зване розщеплення колізійної прив’язки (зобов’язання кожної зі сторін визначається законодавством іншої держави);

 Закон держави-продавця (“ Lex venditoris ”) – у випадку, коли відсутнє явно визначене волевиявлення сторін, зовнішньоторговельна угода й лише вона, зазвичай підпорядковується Закону держави-продавця. Якщо сторони не зазначили право, що підлягає застосуванню, то застосовується право держави-продавця. Угода підпорядковується внутрішньому праву держави, в якій постійно мешкає продавець на момент отримання ним замовлення або знаходиться підприємство продавця, що таке замовлення отримало;

 Закон місця вчинення провадження (“ Lex loci delicti comissi ”) – наявність або відсутність шкоди, підстави відповідальності за заподіяння шкоди й звільнення від неї, можливість покладення відповідальності на особу, що не є заподіячем шкоди (страховик виплачує збитки), обсяг та розмір відшкодування. Пункт 1 статті 569: “Права й обов’язки сторін по зовнішньоторговельній угоді визначаються за законами місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін”. Обмеження в пунктах 2, 3: “Виникнення й припинення права власності на річ за зовнішньоторговельною угодою визначаються за законом місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін. Право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зовнішньоторговельною угодою, визначається за законом країни, із якої цю річ відправлено, якщо інше не встановлено погодженням сторін”;

 Закон, за яким дане провадження найбільш тісно пов’язане (“ Lex causae ”) – приклад справа 50-х років: родина поїхала на уїк-енд з США до Канади разом із подругою дружини (пані Бебкокс). По дорозі вони зупинились на ланч. Чоловік випив пива. У процесі подальшої поїздки машина врізалась у стовп і постраждала пані Бебкокс. Вона звернулась у суд Нью-Йорку за відшкодування збитків. Цей суд повинен бути відклонити справу й не розглядати її, але він її прийняв, обґрунтувавши це тим, що машина була зареєстрована в цьому штаті, люди жили в цьому штаті, вони виїхали з цього штату. В Нью-Йорку існує Закон “ Про гостя у машині ” й пані Бебкокс нічого не отримала. З цього почала ера “гнучкого” колізійного регулювання. Пункт 14 статті 14 Закону “ Про зовнішньоекономічну діяльність ”: “До прав і обов’язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту”;

 Закон суду (“ Lex fori ”) – є абсолютним. Це єдина колізійна прив’язка, яка регулює застосування процесуального законодавства судом при розгляді справи. Завжди застосовується процесуальним законодавством своєї держави. Зауваження: головним чином, але не виключно, цей принцип розповсюджується на процесуальні норми. Відомі випадки, коли дія цього принципу розповсюджувалась і на матеріальне право. Лише інколи суди дозволяють застосовувати особливі форми дії, але лише тоді, коли це не суперечить законодавству запитуваної держави (можливе за особливим зверненням). Визначається дефект автономії волі – коли воля сторін є нечітко вираженою.

Тема № 4. Застосування колізійних норм

1. Загальні питання застосування колізійної норми.

2. Визначення змісту іноземного закону.

3. Зворотня відсилка й відсилка до третього закону.

4. Застереження щодо публічного порядку.

5. Обхід закону у міжнародному приватному праві.

Зворотня відсилка – reverse clause.

Відсилка до третього закону – renvoi.

1. Загальні питання застосування колізійної норми

Колізійна норма разом із матеріально-правовою нормою, звернення до якої увінчує вибір права, що підлягає застосуванню, утворюють правило поведінки для учасників відповідного правовідношення.

Регулюється це правовідношення двома способами:

 установлення права, яке підлягає застосуванню (“визначення Статуту правовідносини”, “первинна кваліфікація”);

 застосування цієї визначеної норми Статуту до конкретних матеріально-правових вимог (“вторинна кваліфікація”) – є загальним дозволом держави застосовувати законодавство іншої держави на своїй території, цей дозвіл держави не є абсолютним.

Первинна кваліфікація відповідає на питання – що саме підлягає застосуванню?, а вторинна веде мову про те, яким чином оце “що” повинно застосовуватись. Вторинна кваліфікація застосовується без первинної у випадках уніфікації.

Невірне застосування колізійної норми (друга кваліфікація) не може вважатися підставою для апеляції.

Труднощі, які виникають із застосуванням колізійних норм:

 застосування норми іноземного права в національному законодавстві – не досить лише вирвати норму із іноземного законодавства й застосувати її у своєму законодавстві;

 важко розібратися у юридичному змісті певної норми.

2. Визначення змісту іноземного закону

Як зазначив М.вольф, навіть добросовісний суддя при розгляді справ у сфері міжнародого приватного права знає про іноземне право не більше, а часто і менше, ніж студент першого курсу країни, право якої треба застосувати.

При визначені змісту іноземного Закону, повинно бути розуміння цієї іноземної норми (тобто потрібно вірно витлумачити цю норму).

Видами тлумачення є:

 законодавче;

 судове;

 доктринальне;

 поєднання трьох вищезгаданих видів – в приватному праві не застосовується.

Тлумачення означає пояснення змісту цієї конкретної норми, з урахуванням термінів, в яких викладено цю норму (враховуючи те, який зміст вкладається законодавством іншої держави в цей термін, який зміст надається судовими органами цій нормі, як доктрина розуміє цей термін або комбінація вищезгаданих засобів). Але в результаті є дуже великою проблемою з’ясувати, що конкретна норма означає (зміст цієї норми). Деякі наголошують, що спочатку потрібно зробити вторинну кваліфікацію, а потім первинну. Але цього неможливо зробити.

У міжнародно-правовій практиці вироблено деякі підходи до рішення цього питання:

 засновується на презумпції – терміни, які використовуються у іноземній нормі повинні бути однаковими або ідентичними в обох правових системах (“коли двоє кажуть одне й теж, це не є одним і тим же”). Дане положення є правилом, а не винятком;

 зміст якого закону слід застосовувати?;

 терміни знаходяться в різних правових інституціях (виникає “ конфлікт кваліфікацій ”);

 проблеми з колізійною прив’язкою. Приклад – в Канзасі в 1921 році на залізно-дорожній станції здійснював маневри паровоз, був дуже великий вітер. Іскри з паровоза перемістились в інший штат й спалили хату фермера. У даному випадку виникло питання: де є місце вчинення шкоди (у штаті заподіяння шкоди – норма про відшкодування боргу немає, або в штаті, де виникла причина? – норми відшкодування боргу є). Два штати звернулись з позовом у Верховний Суд США. Суд зробив заключний висновок – термін місце вчинення шкоди треба розуміти по різному. Це є місцем, де шкода була причинена й місце, де мали місце наслідки дії, від якої наступила шкода (отже, місцем учинення шкоди є обидва місця). Й тоді позивач має право застосовувати те або інше законодавство.

В теорії підходи щодо тлумачення норми дуже часто змінювались. Спочатку існувала концепція – правові визначення (терміни) завжди слід кваліфікувати за правом суду (“lex fury”), тому що терміни одного і того є Закону тлумачаться по різному в різних державах.

Другим підходом є підхід Робеля (ідея автономної кваліфікації), за якою тлумачити норми права слід на основі того спільного, що є в обох системах права.

Третій й нинішній підхід (підхід Валфа) говорить, що іноземна матеріальна норма повинна тлумачитись за правом свого походження.

Обмеження застосування норми іноземного права є те, що тлумачення норми здійснюється за правом її походження, у кожному законодавстві існують свої правила щодо тлумачення норм іноземного права.

3. Зворотня відсилка й відсилка до третього закону

Виникає проблема – відсилання до якого права? Якщо до матеріального права, то проблеми не виникає, але проблема з’являється, коли відсилання робиться до колізійної норми.

Наприклад, в законодавстві держави “А” успадкування рухомого майна здійснюється за правом держави, громадянином якої був заповідач (тобто держави “У”). А громадянин мешкав у державі “А”. За законодавством держави “У” успадкування рухомого майна повинно мати місце за правом держави, де постійно проживав заповідач (держави “А”) у момент смерті.

Це є типовий приклад зворотної відсилки. В теорії це ще називають правило “Пінг-понгу”. Тобто національні суди обох держав будуть відсилати справу один одному вічно. Постає питання – що робити?

В 1841 році з цією ситуацією зіштовхнувся Бельгійський суд. Підданий її величності постійно мешкав на території Бельгії. В Бельгії він склав духовний заповіт за формою англійського Закону, де все своє майно він заповів англійській короні (3 млн. фунтів стерлінгів). Англійське колізійне право підпорядкувало форму заповіту бельгійському Закону. Але норми бельгійського закону відсилали вирішення цього питання до Закону Великобританії.

Проблемою відсилання є – який саме суд прийме це відсилання до розгляду. Бельгія направила справу до Великобританії. Суд Англії прийняв справу до розгляду й вирішив її по суті. В даному випадку причиною прийняття справи англійським судом було те, що Бельгія була молодою державою (1837).

Дата добавления: 2017-01-13