Полегшення митних процедур 1 страница

Справа Фарго

Позашлюбний син баварського підданого, який постійно мешкав у Франції у 1887 році помер, залишивши у французькому банку капітали на велику суму. В Баварії у нього були бокові родичі, які не визнавались спадкоємцями. Ці родичі, послались на те, що померлий не отримав у Франції постійного місця проживання (“domicilii”) й зберіг доміцилій походження.

За баварським законодавством ці родичі входили у коло спадкоємців. Позов був поданий у французький суд, який прийняв таке рішення – він у баварському законодавстві знайшов норму, щодо рухомого майна (Закон держави, де фактично проживав померлий). В результаті Франція виграла судовий процес й отримала гроші.

Нині усі держави світу визнають зворотне відсилання, окрім Греції, Італії й Данії. У США відсилання обмежується двома випадками. Різниця у різних державах стосується лише до часу й процедури прийняття відсилання.

Існують випадки, коли законодавство держави “А” має відсилання до законодавства держави “В”, а законодавство держави “В” у свою чергу має норму про відсилання до законодавства держави “С”. Така ситуація називається “ трансмісією ” або відсилка до третього закону.

Уніфікації у цій сфері майже не існує. В Україні Законом “Про міжнародний комерційний арбітраж” прийняття відсилання поставлено у принцип автономії волі.

Зворотне відсилання є однією з умов, коли загальний дозвіл на застосування у державі “А” законодавства держави “В” не буде реалізовуватись.

4. Застереження щодо публічного порядку

Колізійна норма може відсилати до такого правопорядку, який засновано на принципах, що суперечать принципам національного правопорядку. Дане положення спочатку було сформовано у працях глосаторів (відродження римського права), а потім і постглосаторів (XIII-XIV століття).

Уперше законодавче своє відтворення воно знайшло у статті 6 Цивільного кодексу Франції закріплено встановлення прийнятних меж для дії власного колізійного Закону. Тобто - це встановлення межі дії власного колізійного Закону у випадках, коли таке застосування суперечить правопорядку держави-суду. Це застереження має страхований характер, який обумовлений певною невизначеністю кола законів, до яких відсилає певна колізійна норма.

У статті 6 Кодексу Наполеона йдеться про заборону порушувати особистими угодами закони, які встановлюють суспільний порядок та добрые нравы у певній державі. Проте як у першій частині, так і в другій цього застереження зміст цих понять залишається невизначеним. У континентальному праві XIX століття внутрішній публічний порядок застосовувався судами більш м’яко, ніж в англо-американській системі права (порушуєш публічний правопорядок в одній державі, добрые нравы – в іншій).

Концепція публічного порядку має два різновиди:

 позитивний – склався у Франції, пізніше перейшов до Іспанії, Італії, Португалії. Зміст зводиться до наступного – іноземний закон не застосовується лише тоді, коли він є більш м’яким у порівнянні з національним;

 негативний – виключає можливість застосування іноземного закону у будь-якому випадку (закріплений у статті 30 вступного закону до Німецького цивільного уложення 1896: “застосування іноземного закону виключається, якщо його застосування порушувало б добрые нравы”. Це застереження часто зустрічається й у міжнародних договорах, наприклад, у статті 6 Гаазької конвенції про закон, який засовується до міжнародного купівлі-продажу товарів (1955): “у кожній з договірних держав застосування права визначеного цією Конвенцією може бути виключене за мотивами, пов’язаними з публічним характером”).

Застосування колізійного права є визнаним у всіх державах світу й застосовування іноземного права, коли вона підлягає застосуванню розглядається як недоброзичливий акт, що тягне за собою певні ускладнення.

За європейським правом існують п’ять підстав, за якими держава може формулювати застереження щодо публічного правопорядку у державному законодавстві:

 встановлення публічного порядку;

 безпека держави;

 життя та здоров’я людей;

 норми, які захищають здоров’я населення шляхом уникнення епідемій й масових захворювань;

 добрые нравы.

Кожна держава може вибирати підстави, які будуть встановлені у законодавстві цієї держави.

5. Обхід закону у міжнародному приватному праві

Право, яке підлягає застосуванню, може визначатися зацікавленими особами штучно для того, щоб уникнути використання незручної матеріальної норми. Наприклад, для того, щоб уникнути великого оподаткування в одній державі, юридична особа фіксується на Кіпрі (в офшорній зоні).

Але перш за все треба визначити факт обходу закону, що можна зробити трьома обставинами:

 суд має відповісти на питання – чи вилучено правовідносину з іноземним елементом з-під дії правопорядку, в якому б воно нормально застосовувалось і чи переадресована вона іншому правопорядку;

 якщо вищесказане мало місце, суд повинен з’ясувати чи є нове підпорядкування більш вигіднішим для когось із сторін;

 чи здійснене все це більш штучно чи ні.

Слід зауважити, що нині існує мало засобів боротьби з таким явищем (вони мало що дають). Наприклад, за угорським законодавством іноземний закон не застосовується до іноземного елементу, створеному штучно або удавано з метою обходу норми права, яка передбачає інше. У таких випадках ця інша норма і застосовується.

В Німеччині за Законом “ Про міжнародне приватне право ” (1986) зазначено: “що принцип автономії волі не повинен застосовуватись, якщо він суперечить положенням німецького права, що регулюють фактичний склад імперативно”.

Найкращім у боротьбі з обходом закону є законодавство Франції, де міститься наступна норма – якщо суд визнає три вищезгадані елементи, тоді відповідна угода буде вважатися нікчемною й все конфісковується на користь держави.

Отже, загальний дозвіл на застосування у державі “А” законодавства держави “У” не буде реалізовуватись у випадках тлумачення, зворотного відсилання, застереження щодо публічного права.

Тема № 5. Субєкти міжнародного приватного права

1. Поняття режиму у міжнародному приватному праві та його види.

2. Фізичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права.

3. Юридичні особи як субєкти міжнародного приватного права.

4. Специфічні види юридичних осіб у міжнародному приватному праві.

1. Поняття режиму у міжнародному приватному праві та його види

Правовий статус іноземних фізичних і юридичних осіб у державі перебування називається правовим режимом. У МПрП є три види правового режиму для іноземців:

1. Національний режим – іноземці у державі перебування отримують такий самий обсяг цивільних прав і обовязків, що й громадяни цієї держави. У 1883 році прийнята Паризька конвенція про охорону приватної власності, де цей вид режиму був уперше введений. Національний режим щодо юридичних осіб регулюється Законом “ Про режим іноземного інвестування ” (19 березня 1996), у статті 7 якого зазначається: “для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за виключеннями, передбаченими законодавством й міжнародними договорами України;

Стаття 26 Конституції: “іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами й свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом”. Цією статтею встановлюється розподіл іноземців, які перебувають на території України на дві категорії: законно перебуваючі на території України й інші (ніде інше такий поділ іноземців не застосовується).

2. Режим найбільшого сприяння означає, що обсяг прав для представника відповідної держави у державі перебування повинен бути не меншим, а обсяг обов’язків не більшим тих, що вже реально надані у цій державі іноземним фізичним або юридичним особам, які порівняно з іншими іноземцями в цій же державі, знаходились до надання цього статусу, у випадку, що розглядався, в найсприятливіших умовах. (ЗУ про ЗЕД).

3. Спеціальний режим – для фізичних осіб спеціальний режим передбачає ті обмеження, які застосовуються щодо цих осіб порівняно з іншими (негативний момент). Для юридичних осіб негативний аспект спеціального режиму зберігається лише інколи (пільговий режим). Обмеження прав іде через обмеження дії національного режиму.

Стаття 7 ЗУ про режим іноземного інвестування встановлює, що для окремих суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти за участю іноземного капіталу, що реалізуються згідно з державними програмами розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери й територій, може бути встановлений пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Держави надають правові режими на підставі міжнародних договорів або на підставі принципу взаємності, при чому взаємність презюмується – вважається що вона існує допоки не доведено протилежне. Взаємність буває:

Матеріальна взаємність – надання іноземним громадянам і юридичним особам того ж самого обсягу прав, яким вони користуються у своїй державі (державі-походження). Майже не застосовується.

Формальна взаємність – надання іноземним громадянам і юридичним особам обсягу прав, якими користуються громадяни і юридичні особи держави-перебування.

Позитивна – права іноземцям надаються без обмежень.

Негативна – держава вводить обмеження для іноземців з іншої конкретної держави. Громадянину України турецькі власті відмовили у праві купити земельну ділянгку у Туреччині, оскільки турки в Україні не можуть купити земельої ділянки.

2. Фізичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права

Субєктами більшості цивільно-правовихвідносин з іноземним елементом є фізичні особи. У МПрП виділяють наступні категорії фізичних осіб: іноземні громадяни, апатриди, біпатриди, біженці. Правовий статус біпатридів, апатридів і біженців має серйозну специфіку, і в МП оцінюється як усклалнений статус, міжнародно-правова патологія.

У багатьох правових системах існує щкрема галузь –«право іноземців» (Франція, Іспанія). У Франції за закономПаскуа виділяються такі категорії іноземних громадян: туристи, студенти, сезонні робітники, комерсантів – звичайних резидентів, осіб-резидентів і привілейованих іноземців (громадян ЄС).

В Україні правовий статус іноземців визначається ЗУ “ Про правовий статус іноземців ” (4 лютого 1994).

1) іноземі громадяни

2) особи без громадянства – особи, які громадянства такого не мають (до них застосовується національний режим);

3) біпатриди

Особи зазаначених трьох категорій у свою чергу поділяються на:

· тих, які постійно проживають на території України (отримують медичну допомогу на рівні громадян України);

· тих, які є тимчасово прибулими на території України (медичну допомогу отримують на рівні громадян України, але за умови оплати).

4) біженець;

Залежно від належності іноземця до тієї чи іншої категорій визначається і його правовий статус. Правовий статус фізичної особи визначається через його правоздатність і дієздатність. Основна особливість цивільно-правового положення іноземних громадян те, що вони підпорядковуються двом правопорядкам – свого громадянства і держави перебування. Основою для визначення їх правового статусу є загальні стандарти прав людини.

Стаття 17. Цивільна правоздатність фізичної особи

1. Виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом.

2. Іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.

Стаття 18. Цивільна дієздатність фізичної особи

1. Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її особистим законом. Цивільна дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов'язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатися також правом держави місця вчинення правочинів або виникнення зобов'язань у зв'язку із завданням шкоди, якщо інше не передбачено законом.

2. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи регулюються особистим законом цієї особи.

. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО ПРАВОВОГО СТАТУСУ ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ визначені у Розділі II ЗУ про МПрП:

Стаття 16. Особистий закон фізичної особи

1. Особистим законом фізичної особи вважається право держави,

громадянином якої вона є.

2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав,

її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа

має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або

займається основною діяльністю.

3. Особистим законом особи без громадянства вважається право

держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його

відсутності - місце перебування.

Проблема біженців є великою проблемою у міжнародному праві, оскільки у світі налічується більше 20 млн. Біженців, і їх число постійно зростає. У 1950 році почав функціонувати відділ Верховного комісара у справах біженців. У 1951 році прийнята Конвенція ООН про статус біженців. В 1968 році – спеціальний Протокол до цієї Конвенції. Україна стала їх учасником на підставі Закону від 10.01.2002

біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і, перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Біженець має право на судовий захист.

Біженець має два види особливих прав:

- право на притулок

- на соціальний захист: за Конвенцією у державі перебування біженцю має обов’язково надаватися місце роботи й якщо держава не в змозі забезпечити це, то вона повинна взяти цього біженця на утримання (сплачувати матеріальне відшкодування).

Відповідно до ч.4 ст.16 ЗУ про МПрП Особистим законом біженця вважається право держави, у якій

він має місце перебування.

3. Юридичні особи у міжнародному приватному праві

Юридична особа якимсь чином прив’язана до території певної держави. З цього випливає дві групи питань:

 вирішення проблеми особистого статусу юридичної особи – відповідає на питання про те чи відноситься дана організація чи фірма до юридичних осіб; який обсяг її правосуб’єктності; який порядок здійснення угод передбачено органами цієї юридичної особи; у який порядок виникає, реалізується й припиняє своє існування дана юридична особа; яке правове положення представницьких філій даної юридичної особи; яким чином визначається доля ліквідаційного залишку юридичної особи після припинення її діяльності. Отже, правове становище юридичної особи визначає її особистий статус;

 вирішення питання національності цієї юридичної особи – головним питанням є питання розрізнення своїх й чужих юридичних осіб (пов’язана з перевагами у оподаткуванні, правами щодо здійснення валютних операцій, умовами надання ліцензії).

В українському законодавстві питання про національність юридичної особи вирішується за різними критеріями:

 місце знаходження юридичної особи;

 місце створення юридичної особи.

В 1956 році прийнята Женевська конвенція про визнання прав юридичної особи за іноземними кампаніями й установами. В цій Конвенції закріплена спроба поєднання цих двох критеріїв (стаття 1 – національність юридичної особи визначається за законом держави, де вона зареєстрована і, де згідно з її Статутом міститься її управління). Але цю Конвенцію підписало лише декілька держав й вона не вступила в силу.

У статті 26 Цивільного кодексу України записано: “Правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організації даного виду, – із моменту видання компетентним органом постанови про її утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає в момент реєстрації”.

15 грудня 1997 року прийняте Положення про державний реєстр суб’єктів господарської діяльності. Стаття 3 Закону України “ Про режим іноземного інвестування ” (19 березня 1996) говорить: “іноземні юридичні особи можуть створювати в Україні підприємства, що повністю належать їм, філії та інші відокремлені підрозділи, а також придбати у власність діючі підприємства цілком. Участь іноземного капіталу у спільних підприємствах призводить до виникнення українських юридичних осіб”.

4. Специфічні категорії юридичних осіб у міжнародному приватному праві

З великої кількості юридичних осіб найчастіше виділяють три головних категорії:

 акціонерні товариства – є основною організаційно-правовою формою утворення. Майже в усіх державах світу вони є юридичними особами. Проте головне питання, яке виникає полягає у визначені національності цієї юридичної особи (перед першою світовою війною дві організації Великобританії й Німеччині підписали угоду про співробітництво у сфері машинобудування. З початком війни фірми зіткнулися із проблемою поставок запчастин для машин, частина яких виготовлялася в Німеччині, а інша у Великобританії. В 1916 році ці компанії створюють акціонерне товариство закритого типу, 99% акцій якого знаходились у Німеччині, а 1% у Великобританії. У результаті кампанія була зареєстрована як компанія її величності). У державах світу питання про акціонерні товариства є об’єктом спеціального правового регулювання (Франція – Закон “ Про торгові товариства ” (1966), у Великобританії – Закон “ Про акціонерні кампанії ” (1985) й окремі закони у кожному штаті США);

 транснаціональні корпорації існують трьох типів:

 національні товариства, кампанії й трести, які мають за кордоном чисельні філії – монополії, які є національними за капіталом, але міжнародними за сферою діяльності (компанія SONY має японський капітал, а діє у всьому світі);

 міжнародні корпорації як за капіталом, так і за характером діяльності (англійсько-голландський концерн);

 картелі, синдикати й корпорації, які не є юридичними особами.

Загальною тенденцією розвитку ТНК є поглиблення невідповідності між економічною сутністю й юридичною формою: економічна єдність оформляється юридичною множинністю (щоб отримати статус національної юридичної особи). Спільне підприємство є специфічною юридичною особою (АВТОЗАЗ-ДЭУ).

 держави – треба відповісти на питання чи повинна держава користуватися своїм імунітетом, а саме:

 судовим імунітетом – полягає у непідсудності однієї держави судом іншої держави. Позов до іноземної держави не може бути заявлено. У випадку, якщо його вже заявлено, то він не повинен бути розглянутий. З судовому імунітету є певні виключення:

 речові позови щодо особистої нерухомої власності на території держави перебування, якщо лише власність не використовується від імені акредитуючої держави для цілей представництва;

 позови щодо спадщини, в яких дипломатичний агент виступає як фізична особа;

 позови щодо будь-якої професійної або комерційної діяльності дипломатичного агента у державі перебування, що виконується за межами його офіційних функцій.

Складовою судового імунітету є імунітет від юрисдикції держави перебування – судова юрисдикція не застосовується у таких випадках: за відповідною угодою агент держави прямо заявив, що він діє саме як агент держави, коли шкода спричинена третій стороні, внаслідок випадку, що мав місце при виконані службових обов’язків.

 імунітетом від попереднього забезпечення – забороняється без відповідного дозволу держави застосовувати будь-які примусові заходи щодо майна держави;

 імунітетом від виконання судових рішень – неможливо без згоди відповідної держави виконати вже винесене проти неї судове рішення.

Державні господарчі організації є юридичними особами й цими імунітетами не користуються. Для того щоб держава могла підпорядковуватися іноземному законодавству, необхідна її згода на це, яка повинна бути прямо висловлена компетентними представниками у формі, яка передбачена національним законодавством (у Великобританії ця згода засвідчується у суді).

За гарантійною угодою між Україною й Єксімбанком США, яка була ратифікована Україною 4 липня 1995 року, Україна надала дозвіл на розгляд спорів за цією угодою у будь-якому суді будь-якого штату США.

Стаття 425 Цивільно-процесуального кодексу України: “Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет. Пред’явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову й звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави”.

У західній доктрині набула широкого поширення доктрина функціонального (обмеженого) імунітету – держава, здійснюючи комерційну діяльність, відмовляється в силу цього, за вимогами, що з неї випливають, від імунітету. Ця доктрина знайшла своє закріплення у Законі “ Про імунітет іноземних держав у США ” (1976), у Великобританії – законом 1978, у Сінгапурі – 1979, у Канаді, Австрії, Палестині, ПАР – 1981.

Обмеження імунітету держави є не лише тенденцією національного законодавства. Вона також прослідковується і на універсальному рівні. Так, наприклад, у Брюссельській конвенції про уніфікацію деяких правил щодо імунітету від держави перебування морських суден (1926), за якою морські судна, що належать державі або експлуатуються нею, а також вантажі, що перевозяться на таких суднах стосовно частини вимог щодо операцій на цих суднах й вантажів, що ними перевозяться підпорядковуються тому ж режиму власності, якому підпорядковуються відповідні приватні судна й їхні вантажі. Ця конвенція набула чинності у 1937 році (Україна не є її учасником).

На регіональному рівні прийнята Європейська конвенція про державний суверенітет (16 травня 1972). Цю Конвенцію підписали Австрія, Бельгія й Кіпр. За Конвенцією імунітет держави не визнається у таких випадках:

 коли іноземна держава до цього відмовилась від імунітету;

 коли сама держава заявила позов;

 коли спір виник у зв’язку із трудовим контрактом;

 унаслідок спору, пов’язаного з нерухомістю;

 у зв’язку з вимогами про відшкодування збитків;

 коли спір стосується питань, пов’язаних з охороною промислової власності;

 коли здійснюється діяльність “de jure diktionis” – коли відповідне агентство створюється в одній державі, а здійснює свою діяльність в іншій.

Імунітет посадових осіб не анулюється.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ.

Право власності у міжнародному приватному праві

Тема 6. Специфіка правового регулювання майнових прав у міцжнародному приватному праві

1. Загальне уявлення про речові права.

2. Колізійні питання права власності.

3. Деякі зауваження щодо власності колишнього СРСР за кордоном.

1. Загальне уявлення про речові права

Існують такі категорії речових прав:

 право власності;

 право настройки;

 право залогу;

 право оренди;

 найом (жилого приміщення);

 інші права.

Майже у всіх державах речове право регулюється у Цивільних кодексах (крім Великобританії). Особливістю речового права є те, що воно є абсолютним правом.

У міжнародному приватному праві абсолютність права власності розглядається як сума двох складових:

 права слідування – основується на юридичній фікції, за якою право слідує за річчю й яке є ніби прив’язаним до цієї речі, поки не доведене протилежне;

 права переваги – розгляд віндикаційного позову (позов на право власності щодо конкретної речі) у суді пересуває на другий план інші справи.

Згідно із сучасними уявленнями речі класифікують за такими обставинами:

 за об’єктом:

 річ як матеріальне благо;

 річ як продукт духовної творчості;

 річ як особисті немайнові права;

 річ як дії суб’єктів;

 річ як результати таких дій.

 за обігом:

 речі вільного обігу;

 речі обмеженого обігу (зброя, земля, ліки);

 речі, вилучені з обігу (наркотики).

 а також:

 рухомі й нерухомі речі;

 подільні й неподільні;

 головні й приналежності.

2. Колізійні питання права власності

У будь-якому законодавстві існує поділ речей щодо цивільного обороту. Зміст цього обігу у цих законодавствах є різним. У більшості держав світу земля знаходиться у вільному обігу, в деяких (в Україні) – обіг є обмеженим.

З цього й випливають колізійні питання права власності:

 право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходиться (“ Lex rei sitae ”) (частина 1 статті 6593Цивільного кодексу). Тобто тут застосовується прив’язка до закону місця знаходження речі;

 правило “ Lex rei sitae ” обумовлює і зміст права власності й його обсяг (змінюється і зміст й обсяг). Чи може річ знаходитися у праві власності? Проте це правило має деякі виключення: розподіл речей на головні й приналежні (наприклад, часи є головною річчю, а браслет до них – приналежною). Тому й виділяють принцип, за яким приналежність слідує за головною річчю. Цей принцип ніколи не порушувався. Й, наприклад, у СРСР іноземці з цього зробили бізнес – покупали дешеві часи й золотий браслет й безперешкодно вивозили золото з території СРСР;

 речове право базується на принципі прикріплення права не до суб’єкта права, а до об’єкта права. У випадку нерухомої речі об’єкт може слідувати, наприклад, світом, а суб’єкт знаходиться на території однієї держави. При продажі нерухомого майна можуть застосовуватися різні законодавства щодо цієї речі (й, наприклад, нерухома річ може знаходитись на території Франції, але до неї буде застосовуватись законодавство іншої держави). Тому прийшли до такого рішення – у всіх правових системах нерухомість підкоряється законодавству місця знаходження (“ lex situs funti ”). У частині 6 статті 6 Закону України “ Про зовнішньоекономічну діяльність ”: “Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законів України”;

Дата добавления: 2017-01-13